3

До храму вело двадцять чотири сходинки. Я вже подолав половину і був сповнений рішучості пройти їх всі, щоб потім... Зупинився. Можливо це через безсонну ніч, а може то важкі думи наповнювали моє тіло втомою та хилили мою голову долі, сповільнюючи кроки нагору. Я не знав, що має статися потім.

Я дотримав свого слова і повернувся. Пройшов рік, а таке враження — ніби всі десять. Я багато подорожував, набагато більше, ніж раніше. Був на Сході і на Півдні, перетнув Тигрове море і провів місяці зо два на Сонячних островах. Життя там просте і своєю простотою навіть красиве, на початках подумував залишитися там якщо не назавжди, то надовго... Але за останні декілька років так звик до мандрів, що більше двох місяців на одному острові не витримав — дорога кликала і я рушив у путь. Спочатку на Північ до Льодових скель, потім на Захід до міста Майстрів, а далі через кордон — до сусідньої Карнії. Теж не надовго, бо як виявилося, існують ідіотські закони, які забороняють чесним людям без спеціального дозволу, завіреного королівської печаткою, перетинати кордони між країнами. Пощастило хоча б, що мене у в’язницю за це не кинули. Швидко бігати і заплутувати сліди — корисні вміння, щоразу стають мені в пригоді.

Спочатку згадував свою пригоду у Линамі мало не щодня. Намагався відтворити у своїй пам’яті все покроково: і те дивне свято, що завершилось жертвоприношенням, і малого, який потім виявився богом. І нашу з ним розмову: що й як він говорив та що б ці слова могли б означати. Деколи мені здавалося, що я все це собі вигадав, або ж воно мені наснилося. Вже не був певний, що той малий і справді подорослішав у мене на очах і не міг збагнути чому тоді так беззастережно повірив всьому, що він мені сказав. Попервах дуже хотілося повернутися у місто, спробувати розшукати Айко і розпитати його ще раз. Можливо він місцевий божевільний, який верзе нісенітниці й сам в них вірить, а можливо, у цьому місті звичай такий — жартувати над подорожніми. В якийсь момент бажання повернутися до Линаму стало майже нестерпним, що майже не міг всидіти на одному місці. І я поїхав. Спочатку на острови, потім — на Північ, а потім — все далі і далі від того проклятого міста із його фальшивим золотим храмом.

Проходили дні, тижні, місяці, змінювалися краєвиди навколо мене і одного дня збагнув, що не згадую ні про Линам, ні про Айко вже досить давно. А наступна думка, що виникла сама собою, навіть спантеличила: я не мушу туди повертатися. Так, я сам запропонував свою допомогу, але Айко декілька разів повторив, що я не зобов’язаний його рятувати і не мушу цього робити, якщо сам не хочу. А хіба я хочу? Я не знав. От тоді — на березі річки — був певен, що хочу зробити все можливе для його порятунку і навіть чомусь знав, що крім мене нікому не спаде на думку допомогти бідоласі. Але ж він бог, мав би впоратися сам. Хоча досі не впорався... хоча і бог. А я? Чим я, простий смертний, реально можу йому допомогти? Не вийшло з мене героя! — може вже настав час змиритися з цією думкою?

За місяць до «кривавого свята» вирушив у протилежний від Линаму бік. Ні, не навмисно, просто так склалося — декілька купців об’єдналися у великий торговий караван, що прямував на Захід, а я найнявся до них охоронцем. Подорож мала зайняти декілька місяців, але платили щедро, тож я навіть не вагався, підписуючи договір. На охорону купці не поскупилися — найняли два десятки дужих молодиків, серед яких був і я. Отож робота обіцяла бути легкою, навіть дещо нудною і це, погодьтеся, не найгірше поєднання.

Те, що в той день, коли бідолашному Айко вкотре виріжуть серце, буду на іншому боці країни збагнув не одразу. І першою думкою, за яку мені тепер соромно, було: «ну значить не судилося мені врятувати бога...»

Але відтоді я не міг про це не думати. Часом мені здавалося, що божеволію, що у моїй голові поселилися дві сутності і одна вмовляє мене забути «всю цю маячню» із порятунком бога, а інша доводить, що ніхто не змушував мене пропонувати свою допомогу тоді, а тепер, давши обіцянку, негоже підводити того, хто розраховує на тебе.

Договір з купцями я розірвав. Грошей, що мені заплатили за три тижні роботи вистачило для викупу коня — не молодого, але досить витривалого, і я повернув до Линаму. Гадки не мав, що робитиму, коли приїду, але якийсь неприємний голос всередині нашіптував — мені доведеться вбити жерця. А може ще й декількох ченців, що почнуть його захищати. А потім, швидше за все, оскаженілий натовп розірве мене на шматки. Зате Айко житиме. Чи влаштує мене такий результат? Про це намагався не думати.

Двадцять чотири сходинки до храму. Я пройшов половину, залишилося ще дванадцять. Йти було важко. Останні декілька днів я мало спав, їв похапцем і мчав сюди зі швидкістю, на яку тільки був спроможний мій кінь. Я майже спізнився. Рік тому Айко сказав: «Приїзди на світанку». Вже давно минув полудень, людей біля храму було поки що небагато, але картатий натовп поступово збільшувався. Міг би прийти сюди швидше, але витратив годину, щоб знайти місце, де можна залишити коня та купити яскраво-зеленого плаща, щоб не так сильно вирізнятися з натовпу.

Ще дві сходинки. Залишилося десять. Чому так важко йти? За поясом у мене був ніж, досить гострий, щоб вирізати серце людині. Подумав, що це буде найкращою смертю для жерця, який впродовж багатьох років вбивав людей у такий спосіб.

Ноги майже не слухались. Тринадцяту сходинку подолав, лише завдяки своїй впертості. А от чотирнадцяту не зміг — перечепився і впав. Спробував підтягнутися на руках, проте і руки здавалося, наче свинцем налиті. Треба перепочити.

— Тобі буде легше йти, якщо позбудешся ножа, — пролунало у мене над головою.

Спочатку скам'янів, але швидко отямився і глянув вгору.

— Айко!? Що ти тут робиш?

— Чекаю поки мене принесуть в жертву, себто — виріжуть мені серце на втіху натовпу, — гірко посміхнувся він. — А хіба є інші варіанти відповіді?

І дійсно. Хіба є? Бог значно подорослішав від часу нашої останньої зустрічі. Він змужнів і зараз виглядав наче мій одноліток, хоча очі залишилися ті самі — блакитні і по-дитячому яскраві. І якщо слово «айко» на божественній мові і справді означає «дитя», то зараз це ім’я не пасувало йому аніскілечки. Що ж, називатиму його Аке́шем.

— Але чому ти тут? Думав, що якщо ти зараз все згадав, то можеш десь заховатися, щоб перечекати це божевілля...

— Гей, ти хіба забув, про що я тобі розповідав? — Акеш сів біля мене на сходинку. — Я тут не тому, що не пам’ятаю чим це мені може загрожувати. Кожного разу усвідомлюю все, що зі мною відбувається, але нічого не можу вдіяти. Вони всім містом загадують бажання — і ось, я тут! Невже ти думав, що ченці щороку полюють на мене, як на звіра і силою затягують до храму?

Ну, якщо чесно, то десь так і думав. Минулого року, коли цей «бог» з’явився біля вівтаря, то заледве міг стояти на ногах.

— Мені здалося, — обережно почав я, — що ченці тягнули тебе силоміць.

— Щоразу опиняюсь тут не з власної волі й за власним бажанням піти звідси не можу. Але те, що ченці тягнуть мене силою... це не зовсім так. — Акеш трохи зніяковів, але за мить продовжив. — Розумієш, як би то тобі сказати... помирати неприємно, а в такий спосіб — ще й боляче. Я волію цього не пам’ятати. Перед жертвоприношенням жрець пропонує мені випити сік священного дерева Ака́йї — те ще вбивче пійло, і я не відмовляюсь. Після кількох ковтків ніби поринаю в сон і майже не відчуваю того, що відбувається. А коли прокидаюсь, то...

— А коли прокидаєшся, то виявляється, що ти дитина, яка нічого не пам’ятає, — перебив його я. — Хіба ти ніколи не замислювався, що це може бути пов’язано?

— Вони у будь-якому випадку мене вб’ють, — в його голосі була безнадія.

— Сьогодні я тут, аби це зупинити. Тепер ти можеш мені сказати, що я маю зробити?

Акеш похитав головою.

— Слухай! — мене раптом осяяло. — Ти щойно сказав, що ти тут, бо вони загадали бажання. А якщо я зараз забажаю, щоб ти міг піти?

На мить відчув таке натхнення! Можливо ось той спосіб порятунку — я єдиний в цьому місті, хто може загадати таке бажання! Невже все так просто?

— Гей, друже! — голос Акеша був злий і серйозний. — Хіба ти за рік так і не навчився загадувати правильні бажання? А від того, що ти щойно сказав буде мало користі — ти загадаєш, щоб я міг піти, а хтось у натовпі загадає, щоб я повернувся і помер. І вгадай, що тоді станеться?

— Що ж тоді я маю робити?

— Ходімо зі мною нагору, якщо досі не передумав. Ні? Тоді залиш ножа тут — з ним ти не зможеш піднятися, та й навряд у тебе вийшло б ним скористатися у стінах храму. А поки ми йдемо, благаю, подумай нарешті над формулюванням свого бажання! Невже це так важко трохи подумати і не казати одразу вголос усе, що спадає тобі на думку?

Жрець у багряно-червоних шатах повернувся обличчям до натовпу, простяг руки до неба і голосно тричі крикнув: “А́кшу! А́кшу! А́кшу!”. Далі перейшов на спів і цю потворно-прекрасну пісню-молитву підхопив різнобарвний натовп.

 Все майже так само, як і минулого року. Кольорове людське море хвилюється; люди радіють; верховний жрець співає свою молитву. Але сьогодні є невелика відмінність — сьогодні я стою не в підніжжі храму, а прямо за спиною жерця. Я досі не знав, що маю робити далі, але був певен, що знаходжуся у правильному місці, там, де мені слід бути. Я був вдягнутий у сліпучо-білу рясу, а поруч мене стояли кремезні ченці у червоному. Вони не тримали мене, але в їх поглядах читалась підозрілість і готовність схопити мене, якщо раптом вирішу спробувати утекти.

Може справді спробувати? Бігав завжди швидко та й ховатися вмів непогано. А може... свого ножа я позбувся. Після декількох безуспішних спроб піднятися, все-таки залишив його на східцях храму, після чого іти й справді стало легше. Але зараз, ось за мить, жрець обернеться і у його руках буде ніж. Я можу спробувати вихопити його і тоді у мене буде зброя.

Але хіба для цього я тут? Своє бажання я вже загадав, не впевнений, що воно було правильним, але на краще не спромігся. Тепер залишалося тільки чекати. Може варто помолитися місцевим богам?

Жрець різко замовк, затихло і все навкруги, окрім биття мого серця. Він повернувся до мене, стрімко і невблаганно. Жрець був старим, але не немічним. Зморшки на його обличчі, немов незвідані шляхи — глибокі і довгі. У його погляді — вічність. В руках, простертих до неба, у променях вечірнього сонця виблискує ніж. В його очах не було ані здивування, ані розгубленості, які сподівався побачити: замість обпоєної жертви, не здатної самотужки пересуватися, перед ним на своїх двох стоїть кремезний чолов’яга. Але обличчя старого було незворушне.

— На все воля твоя, Акшу, — ледь чутно пробурмотів він, а далі трохи голосніше додав, дивлячись мені в очі. — Ця жертва в твоє ім’я, Акшу! Прийми її і благослови нас!

Останнє, що запам’ятав — це відблиски сонця на ножі, що тримав у руці старий жрець. І чому ніхто не сказав мені, що коли тобі вирізають серце — це настільки боляче?!