4

Високий чорноволосий чоловік у темній, запиленій одежі та потертих чоботах стояв осторонь людського моря у підніжжі храму. Складалось враження, що він ніби закляк і нічого не бачить навкруги. Але і люди не особливо звертали увагу на чужинця — їх свято тільки починалось.

Напевно, довго би він так простояв, якби інший чоловік — золотоволосий і блакитноокий у темному, але новому вбранні, не підійшов би до нього, поклавши руку на його плече.

— Чому він помер? — запитав золотоволосий.

— Що?.. Хто? — вигляд у чорнявого був наче після довгого і глибокого сну. Знаєте, як буває, коли першої миті ти ще не розумієш де ти прокинувся і чи прокинувся взагалі.

— Я спитав: чому він помер? — повторив своє питання білявий, показавши рукою на закривавлене тіло жертви, що лежало на сходах храму.

Чорнявий чоловік завмер, а потім заплющив карі очі. Так він простояв кілька секунд, а коли розплющив — в його очах сяяла блакить. Він усміхнувся білявому приязно і радісно.

— Він помер, аби ти жив, брате!

По вузькій лісовій дорозі йшли двоє подорожніх. Поводили себе дивно — могли розреготатись знічев’я, час від часу штурхали один одного, намагаючись виштовхнути зі стежки на узбіччя, потім знову реготали, як навіжені.

— Куди ми тепер? — спитав Аке́ш брата, як тільки-но віддихався після чергового нападу сміху.

— Байдуже, — скривився Таке́ш, мимоволі приклавши руку до грудей, — аби подалі від цього проклятого місця.

— Отут, брате, — посміхнувся білявий, віддзеркаливши його жест, — наші бажання цілком співпадають. Якнайдалі звідси і ніколи не повертатися.

— Не шкодуєш?

— Жартуєш? Про що тут можна шкодувати?

— Я про храм. Ти ж казав, що він був найбільшим з тих небагатьох, що лишилися. Ну і він справді був гарним... не шкода було руйнувати?

— Я б з радістю його ще й підпалив, якби ти мене не зупинив. Навіщо?

— Гадаю, того невеличкого землетрусу було цілком достатньо. Тепер на місці центральної площі з золотим храмом — величезна вирва.

— Я би спав спокійніше, якщо би ця вирва була на місці цілого міста.

— Це було би вже занадто, — заперечив Такеш. — Таких міст по всьому світу — не злічити. Руйнувати кожне не вистарчить сили.

— Невже тобі так сподобалося бути героєм? Тепер будеш захищати все і всіх навіть від мене? — з насмішкою запитав Акеш.

— Навіть не починай, — огризнувся чорнявий. — Погоджуюсь, що моє бажання було не найрозумнішим, але і твоє — не краще. Ну як, насолодився своєю величчю?

Очі Акеша блиснули гнівом і він вже відкрив рота, щоб різко відповісти братові, але стримався, лише стиснув кулаки і винувато схилив голову.

— Хотів бути як батько, — тихо промовив він після недовгого мовчання. — Щоб у мене вірили і шанували. І навіть, щоб з доброї волі на вівтар сходили.

— Я і пішов, — з невеселою посмішкою відповів Такеш. — Добровільно.

— Угу, — вже веселіше проказав білявий. — І став героєм.

— То що, виходить, обидва наші бажання здійснилися?

— Виходить так. Але щось особливої радості від того не відчувається.

— Отож. Тому знаєш що? Ну їх у прірву! І ті бажання, і те геройство, і навіть храми з їх жерцями — туди ж. Нехай інші тим переймаються.

— А ти? Чим тепер плануєш зайнятися?

— Я? Не знаю, мабуть мандрувати буду — мені сподобалося бувати в різних місцях. І ще я подумав…

— Про що? — спитав Акеш, коли мовчання стало занадто довгим.

— Про драконів, — відповів він на зацікавлений погляд брата. — Візьму їх під свою опіку. А то якщо кожен бовдур, що вирішив стати героєм і справді буде їх вбивати, то вже через кількасот років від драконів нічого не залишиться. Це… неправильно. Мусить ж хтось їх захистити, то чому не я?

— Такеш — захисник драконів? — вишкірився Акеш, — а що? Як на мене, звучить непогано.

— А ти, що робитимеш далі?

— Ще не думав над цим. Піду подорожувати з тобою, якщо не заперечуєш, а далі — життя покаже, може і для себе якусь корисну справу знайду. Але прямо зараз маю одну пропозицію: ти не проти завітати до однієї славнозвісної корчми щоб побесідувати з нашим старим знайомим?

— Отой корчмар? Гадаєш — то був він?

— Ну а хто? Більше нікому. Чи багато ти зустрічав людей, здатних напоїти і заморочити бога? От і я ні.

— Думаєш та корчма ще існує? Майже тридцять років минуло, для смертних це довгий час.

— О, з таким цікавим господарем, впевнений, що нічого тій корчмі не сталося. Знайдемо її на тому самісінькому місці. Зможеш відкрити до неї стежку?

— З превеликим задоволенням, брате!

Над лісовою стежкою стелився туман, густий і білий, немов молоко. Лісова звірина не наважувалась підходити до нього близько — у такому тумані загубитися легко, а от знайтись... Але двоє подорожніх, що йшли тим лісом, без вагань і остраху дозволили тому туману огорнути їх і поглинути. А коли за хвилину туман розсіявся — на стежці вже нікого не було.