2

Ми з Айко зупинились на березі річки, що текла неподалік міських воріт, подалі від центральної площі.

— Де твої батьки, Айко? — спитав я. — Вони ж мабуть хвилюються, шукаючи тебе?

— Не знаю, — відмахнувся малий, наминаючи яблуко, яким я його пригостив.

— Де і коли ти в останнє їх бачив? — продовжував допитуватися. Чомусь мені здавалося, що найкраще буде спекатися малого, якнайшвидше знайшовши його батьків. А залишити його самого напризволяще, нехай і декілька хвилин тому він і був самий, без нагляду дорослих — було якось неправильно. Це нервувало. Ніколи не вмів знаходити спільну мову з дітьми.

— Напевне, років зо двісті тому... — почало бурмотіти дитя. — Вони якраз сперечалися чи варто рятувати те місто на Півдні, що постійно потерпало від повеней... На той час в ньому вже не залишилося їхніх храмів, але верховний жрець постійно молився і приносив жертви...

— Що ти таке говориш?!

— Не можу згадати назву... — не зважав на мене малий. — А-та-ла-ни-та... — по складах протягнув Айко. На мить замислився, але потім різко мотнув головою, — ні, якось не так воно називалося, але звучить схоже. Але то не важливо, все одно воно затонуло. Батьки довго сперечалися, але вирішили, що якщо немає більше храмів, то і захищати не слід. Шкода, красиве місто... було.

Дихати стало важче. Діти вічно вигадують хтозна що... Але я чомусь повірив і мені  стало моторошно.

— Як звати твоїх батьків? — спитав пошепки.

— То́ррен і Ката.

Ну звісно. Кому б, як не мені так пощастило?

На Півночі ми більш вшановуємо Да́рена — бога північного вітру, А́ріса — бога вогню і Зарру — богиню урожаю. Але про  Торрена — покровителя морів та Кату — богиню західного вітру я, звісно, теж чув. І якщо не помиляюся, то вони мали двох синів: Таке́ша — бога загадок і володаря прихованих шляхів та Аке́ша — бога потаємних бажань і повелителя туманів. І це дитя тоді виходить хтось з них двох? Чи то я собі все вигадую?

— Як твоє ім’я? — промовив насилу.

— Аке́ш. Але місцеві кличуть мене А́кшу... — посміхнувся малий, — я вже звик.

Боги милостиві! За що мені усе це?

— Ти ж казав — тебе звуть Айко?... — все ще сподіваючись на помилку перепитав я.

— Ти сам мене так назвав... «айко» — означає «дитя» на моїй мові. Мені сподобалось, можеш і далі мене так називати. Я люблю, коли у мене багато імен.

Хотілося опинитися якнайдалі звідси. Це в казках герою щастить, якщо він зустрічає когось з богів. А у справжньому житті — хтозна чим така зустріч може закінчитися. Зазвичай нічим хорошим... Може я ще можу звідси втекти? Та щось всередині не дозволяло підвестися і просто піти. А в голові залишилася лише одна думка: оце дитя із замурзаним носом — бог?!

— Тебе ж вбили... — не знаю навіщо це сказав. — Ну, тобто не тебе, а того  чоловіка, якого називали твоїм іменем, — почав виправдовуватись недолуго. — Біля храму... ти ж сам бачив...

— То — мене, — поважно промовив Айко.

— Що «тебе»? — не второпав я.

— То мене вбили, — відповів малий. — То я був тим чоловіком біля храму, — продовжував пояснювати Айко, хитро посміхаючись. — Вони спочатку вбили мене, а потім побажали щоб я воскрес. І от я тут... От тільки не можу зрозуміти — навіщо?

— Що — навіщо? — тупо перепитав я.

— Навіщо вони щоразу вбивають мене, а потім бажають аби я був живий? Якось дивно, тобі так не здається?

— Мені здається тут дивним абсолютно все, — відповів чесно. Та й справді нічого не розумів. Хотілося, щоб малий розреготався і сказав, що він просто жартує і все вигадав, а насправді ніякий він не бог. Але десь глибоко всередині я знав, що все це правда і все, що зараз скажу, чи навіть подумаю, матиме велике значення.

— Як це все почалося?

— Спочатку було слово... — таємниче почав Аке́ш. — І спочатку мене ще не було. Але ж ти не про це питаєш? — і знову ця хитра посмішка. — Нам потрібні храми, — продовжив він вже іншим, серйознішим тоном. — І віряни, і жерці, і жертви теж потрібні. Я точно не знаю як воно працює, але ми існуємо допоки в нас вірять. І маємо силу допоки жерці приносять жертви в нашу честь. Батькові легше... про море і його повелителя будуть пам’ятати завжди і жертви йому будуть приносити ще довгі століття вперед. А от мої храми майже всі зруйновані, — сумно промовив він. — Оцей в Линамі — найбільший і один з небагатьох вцілілих. Колись, багато років тому, я щось пообіцяв тодішньому верховному, зараз вже важко пригадати — що саме... Здається, щось про те, що якщо він збереже цей храм і щороку буде влаштовувати свято і жертвоприношення на мою честь, то я в цей день буду виконувати бажання людей. — він посміхнувся, але його посмішка була невеселою. Та й серйозний вираз на його обличчі більше би пасував дорослому, ніж дитині.

— Моя тобі порада, — продовжив Акеш, — якщо ти коли-небудь станеш богом, то нікому і ніколи нічого не обіцяй і не присягай своїм іменем.

Кивнув, хоча в моїй голові важко вкладалося те, про що товкмачив малий.

— Уявляєш, я мушу щороку в цей день виконувати бажання цих людей, і вони могли б попросити у мене все що завгодно. Але чия хвора уява могла передбачити, що вони всі, як один бажатимуть цього?

— Цього? Що саме ти маєш на увазі під “цим”? — перепитав обережно.

— Те, що ти бачив сьогодні. Напевне той жрець, або його наступник були несповна розуму. Подумати тільки! Сьогодні, як і в цей день в попередні роки, я можу виконати будь-яке їхнє бажання, а вони всім містом бажають аби я помер і воскрес! Божевільні! Якщо вони так хочуть мене вбити, то навіщо бажати воскресіння? — Айко вже не стримував почуття і говорив щоразу голосніше. Водночас, я почав помічати, що його обриси тіла та риси обличчя пливуть і стають іншими... дорослішими. І от вже через мить переді мною сидить не маленький хлопчик, а статний юнак із світлими кучерями і яскраво-блакитними очима.

— Як таке можливо? — прошепотів, не вірячи своїм очам.

— Що саме? — не зрозумів спочатку Акеш. Але мить потому побачив свої руки — руки дорослого парубка, а не тендітні дитячі долоньки, а потім обмацав своє обличчя.

— Ти про це? Сам не знаю як воно працює. Коли мене вбивають на сходах біля храму — я завжди дорослий. А коли прихожу до тями, то я — дитина і спочатку нічого не пам’ятаю. Буває, декілька днів або навіть тижнів проходить, перед тим як починаю щось згадувати. Коли починаю з кимось розмовляти, як от з тобою, то поступово пригадую хто я є та починаю «дорослішати». Але ніколи раніше це не відбувалося так швидко. Мабуть це тому, що ти ставиш правильні запитання, змушуєш мене згадувати. Спитай у мене щось іще.

Я розгубився. Уявлення не мав про що можна питати бога, який нічого не пам’ятає.

— Чим я можу тобі допомогти?

— Ти... що? — немовби не вірячи власним вухам, перепитав він. — Хочеш допомогти... мені? — я ствердно кивнув. — Хіба ж ти не чув, чоловіче, про що я тобі тільки що казав? Саме сьогодні я можу виконати будь-яке твоє бажання! Чому ти думаєш, що мені потрібна твоя допомога? Чому навіть не спробуєш забажати чого-небудь для себе?

— Я не знаю, чого бажати для себе... — відповів непевно. Та й справді не знав.  Просити для себе грошей чи нового коня, чи ще чогось такого здавалося неправильним. Я не бідував і міг заробити на себе. А от Акеш, який нібито міг виконати будь-яке бажання, але був змушений щороку переживати власну смерть, явно потребував чиєїсь допомоги. Не певен, що саме моєї, але...

— Хіба ти ні про що не мрієш? Не прагнеш чогось понад усе? — тим часом допитувався мене бог.

Якусь мить вагався перед тим як промовити те, про що я справді мріяв. Раніше мріяв.

— Колись, коли я був малий, — почав, соромлячись власних слів, — то хотів бути героєм. Але справжнім. Хотів звершувати подвиги, людей рятувати від лиха. Але не так сталося, як гадалося...

— Чому? — здивувався Акеш. — Будь, звершуй, рятуй... Що тобі заважає?

— Я не знаю як. — Зізнаватися в цьому було справді соромно, але це була правда, тому продовжив. — Коли вирушив у мандри, то швидко зрозумів, що життя не зовсім таке, як розповідають про нього казкарі. І роботи для героїв із легенд вже не лишилося. Бо навіть якщо ти дуже сильний, ти не можеш самотужки перемогти банду розбійників. Загін королівських гвардійців впорається з цим набагато швидше і краще, ніж герой-одинак. І якщо ти не чаклун або відьмак, то немає сенсу розпочинати бійку із нечистю або нежиттю. Все одно, без чарів і заклять ти їх не здолаєш. А бій з драконом? Який дурень міг таке вигадати? Хто взагалі придумав цю нісенітницю, що всі герої мають битися із драконами? Ці крилаті тварюки живуть собі тихо-мирно в гірських печерах, полюють на дичину і нікого з людей не чіпають, аж допоки якийсь бовдур не припреться до них на поріг і не почне шуміти та розмахувати мечем, викликаючи їх на бій. Я б сам не стримався і прибив того йолопа!

— Ну якщо ти не хочеш битися з драконом, то й справді — який із тебе герой? — потішався з мене Акеш, але мені чомусь не було образливо з тих потішань. Здавалося, що він мене зрозумів і я усміхнувся у відповідь.

— То чого ти не можеш все це зупинити? — вирішив повернутися до нашої головної теми.

— Я дав слово, заприсягнув своїм іменем, а слово бога непорушне. Тому я мушу тут бути і виконувати бажання своїх вірян. Хто ж знав, що в них будуть такі бажання?

Щось в його відповіді мене зачепило і несподівано для себе запитав:

— А яке саме слово ти давав? В чому саме присягався? Можеш повторити дослівно?

— Я... — бог замислився і виглядав при цьому дуже зосередженим, але через деякий час сумно промовив: —  не пам’ятаю. Не можу пригадати слів. Це дивно, тому що знаю, що слова були сказані і отримали силу, але не можу їх пригадати. І мені здається, що і раніше не міг.

— Чого не міг?

— Пригадати слів обітниці. Вони наче приховані від мене, — розгублено і засмучено пояснив він.

— Ти ж розповідав, що так з тобою було і в попередні рази: спочатку ти нічого не пам’ятав, а потім все згадував, — спробував його втішити. — Почекай трохи і спробуй згадати ще раз.

— Це інше. Зараз я мало про що пам’ятаю і самотужки пригадати не можу. Але коли ти щось у мене запитуєш і я починаю відповідати, то... не знаю як це правильно пояснити... Я не пригадую це. Я знаю це і відчуваю так, ніби завжди це знав, просто не думав про це поки ти не спитав. Але так відбувається тільки якщо ти задаєш правильні запитання. І от зараз відчуваю, що твоє запитання було правильним. Але я не знаю відповіді. І знаю, що не знаю її давно...

— Цікава задача, — несподівано для себе, усвідомив, що мені і справді стало цікаво, — і як же ми будемо її вирішувати?

— Ми? — перепитав Акеш. — Ти все ще збираєшся допомагати мені?

— Звісно. Хіба ж я цього не говорив раніше? Тільки скажи — як саме можна тебе врятувати?

— Це теж правильне запитання, — криво посміхнувся він. — На яке я теж не знаю відповіді.

Сутінки навколо ставали густішими і вода в річці почала здавалася чорною. Сонце вже давно сіло і справа йшла до ночі.

— Ми втрачаємо час, — промовив Акеш. — Допоки не зійшла перша зірка, я ще маю сьогодні силу виконати одне твоє бажання. І я знаю, що ти мусиш його загадати. Але загадуй обережно, не так як попереднього разу...

— Якого попереднього? — не зрозумів я. Здавалося, що за ці декілька хвилин Акеш став ще старшим; і тепер переді мною сидів вже не юнак, а молодий чоловік років двадцяти. Хоча, можливо мені просто так здалося у сутінках.

— Не зважай, — відмахнувся він. — Часу справді обмаль. Кажи!

Від безглуздості ситуації хотілося сміятися. Якщо б мені ще вчора хто сказав, що зустріну бога, який пропонуватиме мені виконати будь-яке моє бажання, а я не знатиму що загадати... І ще був певен, що якщо загадаю щось не те, то накличу лихо і на себе і на нього — як попереднього разу... Згадати би той попередній раз...

— Бажаю, — почав обережно, — щоб ти, Акеш, згадав про все, що тобі потрібно для порятунку, а я би зміг це виконати!

Я чекав якогось чи то спалаху, чи чого іншого, щоб означало, що моє бажання почуте. Але нічого не відбулося. Акеш — все-таки він і справді став старшим на вигляд, продовжував сидіти як сидів і дивитися на мене своїм ясним і дещо розгубленим поглядом.

— Ти справді загадав саме це?

— Ти ж чув, — знизав плечима. Якось по-інакшому я собі це уявляв. — Ти ж можеш  його виконати і пригадати все?

— Вже пригадав... — тихо промовив він.

— І..? Не розкажеш мені? — ну чому він мовчить? Мені ж цікаво!

— Якщо ти справді хотів, щоб я тобі розказав, — в голосі Акеша чулося невдоволення, — то чому не загадав це у своєму бажанні?

Розгубився. Він же раніше відповідав на всі мої питання і не казав, що є щось, про що не може мені розповісти... Виходить, він раніше не знав, про це «щось», а зараз пригадав... Як же я йому допоможу, не знаючи що мені робити?

— Я помилився? Загадав неправильне бажання? — настрій зіпсувався нанівець.

— Ну-у-у... — протягнув він повільно, наче обдумуючи ситуацію. І раптом усміхнувся мені — щиро і радісно. — Чув я і гірші бажання, в тому числі і від тебе... тільки не питай мене нічого — не відповім. Твоє бажання не те щоб неправильне, але на формулюваннями тобі треба ще працювати і працювати. Важко тобі буде мене рятувати.

— Важко, але можливо? — на всяк випадок уточнив я.

— Можливо, — погодився бог. — Якщо не побоїшся і не передумаєш. Ти маєш знати, що можеш відступити, якщо раптом передумаєш.

Я й сам звідкись знав, що можу, але при цьому відчував в собі таку рішучість і був певен, що доведу справу до кінця.

— Я вже прийняв рішення. Кажи, що я маю зараз робити?

— Зараз — нічого, — спантеличив мене Акеш. — Зараз вже нічого не вдієш, треба почекати до наступного року.

— Гаразд, — не став сперечатися. До наступного «свята» богу все одно нічого не загрожує, так що можна і зачекати. Та ще й час для підготовки буде. — То що мені треба буде зробити наступного року?

— Не можу тобі сказати. Якби хтось добряче подумав про наслідки, перед тим як загадати бажання... А так, доведеться тобі рятувати мене навмання. Якщо не передумаєш.

Ну навіщо він постійно про це повторює? Таке враження, що він прагне відмовити мене від цього. Але мене так просто від мети не відвернеш. Напевне Акеш теж це зрозумів, тому перестав мене відмовляти, а почав давати настанови:

— Зараз ти маєш покинути місто. Їдь і не повертайся до наступного року.

— Чому? І куди мені їхати?

— А куди ти збирався їхати раніше? — перепитав мене Акеш, проігнорувавши моє перше запитання. — Туди і їдь, а можеш і в інше місце. Байдуже, головне подалі від Линаму. А рівно через рік повертайся — краще на світанку. Ти знайдеш мене біля храму. Прощавай!

— До зустрічі!