1

— Чому він помер? — дитя зі світлими кучерями та замурзаним носом смикало мене за руку.

—  Не знаю, — буркнув, намагаючись прибрати руку. Дитя тримало міцно. Тримало і дивилось блакитними та ясними, які лише у дітей і бувають, очима.

— Так треба було...

Ясний погляд був нестерпним.

— Кому треба? Йому? — дитя показало пальцем в сторону закривавленого тіла, що лежало на сходах біля храму.

От ці ж мені дітки з їх недитячими запитаннями...

— Де твої батьки? — запитав його (її?), розглядаючи різнобарвний натовп навкруги.

Дитя, навіть не намагаючись відшукати поглядом когось із своїх, знизало плечима.

— Як тебе звуть?

— Айко.

Взагалі не легше. Так то хлопчик чи дівчинка? І чого саме до мене причепилося?

— Айко, ти тут сам?

Хлопчик, я вирішив — нехай то буде хлопчик, аж допоки сам не спростує, мимохідь оглянув натовп навколо нас і зиркнув на мене, мов на несповна розуму. У погляді читалось: «Ти що дурний? Хіба можна у такій юрбі бути самому?»

Озирнувся і я. Чоловіки, жінки, діти, вдягнуті у яскраві парадні одежі. Людське море... лякало? Сотні, а може й тисячі людей на площі перед величним храмом. Більшість з моторошно-щасливим виразом на обличчях. Всі звуки зливаються у рівномірний, навіть чомусь мелодійний, гул. Хтось бурмоче молитви, хтось наспівує гімни, дехто плаче, а хтось — сміється.

У людей свято — вони вбили бога.

Божевілля якесь.

І чомусь мені здалося, що я — чужинець у стертих чоботях і запиленій одежі, із здивовано-причмеленою мармизою, ще б пак! Тільки-но на моїх очах жрець вирізав серце з грудей живої людини, — єдина нормальна істота у цьому місті. Ну ще й Айко.

— Ходімо зі мною, — тепер вже я взяв його за руку і рушив вперед, пробиваючи нам шлях крізь натовп. Малий не пручався.

Міста, містечка, села і хутори — скільки їх я бачив за останні сім років? Не злічити. Деякі стерлися з пам’яті, інші — навіки викарбувалися в ній. Але всі вони мали дещо спільне: там я був чужим. «Своїм» почувався лише в дорозі. Та хіба не цього хотів, полишаючи батьківській дім?

Не цього. Або точніше —  не зовсім цього.

Начитавшись героїчних історій та наслухавшись оповідок мандрівних казкарів, з дитинства уявляв себе лицарем, відважним героєм, що мандрує світом, здійснює подвиги, здобуваючи любов та шану простого люду та прихильність і золото можновладців. Дійсність виявилася іншою, простішою. За роки мандрів ні слави, ні багатства я не здобув, та й жодного подвигу не здійснив. Можновладці, дякуючи богам, про мене й не чули, а простий люд — ні любити, ні шанувати не поспішав. Хоча чесні гроші за чесну роботу платив. Ще й подекуди поїсти та переночувати пускав. От де знадобилася моя сила — паркан поставити, стріху полагодити, криницю викопати... Нічого спільного з подвигами. Та я й не скаржусь. Хіба що трохи смішно й гірко від себе минулого — як згадаю, як вдосвіта полишав рідне село, вбраний у свій найкращий одяг, на старенькому батьковому конику, що понуро плівся по запиленій дорозі на зустріч пригодам. І річ не в тім, що поїхав — ну що цікавого могло мене чекати вдома, особливо, як старший брат вирішив одружитися та привести дружину в батьківську хату? Та й не в тім, що в дорогу вичепурився у все біле і нове, що виявилось до біса незручним. Тож ні одяг, ні чоботи не витримали осінніх злив. А старий кінь не пережив першої зими. Я б міг повернутися — тоді. Та і зараз, мабуть, можу. Але хіба хто чекає мене вдома? І чи можу, після років мандрів, називати те місце домом?

У великі міста без особливої потреби не заходив: робота для приблуд на кшталт мене тут підверталась не часто, а хороші гроші за неї — ще рідше. Але зараз підробітку не шукав, та й у Линам завітав просто з цікавості. Кажуть, що місто, хоч і не столиця, напрочуд гарне, з мощеними білим каменем вулицями, величними будівлями та золотим храмом. От на золотий храм і вирішив подивитися зблизька. Ще й почув, що у місті свято на честь їхнього чи то безсмертного, чи то невмирущого бога. Та й байдуже мені було на те. Міське свято — хороший привід відпочити і повеселитися, а якщо пощастить, то й вино всім охочим задарма наливати будуть, як торік в Едінгу.

 Дармового вина не сталося, але це мене не засмутило — в корчмі, неподалік міських воріт, годували непогано, ще й пиво до столу подавали. І нехай коштувало все дорожче, ніж звик, але ж і не кожен день я обідаю у місті із золотим храмом.

А храм виявився звичайним. Себто, не золотим. Ні, він був великим і навіть гарним, із біло-рожевого каменю, але не золотим. Не знаю чому, але через це відчув себе обдуреним.

На центральну площу прийшов з юрбою яскраво вдягнених містян. Від їх барвистих червоних, жовтих, зелених та синіх вбрань боліло в очах. Я помітно відрізнявся. І своїм одягом — темним і не найчистішим після довгої дороги, і своїм обличчям — завітреним і засмаглим, і навіть розгубленим поглядом, теж відрізнявся.

— Чому кажуть, що він золотий? — спитав чолов’ягу в синьому плащі, що стояв поруч мене.

— Бо він і є золотий, — посміхнувся той, — дочекайся заходу сонця і ти сам побачиш. Але всередину подивитись тебе не пустять — ти чужий. — Додав незнайомець, правильно розтлумачивши мій вираз обличчя. — Кажуть, у давні часи дах храму і справді був оздоблений золотом, але люди — то жадібні істоти...

— Що у вас сьогодні за свято? — вирішив трохи змінити тему і заодне дізнатись щось корисне. А пустять, не пустять... хіба буду питати? От десь кольорового плаща знайду і не виглядатиму більше чужим.

— Сьогодні ми вшановуємо нашого безсмертного бога Акшу, — пояснив чоловік, приклавши пучку до лоба. — Сьогодні, коли його благодать зійде на нас, ми вкотре доведемо, що ні на мить не сумніваємось у його божественності й безсмерті.

Зрозуміліше не стало, але вирішив не перепитувати. Боги всюди різні, як і люди, що в них вірять. Тому чемно подякував і повільно рушив крізь натовп, ближче до храму.

До нього вели сходи — декілька десятків сходинок, точніше не рахував, а на самому вершечку біля храмових воріт стояв жрець у багряно-червоному вбранні і щось нерозбірливо бубонів. Мабуть, молитву. Декілька разів він, підвищуючи голос і простягаючи руки до неба, викрикав «Акшу!», а натовп навколо мене, притискаючи пучки до лоба, повторював за ним ім’я їхнього бога.

Через деякий час бубоніння жерця перетекло у спів і знову люди на площі підхопили його, хтось мелодійно, хтось фальшиво. Пісня-молитва лунала, підхоплена тисячею голосів, відбивалася від стін будинків і линула до самого неба. Це було гарно. На якусь мить навіть пожалкував, що не знаю слів цієї молитви, не знаю їхнього бога і є чужинцем у цьому прекрасному місті, який ніколи не побачить золотий храм зсередини.

Захоплений навколишнім дійством, навіть не зауважив коли саме біля жерця з’явилося ще троє — двоє кремезних чоловіків у червоних рясах—  храмові ченці, мабуть, що вели попід руки третього, у сліпучо-білому вбранні. Цей третій виглядав чи то п’яним, чи то не здоровим: йшов він повільно і непевно, голова звісилася до грудей, а довге золотаве волосся повністю затуляло обличчя. Здавалося, що якщо раптом здоровані перестануть його тримати, то цей у білому вмить впаде до ніг жерця. Але ченці не відпускали.

В той же час ритм молитви змінився — вже не протяжна мелодія, а якесь ритмічне скандування у якому я все ще не розрізняв слів, хіба що, час від часу, моє вухо вихоплювало знайоме ім’я «Ак-шу! Ак-шу!»

Не знаю, як довго я був у тому дійстві, злився з натовпом, загубився у їхньому незвичному співі, але коли і жрець і юрба на площі одночасно замовкла, склалося враження, що на мить оглух.

І в цій абсолютно несподіваній і якісь неприродній тиші я закляк і дивився. Дивився, як сонце сідає за храмом, огортаючи його своїми променями. Дивився, як храм, осяяний вечірнім сонцем, ще мить тому зовсім звичайний, раптом стає золотим. Дивився, як жрець у багряно-червоних шатах повільно здіймає руки до неба і ніж у його руці починає виблискувати у сонячних променях. Дивився, як рука його опускається, а ніж легко входить в груди чоловіка у білій одежі. Як одежа перестає бути білою і наливається червоним багрянцем. Як його бездиханне тіло падає долі, бо ченці перестали тримати. Дивився, як руки жерця знову здіймаються вгору і в його закривавлених руках пульсує щойно вирване серце жертви. Чи бога?

Юрба знову зашуміла, заголосила, заспівала. Але не було вже в тому ні гармонії, ні краси. Треба було йти, але не міг примусити себе відвести погляд від мертвого тіла на сходах біля храму, не міг примусити себе навіть ворухнутися.

Напевно ще б довго простояв нерухомо, якби не дитячий голос, що повернув мене до дійсності.

— Чому він помер?

Якби ж то я знав!