Те, заради чого всі зібралися

Вовк вдало покривав ударами міцний панцир Скарабея. Він, наче боксер, виводив його з ладу швидкими атаками. Руки у механічних вовчих рукавицях мордували великого та неповороткого ворога. Лазерні кігті кольору тіффані залишали візерунки своєю гостротою. 

Його супротивник був танком, тому всі сили вкладав у декілька сильних і болючих ударів. На жаль, для нього все закінчилося на початку, адже Вовк уникнув критичних влучань. Вони раніше зустрічалися у битвах і перемога діставалася тому, хто першим брав перевагу. Як-не-як їх вважали практично рівними за силами. 

Врешті з босом безхребетних було покінчено. Лисиця також приєдналася до свого напарника згодом. Вона як завжди була охайна. Здавалося, що дівчина навіть не брала участі в битві. Однак двійні мечі кати, що виднілися на спині, так і рясніли то тут, то там кров’ю. День, сповнений неприємних подій, повпливав на неї. 

– Ти їх не вбила?

– Ні, звісно ні. 

– У нас залишилося п’ятнадцять хвилин. 

– Зрозуміла, – у її голосі зник запал. – От і набої не знадобилися.

“Краще її не чіпати зараз…”, – з насторогою подумав чоловік.

Через дві хвилини Лисиця вже була всередині. Згори її чекав Вовк. Він стояв на скляному даху та створював значну тінь, що дозволяла дівчині приховуватися під нею. Цей музей був оснащений спеціальною системою безпеки. Якщо всередині незареєстровані об’єкти кидали тінь, то їх миттєво спалював лазер. Тому будівля була практично скляною. Раз на небі були хмари, тоді вмикали штучне освітлення, що фіксувало порушників. За злодіями залишалося лише визначити вдалий день, тобто сьогодні. 

– Тут два варіанти розкриття… Або через ключ або якась загадка… 

– Ти очевидно не володієш знаннями у квантових технологіях. Обирай друге!

– Це загадка на кольористику! Дідько, що це за безглуздя. 

– Набирай замовницю. 

– Ок, бо я не розбираюся ні в тому, ні в цьому. 

Дівчина швидко набрала потрібне повідомлення, але йшли секунди, а та все не відповідала. 

– У нас немає часу. Пробуй сама. Я підкажу.

– Гаразд.

Ребус складався з п’яти колець Іттена, але деякі з кольорів були пропущені, а інші перемішані. Дівчина, звісно, раніше бачила його, але в подробиці не вдавалася. З першим та другим було легко: вони вимагали розставити кольори за порядком, а далі комплементарно. Третє також далося спокійно. Вона поєднала тріадичну та тетрадичну схеми, щоб поставити потрібні кольори на місця. 

– А далі я не розумію. Тут шифр 19-15, що це може означати?

– Можливо, це номер кольору в загальній міжсвітовій таблиці?

– Ні, там немає тире. Зазвичай тільки букви та цифри. Та тут ще й стоїть 1-1 поблизу запропонованих кольорів. Я нічого не розумію! 

Голова безжально боліла, адже загадка змушувала Лисицю зануритися в нетрі мозку людини, що придумала це жахіття. Вона злилася не тільки на неї, а й на замовницю, адже та все ще мовчала. 

– Гаразд. Думаємо, що це може означати. Більше підказок немає. Отже, все, що мені потрібно, переді мною. 

Запропоновані комбінації складалися з чотирьох цифр. Лише одна мала в собі три. Перша цифра завжди складалася з одинички, двійки чи трійки.

– Тут повинно бути те, що ділиться на три. Точно. Я розв’язала три кола, от і відповідь. 

– Я думаю, що наступна цифра, перед тире, відповідає за порядковий номер кольору, – втрутився Вовк.

– Тоді це взагалі не тире, а мінус. 

Лисиця миттєво почала водити пальцями по колірному колу, картина врешті складалася. 

– Готово. Однак наступні дані взагалі невтішні. 

– Що там? 

– Тепер тут ще більше цифр.

– Ми не встигаємо. Скоро тут буде охорона. Вони помітять величезну тінь на даху. 

– А що я можу зробити? Надто складна система. Дають ще більше задач. 

– Став навмання. Немає вибору. 

– Дідько.

Лисиця намагалася впоратися з хвилюванням, але руки навмисно тряслися, щоб додати гостроти моменту. Вона спробувала діяти логічно та співставити цифри з рядами. Перші комбінації пішли вдало, але далі втрачали сенс. Особливо дратувала позначка моно, що висіла згори. 

Неочікувано збоку відчинилися двері: це був охоронець, що прийшов на планове відвідування. У підслушку затріпотіло:

– Біжи, немає часу вовтузитися з цим.

Вона мовчала. Різко голова чоловіка повернулася в бік стенду. Він довго та пильно придивлявся. Здавалося, що тіні рухаються.

– Чому мені показувало, що тут хтось виконує задачу містера Гело? Тьфу ти. Я ж забув окуляри взяти, – чоловік-сова миттєво зник з поля зору.

Вовк повернувся, щоб перевірити, як там Лисиця. Однак її ніде не було. 

– Агов! Я тут, – гукнула його позаду.

– Тихо ти, не галасуй! Як вибралася? – неочікувана поява не здивувала Вовка.

– Там дерево тінь кинуло– і я швидко пронеслася. Правда, не без втрат, – вона показала хвіст, понівечений легким променем лазеру. 

– Дідько! – він вчепився у її руки. – Як ти себе почуваєш?

– Не галасуй! – посміхнулася. – Нормально все: лазер лише хутро пошкодив. 

На обличчі чоловіка миттєво виникло полегшення. 

– Гаразд. Поїхали і повідомимо, що не впоралися. 

– Хто сказав? 

Вовк завмер, не повертаючись до Лисиці.

– Як?

– Перші цифри справді відповідали за порядковий номер кольорів, а все інше було лише обманом. Позначка “моно” – це монохроматична схема. От я і знайшла потрібні відтінки.

– Молодець, – сяючі ікла заграли на його посмішці. 

***

Фаніру стояла спиною до тільки що прибулих напарників. Відкрита площадка відкривала пречудовий краєвид на нічний Львів. Він виблискував яскравими барвами та заманював у свої тенета нічних метеликів. 

– Як завдання? – холодно запитала вона.

– Впоралися, – відповів Вовк.

Лисиця, здається, хотіла стримати себе, але непрохані слова самі вилилися з вуст. 

– Було б швидше, якби ви нам допомогли.

– Ти про цю загадку містера Гело? – вона не питала, а констатувала, і додала: – Так це дитяча забавка. Вона створена лише для того, щоб відволікти грабіжників поки прийде охорона. Я зробила за вас вашу ж роботу, відімкнувши вакуум. 

– Тобто ви навмисно не написали нам?

– Так, – вона повернулася до них. – Вирішила додати трішки драйву… Хіба я дарма вам плачу? А тепер до справи: писанку, будь ласка, – вона простягнула руку. 

Круглий предмет тендітно ліг у долоню. Вона секунду розглядала її, а потім різко покрутила верх та низ у різні сторони. Щось затріщало–  реліквія прочинилася. 

– Е-ее-ем! Що ви робите? – не стерпіла Лисиця.

– А, так мені не потрібна оболонка. Лише те, що всередині… Думаю, вона вам більше знадобиться, – кинула пусту писанку в напарників. – Я знаю, де живе козел, що придумав ту загадку, – на її губах засяяла хитра усмішка.