Час діяти

Вона тримала в руках те, що так давно бажала. Долоні горіли пекельним полум’ям, а подих затамувався на довгі секунди, що неслися, як мед з ложки. Писанка грайливо миготіла десятками барв, привертаючи погляд до себе. 

– Цей витвір мистецтва був створений першою комахолюдиною. Гораримд став дитиною в сім’ї переселенців на нову планету. Його батьки не були багатими, але зуміли потрапити за програмою допомоги бідним у новий дім. Звичайно, далі їх не підтримували. Тому ген богомола був єдиним виходом, – наче заворожена, Фаніру розповідала завчену програму.

Цього разу у її словах не було чутно сухого викладацького тону, а лише захоплення. Їй хотілося поділитися цією інформацією. 

– Батьки любили своє чадо. Вони навмисно переїхали подалі від міста через стереотипи мешканців щодо комахолюдей. Гораримд ріс та дорослішав. У нього з’явився талант до мистецтва. Він створював дивовижні витвори з простих речей, – вона крутила писанку на всі триста шістдесят градусів навіть не для того, щоб показати навколишнім, а щоб самій насолодитися. 

– Згодом він знайшов своє кохання. Це була дівчина-змія. Проте її сім’я була проти. Вони вважали його другим сортом. Закохані намагалися підтримувати зв'язок, але згодом все трупішає. Тому сильна мотузка, що тримала їх разом, під плином часу втратила свою силу. Ця писанка стала символом кохання, єднання і надбанням Галичини. 

Діти із захопленням розглядали красу в руках дівчини. Її кольорова гама була притаманна вишивкам прикарпатського регіону. Червоні, чорні та жовті кольори майоріли на її поверхні. Надзвичайно маленькі дорогоцінні каміння вибудовували особливу картину. Жовтий символізував богомола, а чорний– змію. Червоний покривав простір навколо них червленими мальвами. 

“Так… а це що?” – Фаніру подивилася на площину під куполом– згадала про витівки Неятти. “Це нагадує її ніготь, – дівчина непомітно забрала знахідку в кишеню, – Вона наче намагалася зламати систему захисту. Коли накривається купол, вмикається вакуум. Якщо він зникне, то почнеться тривога… Але вона не спрацює, раз його взагалі не буде… Дуже підозріло!” 

Дівчина очима роздивилася навколо, щоб переконатися: чи не слідкують за нею. Кожен був зайнятий своїми справами, а камери вдало не бачили її обличчя та рухів. 

“Добре інколи відвідувати кімнату охорони. Я повинна з цим розібратися. Доведеться чекати ночі…”. 

***

На Львів опулася пітьма. Вона вкрила його потаємними обіймами, приховуючи всі діяння, що творилися там. Лисиця та Вовк нишком пересувалися до будівлі музею. Парк, на території якого знаходився “Форум”, закривався на ніч, тож випадкових роззяв тут не було. Маршрут охоронців вони знали: часу було лише півгодини. Рухаючись до останнього повороту, їх різко зупинив кинджал, що влетів у стіну. 

– Не так швидко, вухаті. Ми вже зачекалися на вас, – додала Богомолка. 

– Так-так-так, – цокотів поблизу неї Комар.

Тріпотіння крил, що ледве турбувало слух, з’явилося зверху. Практично над їхніми головами летіла величезна важка тушка Скарабея. Лисиця та Вовк розійшлися в різні сторони, а нападник вчасно розправив крила, легко приземлившись. 

– Панове, мушу попередити, що тут ваш шлях завершено. Богомолка та Комар за леді, а ми розберемося тут самі, – він переможно глянув на вовка. 

***

Неятта та містер Гело стояли посеред пустого музею перед стендом з писанкою. Дівчина часто підганяла чоловіка, а той лише скаржився. 

– Так… Так… Так, – ритм її підборів неймовірно вдало відбивав такт словам. – Що ж це ми робимо?

– Ме-ее-е-еее! – неочікувано замекав бос дівчат.

Вони подивилися на нього з подивом: раніше не чули цього.

– П-перепрош-шую. У мене таке інколи буває.

– А що ти тут робиш, а? – затараторила Неятта.

– Слідкую за вашими шаленими ручками. Ви ж не хочете, щоб це побачила рада сотні…? – вона сумно зітхнула та показала їм телефон, який транслював відео з двома порушниками порядку. 

– Будь ласка! Зроби вигляд, що ти нічого не бачила! Вони мене вб’ють, – неочікувано заскиглила бджола та припала до дівчини-змії.

– І мене також! – приєднався до її благань цап. 

“Завжди мріяла, щоб вони повзали навколішки переді мною”. 

– Ну, ні… Боюся, що такий злочин не може просто забутися.

Ці слова не сподобалися Неятті, тож вона, активно стрибаючи, намагалася забрати пристрій, але низький ріст перешкоджав. Містер Гело лишень тихо мекав під боком. 

– Так, годі! Ви наче маленькі діти. Я нічого не розповім, – вона зробила драматичну паузу та додала: – Тільки будете мені винні. 

– А що з писанкою? – поцікавився чоловік.

– Що-що, залишиться тут.

– Ні-і-іі-і! Мені ж голову знесуть, – заплакала Неятта. 

– Нічого з вами не буде. Про всяк випадок підіть у поліцію та скажіть, щоб тиждень охороняли вас, а там все мине… Ви ж маєте страхування? 

Обидвоє кивнули. 

– А тепер додому. Ходімо вже. 

Неочікувано для самої дівчини колеги миттєво послухалися. Вони настільки не бажали тут знаходитися, що просто вилетіли з будівлі.

“Ой, леле. Хто вирішив взяти таких бідолах у напарники…”.