Ехо минулого

Її шлях був звивистим. Ногами перебирала швидко, адже чудово знала можливості Хортиць: сама колись навчалася з ними. Життя жартівливо перевернулося з ніг на голову, коли дізналася про таємну організацію, що тримала частину закону у своїх руках. Розчарувалася в системі та ще й довідалася про витівки далекого брата. Зі злості приєдналася до нього– і так пішло-поїхало. 

Хвіст тримала практично втиснутим в тіло, адже побачити серед темних вулиць руду було просто. Постійно бігла, щоб відірватися від погоні. Вуха гостро ловили кожен шурхіт. Зненацька позаду затупотіли. Серце пропустило удар, а тіло під дією інстинктів застрибнуло на трубу. Руки обхопили залізну площину, а ноги, гойдаючись, неслися вище. Врешті дісталася верху. Навіть не дивилася, хто женеться за нею. Балансуючи хвостом, попрямувала вперед, а там стовп. 

“Час випробувати свої навички”.

Розігналася, вхопилася, закрутилася і врешті повернулася в бік нападниці. Декілька ударів. Відбила. Обличчя приховувала маска, а на тілі фірмовий комбінезон. Спробувала обвести– різко опустилася. Ногою вдарила по кісточках, а нападниця схопилася за хвіст. Обидві рвучко смикнулися. Тоді Хортиця вдарила ногою в живіт та повалила дівчину на трубу. Зняла маску і…

– Ти!

***

Фаніру привела дітей до наступного стенду. Підтягнула до себе Україну. На поверхні велетенського глобуса майоріли одинадцять материків: Середнє Подніпров’я, Волинь, Полісся, Поділля, Слобожанщина і тд. Природні зони дивовижним чином були ідентичними до України зі Старої Землі. Нова планета була малою, як минулий Місяць. Тому природа тут кардинально не відрізнялася з півночі на південь та зі заходу на схід. 

Таким чином розпочалося заселення цієї системи, зокрема й України. Спершу все було добре: люди навіть не відчували змін. Екосистема дивувала лише кількома новими видами тварин та рослин. Однак згодом людський організм зустрівся з проблемами. Розвиток біоінженерії так квантової біології допоміг вчасно та практично вдало впоратися з ними. Наприклад, греки стали щасливими власниками жабр та плавників; норвежці виросли у добрі двадцять сантиметрів, а їх шкіра отримала блакитний відтінок; іспанці перетворилися на холоднокровних істот, що потребували постійної палаючої зірки. 

– Українці стали звіролюдьми. Матері не могли народити дітей на цій планеті, адже їхні слабкі організми не витримували тутешніх бактерій. За допомогою квантової біології науковці знайшли проблему на атомному рівні. Вони вирішили виживити гени тварин з Старої України новим мешканцям, адже ті чудово прижилися на новій території, – Фаніру обвела зал руками– додала: – Тому зараз ви можете побачити таке різноманіття мутованого ДНК: наполовину людей та наполовину тварин. 

– Підкажіть, а які саме гени передавали людям? Це ж могло спотворити їхнє єство та перетворити на монстрів, – поцікавилася вчителька.

– Це питання краще задати науковцям. Можу сказати, що в тіло яйцеклітини вводили чистий ген, який був позбавлений домішок тваринної сутності, – вона на секунду задумалася, – проте, як ви бачите, наші знання в цій сфері не були досконалими. Так і з’явилися звіролюди. 

– А з якими проблемами зустрічалися ці “нові” люди? – виникло запитання з групи дітей: їм, очевидно, стало набагато цікавіше. 

– Все залежало від генної модифікації. Хижаки часто відчували жагу до травоїдних, тому вчилися контролювати свої інстинкти. У людей з генами птахів, особливо тих, що літають, були надто ламкі кісти. Усі інші зміни можна прочитати в спеціальному залі, – вона вказала в потрібну сторону. 

– А у вас є якісь слабкості? – поцікавився Нябо. 

Фаніру була здивована запитанням. Вона спокійно та, наче хижачка, підійшла до нього. Сіла навпочіпки та подивилася своїми зеленими зміїними очима в душу. 

– Ні-сс-с, – засичала роздвоєним язиком. 

Переляканий Хлопець ледве не впав. Дівчина-змія рушила назад, додаючи:

– З розвитком технологій вчені спромоглися вивести тваринні особливості з тіл людей. Ті, хто бажав цього, робили вживлення антигенів. Інші залишали, як є. Тому на вулиці ви зможете зустріти цілком подібних до вас, або ж навпаки до мене. 

Фаніру завершила свою екскурсію, показавши ще з десяток стендів, де розкривала тонкощі історії. Вони зупинилися посередині музею, поблизу писанки “Галичина”. Це було наче навмисно, адже дівчина дуже бажала потрапити до неї.

– У нас є ще одне маленьке прохання, – звернулася до екскурсоводки вчителька.

Вона задумливо повернула голову до жінки.

– Можете показати нам її ближче. Я розумію, що це не входить у пакет, але мені так цікаво, – очі француженки засяяли вогнями, захопленими дивовижою. 

“Супер!”

***

Лисиця сиділа на даху будинку разом зі своєю нападницею. Живіт ще досі болів, але пакет з льодом рятував ситуацію. Хортиця міряла кроками нерівну поверхню черепиці та час від час поглядала на свій діамант, який так довго намагалася схопити. 

– А ти не змінюєшся, – кинула поліцейська.

Вона мовчала.

– Раз ти почала таку “діяльність”, то май совість і покращуй свої навички. Не розумію, як твої м’язи ще досі не позбавилися цієї пам’яті про танцювальні класи. 

Лисиця лише злісно поглядала в бік давньої знайомої, а непрохані образи минулого літали навколо, мурдуючи душу.

– Граєш у мале дитя? Гаразд. Наступного разу я обов’язково відведу до відділку, тоді вже буде пізно до забав.

– Ти можеш мене не вчити. Ти вперше спіймала мене…

Хортиця поглянула в очі дівчині. У грудях Лисиці неприємно защемило.

“Невже…”.

– Цього більше не повториться. Не хочу тебе бачити!

– Стій. Не все так погано. Я лише декілька разів тебе ледве не спіймала, – вона різко замовчала, розуміючи, що робить тільки гірше.

– Я так і знала. Ти завжди мене вчила. Що в садку, що в школі, що в академії… Та годі! Навіть тут…, – Лисиця різко розвернулася на підборах та пішла геть.

Її рука опинилася на кайданах рук давньої подруги. Блакитні очі сяяли осінніми зливами, а руки здригалися від перших морозів. 

– Можливо, ти повернешся? – просте, але таке вагоме бажання грало струнами її душі.

– Ні.

– Ти ж розумієш, що корупція повністю не зникне. Життя ставатиме краще, але постійно будуть ті, хто страждатиме. Така ціна свободи. 

– Або рівність, або свобода…, – вторила собі Лисиця давніми спогадами.

– Так…, – Хортиця знову звернула своє благання у її очі. 

У серці защемило. Як вона не хотіла повертатися туди думками, адже с…

– Пробач, але мені потрібно йти, – вона вийняла свою руку з кайданів минулого та пішла далі. 

– Я б на твоєму місці була обережною. Цей Скарабей доніс на вас манівцями. Мабуть, перейшли дорогу зі замовленням. 

Лисиця вже хотіла подякувати, проте, коли повернула голову, помітила, що дівчина зникла. 

Прогулялася кварталом декілька разів та врешті прийшла назад. Вовк спокійно складав припаси по місцях. Його людське вухо непомітно здригнулося, коли дівчина увійшла в приміщення. 

– Ти довго.

– Никилу зустріла… І так я впевнена: ти знаєш про те, що вона не вперше мене ловить. Це якась домовленість між вами?

– Вона просила доглянути за тобою.

– Я не кактус, щоб зі мною няньчитися. Яким чином вона взагалі погодилася на це? Ти ж грабіжник?

– Ну… ти ніколи не питала для кого ми крадемо. 

– Тобто? 

– Усі наші замовлення йдуть офіційно від поліції.

– Що?! То ми агенти під прикриттям! – дівчина почала лупасити грушу для биття.

– Так.

Їй хотілося вити та зруйнувати все від сьогоднішніх потрясінь, але вечірня робота не дозволяла цього зробити. За час практики вона зрозуміла одне: втратиш контроль раз– все піде нанівець Тому всю злість направила на бездушний об’єкт.

– Той відділ, про який дізналася ти, знаходиться в іншому районі. Цей чистий. Особисто перевіряв, – наче заспокоював її.  

“Смішно. І навіщо йому це було потрібно?”

– То виходить, що я навіть не покидала роботу в поліції… Клятий світ!