Розділ 8

   Вони їхали, широкою грунтовою дорогою, переважно мовчки, кожен занурений в свої думки. Лиш зрідка Селіна щось пояснювала Лукреції про тутешні місця. Не гнали галопом, намагаючись не виснажувати коней, привал зробили, вже як стемніло, в лісочку, котрий межував з Вампірськими землями. Розвели багаття, повечеряли і домовилися відпочивати по двоє. Дрейк, передбачувано, визвався чергувати біля багаття з Селіною. Після півночі їх мали змінити Лукреція та Разієль.

      Ніч була напрочуд тиха, лиш зрідка десь чувся рик якоїсь тварини, та набридливе вороняче каркання.  Дрейк сидів на колоді біля вогнища і задумливо спостерігав за полумʼяними язиками, що метушилися шукаючи що можна поглинути. Це не був звичайний вогонь — магічне полумʼя, що його начаклувала Лукреція,— воно не виходило за межі окресленого кола, добре зігрівало і взагалі не давало диму… Чоловік важко зітхнув, хотілося побачити справжній вогонь, неконтрольований і від того небезпечний, котрий би змушував триматися на сторожі. Не вистачало тріскотіння згоряючих гілок. Йому здавалося,  що це багаття навіть гріє не так, як справжнє, ніби навіть температура його була контрольованою. Дрейк підняв з землі якусь гілочку і ліниво кинув її в полумʼя. Вона впала на землю  в центрі багаття, не зайнявшись… Дрейк нахилився і підніс долоню до полумʼя. Воно огортало пальці, ніби граючись — гріло але не обпікало.

      — Що ти робиш?— спитала піднявши одну брову Селіна, спостерігаючи за цим.

      — Перевіряв…— не повертаючи голови до неї, промов він беземоційно

      — Це ж магічний вогонь, в нього ті властивості, які йому задає маг. Лукреція завжди ретельно виконує заклинання, вона ніколи б не зробила його небезпечним.

      — Від того, він виглядає фальшивим…

      Селіна здивовано звела брови.

      — Тобі хочеться, щоб вогонь залишав опіки? Це теж можна зробити…— вона знизала плечима.

      — Ти не розумієш,— зітхнув він і, здавалося сам не помітив, що перейшов на ти.— Контрольований закляттям вогонь, ніколи не буде справжнім. Полумʼя — це стихія, непередбачувана і від того небезпечна… А цей вогонь навіть не гріє достатньо… Тобі не зрозуміти всієї чарівності вечірніх посиденьок біля вогнища, коли навколо витає аромат смажених ковбасок, тріскотять дрова, летять іскри від подиху вітру і звучать пісні під гітару…— сумно промовив він, не звертаючи увагу на неї. Подумки він був біля примарного, ледь чіткого в його памʼяті вогнища, поруч з неясними безликими силуєтами, що сміялися і співали пісень.

       — Ніколи не приймала участь ні в чому подібному,— задумливо промовила дівчина.

       Почувши її голос, він ніби прокинувся:

        — Ти багато втратила,— усміхнувся він, сумно.— Може колись, якщо будеш добре поводитися, влаштуємо щось таке.

        — Так кажеш, ніби я мала дитина,— закотила вона очі.

        — Судячи з твоєї поведінки — так і є. Тобі забороняють, а ти навмисне робиш те, що не можна.

        — Я роблю те що хочу, бо доросла,— заперечила вона невдоволено.

        — Ні,— усміхнувся він повернувши до неї голову.— Ти робиш те, що тобі забороняють, щоб довести, що доросла.  Це трохи інше. Батько ніколи не сприйматиме тебе дорослою, доки ти поводишся, так.

         — Батько ніколи не сприйматиме мене дорослою, бо він такий був завжди…— скептично зіщуливши очі, заперечила вона.

         — Дуже зручна позиція,— хмикнув чоловік.

         Селіна лише закотила очі і вирішила не продовжувати цю бесіду.

   •••••••••••••••••••••••••••••

        Ще вдосвіта вони рушили в дорогу. Ранок був досить прохолодним. Лукреція марно намагалася загорнутися в плащ. Ранковий туман проникав під тканину, ніби навмисно намагаючись пробратися до шкіри, змушуючи тіло треміти. Повітря було сирим і вологим, від чого здавалося що навколо ще холодніше ніж було насправді. Спостерігаючи за своїми супутниками, котрі й словом не обмовилися, що їм холодно чи якось дискомфортно, дівчина теж вирішила не подавати виду, що їй зле, хоча почувалася дивно. Їй було холодно скільки б вона не куталася, голова боліла, а очі сльозилися. В усьому тілі, була якась слабкість, але Лукреція вирішила, що це через ночівлю на незручній землі посеред лісу. Вона подумала, що напевно так почуваються всі. Оскільки ніхто не жалівся, теж прийняла рішення мовчати, щоб не здаватися слабшою.

        Вони їхали кілька годин, сонце вже піднялося досить високо в небі і вже не було так холодно. Та вона досі відчувала слабкість. Їх нечисленна процесія наблизилася до розвилки. Не стишуючи кроку Селіна направила свого коня прямо, не вагаючись обравши шлях. Лукреція теж не задумуючись поїхала слідом, кинувши мимовільний погляд на дорогу,  що вела крізь похмурий ліс кудись в темряву, Дрейк лише іронічно усміхнувся, геть не здивований її вибором.

     Разієль натягнув повід, змушуючи коня зупинитися. Він насупився:

    — Поїхавши цією дорогою, ми втратимо мінімум цілий день намарно. Не враховуючи, що цей шлях, ще й небезпечніший.

    Лукреція, котра не знала цих місць і не переймалася тим, щоб вивчити карту, здивовано поглянула на Селіну.

     Вампірка обернулася і кинула на ельфа невдоволений погляд з-під капюшона.

     — Бачу ти довго готувався до подорожі…— буркнула вона собі під носа.

     — Чому ми їдемо довшою дорогою?— спитала Лукреція, котрій вже набридло проводити в сідлі другу добу і хотілося скоріше закінчити виснажливу подорож.

     — Бо принцеса хоче оминути замок батька. Коротка дорога лежить саме через нього,— відповів замість неї Дрейк, що їхав поруч з ним.

     — Чому?— не зрозумів ельф.

     — Бо він проти щоб його донька приймала участь в війні, шпигувала і таке інше…

     — То чому відпустив?— не вгамовувався Разієль.

     — Він не відпускав,— з усмішкою прошепотів йому Дрейк.— Вона втекла з академії.

     Ельф здивовано поглянув на нього, і перевів погляд на Селіну і Лукрецію, що їхали трохи спереду.

      — Ну, не потягне ж він тебе за коси до замку?— скептично спитав Разієль голосніше, щоб вона точно почула.

      Селіна знову зло на нього поглянула, але відповісти не встигла.

      — Судячи з того, що я чула, він може…— сказала Лукреція і чхнула, прикривши обличча рукою.— І за коси потягти…

      — Я покинула академію, присягнула на вірність іншому правителю і привʼязала до себе ельфа «кривавим звʼязком»… Якщо потягне за коси, то мені ще пощастить.

      — В нього упередження щодо ельфів?

      — В нього упередження щодо чоловіків,— відповіла Лукреція, помітивши як насупилася подруга.

      — Здається ти перебільшуєш, він певно просто хвилюється за тебе,— знизав плечима Разієль.

       — Це не хвилювання, а гіперопіка,— похитав головою Дрейк.

       Селіна здивовано обернулася.

       — Невже це сказав ти.

       — Чому це тебе дивує?— невдоволено спитав він.

       — Ти ж засуджуєш мою поведінку, я думала через те, що підтримуєш позицію батька.

       — Я розумію чому ти робиш, те що робиш, але це не значить, що це правильна модель поведінки.

       Селіна мовчки зітхнула.

       Лукреція обернулась до нього і, насупившись, спитала:

        — То ти вважаєш, що вона має, слухняно сидіти в замку? І спілкуватися тітльки з тим, з ким дозволить лорд Двейн?

        — Ні, вона має висказати свої претензії йому в очі. Відстояти свою позицію. Тільки тоді він зрозуміє, що вона вже доросла і може розпоряджатися своєю долею сама. Яка б не була та доля.

         — Підтримую, розумна думка,— кивнув ельф.— Ти маєш поговорити з батьком.

         Селіна і Лукреція здивовано поглянули на обох.

          — Легко вам сказати…— зітхнула Селіна.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       До вечора вони завернули на ледь помітну стежку  серед похмурих почорнівших від часу старих дерев. Тут  довелося  рухатися повільніше, поступово заглиблюючись в хащі лісу. Коли сутінки почали огортати все навколо, їм довелося робити привал, біля невеликого джерельця з прісною водою.

     Селіна визвалася вполювати якусь дичину на вечерю.

      Лукреція зайнялася багаттям. Дрейк повів коней нижче по течії джерельця напувати, коли він повернувся застав лише Лукрецію — ельф десь подівся і не важко було здогадатися куди.

      Чаклун невдоволено стис зуби.

      — Селіна сказала тобі не подобається моє багаття,— з ноткою невдоволення промовила дівчина.

       Дрейк здивовано поглянув на неї.

      — Я не мав наміру тебе образити,— трохи розгублено сказав він. Лише зараз побачив, що вона склала на купку гілки. Невдоволено поглянувши на нього, вона прошепотіла щось. Найтонші гілочки спалахнули, почувся характерний тріск, полумʼя поступово розгорялося. Як зачарований, чоловік дивився на полумʼя, в якому тепер не було нічого фальшивого, ніби знову подумки перенісся в минуле, до світу без магії з безликими людьми-тінями, яких він не міг пригадати. 
       Лукреція знову чихнула, чим вивела його із цього дивного трансу, в який він занурився просто споглядаючи за багаттям. Він задумливо поглянув на дівчину, бо ще вдень звернув увагу, що вона періодично чихає. 
      — Ти захворіла?

       — Я? Ні,— захитала головою дівчина.— Я найсильніша смертна нашої групи. Я не хворію.

       — Ти — смертна, смертні — хворіють.

       — За всі роки навчання в академії, я ніколи не хворіла,— промовила вона і мимоволі шмигнула носом.

        — І часто ти в академії ночувала просто неба на сирій землі?— спитав Дрейк безцеремонно приклавши долоню до її лоба. Торкнувшись він відчув не лише гарячий лоб, а й миттю визначив ступінь її гарячки і відчув запальний процес в горлі. Він відвів руку від здивованої дівчини з холодно-задумливим обличчам, намагаючись приховати своє власне здивування від нової своєї здібності, яка досі себе не виявляла.— В тебе жар, ти хвора.
       — Може трохи...— неохоче кивнула Лукреція. 
       — Не трохи. Треба закипʼятити воду, ти маєш пити більше теплої рідини. В мене є травʼяний збір з собою. Він не від застуди, але то зараз не важливо.
       — Добре...— здивовано кивнула вона. 
       — Селіна мене не послухає, але тебе може. Завтра надвечір, приблизно, ми будемо неподалік від міста Редвелл. Нам треба зупинитися там. Буде краще, якщо ти більше не ночуватимеш простонеба. Тобі треба тепла постіль і догляд. 
        Він казав це таким тоном, що Лукреція розгубилася і просто дивилася йому вслід поки він пішов геть. Вона зітхнула і сіла задумливо біля багаття. 
       
••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       Селіна безшумно пробиралася між дерев, насторожено прислухаючись. Вона знала, що ельф йде слідом, тому навіть не озиралася, намагаючись в темряві згледіти якусь дичину. 
      — Я не кликала тебе,— тихо сказала вона.

      — Я хотів поговорити про твою темну половину.

      — Саме про неї я говорити не хочу,— невдоволено зітхнула дівчина.

    — Ти маєш взяти її під контроль. Не вийде постійно її ховати,— промовив Разієль йдучи слідом.

    Селіна різко зупинилася і повернулася до нього:

     — Тобі яке діло?— зло спитала вона.

     — Не можна тримати її на ланцюгу і сподіватися, що вона там лишиться назавжди. Рано чи пізно, якщо ти її не приборкаєш, вона забере контроль над тобою і знищить тебе. Невже батько не розповідав тобі? Таке вже було.

      — Зі мною такого не станеться,— впевнено промовила вона і, підійшовши до дерева, поглянула в глиб лісу, прислухаючись до інстинктів.

      Разієль різко притис її до стовбура дерева, розвернувши обличчям до себе:

      — То і далі плануєш спокушати мене кожного разу?— прошепотів він ледь торкаючись її щоки.— Не боїшся, що я захочу більшого?

      Селіна застигла в його обіймах, раптом стало спекотно в цьому сирому вогкому лісі. Промайнула думка, що вона в один прийом може покласти його на лопатки і змусити пошкодувати за зухвалість, але вона не зрушила з місця, заінтригована його гарячим шепотом і близькістю.

       — Більшого не буде,— твердо промовила вона.

       — Щось мені підказує, що не ти прийматимеш це рішення,— усміхнувся він хитро.— Кожного разу твоя темна половина чекає все довше, дозволяючи мені все більше…

       Він схопив її за сідниці і припідняв, щоб їх губи опинилися на одному рівні. Селіна вражено поглянула на ельфа, відчувши як її темрява захоплено замуркотіла. Разієль ніжно торкнувся своїми губами її нижньої губи і відчувши, як вона обхопила його стегнами, усміхнувшись прошепотів:

      — Не хочеш приборкувати її, отже доведеться мені…— його губи ковзнули нижче.

      — Схоже вона не проти,— видихнула Селіна, і заплющила очі, підставляючи йому шию.

     На галявину вийшов невдоволений Дрейк і змахнувши кистю, магією відкинув їх один від одного в різні боки.

       Чорна колюча лоза обпліла тіло Селіни, що вже перетворилася в ікластого монстра, знерухомивши її. Вона марно сіпалася до нього і люто шипіла прокляття. Закляття було надто сильним. Разієль невдоволено підвівся з землі і начаклувавши мечі кинувся до нього, але змахнувши іншою рукою Дрейк відкинув його подалі і поглянув на підопічну:

       — Якщо я ще раз, стану свідком подібної картини — я розірву ваш звʼязок єдиним способом, що мені відомий. І байдуже, скільки цінної інформації в нього ще може бути. Ти зрозуміла?

        Селіна припинивши пручатися, заплющила очі і заховала свою Темряву, невдоволено стиснувши губи, вона кивнула.

       — Чудово,— усміхнувся зверхньо Дрейк, скасувавши чари.— Ти казала, що здатна контролювати потяг до нього, отже настав час це продемонструвати.

       Він повільно розвернувся і неквапливо пішов. Селіна провела його ображено-невдоволеним поглядом. Разієль, обтрушуючись, підійшов і прослідкувавши задумливим поглядом за чаклуном, приобійняв їі за талію.

       — Руку прибери,— прошипіла зло дівчина.

       Ельф закотив очі і, зітхнувши, послухався.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
      

    Дрейк йшов з усіх сил приховуючи, наскільки сильно його виснажило, це застосування сили. Відійшовши, якомога подалі від розлюченої вампірки, він обперся рукою об дерево і глибоко вдихнув. Утримувати дівчину нерухомо було надто важко, та їй не треба цього знати, нехай думає, що він могутніший ніж є насправді. Інакше тримати їі подалі від ельфа буде надскладно.

      Над вухом почулося каркання.  Він підвів голову і поглянув на чорного, досить великого крука, що всівся на гілку і зацікавлено на нього дивився. Дрейку вже почало здаватися, що цей птах слідкує за ними. Але хіба в цьому є сенс? Та ця думка переслідувала його, бо птах був, ніби постійно, десь поруч. Ще на подвірʼї замку Блекк він звернув на нього увагу.

       Десь позаду хруснула суха гілка. Не встиг він озирнутися, як раптом відчув на своїй голові чиїсь руки. Хтось крутнув його голову. Дрейк відчув вже знайоме відчуття, що супроводжувалося хрускотом його власних шийних хребців і світ вмить потемнів в його очах. Чоловік впав замертво на сиру холодну землю.

       Разієль торкнувся пальцями вени на шиї перевіряючи чи є пульс. Не відчувши ознак життя він задумливо поглянув на крука і сів поруч на землю — чекати. Весь цей час, йому не давала спокою думка — як Дрейк минулого разу лишився живий. Він був впевнений, що тоді його вбив…

       Крук кілька разів каркнув. Разієль закотив очі і зітхнув:

      — Знаю. Плани змінилися.

       Птах махнув крилами і злетівши з дерева сів на груди мертвого Дрейка. Знову каркнув.

      — Тебе спитати забув,— невдоволено поглянув на нього ельф.— Лети, будь поруч. Менше потрапляй на очі.

      Крук пройшовся по грудях чоловіка взад вперед і засуджуюче поглянув на хазяїна. Знову каркнувши, він затріпотів крилами і полетів.

      Раптом досі бездиханний Дрейк зробив голосний вдих, що супроводжувався хрускотом хребців, що стали на свої місця. Він розплющив очі і якусь хвилину дивився вгору, на широкі чорні гілки, що майже закривали небо. Він намагався згадати, як опинився горілиць на землі, але останнім, що памʼятав був чорний крук на гілці дерева.

        Трохи повернувши голову він зустрівся поглядом з фіолетовими очима ельфа. Той загадково усміхнувся:

        — Як ти це робиш?— зацікавлено спитав він.

        — Що роблю?— насупився Дрейк. Він поспішно сів і розгублено озирнувся навколо.

        — Як ти повертаєшся до життя? Неможливо померти і потім, через кілька хвилин, повстати з мертвих. Жоден маг не володіє такою силою.

       — Я не розумію, про що ти,— сказав Дрейк.

       — Ти нічого не памʼятаєш?— ще більш зацікавлено спитав Разієль.— Я вбивав тебе двічі.

       — Якби ти мене вбив, ми б зараз не говорили,— скептично промовив маг і підвівся.— Ти вигадуєш якісь нісенітниці.

       — Дуже цікаво, що ти таке?

       — Ти дивний.

       Дрейк обструсився і, вирішивши, що немає сенсу з ним говорити, пішов в сторону, де мало бути їх багаття.

       Разієль провів його поглядом і хмикнув:

       — Хто б казав…
•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

      Була вже пізня ніч.
    Селіна насторожено прислухалася — чуття підказувало, що за ними хтось пильно спостерігає ховаючись в темряві лісу. Вона відчувала на собі пронизливий погляд мисливця, що  чатує на свою жертву, чекаючи слушної миті для нападу. Хто цей таємничий хижак вона не знала, в цьому лісі таїлося чимало потвор. Мимоволі вона кинула погляд на похмурого Дрейка. Він нічого не відчував і задумливо підкидав гілочки в багаття — гаряче полумʼя швидко знищувало дрова, але йому ніби подобалося чатувати його і постійно додавати вогню все нову й нову поживу.

      Дрейк робив це автоматично, занурений в свої думки. Його турбувало те, що в нього зʼявилася нова здібність, і можливо не одна. Він чекав на це так довго, що вже зневірився. Був впевнений, що Алістер помилився в його винятковості  — не йому боги приготували долю рятівника цього світу. «Навряд талант діагностувати хворобу допоможе врятувати світ…» — зітхнув чоловік і поглянув на Лукрецію, що спала загорнувшись в свій плащ. Вона так нічого не сказала про свою хворобу, хоч і слухняно випила теплий відвар, що він їй приготував. Він критично поглянув на її плащ, задумуючись, наскільки він теплий, чи не погіршиться її стан на ранок? Не думаючи довго він підвівся, зняв свого плаща і накрив дівчину ним зверху, сподіваючись, що це допоможе не дати хворобі перерости в щось гірше.  Саме зараз він піймав на собі здивований погляд Селіни. Зрозумівши як це виглядає зі сторони, він невдоволено стис щелепу.

       — Що?— спитав Дрейк.

       — Нічого,— Селіна ледь стримала посмішку і відвернула голову вбік, щоб він не помітив цього.

       Він не рухаючись свердлив її поглядом, напевно знаючи, що вона зробила єдиний можливий висновок — він закохався.

        Раптом вона насторожено скинула голову і миттю дістала клинок. Дрейк напружено спостерігав за нею.

       — Діставай зброю, вони поряд…— дівчина пильно дивилася кудись в темряву, не розуміючи, як хижаки подолали захисний барʼєр.    

        Щойно Дрейк дістав клинка, пролунало пронизливе голосне каркання, що розбудило і Лукрецію, і Разієля. Саме цієї миті з темряви до них вийшли три величезні вовки з червоними палаючими очима. Таких кремезних і велетенських тварин Дрейк ніколи не бачив. Вони шкірили свої гострі, мов леза, ікла, з яких стікала слина. Щерсть виблискувала в світлі багаття, що робило їх ще більше моторошними і загрозливими. Хижак, що стояв посередині, люто загарчав. І звідусіль до них вийшло близько дюжини тварин. Вони опинилися в оточенні.