Розділ 4

     Гори Колдвотер. Ближче до світанку.

      Вона  впала на невеликий виступ скелі, меч дарований батьком впав в чорну безодню, його вже не повернути. Тіло від падіння і пробите трьома срібними стрілами боліло…Селіна хапала ротом повітря, намагаючись прийти до тями. В очах темніло, чи то від болю, чи від того що не було сил стримувати жагу… Рани були надто серйозні, вони швидко не загояться, якщо вона не звільнить її, ту Іншу себе. Але чи зможе вона вчасно зупинитися? Дівчина вагалася. Важко дихаючи вона перевернулася на спину і поглянула вгору на темно сірі хмари і край урвища, що був надто високо. Селіна вилаялася —  вибору в неї не було… Без Темної, вона не зможе навіть вибратися нагору.

       Дівчина здалася, дозволивши темряві взяти контроль. Вмить її очі стали повністю червоними, на обличчі зʼявилася моторошна усмішка з гострими тонкими зубами, не двома, як у обернених вампірів - вони всі стали тонкими і довшими, нігті на руках почорніли і видовжилися, вони були досить міцні щоб дертися скелею в пошуках здобичі…

       Селіна вибрался нагору і повільно озирнулася вдихаючи носом повітря. Тут було порожньо — ельфи пішли, забравши Дейва з собою.  Погляд впав на калюжу крові на камʼяній поверхні, вона підійшла присіла і вмокнувши палець, облизнула його язиком. Тепер їм не втекти, вона взяла слід і будь що наздожене їх…

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          Дейв зі звʼязаними магічною мотузкою руками, понуро йшов за ельфами. Хлопець розумів, що його поспішно ведуть скоріш за все до табору ельфійського війська, де будуть катувати, доки не отримають всю необхідну інформацію. Він не боявся катувань, та і розказати багато не міг… Мотузка над якою проводили особливі ритуали, блокувала його магічні здібності, зброю в нього звісно забрали, єдине що йому лишалося — тихо йти і чекати слушної миті, щоб втекти. Дивлячись перед собою пустим поглядом, він думав про свою напарницю… Сподівався, що Селіна вижила, але навряд вона встигне вибратися і наздогнати їх, якщо взагалі її відпустить мешканець провалля, хто б це не був. Дейв хвилювався за Селіну. Тепер вона змушена буде повернутися назад, Блекк відправить її додому і вона буде сидіти під замком вічність. Він почувався винним через це…

          Командир ельфійського загону, зверхній блондин з фіолетовими очима, зкомандував робити привал.  Серед них були пʼятеро, котрим потрібна була допомога — троє з опіками і двоє з серьйозними порізами, ті яких встигла поранити Селіна. Їм необхідно було терміново обробити рани, бо вранці вони стануть магнітом для мантікор, що почують запах крові.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

  Замок Блекк.

     Лукреція з самого ранку засіла над бестіарієм, намагаючись зайняти думки чимось корисним. Вона дивилася в книгу і бачила в ній купу безглуздих символів і малюнків, на яких було важко зосередитися. Варто їй було подумати про те, що сталося вчора — її кидало в жар.

     Важко видихнувши повітря вона вткнулася лобом в книгу і застогнала:

     — Боги, що зі мною відбувається? Чому я думаю лише про той клятий поцілунок? Чому я так реагую на цього чоловіка? Тому, що він мене «так» поцілував…— сама собі відповіла вона і зітхнула. Лукреція підвела голову і голосно закрила книгу, здійнявши хмаринку пилу з її старих сторінок. Підперши підборіддя рукою вона задумливо поглянула в вікно:— Але чому він мене так поцілував?

      Півночі вона мучилася від цього питання.

     «Він напевно всіх так цілує… А я дурепа розтанула в його обіймах, як якась принцеса з Селіниних книжок… Я маю чітко окреслити межу між нами через, яку йому не можна переходити… Але як це зробити, якщо я хочу щоб він мене поцілував знову? А Селіна… Як вона до цього поставиться? Вона сказала що між ними нічого вже не може бути, вона ні на що не сподівається, але раптом в неї ще є почуття до нього? Раптом вона зненавидить мене? Я не хочу ризикувати нашою дружбою і втратити її через якийсь поцілунок… Цікаво в Селіниних книжках персонажі потрапляли в такі ситуації?»— Лукреція сумно зітхнула.

       Раптом від роздумів її відволік стук в двері.

       — Так,— вона насторожено застигла.

       В приміщення увійшла служниця і схиливши голову промовила:

       — Лорд-командуючий викликає вас до себе в кабінет.

       Лукреція зблідла, потім густо почервоніла, серце зупинилося на мить і знову почало вистукувати швидше ніж зазвичай.

       — За хвилину підійду,— якомога спокійніше промовила вона. Щойно за служницею закрилися двері вона глибоко зітхнула:— Треба заспокоїтися. Я професіонал, а не ніжна квіточка. Я не дозволю більше йому нічого, щоб виходило за рамки пристойності… якби сильно мені цього не хотілося.— Вона встала із-за столу і неспішно рушила до дверей, бурмочучи на ходу:— я безжальна вбивця, я одна з найкращих шпигунок академії, я без проблем можу прикласти ножа до його шиї і зроблю це, щойно він дозволить собі щось підозріле чи непристойне.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Десь в горах Колдвотер

    Дейв скоса поглядав на трьох ельфів, що про щось переговорюючись зі своїм командиром, зрідка зиркали на нього. Вже півгодини головний слухав їх з невдоволеним обличчам.  Спостерігаючи за ними  Дейв зробив висновок, що вони тут явно для якихось специфічних цілей, не розвідка і збір інформації їх цікавили. Він знав ельфійську, тому розумів деякі уривки фраз, що вдалося почути. Він зараз їм заважав і вони обговорювали: позбутися його чи відправити до своїх, бо мали продовжувати шлях.

      Раптом ватажок ельфів насторожено застиг, прислухаючись до своїх відчуттів. Дейв теж відчув присутність когось досить сильного. Когось, хто мав специфічну ауру, що свідчила про право на владу...  Дейв задоволено посміхнувся, зрозумівши, що Селіна вибралася з урвища і вже поряд. Ельфи заметушилися, діставши зброю. Вони озиралися навкруг, насторожено перешіптуючись ельфійською, шукаючи поглядом супротивника чию присутність відчували але не бачили. 
      Зброя їм не знадобилася, Селіна використала  своє улюблене закляття темної магії, володіння котрим відточила за роки навчання. З під землі вискочили чотири чорні примарні щупальця. Вони звивалися намацуючи і шукаючи жертву. Один з ельфів ухиляючись від одного з них втрапив в інше — воно схопило його і з силою гепнуло об землю, а потім жбурнуло в прірву. За ним полетів другий, третій... Раптом щупальця зникли і зʼявилися в нових місцях... Все відбувалося швидко і Дейв лише здивовано водив головою, не розуміючи, як їй вдалося прикликати стільки їх одночасно. Бо зазвичай вона обходилася одним - двома.  Втім зазвичай і ауру її він не відчував. Від загону ельфів лишився лише ватажок, що стояв знерухомлений, не в змозі нічого вдіяти. 
       Лише зараз зʼявилася вона. Зіскочила зі скелі над ними, мʼяко приземлившись на одне коліно, вона підвелася і повільно рушила до своєї здобичі. Дейв дивився на неї відкривши рота, бо не впізнавав. Червоні палаючі очі, довгі гострі зуби, чорні пазурі і темрява, шо вирувала навколо неї, клубочачись і лащачись, як тваринка, що хоче ласки.  Ельф дивився в палаючі очі і прощався з життям — розумів, що його тепер врятує лише диво. Селіна підійшла впритул і грубо взявши за комір змусила нахилитися. Мить і її гострі зуби впʼялися в його шию. Він ніби провалився в небуття, втративши зв'язок з реальністю. Нічого не відчував, нічого не хотів, ні про що не думав. 
      Селіна зробила ковток, потім ще один... Нарешті вона могла втамувати жагу крові, що не давала їй спокою з тих пір, як вона вперше відчула темряву і накинулася на Вінсента Блекка... Весь цей час вона пригнічувала в собі її. Приборкала свою темну сутність, не випускаючи її на свободу. Не дозволяла собі навіть думки про кров.  Селіна, відчувши специфічний смак і не збиралася зупинятися, хотіла випити все до останку, бо все що зараз відчувала — непереборна спрага — інше не мало значення.    
     — Селіно!— злякано скрикнув Дейв підвівшись.— Він нам потрібен живий…

   Селіна застигла. Вона зробила ковток і відсторонилася. Ельфійський ватажок впав непритомний до її ніг. Дівчина заплющила очі і не обертаючись кілька хвилин постояла опановуючи свою темну половину, ховаючи її в глибокі закутки своєї свідомості. Щойно її обличча стало нормальним, вона витерла рукавом кров з обличча і повернулася до Дейва. Не дивлячись йому в очі, вона підійшла і мовчки почала розвʼязувати антимагічну мотузку.

    Дейв насторожено дивився на неї, вражений і збентежений побаченим.

    — Селіно…

    —Не треба,— зупинила вона його.— Я не хочу це обговорювати.

     Їй було соромно дивитися йому в очі, тепер, коли він бачив її такою. Селіна квапливо відвернулася і попрямувала до ватажка ельфів, що саме почав приходити до свідомості.

    Ельф розплющив очі і дивився в сіре небо, що починало світліти — там за щільними хмарами сходило сонце. Шок від укусу пройшов і відчуття реальності почало повертатися до нього разом з усвідомленням того, що він ймовірно провалив місію, вперше підвів свій народ.

     Його підняли і всадовили, одночасно з тим міцно звʼязуючи руки. Ельф поглянув на тендітну дівчину, що ще кілька хвилин тому без вагань прикінчила його людей, а тепер з незворушним гарненьким личком, присівши на одне коліно, возилася з його мотузкою.  Він здивовано підвів брови — вона мабуть тільки закінчила навчання… зовсім юна, і вже на таке здатна.

      —Мабуть у віларійців геть погані справи, раз вони посилають в розвідку зелених  студентів,— усміхнувся він втомлено.

       Срібні очі гнівно блиснули, дівчина підвелася і нагородила його зверхнім поглядом:

      — То тобі мабуть соромно, що тебе взяли в полон «зелені» студенти?

      — Навпаки, для мене честь, що мене взяла в полон сама Принцеса вампірів, — він зухвало поглянув їй в очі.

      — Знаєш хто я?— здавалося це її здивувало.

      — Наскільки я знаю, ти така одна, важко зплутати…— він знизав плечима.

      — А сам ти хто?— спитав, підійшовши, її напарник.

      — Скромний командир загону,— усміхнувся ельф, крадькома оцінюючи цих двох. Шансів втекти від дівчини не було. Та може можна використати їх для виконання місії…

      — Краще назви своє імʼя,— невдоволено прошипіла дівчина, нахилившись до нього.— Якщо знаєш хто я, то певно знаєш, що буде коли я вкушу тебе вдруге.

      Ельф вмить змінився в лиці, звісно він зрозумів натяк.

       — Разієль… Равенхарт.

      Селіна і Дейв перезирнулися, вмить зрозумівши, що їм попався далеко не «скромний командир загону», а один з приближених Арнієля.

      — І що ж ти робиш тут?— недовірливо спитав Бранн.— Арнієль тримає лордів біля себе. Навряд би він відіслав свого приближеного сюди просто так.

      Селіна присіла і взяла його праву руку, зняла рукавицю і зітхнула:

       — В нього родова печатка Равенхартів. Він не бреше.

       — Що ж відвеземо його до Вінсента, там його розговорять,— задумливо кивнув Дейв. Він повернувся до напарниці:— Ти як? В тебе три стріли увійшло.

       — Мене ж срібло не вбиває,— відмахнулася вона.— Все зажило, одразу як… поїла.

       Останнє слово вона додала тихо і відвівши очі.

   ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••    

Замок Блекк

     Рішуче постукавши в двері Лукреція увійшла до кабінету. Блекк саме розмовляв про щось з двома чоловіками в чорній уніформі, яку зазвичай носили розвідники. Вінсент кинув на неї короткий погляд і продовжив розмову. Їй кілька хвилин довелося чекати і це дало додаткову змогу заспокоїтися і остаточно взяти під контроль свої емоції. Дівчина з незворушним обличчям дочекалася коли, чоловіки договорили і Блекк їх відпустив. Провівши їх задумливим поглядом, Вінсент повернувся до неї і ледь усміхнувшись пройшовся поглядом по кожній частині її тіла, викликавши ледь помітний румʼянець, на її щоках.

      — Ви мене викликали, лорд-командуючий?— порушила вона мовчанку подумки нагородивши його кількома красномовними епітетами.

      — Здається ми домовилися, що наодинці наше спілкування має бути менш офіційним.

      — Не бачу підстав для такого спілкування, лорд-командуючий, — промовила вона, давно заготовану відповідь.— Я ваша підлегла, а не коханка, тому більш доречно буде, якщо ми спілкуватимемося в професійних межах.

      Він спохмурнів, ці слова зачепили його,  та  водночас він не міг не помітити, як спалахнули її щоки на слові «коханка». Він обігнув стіл і підійшов до неї майже впритул, тримаючи в руках якісь папери. Дивлячись в її очі він промовив:

      — Ось звіти розвідників, що повернулися. Прогляньте, проаналізуйте, потім зіставивши з інформацією, що привезуть інші шпигуни, надасте мені загальний звіт.

      Лукреція повільно опустила очі на папери і простягнувши руку взяла їх. На якусь мить вона торкнулася його пальців, серце знову затріпотіло в грудях, а вчорашній вечір пронісся спогадом. Уявна камʼяна стіна, яку вона вибудовувала, пішла тріщинами.

      — Я можу йти?— змусивши себе говорити рівно спитала вона.

      Якусь мить він пильно дивився в її обличчя, ніби намагаючись прочитати думки. Лукреції здалося, ніби повітря в кімнаті стало важким. Нарешті він тихо спитав.

      — Мої дії образили вас, Лукреціє?— він застиг, чекаючи відповіді.

      — Ні,—тихо прошепотіла вона, знов почервонівши.

      — Я вас налякав?— знову спитав він.

      — Ні,— Лукреція похитала головою, ніяково опустивши очі.

      — Вам неприємна моя увага?

      Дівчина заплющила очі і глибоко вдихнула, хотілося збрехати, але вона знала, що він вмить її розкусить:

      — Приємна.

      — Тоді в чому справа?— прямо спитав він.

       Лукреція підвела на нього погляд:

      — Я не хочу щоб ви сприймали мене, як якусь легкодоступну розвагу чи як одну, з тих жінок, що не дбають про своє добре імʼя.— Промовивши це, вона ще більше осміліла і продовжила:— Не думайте, що я розтану від всіх тих приємних слів, котрі ви певно говорите всім своїм коханкам, і буду кидатися вам на шию, забувши про все на світі…

       Вона збиралася продовжити, але він нахилився до її вуха і прошепотів:

      — Можете не вірити, але ви перша кому я це сказав, бо ці слова мають відношення лише до вас. Лише ваші очі сяють так дивовижно в сонячний день. Лише ваше волосся нагадує мені полумʼя, і лише ваші губи…— він замовчав, на мить яка здалася їй вічністю. Доки він це говорив, стоячи так близько і не торкаючись, по її шкірі пробігли мурашки, подих перехопило і Лукреція завмерши, здавалося навіть не кліпала. Як зачаклована слухала і хотіла слухати ще. А Вінсент між тим продовжив:— Я навіть не припускав думки, ставитися до вас зневажливо і кинути тінь на вашу честь. Той поцілунок був миттєвим поривом, про котрий я не шкодую, але — це все, що дозволю собі без вашої згоди, Лукреція.

       Він вирівнявся і серйозно на неї поглянувши промовив:

       — Можете йти, Росса.

   •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Десь в горах

   —  Маємо знайти зручне місце для переправи, нам час повертатися назад,— задумливо окинувши поглядом скелясті гори промовив Дейв. 
   — Легко сказати... —зітхнула Селіна. 
   — За день ходу звідси є чудова місцинка. Можу показати, звісно якщо ризикнете довіритися,— вкрадливим голосом промовив Разієль. Він спокійно сидів на камені, доки вони щось між собою перешіптувалися.

    — Чого б ти нам допомагав?— скептично спитав Дейв, обернувшись до нього. 
    — Може тому, що хочу покинути ці кляті гори?— знизав він плечима.— Звʼязаний я — легка здобич, якщо нападе якась потвора... Навряд мені варто розраховувати на захист. Навіть мій статус і інформація, якою я володію не гарантує мені імунітет від місцевих мешканців, що дуже полюбляють ельфів. 
      Селіна підійшла до нього і нахилившись, взяла за підборіддя, щоб він не відводив очей, промовила, чітко проговорюючи кожне слово, щоб воно закарбувалося в його свідомості:

      — Якщо заманиш нас в пастку, я залюбки скуштую твоєї крові знову... Батько звісно, не схвалить твою кандидатуру, але від цього навіть цікавіше. Тому тепер твоя доля в твоїх руках. 
       — Я все зрозумів,— промовив він насупившись.— Я покажу де переправа і не створюватиму проблем.  На північ цією стежкою треба йти... але там кубло мантікор,— він вказав на вузький прохід між скель збоку від них. 
        — З мантікорами я розберуся, ходімо.
      Вони тихо пробиралися між скелями впродовж кількох годин. Час від часу Селіна поглядала на небо і супилася. 
       — Далі кубло...— промовив Разієль обернувшись до неї. 
       — Саме вчасно, скоро почнеться злива, а нам потрібне укриття,— Селіна повернулася до Дейва.— Дай мені один з своїх клинків, в мене лишилися лише кинджали, вони не надто доречні. Чекайте тут. 

        — Сама впораєся?— спитав Бранн, передаючи ій зброю.

         — Впораюся. Пильнуй його,— вона кивнула на ельфа і нагородивш його суворим поглядом пішла вперед.
        Дейв обперся об скелю і задумливо поглянув на полоненого.

         — Ти мав перетнути гори, навіщо?

          — Не розумію про, що ти,— усміхнувся ельф.

        Дейв хмикнув:

          — Нічого, скоро все розповіси.

           — Відведете мене в замок Блекк?— спитав Разієль опускаючись втомлено на землю.— Я не боюся катувань. 
           — У всіх є слабке місце,— знизав плечима Дейв.

           — Навіть у неї?—зацікавлено спитав ельф кивнувши в бік де зникла Селіна.

           Дейв поглянув на стежку і не відповів.
           За кілька хвилин десь вгорі почувся гуркіт грому, що луною рознісся горами. 
          — Ходімо ближче, раптом їй знадобиться допомога,— промовив Дейв почувши, як заревіла мантікора.        

          — В тебе немає з нею «кривавого звʼязку»?— насторожено спитав ельф, оминаючи гострі скелясті нерівності.

          — Якого звʼязку? Я тебе не розумію,— здивовано зиркнув на нього Дейв.

           — Вона пʼє твою кров? Скажи, це важливо.

          — Ні,— Дейв з підозрою на нього поглянув.— Чому це важливо?

           — Бо це означає, що її погрози не безпідставні і вона може зробити мене своїм «кривавим васалом»,— Разіель насупився і кинув задумливий погляд на темний прохід до печери, звідки доносився рик тварюк.

        Знову загримів грім, блиснула блискавка і злива накрила похмурі гори, непрохідною стіною холодного дощу. З печери почувся голос Селіни. Дейв швидко заштовхав ельфа всередину і пішов слідом. 
        В печері панувала цілковита темрява. Щоб розгледіти бодай щось Бранн начаклував вогник і озирнувся. Селіна стояла посеред кубла з закривавленим клинком і важко дихала. 
        — З протилежного боку печери, стежка, що веде до переправи,— промовив Разієль, вказавши звʼязаними руками.

       Селіна втомлено зробила кілька кроків, обперлася об скелю і заплющила очі, притискаючи руку до живота.

      — Що з тобою?— насторожено спитав Дейв помітивши, що з нею явно щось не те.

      Селіна показала йому пальці в темній крові, що витікала з рани:

      — Я пропустила один удар… Якась тварюка мене вжалила… Мені треба…

      — Випити крові?— спитав ельф, напружено.

      Селіна кинула на нього втомлений погляд:

      —… Відпочити. Кілька годин і тоді продовжимо йти, якраз може злива скінчиться

      — Чому ти обираєш спати, замість того, щоб випити кров і відновитися миттєво?— здивувався Разієль.

      Дейв також зацікавлено поглянув на неї.

       — Я б воліла привести тебе живим, але якщо вкушу тебе можу вже не зупинитися, хочеш так ризикнути?— спитала Селіна, не збираючись говорити йому справжню причину. 
••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       Витягши туші мантікор, Дейв швидко поставив захист на вхід і начаклував вогонь в центрі печері, щоб зігрітися.  Разієль сидів під стіною задумливо дивлячись на багаття. Він обдумував, як краще йому вчинити і чи є вихід з цієї ситуації. Можна було б спробувати втекти, але це безглуздо — вампірка вже скуштувала його крові, тому тепер зможе відшукати його будь де, куди б він не втік. Та він не втрачав надію все таки виконати свою місію, але для цього треба лишитися в живих і не потрапити до вʼязниці…

        Від роздумів його відволік Дейв, що сів поруч. Ельф зацікавлено на нього поглянув.

        — Що ти мав на увазі, коли казав про «кривавий звʼязок»? Хто такий «Кривавий Васал»?— спитав Дейв пошепки.

        — Коли чистокровний вампір, як вона, когось кусає більше ніж два рази між нею і жертвою утворюється звʼязок. Чим частіше вона питиме тим міцніший він буде. Жертва втратить силу волі і буде повністю залежати від неї. Будь який наказ — ти зробиш все, чого б вона не захотіла. А розлука з нею буде нестерпна…— тихо сказав ельф, і окинувши його серйозним поглядом додав:— Ти маєш це знати, бо судячи з того, як ти на неї дивися — якщо вона захоче, ти дозволиш їй пити твою кров.

        Дейв зніяковів і відвів погляд.

        — Ніяк на неї не дивлюся…

        — Звісно,— скептично хмикнув Разієль.— Навіть не знаю, чому мені здалося, що між вами вже є такий зв’язок…

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••         

Замок Блекк. Два дні потому.

    Лукреція стурбовано дивилася в вікно. З пʼяти груп, що вирушили на розвідку чотири повернулися. Втрат уникнути не вдалося — двоє з її одгрупників не пережили сутички з мантікорами, і Лукреція боялася поганих новин. Не хотілося думати про погане, але страх не відпускав. Кожного разу, як на узліссі зʼявлявся вершник чи вершники вона затамувавши подих вдивлялася намагаючись зрозуміти — чия то постать? Вона нетерпляче чекала повернення подруги, а її досі не було.

     Вінсент вже другий день тримав дистанцію, повністю зосереджений на доповідях. Зрідка вона ловила на собі його задумливий погляд, червоніла і опускала очі, а він з посмішкою повертався до справ. А справ побільшало, бо ельфи були підозріло активні. Всі розвідники або стикалися з ними особисто, або знайшли явні сліди їх візиту. Це свідчило, про те, що в них є певний прогрес і вони можливо щось затівають.

      Поруч біля вікна став Дрейк, і невдоволено зітхнув.

      Він постійно був невдоволений. Мовчазний і невдоволений. Його незадоволення відчувалося фізично, але неможливо було зрозуміти, що саме йому неподобається — їжа, яку йому подали, погода за вікном чи ситуація з Селіною. Лукреція в його присутності відчувала небезпеку, в нього була невідома згубна аура, що відчувалася прямопропорційно до його невдоволення, а варто було йому заговорити вона завмирала і слухала, забувши про все на світі. Сама собі вона не могла пояснити, чому він викликає в неї такі суперечливі емоції. Він був загадкою, котру не хотілося розгадувати — щось підказувало їй, що він з тих людей, від котрих варто триматися на відстані, і тим не менш, навколо нього було стільки питань, що мимоволі це інтригувало. Весь час, що він був в замку, він або стояв на терасі, задумливо гріючись в променях сонця, або щось писав. Лукреція одного разу крадькома підглянула в його нотатки, але нічого не зрозуміла, бо писав він невідомою їй мовою. Що було дивно, бо Лукреція досконало знала найпоширеніші і поверхово орієнтувалася в рідкісних діалектах. Символи, що писав цей чоловік були їй невідомі.

      Дівчина скоса на нього поглянула. Вона відчувала, як його темна енергія вирує навколо нього. Він був зліший ніж кілька годин тому. Лукреція вирішила, що певно скоро йому урветься терпець.

       Сонце вже сідало.

       Раптом на узліссі зʼявилися три вершника. Лукреція одразу впізнала в першому з них подругу, через її тендітну фігуру. З усієї їх групи в академії вона була найменша на зріст. Тому її було важко з кимось сплутати.

      — Так! Нарешті!— полегшено вигукнула Лукреція.— Вони повертаються.

       Дівчина обернулася і поглянула на Вінсента, що підійшов. Він задумливо поглянув на вершників.

       — Їх лише троє. Цікаво, кого вони втратили охоронця чи Бранна?

       — Ви впевнені, що серед них є леді Селіна?— скептично спитав Дрейк, дивлячись на три постаті в чорному. Капюшони повністю ховали їх голови, тому він не розумів, як вони вирахували, що донька Лестера серед вершників.

        — Найменший вершник — то і є Селіна,— усміхнулася Лукреція.

      Дрейк з недовірою поглянув на Вінсента, пригадавши його слова про кровожерного монстра.

         — Почекай,— ніби прочитавши його думки усміхнувся Вінсент,— скоро зрозумієш.