Розділ 3

      Замок Блекк.

    Лукреція втомлено потерла очі рукою. Була вже пізня година. Вона так захопилася вивченням бестіарію, що втратила лік часу. Дівчина вже хотіла закрити книгу, раптом скрипнули вхідні двері бібліотеки. Вона підвела голову, щоб дізнатися хто посмів потурбувати її в цей пізній час.
     Вінсент Блекк здивовано підняв брову, стоячи в дверях — він був впевнений, що в бібліотеці вже нікого немає.

        — Ваша відданість справі вражає, Росса,—  він пройшов до столику біля каміна взявши графин і наповнивши келих.

        — Вже збиралася йти...— промовила вона, підвівшись. 

       — Хочете вина?— сказав раптом він, питально на неї поглянувши.

       — Я не знаю… чи варто…— розгубилася дівчина.

       Він здивовано застиг:

       — Я не запропонував нічого страшного, чому ви зніяковіли?

       — Я просто…— Лукреція опустила погляд на стіл. Алкоголь був під забороною і в академії, і при храмі де вона виховувалася.— Хіба можна?

       — Я дозволяю,— усміхнувся Вінсент і наповнивши ще один келих, підійшов вручивши його їй. Він став поруч з нею, обпершись об стіл.

       Лукреція обережно взяла келих. Задумавшись, чи взагалі нормально пити з ним наодинці.

        — За наше парі?— промовив він з хитрою усмішкою, а щоки  дівчини вмить спалахнули. Вінсент дзенькнув свій келих об її і, не відриваючи погляд від очей Лукреції, зробив ковток. Під цим пильним поглядом вона почувалася незатишно. Він бентежив і хвилював водночас, змушуючи її червоніти не промовляючи жодного двозначного слова, 

        Лукреція повільно піднесла келих до губ і зробила ковток, чітко усвідомлюючи, що зараз він відверто дивиться саме на її губи. Вона не знала як таке можливо, та здавалося фізично відчуала його погляд.    
 
       Збентеження вмить зникло, щойно рідина обпекла їй горло. Дівчина здивовано поглянула на келих і скривилася:

        — Що за гидота?

         — Не подобається?— розгублено спитав він.

         — Геть не смачне… як ви його пʼєте?— вона поставила келих на стіл, всім своїм видом демонструючи, що точно не збирається його пити.

         — Яке ж ви полюбляєте?— засміявся Вінсент.

         — Я не пила ніяке, Лорд-Командуючий… — захитала вона головою.— Нам не дозволено…

          — О…— кивнув він.— Тоді вам треба дещо інше.

          Вінсент подзвонив у дзвіночок, що лежав на столі. Коли служниця зʼявилася він наказав принести щось з невідомою ельфійською назвою, котру Лукреція при всьому бажанні не змогла б повторити. Щойно за служницею закрилися двері, він повернувся до неї і спитав:

           — То що вам ще забороняли в Авріроні?

           — Майже все, лорд-Командуючий…— розгублено відповіла вона, підвівши очі на нього і знову зніяковіла під його поглядом, що вивчав кожну рису її обличча.

            — Коли ми наодинці, можеш звертатися до мене на імʼя,— промовив він, неочікувано перейшовши на "ти".

            Якщо до цієї миті, вона думала, що його інтерес до неї лише плід її уяви, то тепер зрозуміла, що їй не здається і командуючий має до неї специфічні плани... "Здається мені час йти спати..."— подумала вона.

        — Якщо дозволите, я піду відпочивати, лорд-Командуючий...— пробубоніла дівчина.

        — Вінсент,— виправив він її з усмішкою.

        — Вінсент...— повторила вона. 

        Постукавши в двері, до бібліотеки увійшла служниця. Вона швидко поставила на стіл темну пляшку і вийшла. 
       — Скуштуй це і можеш йти,— промовив Вінсент, відкорковуючи напій.— Тобі має сподобатися його витончений смак. 
       Лукреція недовірливо поглянула, як він наливає в келих фіолетову рідину. Вона відчула солодкий ягідний аромат, щойно взяла келих з його руки, і нерішуче закусила губу, поглянувши на Вінсента. 
      — Тобі сподобається...— затамувавши подих тихо промовив він.

       Не випускаючи його з поля зору, Лукреція неспішно пригубила солодку рідину. По тілу одразу розлилося тепло і її хвилювання вмить кудись зникло. Вона здивовано поглянула на келих.

       — Ну, як?— спитав Вінсент помітивши, як вона кінчиком язика провела по нижній губі.

       — Не таке гидке,— усміхнулася Лукреція.

       — І це все?— засміявся він.— Тобі не так просто вгодити.

      Дівчина знову мило почервоніла і опустила очі.

      Вінсент, не бажаючи її відпускати, поглянув на книгу, що вона лишила на столі:

       — Є успіхи в пошуках?

       Лукреція вмить зібралася і наблизилася до столу, щоб показати свої нотатки.  Вона відкрила книгу, всередині якої лежав аркуш. 
      — Я лише почала, мова якою написана книга дуже древня, та моїх знань буде достатньо, щоб її дослідити... 

       — Звідки ти знаєш цю мову?— здивовано спитав, поглянувши в книгу.

      Лукреція глибоко зітхнула і зробила ковток:

       — Мене виховували в храмі Хаоса...

       — Це я знаю, та наскільки мені відомо там не навчають всіх підряд древнім мовам. Тільки якщо...— він раптом замовк.

       — Мене готували на заміну Верховній Жриці...— сумно промовила дівчина, опустивши очі на свої руки. 
       — Як ти тоді опинилася в Авріроні?— спитав Вінсент вражено. Він знав про жерців Хаоса небагато, та йому було достеменно відомо, що верховна жриця може передати свої обовʼязки лише особливій дівчинці, що народилася опівночі, коли сяє червоний місяць. Її з дитинства готували і виховували служити Хаосу. Якщо вона народжена для цієї місії, як їй вдалося уникнути свого призначення?

        — Коли настала ніч посвяти...— тихо промовила вона з сумом. — Хаос не прийняв мою жертву...   

        Вона відвела очі в бік, і глибоко вдихнула, намагаючись відігнати не приємні спогади, — не вистачало ще розплакатися перед ним.

        Раптом Лукреція відчула, як він взяв її за руку. Тепер не лише щоки палали, а здавалося вся її шкіра. Вона здивовано повернула до нього голову і зустрілася з його темнокарими очима. Іншою рукою він провів по її щоці, витираючи одиноку сльозу.  Дівчина не рухалася, застигла, як загіпнотизована, ніби чекаючи наступного його кроку.

        — Тобі коли-небудь казали, що в сонячний день в твоїх очах зʼявляється неперевершений золотистий блиск, схожий на блиск роси у вранішніх променях?— тихо спитав він. Лукреція похитала головою, вражена його компліментом. Їй ніхто такого не казав, ба більше якщо її і хвалили, то лише за успіхи в навчанні чи за вдалий бій. Вона вперше почула такі слова. Між тим він продовжив:— Я помітив його вчора, коли ти давала присягу, і не міг відірвати від тебе погляд. А твоє волосся...— він торкнувся пасма біля її шоки і пропустив його крізь пальці,— виглядає як полум'я, а на дотик, ніжніше найвишуканішого шовку... я мріяв до нього доторкнутися...  

        Вона відкрила рота щоб нагадати, що вона його підлегла і перш за все шпигун, а не леді яка, тане від компліментів, але не встигла.

        — А твої губи...— він провів пальцем по пухкій нижній губі. Серце Лукреції зупинилося, завмерло, і ніби застиг час навколо і не рухався, поки він нахилявся до неї. Ніжно торкаючись її губ своїми губами, він пригорнув її до себе, обійнявши за стан, а іншою рукою притримуючи її голову. Лукреція не опиралася, вона розтанула в його обіймах, заплющила очі і інстинктивно відповіла на ніжний неквапливий поцілунок. Вінсент не поспішав, обережно торкаючись, ніби розтягуючи мить, дразнячи, насолджуючись, кожною секундою...

      Лише коли він відсторонився і поглянув ще раз на неї, вона перевела дух і зблідла, від думки що прийшла їй в голову: " Він же подобається Селіні... Це неправильно..." 

        — Я маю йти...— квапливо промовила вона.

        Він розгублено візпустив дівчину, вирішивши, що злякав її. "Треба було діяти делікатніше",— зітхнув він, спостерігаючи, як вона поспішно втекла з бібліотеки.

       — Все одно, ти будеш моя,— задумливо промовив він дивлячись на полумʼя в каміні.      
••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

    Гори Колдвотер

      Щойно минула дія токсину і Дейв зміг рухатися. Селіна потягла його подалі від пастки. Починало темніти. Сутінки огортали похмурі гори. Спочатку вони йшли мовчки, насторожено прислухаючись до будь-якого підозрілого звуку. Та навколо було неприродньо тихо. Якщо поруч хтось і був — він зачаївся, принишк так, що навіть Селіна не могла відчути його присутність.

          — Я маю подякувати тобі, ти врятувала мене…— порушив тишу Дейв.

          — В мене не було іншого вибору, ти чув Блекка, ми маємо повернутися разом.— Не озираючись відповіла дівчина, пробираючись між скелями.

          — Через мене загинув Лео… Мені прикро…

          — Він знав, на що погоджується. Я їх попереджала…

          — Ти не дуже засмучена?

          —  Я звикла ні до кого не привʼязуватися…

          — То може ти рада, що лишилася зі мною наодинці?— з усмішкою спитав Дейв.

          Селіна здивовано повернулася і поглянула на нього. Незважаючи на напівтемряву, вона бачила чудово — переваги вампірського зору.

           — Я була б рада лишитися зовсім сама, але мені доводиться терпіти твою компанію,— невдоволено промовила вона, ігноруючи тон яким він це сказав, і свою звичну реакцію на його двозначні натяки.

           — Невже моя компанія така нестерпна?— спитав він миттю опинившись поруч з нею.
          Селіна злякано зробила крок назад і наштовхнулася спиною в скелю. Дейв уперся однією рукою в виступ над її головою і прошепотів їй на вухо:

           — Хоч тут і напівтемрява, але я все одно бачу твої злякані очі… Неймовірно, ти не боїшся вийти сам на сам з мантікорою, але тремтиш поруч зі мною. Хоча ми обоє знаємо, що ти можеш знищити мене одним своїм мізинцем…

           — Ти переоцінюєш силу моїх мізинців…— невпевнено прошепотіла дівчина. Від його шепоту і гарячого подиху біля вуха, по тілу розбіглися мурашки.

            Він засміявся і спитав:

             — Чому ти мене боїшся, Селіно?

             — Я боюся не тебе… А того, що ти так близько, як ще ніхто не був…— прошепотіла вона,— за винятком Вінсента Блекка…

             — Дуже цікаво,— він трохи відсторонився, але руку не прибрав.—  І що ж ви робили, і головне коли встигли?

             — Пʼять років тому…— Селіна запнулася, і винувао опустила очі,— я погано контролювала жагу і роздерла йому горло…

             — Тепер ти контролюєш її краще?— обережно спитав він.

             — Не хвилюйся, я не вважаю тебе апетитним,— серйозно сказала вона.

             — Мені радіти, чи засмучуватися?… я не знаю,— усміхнувся він.— Отже, якщо я зроблю отак,— він іншу руку поклав їй на талію і притис її до себе. Селіна уперлася руками йому в груди, долонями вона відчувала, як бʼється його серце.— Ти не роздереш мені горло?

            — Все залежить від того, що ти збираєшся робити далі,—вона поглянула йому в очі,  щоки палали, а серце вистукувало шалений ритм. Їй було цікаво, що він робитиме. Точніше, було цікаво, як він це робитиме і що вона відчує… Чи так це буде, як в романтичних легендах, що вона читала?

            Дейв нахилився до її обличчя, дівчина затамувала подих і… раптом почула дуже характерний свист. Інстинкт спрацював швидше ніж розум зрозумів, що відбулося. Селіна повалила Дейва на землю і тієї ж миті, там де вони стояли, в скелю встряла срібна стріла.

            — Ельфи…— прошепотіла дівчина, накидаючи капюшон і ховаючи волосся, що було зараз, як мішень в напівтемряві.— По той бік урвища…

            — Скільки?— спитав Бранн.

            — Близько десятка…— вона вдивлялася в темряву, все ще лежачі зверху на ньому. Однією рукою вона вперлася йому в груди для опори і іншу направила в бік нападників, промовляючи закляття, вона спрямовувала в темряву чорні магічні стріли. — Поховалися,— зітхнула вона і опустила очі на Дейва.

           — Нам треба на той край…— задумливо сказав він.— Маємо знати, що вони там роблять і як дійшли так далеко…

            — Ти бачив ширину провалля? Якщо я жбурну тебе закляттям, скоріш за все зламаємо тобі щось… Чи твої лози дістануть?

            — Сумніваюся, треба пошукати де воно вужче,— промовив він.

            — Не можна зволікати, маємо наздогнати їх доки вони не втекли...— похитала вона головою і зрозумівши нарешті, що сидить на ньому верхи, що дуже непристойно, сіпнулася вставати, але він затримав її притиснувши до себе, саме вчасно, над головою просвистіла ще одна стріла.

            — Не поспішай, вони тільки цього і чекають…

           Селіна зісковзнула з нього і лягла на землю поруч. Поглянувши в темно-сіре небо, без жодної зорі, вона важко зітхнула.

           Кілька хвилин вони лежали в повній тиші, котру не порушував жоден звук.

            — То твій батько вважає, що хлопці навіть розмовляти з тобою не гідні?— нарешті спитав Дейв пошепки.

            — Все трохи складніше…— зітхнула Селіна.— Він боїться за мене, і його заходи безпеки часом надмірні…

            — Ти не з тих кого можна образити чи скривдити…

            — Є якесь пророцтво… колись давно, коли Боги мене повернули, якась провидиця сказала, що я загину через те, що закохаюсь… З тих пір батько намагається заховати мене від всього світу…Уявляю як він лютує, що я тут…

            — Ти можеш закохатись і не спілкуючись з кимось…— задумливо сказав Бранн.

            — Ну, я загину не тієї ж миті, як закохаюсь,— знизала вона плечима,— охорона саме для того щоб вчасно помітити і запобігти…

            — Як запобігти?— насторожився  Дейв.

            — Мене ізолювати, а від нього позбутися будь яким можливим способом.

          Дейв здивовано повернув до неї голову, здогадуючись який найбільш вірогідний спосіб обрали б її охоронці.

            — Ти віриш в це пророцтво?

            — Якби я знала його деталі, може б і вірила… Достатньо того, що батько вірить.

            — А якщо закохаєшся в когось? Невже тобі не страшно?— здивовано спитав хлопець, він припіднявся і ліг на бік, щоб бачити її обличчя.

            — Я не боюся смерті, я боюся все життя провести ізольовано в замку Двейн…— сумно промовила дівчина поглянувши на нього.

            — А якщо в тебе хтось закохається?

            Вона сумно усміхнулася:

            — Мені його шкода… В будь якому випадку — це буде нещасливе кохання… — Вона зітхнула і поглянула на темні хмари, що куполом вкривали небо над горами, ховаючи їх від місячного світла. — Як думаєш вони ще там?

            — Гадки не маю…— Дейв обережно визирнув з-за валуна, який був їх укриттям.

            — Здається коли ми йшли сюди, я бачила досить цікавий виступ, що височіє над урвищем...— промовила Селіна, сівши і поглянувши на протилежний бік провалля. Її вампірський зір не фіксував жодного руху.

             — Хочеш видертися на нього?— здогадався Бранн.

             — Думаю варто спробувати,— кивнула вона, підводячись.—  Ходімо треба поквапитися, ми маємо їх наздогнати і, хоча б одного, захопити в полон. Повернемося героями…

             — Хочеш втерти носа Блекку?

             — Звісно, я вже уявляю його обличча…—  з усмішкою сказала вона і поспішно рушила стежкою в тому напрямку звідки вони прийшли.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Замок Блекк

      Лукреція не могла заснути. Не могла думати ні про, що окрім свого першого поцілунку.

       Вона дивилася в стелю і картала себе за те, що погодилася з ним випити, за те, що не пішла з бібліотеки щойно він там зʼявився, адже відчувала, що не просто так він лишив тут саме її… Вона почувалася винуватою перед подругою, бо їй дуже сподобався той клятий поцілунок і зараз — коли минуло кілька годин —  її досі кидало в жар, щойно вона думала про нього.

      — Я маю поговорити з Селіною…— промовила вона сама до себе.— Чесно все їй розповісти… Вона не триматиме на мене зла, вона все зрозуміє… Тим паче я ж нічого не робила — він сам. Я навіть сказати нічого не встигла, навіть не зчулася, як його губи… О, Боги…

    Вона застогнала і накрилася ковдрою з головою, ніби це могло допомогти їй сховатися від власних думок.

     За мить вона розкрилася і злякано поглянула в стелю:

     — Я завтра з ним побачуся знову… Але мені треба його уникати, раптом він знову, захоче поцілувати мене? Чи не лише… Ох, Темрява… Що ж робити?— вона розгублено закусила губу замислившись над стратегією. За кілька хвилин вона прошепотіла:— Я маю чітко сказати йому, що я, в першу чергу, шпигунка і не дозволю йому подібну неприпустиму поведінку…— вона зітхнула. — Але як я таке скажу, якщо я червонію від однієї думки про це? Ох, Небо, я хочу цього, кого я обманюю…

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••          

Десь в горах Колдвотер

     Селіна та Дейв задумливо дивилися на скелю чудернацької форми, що височіла над проваллям під кутом.

     — Зможеш пустити лозу до того боку?— з цікавістю спитала дівчина.

     Бранн перевів погляд з вершечка скелі до протилежного боку провалля і почухав потилицю:

     — Я то звісно зможу, але вона трохи буде не така, як та що раніше… Надто велика відстань…

     — Не думаю, що це буде проблемою. Ходімо, доки вони не втекли.

     За кілька хвилин вони вже стояли на вершечку скелі. Поки Дейв чаклував над «переправою», Селіна насторожено вдивлялася в темряву на протилежному боці і прислухалася.

      Бран закінчив і задоволено поглянув на напарницю:

      — Що б ти без мене робила?

      Селіна закотила з усмішкою очі, але вартувало їй поглянути на його творіння, як усмішка зникла з її обличча:

      —Це жарт?— вона вказала рукою на стебло, що тяглося від краю скелі понад урвищем до іншого боку. Товщиною воно було трохи тонше ніж її рука.

      — Ні, товстіше не можу, тоді не дістане, до того краю.

      — Ні, ні і ще раз ні…— категорично захитала головою Селіна.— Воно не надійне. Воно мене не витримає.

      — Воно навіть мене витримає,— впевне промовив він.

      — Ти хочеш сказати, що «оце» витримає нас обох?— з недовірою спитала Селіна.

      — Одночасно — ні, по черзі — так.

      Дівчина з недовірою поглянула на лозу і на провалля, над яким вони мали по ній рухатися.

       — Невже принцеса боїться?— хитро спитав Дейв нахилившись до її вуха.

       — Припини, я нічого не боюся…— насупилася Селіна.

       — Брехуха,— прошепотів він приобійнявши її.

       Селіна обернулася до нього і хотіла щось сказати, але раптом застигла і прислухалася.

       — Швидко на той бік,— наказала вона.

     Дейв почув підозріле ритмічне цокання. Щось наближалося до них вистукуючи по камʼяній поверхні своїми порожнистими хітиновими кінцівками.

     — Хутчіше! Я відволічу його і йду слідом, нам його не здолати…— насторожено промовила дівчина.       

   Селіна вихопила свого клинка і приготувалася.  З темряви до них виповзло восьминоге створіння, з шістьма червоними палаючими очима, розміром приблизно, як сама Селіна, не рахуючи лапок. Дейв вилаявся і спішно підскочив до лози. Зачепившись руками й ногами, він почав спускатися на той бік провалля, невідривно спостерігаючи, як Селіна вправно відбиває мечем атаки потвори. Павук швидко перебираючи лапами, цокотів по скелі, намагаючись підібратися до неї з різних сторін.  Вона вміло відскакувала і відмахувалася від нього мечем, кожного разу, як він наближав до неї свою бридку голову з двома гострими вигнутими відростками, що мали поранити її і отруїти токсином.

     Дейв переправився і вирішив відволікти увагу потвори, щоб дати Селіні час втекти. Він змахнув руками викликаючи лозу з того боку. Через те, що стояв він далеко від них, на чари йшло більше сил ніж зазвичай, та йому вдалося викликати вʼюнку міцну рослину, що схопила павука за лапу і почала обплітати. Істота моторошно  завищала, намагаючися визволити кінцівку з полону. Селіна не гаючи часу, кинулася до переправи, поспішно рухаючись, вона вже майже перебралася, як раптом павук різко підстрибнув, звільнився і кинувся її наздоганяти. Використовуючи свою павутину для підстраховки, він почав швидко перебирати кінцівками. Лоза почала тріщати від напруги… Рослина не витримала і край з павуком, де була більша вага, відірвався від скелі. Останньої миті Дейв схопив Селіну за руку і швидко витяг. Рослина вмить перетворилася на попіл і її рештки разом з павуком полетіли в прірву.    

             Вони стояли на краю урвища. Його руки міцно втримували її.

         —Ти б вижила, якби я не встиг?— спитав Дейв. Вона відчувала, як шалено калатає його серце.

        — Не знаю… Батько казав на дні щось живе…— прошепотіла Селіна, обережно зиркнувши в безмежну темряву під ногами.— Від падіння вижила б, але від зустрічі з тим, що там… не знаю.

            Селіна повернула голову і поглянула на нього: серцебиття хлопця приходило в норму.

         — Уявляю обличчя твого батька, якби він зараз нас побачив,— усміхнувся Дейв, міцно обіймаючи її.

         — Якби він тут був, ти б вже летів у прірву розподілений на маленькі шматочки.

         — Мені пощастило, що його тут немає…— кивнув він, нахиливши голову до неї. Їх губи були в міліметрі один від одного.

         — Треба йти шукати ельфів…— прошепотіла Селіна, затамувавши подих.

         — Минулого разу вони нам трохи завадили…

          — Ми можемо продовжити потім…

         —  Ти хочеш захопити одного в полон, потім ми вже не будемо на одинці,— усміхнувся Дейв. На мить він застиг:— Ти ж в мене не закохаєшся? Не хочу, щоб через мене ти загинула...

         Селіна усміхнулась зворушена його словами:

          — Обіцяю, що в тебе не закохаюся.

         Він обережно торкнувся її губ своїми, міцно пригортаючи до себе. Ніжний легкий поцілунок став пристрасним. Селіна на мить забула, як дихати… вона відчувала досі невідомий їй спектр емоцій, тепло, що розлилося по всьому тілу… Інстинктивно вона відповіла на поцілунок і раптом відчула знайомий голод… Та Інша відреагувала на цю близькість і прокинулася…

         Селіна швидко відсторонилася і відвела вбік обличчя, щоб він не помітив Її.

           — Ходімо, нам час вистежувати ельфів,— промовила вона хрипло.

           — Так ходімо,— він відпустив дівчину, збентежений її реакцією. На якусь мить, йому здалося, що її очі почервоніли, та він вирішив, що то гра його уяви і тіні.

           Дівчина пішла вперед глибоко дихаючи, намагаючись взяти під контроль емоції і свою темну сутність.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       Вони тихо пробиралися між скель, прислухаючись. Селіна відчувала присутність якогось досить сильного мага, вони були близько. Вона нерішуче зупинилася і поглянула на Дейва. Коли він підійшов дівчина ледь чутно промовила:

     — Поруч хтось є.

     — Засада?— одразу зрозумів він.— Давай тепер я відволікатиму увагу, а ти нападеш несподівано з іншого боку?

      — Ти впораєшся?

     — Селіно, не вбивай мою самооцінку. Я звісно не Принц Ночі, але теж дещо вмію,— насупився він. — З ельфами точно впораюся.

      Селіна закотила очі:

     — Я зайду з боку провалля.

     Бранн кивнув розминаючи плечі, а Селіна задумливо озирнулася і побажавши йому удачі зникла з виду.

       Глибоко вдихнувши, Дейв рішуче пішов вперед, відчуваючи, як пульсує магія в кінчиках пальців.

       Він вийшов на порожню, на перший погляд, площину. Швидко озирнувшись, Дейв відмітив, що це ідеальне місце для засідки.

       Не встиг він зробити ще один крок, як в нього полетіли кілька стріл, та він чекав цього, вмить поставивши вогняний щит. Лучники видали своє місце знаходження, і зрозумівши, що стрілами щит не пробити, прибрали луки і діставши клинки вискочили до нього, швидко наближаючись. Дейв махнув рукою і в супротивників полетіла вогняна хвиля, троє, що були найближче не встигли зреагувати і поставити щити, бо відволіклися на Селіну, що неочікувано зʼявилася на краю провалля. Вона билася одночасно з двома ельфами на клинках і швидко встигла їх поранити…

                 Командуючий ельфійського загону невдоволено стис щелепу бачачи, як лише двоє шпигунів, майже нейтралізували пʼятьох його людей. Він жестом зупинив трьох, що лишилися, не дозволивши їм втручатися. Зробив легкий жест рукою, і три срібні стріли, що були до цього в колчані, одного з солдатів, злевітували до нього. Він змахнув пальцем і вони полетіли прямо в Селіну.

         Дівчина була не готова до цього. Вона застигла здивовано опустивши очі на стріли, що стирчали з її грудей і почала втрачати рівновагу. Срібло обпікало все всередині, ніби в грудях палало пекельне полумʼя. В голові почало паморочитися. Вона похитнулася і впала назад… в безодню провалля…