Розділ 2

Замок Блекк.

      Вінсент Блекк оглянув критично-зверхнім поглядом шпигунів, що йому прислали з Аврірона. Одинадцятеро найкращих, найвправніших... в навчанні. Та чи виправдають вони це звання на практиці, ще треба було поглянути. Досвід підказував, що половина з них загине після першої ж вилазки в гори Колдвотер. Ще й дві зовсім юні дівчини... хоча ні. Одна дівчина, а інша — безжальне дитя ночі з сусіднього замку. Він знав, що за монстр ховається за ляльковим личком, він добре засвоїв урок не довіряти своїм очам. Силою волі він стримався щоб не доторкнутися рукою до шрамів на шиї, котрі ховав після минулої їх зустрічі пʼять років тому.
        Вінсент перевів погляд на руду бестію, що стояла поруч з обʼєктом його кошмарів. Вона була прекрасна. Сонце виблискувало на її полумʼяному волоссі, від чого здавалося, що воно палає справжнім вогнем. Поглянувши в карі очі, неймовірно теплого відтінку, він зрозумів, що вона точно не поїде до гір Колдвотер.

       Вінсент змусив себе відвести від дівчини погляд. Він підійшов до столу і взяв папери, що отримав від ректора з данними про вміння і навички його нових підлеглих. Він почав по двоє називати імена і викликати їх до себе. Детально пояснюючи на мапі завдання кожній группі він вказував маршрут і ділянку котру треба було розвідати. Нарешті майже всі маршрути були розподілені, лишився найскладніший і троє претендентів. Вінсент скептично поглянув на Монстра, Красуню і рудого хлопця, з найгіршими показниками бою з усієї групи. 
     — Вибачте, лорд командуючий, але я що, сам піду в гори?— трохи розгублено спитав Дейв.

     Вінсент поглянув на аркуш паперу і усміхнувся:

     — Враховуючи твої данні,  Бранн, єдина особа з якою в парі у тебе є шанси вижити — це Лестер.

     — Але я з Лукрецією,— заперечила Селіна.

     — Ні,— суворо поглянув на неї Вінсент.— Росса залишається обробляти дані попередніх звітів. 
     — Але...— почала Селіна.

     — Ніяких "але",— грубо перервав він її.— Дозвольте нагадати, що тут ви не леді з купою титулів, тут ви моя підлегла і робитимете те, що я наказуватиму вам, бо щойно присягнули на вірність Вілларійській Короні. Ви підете в розвідку з Бранном і повернетесь звідти живі обоє, інакше я відішлю вас до вашого батька, як некомпетентну особу. Вам все зрозуміло?

      Його холодний різкий тон шокував її настільки, що вона на якусь мить втратила дар мови, проковтнувши образу вона кивнула:

        — Так, Лорд Командуючий.

        — Чудово,— кивнув Вінсент і відвів від неї очі. Він поглянув на новобранців і промовив.— На дорогу у вас є три дні. День ви добиратиметеся до самих гір, два дні на розвідку, зі сходом сонця четвертого дня ви маєте вирушити в зворотню путь. Я чекаю від вас детального звіту, про маршрут, істот які ви можете зустріти і головне сліди перебування ельфів... якщо ви не повернетесь сьомого дня — вас вважатимуть мертвим або зниклим, що в горах значить одне і те ж. Ви маєте розуміти, що шукати вас ніхто не піде, від вас чекають професіоналізму і результату. 

•••••••••••••••••••••••••••••••

       Лукреція вийшла на широке подвірʼя замку,  щоб попрощатися з подругою. Селіна вже вивела чорного коня зі стайні і щось йому тихо казала погладжуючи рукою його чорну гриву. Знервованість дівчини була помітна неозброєнним оком. С тих пір як вона отримала завдання і вийшла з кабінету Лорда Командуючого, вона не промовила жодного слова до Лукреції.

         Дівчина подивилася на невдоволену подругу з цікавістю:

         — Це в нього ти була закохана?

         — Це не надто підходяще слово,— пробурмотіла Селіна собі під носа, зятягуючи ремені на сідлі.— Скоріше, він мені дуже подобався...

         — І що сталося? Він здається ненавидить тебе...

         — В нього упереджене ставлення до вампірів...— відповіла Селіна почервонівши. Лукреція насупилася, було очевидно, що дівчина чогось недоговорювала.

         — То що ти думаєш робити?— спитала вона пильно стежачи за подругою.

         — А що робити? Я їду на завдання...— незрозуміла Селіна. 
         — Я не про це, я про Вінсента?—  закотила очі Лукреція.

         — А що з ним робити? Він мене ненавидить... Все. Нічого не зробиш...— Селіна заскочила в сідло.

         — Це ми ще подивимось,— загадково усміхнулася Лукреція. Помітивши, як Бранн веде свого коня вона додала,— Гляди не придуши Дейва. Я уявляю, яка весела у вас буде поїздочка,— дівчина засміялася, помітивши, як насупилася Селіна. 
         — Селіно, люба, ти вже готова?— спитав Дейв порівнявшись з ними. Він хвацько заскочив в сідло:—  Нарешті ми лишимося на самоті. Я вже в передчутті яскравих вражень, а ти? 
         — Замовкни, Дейв,— прошипіла дівчина, почервонівши.

         — Розслабся, Бранн, з нею неможливо лишитися на самоті,— сказала Лукреція, кивнувши на дві постаті в чорних капюшонах, що наближалися.

         — Лео, Домінік? Ви лишаєтеся,— суворо сказала Селіна.

         — Наказ Мілорда всюди вас супроводжувати, леді Селіна,— опустив голову Домінік.

         — Ви обоє надто вразливі, один удар жалом мантікори і ви розсиплетеся попелом. Крім того, група з чотирьох осіб дуже швидко приверне увагу потвор...— заперечила дівчина. 
        — Ми подбаємо про свій захист, міледі. Лишитися тут не можемо, маємо супроводжувати вас,— промовив Лео зиркнувши на Дейва. 
        Селіна закотила очі і важко зітхнувши натягнула вуздечку коня, розвертаючи його. 
         — Не розумію, нашо твій батько прислав тобі охорону, якої ти явно не потребуєш? Ти точно здатна знищити будь якого монстра...

      — Ох, Дейв, вони не від монстрів мене мають захищати,— зітхнула Селіна і пришпорила коня, помахавши Лукреції. Охоронці поквапилися слідом.
         — А від кого?— спитав насупившись Дейв.

         — Від тебе і таких як ти, дурню,— засміялася Лукреція.— Її батько вважає, що не існує чоловіка гідного його принцеси. Наздоганяй, бо заблукаєш.

          Дейв задумливо на неї поглянув і пришпоривши коня, помчався назустріч пригодам, лишивши за собою хмару пилу.

           Лукреція стояла і самотньо дивилася їм вслід, усміхаючись якимсь своїм думкам. Вона теж хотіла поїхати в гори, та цього разу не пощастило. Дівчина сподівалася, що наступного разу потрапить в якусь групу, можливо навіть з Селіною, а поки в неї був час поговорити з Вінсентом Блекком. Може їй вдасться змінити його думку стосовно Селіни, чи принаймні допомогти йому позбутися упереджень, щоб він міг роздивитися її позитивні сторони. 
          Кілька годин Лукреція провела в бібліотеці проглядаючи звіти попередніх вилазок розвідників у гори Колдвотер. Головною проблемою обох військ  було провалля, що розділяло гори посередині. Перетнути його по одному, чи невеликими групами було можливо, але варто було зайти в гори чисельнішому загону, і траплялася якась чудасія, всі бесслідно зникали. За однією з легенд в проваллі жило Щось, чого ніхто не бачив, воно чатує в глибині, чекаючи і забирає в темну порожнечу тих, хто намагається потрапити з одного боку на інший.  
           Лукреція задумливо поглянула на мапу на столі з приблизними обрисами провалля і насупилася: "Яких розмірів має бути та істота, щоб контролювати всю довжину провалля?  Чи воно не одне? Наскільки глибоко воно є? як давно існує? Чи можна його вбити? Якщо всі проблеми через якусь потвору, то її треба позбутися — і тоді військо Обʼєднаних Королівств зможе перейти гори і покласти кінець свавіллю Короля Арніеля і його відьми..." Дівчина підвела очі на полиці зі старовинними книгами, що оточували її: " Можливо, якщо підійти до вирішення проблеми з іншого боку..." вона подзвонила в маленький дзвіночок викликаючи прислугу. Тієї ж миті, до приміщення увійшла дівчина, ніби чекала весь цей час під дверима. 
          — Мені треба поговорити з Лордом Командуючим, проведіть мене до нього,— промовила Лукреція.

          — Добре, міледі, прошу за мною,— сказала служниця не піднімаючи голови.  

         Вони пройшли довгим коридором, спустилися сходами на поверх нижче і нарешті дівчина опинилася біля знайомих дверей. Вона обережно постукала і увійшла:

        Вінсент стояв біля вікна занурений в свої думки, він здивовано поглянув на Лукрецію:

         — Ви вже закінчили і готові звітувати, Росса?

         — У мене зʼявилися деякі питання, мілорде,— рішуче почала дівчина.— Що відомо про істоту з провалля?

         — Це лише легенда, байка на ніч, для неслухняних дітлахів. Немає жодного підтвердження існування істоти,— втомлено промовив він.

         — Бо воно всіх зʼїло? Чи забрало... Але якщо припустити, що воно існує...— зробила вона кілька кроків вперед.

         — Ви вирішили, що ви перша, така розумна, про це подумали?— скептично усміхнувся він.—  Три роки тому ми відправили кілька десятків людей з метою дізнатися чи є хтось в проваллі, перша експедиція пропала безвісти, друга повернулася ні з чим. Ви певно не дійшли до цих звітів... В проваллі нікого немає. 
         — Ви не можете це стверджувати, бо ви не спускалися до низу,— діловито заперечила дівчина.
         Від її нахабності його брови здивовано поповзли вгору.

         — Хочете спуститися?— скептично спитав він.

          — Ні мені потрібен бестіарій, настаріший, який тільки можна знайти. Якщо моя теорія вірна і там живе щось дуже древнє, то інформація про нього має бути в старих книжкаж з міфічними істотами. Якщо ми дізнаємося, що це — ми дізнаємося, як його вбити... 

         Якусь мить Вінсент задумливо дивився на дівчину: з одного боку — ця ідея здавалася йому марною втратою часу, бо істоти немає; з іншого — якщо вона буде зайнята пошуками того чого немає — вона буде поруч, біля нього. 
        — Ви хочете, щоб я по всій Вілларії шукав вам книжки, щоб підтвердити вашу терію?— спитав він нарешті. 
        Лукреція загадково усміхнулася:

         — Не треба шукати по всій Вілларії, я точно знаю, що в сусідньому замку є древній Бестіарій, в котрому має бути відповідь. Вам має бути відомо про пристрасть Алістера Лестера до вивчення рідкісних істот і колекціонування книг? Я готова побитися об заклад, що відповідь в тій книзі. 
         — Об заклад?— спитав здивовано Вінсент.— Я згоден.

         Лукреція здивовано застигла, вона навіть не допускала думки, що він може погодитися. Вона з підозрою на нього поглянула: 

         — І якою буде винагорода, тому хто виявиться правий?

         — Бажання. Будь яке,— лукаво усміхнувся Вінсент, а у дівчини мурашки пішли по спині від цієї посмішки, бо вона не віщувала нічого пристойного.

          — В межах розумного?

          — Без меж,— він дивився їй в очі, пильно стежачи за реакцією,— наскільки ви впевнені в своїй теорії?

         — Я цілком в ній впевнена,— гордо піднявши підборіддя, прийняла вона його виклик.— Я згодна. 
        Дивлячись їй в очі він зробив крок, опинившись перед нею, і промовив: 

         — Я дістану вам ту книгу.

         — Якщо напишете Лорду Двейну зараз, то зранку книга буде вже тут,— усміхнулася Лукреція. 
         Він зітхнув і,  підійшовши до столу, почав швидко щось писати. 
         Лукреція кинула погляд на гори Колдвотер, що височили вдалині і задумливо зітхнула.

          —  Я не могла не помітити ваше упереджене ставлення до вампірів,— через кілька хвилин промовила Лукреція, дивлячись на краєвид за вікном.

           Вінсент здивовано вигнув темну брову, припинивши писати:

           — Ви плутаєте моє упереджене ставлення до іднієї особи, із ставленням до всіх їй подібних,— криво усміхнувся він.

           — То упередження таки є?— Лукреція з цікавістю поглянула на нього.

           — Безглуздо їх заперечувати, але вони не безпідставні. Лестер небезпечна для оточуючих, я це знаю, як ніхто.

           — А я знаю як ніхто, що вона не монстр яким ви її вважаєте,— обурено сказала дівчина.

           — Якщо кажете, що вона не монстр, то очевидно ви дуже погано її знаєте,— промовив він спокійним тоном, хоча по очам було видно наскільки він роздратований.

           — Помиляєтеся, я знаю її краще ніж будь хто.

           На його обличчі зʼявилася крива сумна усмішка:

           — То певно ви бачили її обличчя коли вона по справжньому голодна? Бачили червоні очі, тонкі гострі зуби і пазурі, якими можна вирвати серце з грудей?— спитав він підходячи до неї. Він промовляв кожне слово повільно, ніби даючи їй час уявити кожну деталь. По очам Лукреції він зрозумів, що вона жодного разу не бачила Селіну такою, якою її бачив він. Дівчина дивилася на нього здивовано і розгублено, а щойно він підійшов впритул в її очах промайнуло занепокоєння. Дистанцію між ними важко можна було назвати припустимою. Не промовляючи більше жодного слова, Вінсент почав розстібувати верхні ґудзики на сорочці.

             — Лорд-Командуючий, що ви робите?— спитала дівчина, відчуваючи, як спалахнули її щоки.

             — Показую вам, що може зробити ваша подруга…— сказав він і відігнув край своєї сорочки, відкривши ліву сторону шиї, котру покривали моторошні шрами, геть не схожі на укус вампіра.

             Лукреція застигла на місці, шокована побаченим, вона намагалася уявити, як виглядала рана, після якої могли лишитися такі сліди, але не змогла.       

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Замок Двейн.

           Алістер Лестер схилився над рукописом і захоплено щось записував, виводячи пером на пожовклих сторінках, слова древньою мовою, котрою володіли одиниці. Похмура зала бібліотеки слабо  освітлювалася кількома свічками. Чоловікові не потрібно було світло, він міг робити записи і в темряві, свічки постійно запалював по всьому замку його учень Дрейк. Котрий був людиною і на відріз відмовлявся від вічного життя, яке йому не раз пропонував Алістер. Постійна темрява, що панувала в замку не подобалася йому, а сонячне світло було рідким гостем на територіях, що належали вампірові. 
          Двері бібліотеки відчинилися,Андрій (або Дрейк, як його називав вампір) рішучим кроком увійшов і рушив до вчителя:

           — Мілорде, прибуло посланя від Лорда Командуючого Вінсента Блекка і лист з Академії, від ректора. 
          Алістер здивовано підвів голову:

            — Давай лист з Академії,— нетерпляче промовив він.

          Дрейк слабо посміхнувшись, простягнув йому свиток з печаткою ректора. Його завжди забавляло, як змінювався суворий лорд-вампір щойно мова заходила про його доньку: його обличча ніби вмить мʼякшало і починало випромінювати щось тепле і світле, що геть не вʼязалося з його образом лихого, величного і, подекуди, жорстокого правителя дітей ночі. Тремтячими руками, а вони тремтіли тільки від хвилювання через доньку, Алістер зірвав печатку і розгорнув пергамент. З перших рядків його обличча спохмурніло.  Очі запалали червоним, Дрейк побачив як блиснули його довгі гострі зуби... Такого ще не було, щоб Алістер втратив контроль над своєю темною сутністю...

          — Мілорде?— нерішуче і з тривогою,  спитав Дрейк,— щось трапилося?

          — Селіна вірішила, що вже доросла і "вирушила в замок Блекка, для виконання завдань"...— прошипів він люто, цитуючи ректора.— " Не міг заперечити, була дуже наполеглива і погрожувала..." Дай мені листа від командуючого...

         Дрейк поспішно простягнув йому другий свиток. Він ще ніколи не бачив Алістера таким розлюченим. Здавалося якби тут був присутній ректор, він вже був би розірваний на шматочки. Поки вампір розкривав листа він прошипів:

          — Негайно їдеш до Блекка і привези її сюди...

           — Так, мілорде,— Дрейк кивнув і стрімко пішов виконувати наказ.

          — Що?!— Алістер заревів, різко підвівшись з крісла, і люто впʼявся вільною рукою в деревʼяну поверхню столу. Гострі кігті з хрускотом увійшли в дерево, як ніж в масло. Темрява ніби сгущувалася навколо нього. Його лють відчувалася фізично, ніби шупальцями відходячи від його моторошної постаті і шукаючи жертву... Вампір заплющив очі, намагаючись взяти під контроль темну сутність, що від його люті прагнула вириватися на свободу.

            — Мілорде?— нерішуче застиг біля дверей Дрейк.— З нею щось трапилось?

             — Вона дала клятву вірності Віларійській короні...— тихо і розчаровано промовив він.— Моя донька, Принцеса Ночі, присягнула на вірність іншому королю... 

            Дрейк ніяково опустив очі:

            — Мабуть в неї не було вибору, це ж обовʼязкова процедура?— припустив він.

             — У неї був вибір. З тою кількістю титулів, що вона носить, в неї є право відмовитися від присяги,— невдоволено заперечив Алістер.— Вона зробила це навмисне... Бо знала, що я пошлю за нею...

            Алістер глибоко вдихнув, кігті і зуби зникли, але очі ще були червоні, видаючи стримуваний гнів, що нікуди не подівся. Він поглянув на пергамент і,  прочитавши наступні кілька рядків, здивовано підняв брову:

             — Він пише, що йому потрібен найдревніший бестіарій з усіх, що в мене є...

             — Нащо?— насупився Дрейк.

             — Це може допомогти у війні...— Він задумливо поглянув на учня:— Зробимо от як. Ти поїдеш туди з книгою і знайдеш спосіб привезти сюди Селіну... Без неї не повертайся. 
            — Добре, мілорде,— кивнув Дрейк.

             — І будь уважний з Блекком, він перший чоловік на якого відреагувала її темрява... Маєш стежити щоб він був подалі від неї, а вона подалі від нього. Якщо справдиться пророцтво - я закрию очі на те, наскільки ти важливий для історії і ти помреш жахливою смертю. Будь який чоловік, що посміє думати, що гідний її торкнутися — має померти, щезнути, до того як вона в нього закохається. Ти зрозумів? 
           — Так, мілорде,— кивнув Дрейк, відчувши, як по спині пройшовся холод.

           — Я довіряю тобі найцінніше,— тихо промовив вампір. Він змахнув рукою і до Дрейка, з однієї з полиць, злетіла велика, товста, пошарпана від часу книга.— Книгу теж повернеш, вона така одна.
          

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Гори Колдвотер.

       Коли сонце зійшло вони вже були у підніжжя гір. Безшумно загін пробирався вузькою гірською стежкою. Селіна йшла першою, за нею Дейв, потім Лео і Домінік. Чим вище вони підіймалися тим менше ставало рослинності. Небо тут було сірим і похмурим, як самі гори.

Прямі сонячні промені рідко пробивалися сюди з-за густих хмар. Десь далеко почувся грізний рик, що луною рознісся навколо.

       — Нас почули,— прошепотіла Селіна зупинившись.

       — Ми йдемо тихо,— заперечив Дейв.

       — Вони добре чують запахи…— дівчина прислухалася і насторожено поглянула на супутників.— Будьте напоготові.

        Вона дістала клинок і рушила далі. За кілька хвилин вони дійшли до урвища. Селіна зупинилася і поглянула вниз в безодню… здавалося там дійсно не має дна, принаймні його не було видно зовсім. Дейв дістав карту і звірився з нею:

      — Треба рухатися понад урвищем,— задумливо промовив він.

      — Із зброєю в руках це не можливо,— зітхнула Селіна поглянувши на майже рівну скелю з декількома не надто зручними виступами, вона насторожено озирнулась.

      — Мені здається за нами спостерігають…— прошепотів Бранн, ховаючи мапу.

      — Тобі не здається…— дівчина поглянула на скелі, що височіли над ними.— Вони чекають доки ми вийдемо на відкриту місцевість, щоб напасти. Нам потрібно туди,- вона вказала на доволі широкий виступ, що знаходився кількома футами нижче них.

       — Це безумство,— фиркнув Дейв.— Якщо їм для нападу треба відкрита місцевість, чи не розумніше буде уникати таких місць?

       — Треба вбити їх, поки тварюк не стало більше. Зараз лише двоє спостерігають за нами. Якщо пройдемо далі, до них приєднаються інші. Тоді в нас не буде шансів…— промовила дівчина, роздумуючи, як дістатися на виступ.— Шкода, що ти повітрям не керуєш…

       — Я знаєю одне цікаве закляття, користувався кілька разів, щоб втекти погуляти з академії …— почухавши потилицю промовив задумливо Дейв.

       — Як цікаво,— здивовано повела бровою Селіна, вона була впевнена, що знає про всі заклинання якими він володіє.— В тебе є щось в "арсеналі" чого ти не застосовував під час поєдинків?— Скептично спитала вона.

        — Я тебе ще не раз здивую,— усміхнувся він і підморгнув їй.
         Селіна відчула як червоніють її щоки і ніби не навмисне відвернулася, зацікавлено оглядаючи навколишні скелі. Бранн усміхнувся і почав шепотіти закляття, виставивши руку перед собою, і направляючи магію природи собі під ноги.
          Від краю урвища, прямо зі скелі почали проростати лози, доки він шепотів вони тяглися до краю виступу, на який раніше вказала Селіна. Вони росли і витовщувалися доки не стали достатньо міцними щоб витримати вагу дорослої людини, утворивши імпровізований живий місточок, вкритий зеленим листям і білими квіточками.. 
         — Я піду перша,— рішуте сказала дівчина і не чекаючи схвалення , притримуючись однією рукою за скелю збоку, ступила на лозу. Конструкція була хиткою і не дуже надійною на вигляд, проте витримала її вагу. Селіна йшла обережно ступаючи, намагаючись не дивитися в темну безкінечність провалля під ногами. Вона прислухалася до інстинктів, відчуваючи присутність двох хижаків, що терпляче чатували і чекали, коли здобич сама прийде до них в лапи.

        Щойно вона ступила на рівну поверхню  прямо перед нею звідкись зверху спригнула Мантікора. Чорне створіння з тілом лева і хвостом скорпіона голосно заревіло і провело кігтястою лапою по камʼяній поверхні, лишаючи там глибокі заглибини. Селіна зробила кілька кроків вбік, подалі від краю провалля, перекинула меч з однієї руки в іншу і пильно поглянула в очі потвори, чекаючи коли та почне нападати. Поруч став Лео, що перейшов місток одразу за нею і швидко підскочивши підготувався до бою. Істота знову заричала, відштовхнулася задніми лапами і кинулася на тендітну фігуру дівчини. Селіна відскочила вбік, крутнулася і підстрибнувши відсікла кінчик хвоста, змусивши істоту заревіти від болю, не вагаючись жодної миті, Лео замахнувся і голова тварини відділилася  від тулуба.

        Дейв перейшов наступним і, дочекавшись Домініка, змахнув рукою — лози зайнялися полум'ям і швидко зітліли. Чорний попіл повільно полетів в безодню.  Бран зітхнув і поглянув на рештки мантікори:       
       — Ти казала їх дві?

        Не встигла вона відповісти, як інша мантікора зістрибнула до них і миттєво проштрикнула Домініка своїм отруйним кінчиком хвоста. Вампір-охоронець розсипався попелом. Дейв вихопив клинок, насторожено спостерігаючи за твариною, що була трохи більшою за розмірами ніж попередня. Лео, що встиг відскочити в бік змахнув мечем і відсік їй кінчик хвоста. Розлючена істота стрибнула на Дейва і повалила його на землю, притиснувши лапами. Хлопець широко відкритими очима дивився на величезні зуби, що невпинно наближалися. Раптом голова тварини впала, забризгавши його чорною кровʼю.

       Селіна важко зітхнула і подала йому руку, допомагаючи підвестися:

       — Влаштуємо привал?      

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Замок Блекк

      Дрейк всю ніч був в дорозі і нарешті, на сході сонця, з-за дерев показалися шпилі замку Блекк. Чоловік насупився, він досі гадки не мав, як змусити неслухняну доньку лорда повернутися додому, при цьому не порушивши обітниці, що вона дала королю Вілларії.

       Він не розумів чим керувалася дівчина, коли вирішла взяти участь в шпигунських операціях. Хоча може якби вони були знайомі, може б йому було зрозуміліше. Коли він "прибув" до замку Двейн, Селіни вже не було в ньому і за весь час, що вона вчилася, вона жодного разу не приїзджала до батька. Спочатку Дрейк вважав, що уних просто погані стосунки, потім Алістер розповів про прокляття і про охоронців, які на кожному кроці супроводжують його доньку. Лише тоді стало зрозуміло, що вона втекла від батьківської гіперопіки. Та навіть знаючи це, він не розумів, чому вона обрала війну. Він бачив Селіну лише на портреті, що висів в бібліотеці: милу фарфорову ляльку з білосніжним волоссям і сумними сірими очима. Дрейк не міг зрозуміти, що вона, така ніжна і тендітна, забула у військовій академії і тим паче на полі бою...

         Перше, що кинулося йому в очі, щойно він заїхав на подвірʼя замку, — це жіночий силует з вогняно рудим волоссям у вікні на третьому поверсі. 

         Лукреція зацікавлено дивилася у вікно на самотнього темного вершника, що заїхав через замкову браму. Чорний одяг, вороний кінь з чорною збруєю і ще щось незриме, що привертало увагу, якась загадкова темна енергія, котра притягувала зір і інтригувала. 
        — Хто ти?— прошепотіла вона. Він точно прибув з замку Двейн, але вона відмітила, що він не ховав обличча від сонця, він його не боявся, як інші вампіри , а Селіна казала, що в замку лише вампіри і живуть... 

         Лукреція здивовано дивилася, як він дістав з сумки величезну книгу і пішов з нею за слугою, що вийшов йому на зустріч. 
       — Хто ти такий, що Лорд-Вампір довірив тобі свою найціннішу книгу?— насупилася вона.— Або він надмогутній, або це не та книга, що мені потрібна...

        Вже за пʼять хвилин по неї прийшла служниця і провела до кабінету Вінсента Блекка. Загадковий гість сидів у кріслі навпроти столу.  
       — Викликали, Лорде Командуючий?— спитала дівчина щойно увійшла. Вона крадькома кинула погляд на незнайомця, відмітивши блідість шкіри, що явно мала вказувати на те, що він вампір, аристократичні правильні риси обличча з виразними вилицями і обсидіаново чорне волосся. Вона зустрілася з поглядом темних проникливих очей і швидко зробила вигляд що її більше цікавить книга ніж він. Стара пошарпана від часу, вона  лежала на столі. 
       — Лорд Двейн вже прислав книгу, що ти просила,— Вінсент кивнув на бестіарій.— Перевір чи це саме те що потрібно, щоб ми не затримували пана Дрейка. 
        Лукреція поспішно підійшла до книги і зацікавлено відкрила її, проглядаючи малорозбірливі письмена і чудернацькі малюнки істот, яких ніхто з тих хто нині жив ніколи не бачив.
       — Нажаль мені доведеться залишитися тут, до тих пір доки вона вам буде потрібна,— промовив повільно розтягуючи слова Дрейк. Його низький голос ніби обволікав і заколисував, Лукреція на мить застигла, намагаючись прийти до тями. Вона дивилася на сторінку і нічого на ній не помічала настільки їі заворожив його приємний голос. Тим часом він продовжив:— Мілорд наказав повернутися разом з книгою і леді Селіною. 
       Лукреція здивовано підвела на нього очі. Вінсент хмикнув:

        — Вона через кілька днів має повернутися з розвідки. Ми домовилися, що якщо її напарник не виживе, то вона повертається додому. Отже почекайте трохи і забирайте. 
        — Не сподівайтеся, Лорд Командуючий,— усміхнулася хитро Лукреція, і поглянула на нього:— Я знаю, як вона не хоче до дому, тому берегтиме Дейва як зіницю ока. 
         Вінсент повернув їй такуж посмішку і блиснувши очима промовив:

         — А хто берегтиме його від неї?

        Посмішка зникла з її обличча, вона стала в рішучу позу готова відстоювати честь подруги, але не встигла нічого промовити, бо Дрейк різко підвівся і суворо спитав:

         — Вона з ним там наодинці?

         Лукреція з Вінсентом перезирнулися:

         — Взагалі з ними її охоронці,— знизала плечима дівчина.

         — Вони певно вже покійники,— скептично заперечив Вінсент, і поглянув на Дрейка з цікавістю:— Я звісно чув, що Алістер  надто опікає її, але невже правда, те що на його думку жоден чоловік не гідний його доньки?   
         Дрейк зміряв його суворим поглядом, осмислюючи як вчинити в цій ситуації. Слова старого вампіра досі лунали в його голові, він памʼятав, що заплатить головою, якщо з донькою Лестера щось трапиться. Ігноруючи запитання Блекка вн промовив:

          — Дайте мені данні про їх маршрут.

           — Це безумство,—  закотив очі Вінсент,— то найнебезпечніший маршрут, самотужки туди йти — самогубство. Почекай кілька днів, вона сама повернется. Там не та атмосфера, що може загрожувати честі твоєї принцеси, та й познайомившись з іншою її половиною у будь якого чоловіка зникне будь яка думка лишатися наодинці з тією істотою...

           — Селіна не істота,— промовила Лукреція, нагородивши його лютим поглядом.

          — Звісно,— втомлено зітхнув Вінсент,— займайтеся книгою Росса.— Він поглянув на Дрейка:— Тим паче всі маршрути засекречені, я не можу розголошувати вам цю інформацію. Чекайте тут. Іншого вибору у вас немає.                 

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

Гори Колдвотер

        — Ви привʼязуєтеся до цього хлопця. Мілорд буде незадоволений,— промовив холодно Лео, кинувши скоса погляд на Дейва, що задумливо дивився кудись перед собою.

      — Я з ним майже не спілкуюся,— обурено прошепотіла Селіна.— Ти бачиш, те чого немає. Це просто Дейв.

      — Я бачив і чув в Академії, як ви спілкувалися. Ви дозволяєте йому говорити вам двозначні фрази в ваш бік. Це не припустимо, враховуючи ваш статус і наказ Мілорда.

      — Здається тобі час повертатися до мілорда і розповісти йому про все, що тебе турбує…— невдоволено промовила дівчина.

      — І лишити вас наодинці?— спитав вампір скептично.— Якщо я помічу, хоч натяк з його боку, я вчиню, як велить наказ.

      — Ти не посмієш і пальцем його зачепити,— суворо сказала дівчина дивлячись охоронцю в очі,— і не тому, що в мене є до нього симпатія, а тому, що якщо я повернуся без нього, Блекк поверне мене в замок Двейн до батька і тоді, ти помреш жахливою смертю…

      Не встигла вона закінчити погрозу, як вони обоє обернулися почувши крик Бранна.

      — Темрява, Дейв…— Селіна вилаялася і кинулася на крик напарника.  Вона начаклувала пошуковий маячок і рушила за вогником, Лео йшов слідом. Вони пройшли вузькою стежкою вгору між двох паралельних виступів, стежка вихляла між високими скелями і врешті вивела їх до ще одного краю урвища, там над прірвою, на величезній павутині лежав з винуватим обличчям Дейв.— Чому? Як?— розгублено спитала Селіна, вона обернулася до Лео:— Йди шукай «сльози королеви», я його дістану.

       Дівчина змахнула рукою прикликаючи щупальце, воно схопило і підняло Дейва до неї. Хлопець паралізований лежав на камінні і не міг навіть слова сказати. Раптовий, різкий і дуже знайомий, рев поблизу насторожив і налякав дівчину. Селіна дістала клинок і поглянула на Дейва:

        — Знову мантікора, лежи тут, я скоро. Павук до заходу сонця сюди не прийде, можеш не хвилюватися,— не чекаючи відповіді вона побігла туди, куди раніше пішов Лео.

         Дейв лежав і лише безпорадно водив очима із боку в бік, сподіваючись, що якась інша потвора не знайде його до її повернення. Він почув ще один рев мантікори, котрий різко обірвався. За кілька хвилин почулися кроки. Поруч опустилася Селіна, вся в чорній крові. Вона втомлено зітхнула, розтираючи щось в руках, потім нахилилася над ним і поклала йому щось в рота, гірке і неприємне на смак.

          — Лео не вижив… — зітхнула вона задумливо дивлячись на протилежний бік провалля. Дейв пошкодував, що зараз не міг говорити, слова просилися на язик, та він не слухався. Селіна між тим, продовжила не повертаючи до нього голову:— за півгодини тобі стане легше. Нам треба забиратися звідси, скоро сяде сонце і повилазять павуки, а ми якраз біля пастки одного з них.