Розділ 1

Три роки потому. Аврірон.

         Чорні стіни академії осяяло вранішнє сонце. Шеренга першокурсників строєм пройшла до полігону, мощеною дорогою, що була ще волога від ранкового туману.

         На полігоні вже стояли і чекали дві тендітні жіночі постаті. Вони були одягнені майже однаково в чорний однострій академії, поверх якого був закріплений захист. Відрізнялися вони тим, що одна була в капюшоні і рукавицях. Жоден міліметр її шкіри не потрапляв на око і тип паче під промінчик сонця. Дівчина в капюшоні тримала однією рукою в вертикальному положенні зброю з широким фігурним лезом з довгою рукояттю. В сонячному промінні на лезі виблискували старовинні символи. Інша дівчина стояла без капюшона, вітерець розвівав її довге руде волосся, що вогнем переливалося в ранкових променях. В обох руках вона тримала парні кинджали з чорного металу.

           Обидві дівчини струнко і незворушно чекали, доки першокурсники з викладачами займуть свої місця навколо арени.

         Ректор академії, суворий бородань, що побував в найзапекліших битвах минулого, і в одній з них втратив руку, вийшов на середину арени і промовив голосним, низьким голосом.

          — Шановні учні, ми сьогодні зібралися тут, щоб ви побачили якого результату можна досягти, якщо сумлінно виконувати настанови викладачів. Ми живемо у воєнний час і всі ви чули останні новини з гір Колдвотер, незабаром станеться те, чого всі чекають і побоюються останні десять років. Незабаром, від вашої підготовки залежатиме ваше життя і доля королівства… Сьогодні, ви побачите до чого вам треба прагнути і якої майстерності від вас вимагатимуть. Селіна Лестер,— він кивнув на дівчину в капюшоні і вона підійшла до нього, ставши поруч.— До вступу мала навички бою і базову магічну підготовку, а Лукреція Росса,—  руда стала з іншого боку від нього:— не мала жодних навичок і чаклувала посередньо.— Лукреція усміхнулась і закотила очі, за мить знову на її обличчі запанував камʼяний спокій. Ректор продовжив:— Сьогодні — це наші найкращі учениці і зараз — ви дізнаєтеся, чому.

          Чоловік кивнув дівчатам і пішов з арени, ставши поруч з одним з викладачів.

          Лукреція розминаючи шию пішла в свій край арени і хитро посміхнувшись, поглянула на суперницю —  зараз, і найкращу подругу —  поза ареною. Селіна теж вже зайняла позицію, вона перекинула меч з однієї руки в іншу і описала ним коло в повітрі. Почувши сигнал починати Селіна почала швидко обертатися, розмахуючи мечем. Вона рухалася, як смертоносний вихор, що невпинно наближався до суперниці. Присутні затамували подих. Коли, минулого разу, вона використала цей прийом — Лукреція програла, та тепер вона вже знала — як діяти, щоб знешкодити її. Дівчина, не втрачаючи час, підкинула свої кинджали в повітря і, поки вони летіли вгору, а потім опускалися —  за цю коротку мить, схрестила руки і промовила коротке закляття, викликавши потужний порив вітру, що відірвав Селіну від землі і змусив зробити кульбіт в повітрі. Лукреція вправно спіймала кинджали саме в ту мить, коли Селіна опустилася на землю на одне коліно. Щойно вона підвелася, вони рушили одна до одної, загрозливо і вправно розмахуючи зброєю. Наблизившись Селіна крутнулася і замахнулася на Лукрецію своїм мечем, з такою силою, що точно б знесла тій голову, якби дівчина не заблокувала удар обома клинками. Вона різко присіла і упершись ногою в живіт Селіни перекинула її над собою. Селіна впала на спину і вмить підвелася, та Лукреція вже чекала цього, скориставшись нагодою, доки Селіна її не бачила і оберталася, вона швидко підскочила і встромила обидва клинки в груди Селіни навхрест…

             Серед першокурсників почувся здивований і шокований скрик. Спочатку це здавалося виставою, та ці двоє явно не збиралися одна одну жаліти.

            Селіна на котру були спрямовані всі очі, відкинула свій меч і вилаялася древньою мовою, потім взялася за руківʼя клинків і витягла їх зі свого тіла. Розмахуючи ними вона рушила до Лукреції, котра тепер була без зброї. Руда знову звернулася до магії Повітря і, змахнувши рукою, змусила свої клинки вилетіти з рук суперниці. Вони встряли в стовпчики по різні боки арени. Селіна лишилася теж без зброї, свій меч вона прикликати не могла, бо магією повітря не володіла. Дівчина зупинилася і почала творити якесь темне заклинання. Підозрюючи, що саме це буде, Лукреція змахнула руками і здійнялася в повітря. Саме вчасно, бо з під землі почали зʼявлятися чорні примарні щупальця, котрі намагалися схопити її за ногу і гепнути об землю, як вже колись було. Лукреція навмисне піднялася високо і з сонячної сторони, щоб Селіна не могла на неї поглянути. Капюшон ховав її голову, на обличчі була хустка, що закривала ніс і рот, але очі були відкриті, варто дівчині повернути голову до суперниці і вона осліпне від сонячного світла… на тиждень як мінімум. Таке вже було, сонячні опіки, навідміну від інших ран, загоювалися у Селіни надто довго. Вампірка скасувала своє закляття і не підводячи голови почала робити паси руками, творячи щось нове, прикидаючи під яким саме кутом від неї зависла подруга. Лукреція запідозрила підставу і, контролюючи однією рукою левітацію, іншою прикликала свої клинки і направила їх на Селіну. Та вона, здається цього чекала, різко присіла і леза просвистіли над її головою і впали на землю. Селіна різко підвелася і крутнулася на 360 градусів, від неї в різні боки під кутом в гору полетіли чорні магічні стріли.  Одна з них збила здивовану Лукрецію. Дівчина гепнулася на землю, від падіння їй забило дух. Сонце світило в очі, вона примружилася, осмислюючи те, що сталося і оцінюючи свої сили, чи зможе вона продовжити. Та не встигла нічого вирішити, як хтось закрив їй сонце. Лукреція розплющила очі одночасно з тим як холодне лезо торкнулося її шиї.

             Дівчина вилаялася, вона знову програла.

            — Здаєшся?— мʼяко спитала Селіна, ніжний тихий голос ніяк не вʼязався з її смертоносністю.

            — Хіба ти лишила мені вибір?— прохрипіла Лукреція, в грудях трохи боліло. Подруга допомогла їй підвестися і вони обидві поглянули на задоволеного ректора, він ними пишався.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

           Кілька годин потому, коли дівчата були в похмурій аскетичній їдальні, Лукреція зацікавлено поглянула на задумливу подругу, котра навіть не торкнулася їжі.

         Вони сиділи біля єдиного наглухо закритого важкою шторою вікна, тому Селіна була вже без капюшона і хустки на обличчі. Її білосніжне волосся і нериродньо бліда шкіра різко контрастували з суворо чорним одностроем. 

         — Щось ти сьогодні тиха, як ніколи…— зітхнула Лукреція,— що тебе турбує?

         — Ми вчимося останній рік…

         — І?— не зрозуміла дівчина.

         — Потім я знову повернуся додому… і буду знову вічність сидіти в замку, подалі від людей…

         — О…— Лукреція затихла і задумливо почала водити виделкою по тарілці.— Це сумна перспектива… Враховуючи, що ти не жила ніколи…

         — Тобто не жила?— обурилася Селіна.— А зараз я що роблю?

         — Ти існуєш… в тебе очі горять лише під час бою, весь інший час ти існуєш… вибач звісно, але до академії ти була під опікою батька котрий тебе ховав, тут ти теж ні з ким крім мене не спілкуєшся…— Селіна відкрила рота щоб заперечити, та подруга її зупинила:— твої охоронці не рахуються.

        Селіна кинула погляд на двох похмурих вампірів, що стояли на вході в їдальню і свердлили всіх поглядом. Єдине призначення їх —  відлякувати всіх осіб чоловічої статі, що наближалися до Селіни ближче ніж на метр.

         — Темрява, ти ж навіть спілкуватися з хлопцями не вмієш…

         — Нащо мені з ними спілкуватися…— буркнула Селіна.

         Лукреція хитро звузила очі:

          — Так, дійсно нащо… це ж я ночами читаю романтичні легенди про закоханих і сумно зітхаю.

          — Я читаю просто щоб відволіктися…— зніяковіла дівчина, на її блідих щоках зʼявився зрадницький румʼянець.

          — Звісно,— кивнула подруга, її завжди забавляло дивитися як Селіна червоніє, вона ставала схожа на фарфорову ляльку, яку чомусь одягли в військову уніформу.

           — Який сенс це обговорювати? Все одно це ніяк не змінити,— приречено зітхнула Селіна і підвелася. Вона припідняла хустку, закривши обличчя, і накинула капюшон. По академії вдень вона ходила лише так, ховаючись від найменшого промінчика сонця.

          Лукреція кинула виделку і, підскочивши, рушила за нею. Наздогнавши вона скоса поглянула на охоронців і прошепотіла:

          — Якщо ельфи перейдуть Колдвотер, нас всіх відішлють на фронт, не обовʼязково тобі вертатися до батька.

           — Ніхто не знає, коли це трапиться. Темрява, я б залюбки вирушила на фронт,— зітхнула дівчина.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

        За кілька днів потому, Лукреція та Селіна, разом із групою, здивовано дивилися на мапу гір Колдвотер, котру повісив на стіну викладач. Сивий дідусь з довжелезною бородою, що ледь не торкалася підлоги, був сьогодні знервований. Вікна в аудиторії були закриті важкими шторами, бо Селіна була не єдиним нічним створінням, вразливим до сонця, в їх групі були й інші вампіри. Серед вампірської знаті Аврірон вважався досить престижним навчальним закладом, тому половина групи була, не людьми. Приміщення освітлювалося свічками і лише викладацький стіл осявало променями сонця.

         — Сьогодні любі мої, майбутні шпигуни, ми поговоримо з вами про гори Колдвотер...— трохи тремтячим голосом мовив він.— Багато років тому, саме вони зупинили наступ ельфійського війська. Причиною цього стало, по-перше, те що немає жодної достовірної мапи тієї місцевості, а по-друге, гори кишать невразливими до магії мантікорами і надшвидкими гігантськими павуками. І ті і інші отруйні і знищуюють все живе, що потрапляє в їх поле зору. Популяція потвор значно зросла, останнім часом, за рахунок стабільного постачання в гори ельфійських шпигунів. Ті, регулярно, здіснюючи вилазки в пошуках маршруту, підгодовують їх собою. Тому зараз гірські стежки ще небезпечніші ніж були. Мантікори полюють вдень, лігва свої розташовують в ущелинах і далеко від них не відходять. Павуки ж навпаки ховаються в печерах, а вночі розставляють свої паралізуючі сіті на відстані десятків футів від лігва.  Тепер поговоримо окремо про те, що вам віщує зістріч з кожним з них. Якщо припустимо хтось з вас, був досить неуважний і потрапив у сіті павука, то паралізуючий токсин на павутинні, знерухомить вас, давши вам змогу зустрітися з тим хто сіті розставив. І якщо ви його дочекаєтесь, то вас більше ніхто ніколи не знайде... Вихід який?

         Лукреція підійняла руку, коли викладач кивнув вона промовила:

          — Ходити невеликою групою?

         — По двоє, не більше. Велика кількість людей приверне увагу мантікор. Тому рухатися треба тихо і по двоє. Коли один потрапляє в пастку, інший має його звільнити.

         — А якщо обидва потрапили в пастку?— спитав з усмішкою хлопець з рудою чуприною і блакитними очима, Дейв Бранн. 
         — Якщо обидва, то ви погані шпигуни,— відповів викладач нагородивши його невдоволеним поглядом. 
        — Як звільнити від сітки, якщо вона просякнута токсином?— спитала Лукреція.— І як нейтралізувати дію токсину на звільненому партнері?

        — Магією знищуєш сітку, а від токсину допоможе місцева трава,— задумливо промовила Селіна. Всі здивовано поглянули на неї, але вона не звернула на це уваги невідривно дивлячись  на мапу і продовжила:— з фіолетовими квіточками, "сльози королеви" зветься. Нейтралізує отруту павука і мантікори. Знайти важко але можливо.

         — Я й забув, що ви з тих країв адептко Лестер,— кивнув дідусь.— Розповісте, як вбити павука?

         — Це ворог, бійку з котрим, краще не починати, щансів виграти дуже мало. Вони не невразливі до магії, але вміють її відбивати на супротивника, тому будьяке ваше закляття полетить в вас же. Якщо вже трапилася критична ситуація і виходу немає, найкращий варіант відрубати голову, стоячи на ньому зверху. Опинитися в цій позиції надскладно, бо вони, гади, надто стрибучі. Я такого не робила, та мій батько кількох вбив саме так.

         — А на таких як ви, діє отрута?— з цікавістю спитав Дейв.                   

         — Отрута мантікори ослаблює, а павука паралізує. Але павуки нас не їдять...— поглянула на нього Селіна.— Мій дядько колись тиждень провисів в сітях, доки ми його не знайшли, пощастило що сонце в тих горах дуже рідко буває... 

        — У вас розвага така, блукати горами?— спитав інший студент.

        — Ні, землі, на котрих розташований наш замок, неродючі, наше населення виживає лише за рахунок продажу рідкісних інгредієнтів,— втомлено промовила Селіна.

        — А мантікору? Як вбити?— зацікавлено спитав Дейв.

        — Спочатку треба відрубати хвіст з жалом, а потім голову. Магія на них не діє, тому я б на твоєму місці краще готувалася на полігоні з мечем, твоїх вмінь буде не досить.

       — Звідки тобі знати чи досить буде моїх вмінь?— скептично спитав хлопець.

      — Я з тобою билася, і знаю твій рівень. Ти добрий маг, та в горах Колдвотер цього замало,— промовила Селіна опустивши погляд на свої руки, що лежали на столі.

        — Ну, я туди не збираюся, поки що... ще натренуюся. Чи ти хочеш зі мною "позайматися"?— з загадковою усмішкою спитав він.

         Селіна почервоніла, а Лукреція зайшлася реготом і поглянула на Дейва як на ідіота:

          — Невже до тебе досі не дійшло?             
         — Ти про що?— насупився він.

          — Ти взагалі відкривав підручник? Сьогодні в нас мала бути геть інша тема,— сказала дівчина і перевела погляд на викладача, що мовчки спостерігав:— Ви нас готуєте, так? Ми скоро поїдемо на фронт?

           — В Армії Союзних Королівств дефіцит шпигунів...— кивнув дідусь сумно.— Прийшов наказ сьогодні вранці від головнокомандуючого. Десятеро з вас післязавтра вирушать на перше завдання.

          В аудиторії запанувала тиша, котру порушував шелест папірців, від поривів бешкетливого вітру, що вривався крізь прочинене вікно біля викладацького столу.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
    
         Лукреція стояла в кабінеті разом з девʼятьма іншими хлопцями з їх групи і ніяк не могла зрозуміти, чому її подружка не потрапила до списку. Вони вже обговорили, як разом поїдуть до гір, як прикриватимуть одна однуо, розробляли стратегію бою з монстрами чи ельфійськими військами і мріяли, як змінять хід війни. Селіна більше всіх хотіла туди поїхати, і її знання і досвід згодилися б там більше ніж наприклад вміння Дейва Бранна, котрий до списку потрапив.

         Серед них не було жодного вампіра. Це наводило на думку, що їх обирали не за вміннями, а за походженням. Вампірські лорди робили щедрі пожертви академії, тому не дивувало, що керівництво не хотіло засмучувати свох меценатів.

        Чекаючи доки ректор заговорить Лукреція мимоволі згадала свій перший день тут. Її, вихованку сиротинця при храмі Хаосу, відіслали сюди, через великий магічний потенціал і нелегкий характер. Зазвичай сюди відправляли лише хлопців, та Лукреція так часто влаштовувала бійки, що в Верховної Жриці навіть не було думки відіслати дівчину в якесь тихе мирне місце. В перший же день тут, дівчина влаштувала бійку з вампірами і якби не втручання Селіни і її охоронців, її б мабуть не знайшли... З тих пір вони не розлучалися. Три роки разом вчилися, разом тренувалися, разом стали найкращими... 

        Ректор важко зітхнув, вирвавши її зі спогадів.

        — Ви десятеро, завтра на світанку вирушаєте в замок Блекк.  Складете присягу Віларійській короні і Вінсент Блекк скоординує вас на подальші завдяння. З завтрашнього дня він ваш командир і найважливіша людина в вашому житті після короля. Не посоромте Академію, яка дала вам знання і памʼятайте, що від вашої спритності і вмінь може залежати доля королівства. 

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       За півгодини двері кабінету ректора з гуркотом відчинилися від потужного пориву темної магії. Ректор чекав, що це трапиться, тому був навіть трохи здивований що пройшло стільки часу. Стрімко в приміщення увійшла Селіна і невдоволено на нього поглянула.

        — Ви забули про субординацію, адептко?— суворо спитав він підвівшись.

        Сріблясто-сірі очі дівчини зло блиснули. Вона непорушно стояла перед ним, з камʼяним виразом обличча, в очах ні краплі страху, лише сталева рішучість і непереборне бажання відстояти свої прагнення.

         — Уявіть, що зараз перед вами — не адептка, а Леді Лестер-Двейн, остання з Чистокровних, Повернена Богами, Благословенна Смертю Принцеса Ночі. 
         Ректор стис щелепу зрозумівши, що дівчина не збирається вести розмову делікатно, а одразу вирішила нагадати про своє високе походження і його незначний у порівнянні статус:

         — І що хоче Її Високість Принцеса Ночі?

         — Принцеса хоче на війну. Включіть мене до списку,— потребувала вона.

         — Ваш батько...

         — Далеко. І вже нічого не вирішує. Я доросла і я прийняла рішення,— твердо сказала вона, потім додала мʼяко:— А батьку скажете, що я вас змусила. 
         Він дивився в її срібносірі очі і розумів, що вона дійсно налаштована його змусити якщо він не зробить, так як вона хоче. Навіть з обома руками в нього не було жодних шансів проти цієї, тендітної на вигляд, безжальної вбивці.