Розділ 20

Замок Блекк.

    Промені вранішнього сонця дбайливо пестили високі шпилі замку, що високо врізалися в небесну блакить. Здіймаючи купи пилу, гонець галопом вʼїхав на подвірʼя замку Блекк. Не гаючи часу спішився, лишив коня і попрямував всередину. 
     Незважаючи на ранній час, Вінсент Блекк вже сидів в своєму кабінеті і, насупившись, проглядав нові звіти розвідників. Коротко привітавшись, Дейв простягнув йому свиток з королівською печаткою. 
     Вінсент кинув короткий погляд на змарнілого і втомленого гінця і, рішуче зірвавши печатку, швидко прочитав, як завжди, небагатослівне послання, що було лише формальністю і не містило в собі особливо важливої інформації.

       — Що кажуть?— не підіймаючи очей спитав він.

      — За данними лорда Мортона, чисельне військо ельфів стоїть табором на півдні. Звідти чекають наступу, щойно він стане можливий. Його величність наказав стягнути туди основні сили.

      — Тобто, якщо вони перейдуть в іншому місці, наприклад поруч з нами, ми будемо самі по собі,— невдоволено констатував Вінсент.

      — Але ж немає данних, про те що вони збираються переходити тут?— невпевнено спитав Дейв.

      — Данних взагалі немає. Вони ніби зачаїлися і дозволяють нам дізнатися лише про війська там. Але там не всі їх сили. В них щє є військо Даміана. І не варто забувати слова Равенхарта, що всі дії напівдні — лише для відвертання уваги.— Вінсент кинув сердитий погляд у вікно. — Неподобається мені все це.

       Лорда командуючого гнітила ситуація, що складалася навколо. Він вважав дії короля необачними і більше того, якщо він мав рацію, він сумнівався, що замок вистоїть під навалою ельфійсько-демонської коаліції. Якби ж він тільки мав змогу особисто поговорити з королем, той би дослухався до його думок. Та нажаль, король мав змогу слухати лише радників, що ніколи не були на полі бою і знали ситуацію лише з паперових звітів. 

      — Не можна вбивати потвору, доки ми не знаємо достеменно звідки чекати наступу,— промовив він задумливо.

      — Зброя вже у вас? Дівчата змогли її дістати?— поцікавився Дейв.

      У відповідь Вінсент лише насупився і протяжно зітхнув.

      — Вони ж вже повернулися?— передчуваючи недобре спитав Бранн.

      — Нажаль їх досі немає і я гадки не маю де вони...— Вінсент мав потребу виговоритися і знав, що Бран,  як ніхто, зрозуміє причини його занепокоєння, тому продовжив:—  Лукреція мала подати магічний сигнал, одразу як вони вирушать в зворотню путь. Але його так і не було. Я непокоївся і написав Алістеру про те чи знає він щось про них.

        — Він відповів?— насторожено спитав шпигун.

        — Так. За його данними, вони дійшли до закинутого міста, заночували в місцевого лорда і на світанку вирушили до Ауреї. Після їх візиту, йому написала радниця Ауреї, повідомила, що королева мертва. Вони тепер ведуть переговори про те, щоб залишатися автономною територією під протекцією вампірів. Обставин смерті королеви він не знає.  Куди вирушила наша четвірка він теж не знає. Але впевнений, що на території вампірів їх немає. Ми думаємо, що вони вирушили якогось дива через Вілларію в обхід. Лише сьогодні вночі я отримав сигнал від Лукреції. Але я гадки не маю звідки вони йдуть і коли їх чекати. 

 •••••••••••••••••••••••••••••

Темнолісся неподалік від Храму Хаосу.

    Селіна не могла пригадати чи був колись такий день, коли вони з Лукрецією,  так само довго не розмовляли, як сьогодні. Звісно між ними були суперечки, але жодного разу не траплялося такого щоб Лукреція ображалася на неї настільки довго. Це гнітило і не давало Селіні спокою. Вона розуміла, що перейшла межу, але  попри те, досі не вважала, що вчинила неправильно. Єдине, про що вона жалкувала — те, що не встигла вчасно пояснити подрузі, чому наклала на неї чари.

     А тепер Лукреція не хотіла навіть слухати її і зупиняла всі спроби Селіни виправдатися і пояснити свій вчинок. Тому вампірка насупившись їхала мовчки, ховаючи лице не лише від сонця, а й від Дрейка з Лукрецією.

      Вони були в дорозі весь день. 

     Коли сонце вже сідало і настав час дати коням відпочити, вони зупинилися неподалік від лісового озера, що дуже вчасно трапилося їм на шляху.

    В променях сонця, що ховалося за обрій, це місце здавалося неймовірним. Спокій тихого водного плеса, такого дзеркально чистого і гладкого, не порушував навіть подих вітру, котрий здавалося навмисне оминав поверхню водойми. Крізь прозору воду біля берега було добре видно дно, вкрите білими округлими каменями, підозріло однакового розміру, ніби хтось навмисне виклав ними русло. Чим далі від берега, по мірі того, як озеро ставало глибше — вода ставала темніша і все яскравіше дублювала різнобарвʼя, що буяло в останніх, на сьогодні, променях. Тихий шелест листя з дерев, що росли навколо, доповнювався співом цвіркунів і якоїсь птахи, що вирішила заспівати оду неймовірно прекрасному заходу сонця.  Тут було спокійно і так приємно знаходитися, що мимоволі здавалося, що це найкраще місце на всьому світі.

         Селіна замилувалася навколишньою природою, зачудовано спостерігаючи за тим, як коливається від легкого вітру очерет. Вдихнувши на повні груди вологе повітря сповнене аромату квітів і хвої вона прошепотіла:

         — Як же тут гарно...

          — Нам краще розпалити багаття подалі від цього озера,— критично промовила Лукреція, одразу звернувши увагу на дно, що виднілося біля берега.

          — Чому?— спитав здивовано Дрейк.

           — Це озеро небезпечне. Жерці розповідали про нього... Казали в ньому живе щось лихе.

           — Ти певна? Може то про інше озеро тобі розповідали?— недовірливо поглянула на неї Селіна.— Я не відчуваю небезпеки. Хіба може зло жити в такому гарному місці?

            — То не камені на дні,— багатозначно промовила Лукреція і повела свого коня подалі в глиб лісу шукати місце для ночівлі.

            — Не камені?— Селіна здивовано поглянула на гладкі округлі предмети, що встилали дно і здивовано прикрила рота рукою здогадавшись, що то було.

         — Зовнішність оманлива, Селіно. За найневиннішим гарненьким личком може ховатися жорстокий монстр,— усміхнувся Дрейк і, підморгнувши, пішов слідом за Лукрецією.

            Селіна зло поглянула йому вслід, подумки нагородивши кількома неприємними епітетами. Вона кинула погляд на тихе спокійне озеро і на мить їй здалося, ніби щось швидко занурилося в воду. Але вода лишалася така ж спокійна, як і була. Неприродньо спокійна.

          Лукреція сидячи навколішки вкладала гілки для багаття, зосереджена на своїх думках. Вона досі відчувала образу на Селіну, та окрім того їй не давало спокою завдання, яке дав Хаос. Вона гадки не мала, як його виконати, якщо Селіна таки вирішить погодитися на пропозицію демона. А судячи з усього вона збиралася зробити саме це.

          На кінчиках її пальців спалахнуло поломʼя, яке швидко охопило тонкі сухі гілочки. Лукреція ще кілька секунд потримала руки поруч з вогнем, щоб впевнитися, що він не згасне від легкого подиху вітру і відсторонилася, щойно дерево затріскотіло в гарячих язиках полумʼя.

        — О, справжній вогонь,— з усмішкою промовив Дрейк, що проходив повз.

        Лукреція усміхнулася у відповідь і поклала свою долоню в його простягнуту руку. Дрейк галантно допоміг їй підвестися і дбайливо прибрав засохлий листок з її волосся. Лукреція почервонівши, подякувала і заправила неслухняне пасмо за вухо.

         — Немає за що,— тепло усміхнувся Дрейк і рушив далі, до своїх речей, за водою.

         Селіна, що саме йшла від озера, здивовано застигла на місці. Саме зараз вона зрозуміла, що доки її не було, між ними щось змінилося. Вона ніколи не бачила, щоб Дрейк так всміхався. Так по-доброму. В нього навіть помʼякшали риси обличчя, на якусь мить.  А Лукреція ніколи так не червоніла, навіть в присутності Вінсента Блекка. Задумливо звівши брови, вампірка вмостилася біля багаття.

         Доки вони вечеряли вʼяленим мʼясом, Дрейк розповідав, як він вперше поїхав з Алістером на полювання на мантікор. Жваво жестикулюючи і яскраво описуюючи свій не надто героїчний досвід зустрічі з монстрами. Лукреція зачудовано слухала його, з незвичним блиском в очах і кокетливою усмішкою.

         Селіна спостерігала за ними, не впізнаючи. Кудись подівся завжди серйозний суворий чаклун і зникла та Лукреція, що ніяково відводила від нього очі, варто було зустрітись їх поглядам. 

          — Гадки не мала, що полювати на мантікор так весело,— сміючись промовила Лукреція, коли Дрейк завершив свою історію. 

            — Це ти ще не чула, як я втрапив в сіті павука і Алістер був змушений власною персоною мене рятувати від павука, який стояв за його спиною...— усміхнувся Дрейк.

             — Я вже хочу почути,— захоплено промовила дівчина. Помітивши, що подруга кудись зібралася, вона стурбовано спитала:— Селіно, ти куди?

             — Я зараз повернуся, не зважайте...— відмахнулася вампірка і неквапливо пішла в бік озера.

        Селіна йшла лісом спантеличена почуттями, які викликала в неї мила бесіда Дрейка і Лукреції. Вона так ще ніколи не почувалася. Вона відчула заздрість. Ніхто не дивився на неї так, ніхто не дбав про неї так. І це відчуття було дуже неприємним. Настільки, що їй було нестерпно сидіти і спостерігати. На якусь мить вона засумувала за брехливою падлюкою Разієлем, бо хоч її почуття і були не справжні, принаймні зі звʼязком вона б не стала заздрити подрузі. 

        — Краще бути біля лихого озера...— зітхнула Селіна, опускаючись на мʼяку траву неподалік від води. Обхопивши себе за коліна, вона сумно поглянула на дивовижно рівну поверхню водойми.

         В мʼякому місячному світлі, це місце здавалося ще прекраснішим.         

    — Кажуть, це місце небезпечне…— почула вона позаду себе тихий чоловічий голос. Він був такий невагомолегкий, як шелест очерету.

     Селіна насторожено заклякла, раптом усвідомивши, що взагалі не взяла з собою зброї. Повільно вона обернулася.

      Перше, що вона побачила — босі ступні, що тонули в мʼякій траві. Погляд дівчини ковзнув вище по мʼязистим блідим литкам, колінам… Селіна швидко відвернула голову назад до озера і невпинно шаріючись підвелася, зрозумівши, що той, хто був позаду, не мав на собі жоднісінького клаптику одягу. Вона навіть обличчя його не встигла розгледіти. Тепер ніяково дивилася на нерухоме озеро, намагаючись прийти до тями від побаченого, і позбутися видіння, що досі стояло перед очима.

      — Вибачте, я певно вас налякав?— промовив тихо чоловік. 

      — На вас немає одягу...— ніяково промовила Селіна. Вона намагалася взяти волю в кулак і обернутися, бо безпечніше було б бачити загадкового незнайомця. 

      — Він мені не потрібен,— промови він байдуже.

      — Я піду. Не заважатиму, робити те, що ви тут робили...— боязко промовила вона, відчувши непереборне бажання рятуватися втечею. І сіпнулася в протилежний від нього бік, до рятівного вогнища.

       — Ви мені геть не завадили,— промовив він, напрочуд швидко заступивши їй дорогу.

      Селіна злякано заклякла, побачивши перед собою вже верхню половину його тіла. Перед нею стояв  повністю оголений чоловік. Краплі води на його блідому тілі виблискували в світлі місяця, немов коштовні камені. Темне, вологе, довге волосся, колір якого неможливо було визначити, ще більше підкреслювало неприродню блідість шкіри. Неймовірно привабливі риси обличча, робили дещо моторошним повністю білі очі, якими він зацікавлено вивчав Селіну. Погляд дівчини мимоволі ковзнув по тілу чоловіка, по релʼєфним мʼязам грудей, рук, живота. Їй вартувало зусиль знову поглянути на його обличчя і не опускати зір нижче. Вона відчувала як горить її лице і намагалася опанувати своюї думки, які вперто розбігалися.

       Після короткої паузи він промовив:

       — Ви самі сказали, що краще бути біля лихого озера, ніж там.

       — Негарно підслуховувати...— пробубоніла дівчина, роздумуючи з якого боку більше шансів його обійти.

       — Вам не подобається моє озеро? Чому ви вважаєте його лихим?— схиливши голову на бік, спитав незнайомець, який почувався без одягу дуже впевнено, чого не можна було сказати про Селіну, яка не знала куди подіти свої очі.

      — Дуже гарне озеро,— ніяково усміхнулася вона, насторожено відступаючи назад, коли він зробив неочікуваний крок до неї.— Не підходьте.

      — Чому?— загрозливо звузивши очі, він зробив ще крок.

      Селіна синхронно відступила назад. Відчувши, що стопа занурилася в воду, вона зрозуміла, що опинилася в пастці. Він відрізав їй шлях до втечі. По справжньому страшно стало тоді, коли до неї дійшло, що темна її половина принишкла десь в закутках її свідомості, а отже навряд вийде на допомогу. Попереду неподоброму усміхався цей неймовірно привабливий чоловік, позаду — було озеро, невідомо наскільки глибоке, а під ногами — кістки мерців... Серце несамовито вистукувало в грудях, руки почали тремтіти і катастрофічно не вистачало повітря.

      — Ще один крок і ти пожалкуєш, що взагалі вийшов з води,— якомога твердіше промовила Селіна. З усіх сил намагаючись заспокоїтися і не подавати виду, наскільки вона налякана.

      — Залюбки подивлюся, що ти робитимеш,— усміхнувся він, показавши короткі трикутні зуби. Він знову наблизився на крок, змусивши її відступити далі в воду.— Коли жертва пручається навіть веселіше...

      — Я — не жертва, я — Принцеса Ночі,— загрозливо промовила вона і змахнула рукою прикликаючи щупальце.

         Незнайомець навіть не змигнув оком, лише виставив руку і щупальце, торкнувшийсь його, розлилося бризками навколо.

        — Принцеси в цьому озері ще не тонули,— зловісно промовив він і рішуче пішов до неї. Селіна злякано заволала і спробувала втекти, але вода значно сповільнювала рухи, тому він швидко її наздогнав. Захопивши налякану дівчину в свої міцні обійми, він зазирнув їй в очі:— Тобі сподобається... 

         Дивлячись в його очі вона відчула, як все навколо стає розмитим і незначним, її думки огорнуло невагомим мутним туманом, звуки стали приглушені і нерозбірливі, ніби линули звідкись з іншого нереального світу. Тепер для неї існували лише ці білі очі і вона готова була піти з ним, куди б він її не потяг.

 ••••••••••••••••••••••••

       Дрейк, що вибіг на крик здивовано вилаявся, помітивши Селіну в обіймах якогось оголеного незнайомця по пояс в озері.

         — Селіно!— крикнув він, але дівчина навіть не ворухнулася невідривно дивлячись на чоловіка, що притискав її міцно до себе.

        — Він причарував її...— злякано прошепотіла Лукреція.

        Дрейк рішуче змахнув рукою і послав в негідника чорну магічну стрілу, але щойно вона торкнулася його — розлилася водою. Незнайомець повернув до них свою голову і зашипів, як хижак що хоче захистити свою здобич. Свердлячи їх гнівним поглядом він змахнув рукою і Дрейка з Лукрецією відкинуло потужною водяною хвилею.

          — Навіть не думай заходити в воду,— сердито промовив Дрейк, підводячись і засукавши рукави, рушив до озера..

        Незнайомець міцно тримаючи непритомну Селіну, потяг її подалі від берега. Спостерігаючи за ним Лукреція спробувала йому перешкодити, пославши потік повітря, що мав відкинути його від Селіни. Це не спрацювало, зате привернуло його увагу і він зупинився щоб знову послати в її бік хвилю води, та раптом помітив Дрейка, що вже зайшов у воду.  Істота зашипіла і кинувши Селіну почала творити якусь магію, збурюючи воду.

          Щойно Дрейк ступив в озеро, він відчув десятки, сотні тіл, що покоїлися на дні. Та, зосередившись на діях істоти, він не зважав на ці нові відчуття. Вода навколо вирувала, збираючись в воронку, і ось ось мала затягти його, і саме цієї миті Дрейку спало на думку, що варто ризикнути і відвернути увагу нападника неочікуванним способом. Він почав випускати енергію крізь пальці в воду, спрямовуючи її до дна, до тіл. Напевно знаючи, що це їх розбудить, як тоді на кладовищі.

          Під ногами почався якийсь рух. На обличчі істоти зʼявився вираз цілковитого нерозуміння того, що відбувається. Від несподіванки він втратив контроль над магією і вода враз заспокоїлася. Дрейк кинувся до нього, намагаючись не думати про те, що під ногами щось невпинно рухається. Щойно наблизившись він зарядив кулаком в щелепу істоти, від чого той втратив рівновагу. Дрейк роззирнувся, шукаючи Селіну, і помітивши на дні її постать, що темніла на фоні світлого дна, щвидко витяг, закинув на плече і поспішив до берега. Тим часом житель озера намагався зрозуміти, що відбувається під його ногами, він спробував завадити Дрейкові, але щось не давало йому рухатися. Навколо нього почали підійматися з води скелети, заступаючи йому дорогу. Їх білосніжні черепи моторошно виблискували в місячному світлі.

       Дрейк озирнувся і побачив, що скелети повернули свої голови в його бік, ніби чекаючи. Хазяїн озера був оточений і з люттю намагався розкидати їх, але вони знову складалися до купи. Дрейк лише подумав, що було б непогано якби вони забрали його на дно і ніколи не відпускали. На його подив скелети, як по команді кинулися до істоти і потагли його під воду. Він кричав щось невідомою мовою, доки його голос не перетворився в слабке булькання. 

          Щойно Дрейк поклав Селіну на берег Лукреція кинулася приводити її до тями.

         — Що ти зробив?— здивовано спитала дівчина, бо останні кілька секунд не могла зрозуміти нічого з того, що відбувалося в озері.

          — Підняв мертвих...— промовив він, поглянувши на спокійне озеро зі звичайним піщаним дном біля берега. 

        Нарешті Селіна отямилася і зайшлася кашлем, випльовуючи воду.

        — Боги! Як ти мене налякала...— Лукреція схопила її в міцні обійми і задумливо поглянула на Дрейка.      
    

       ••••••••••••••••••••••••••     

     Кілька хвилин по тому, Селіна похнюпившись дивилася на багаття. С тих пір, як вони повернулися від озера і Лукреція надміру гарячим потоком повітря просушила їх змоклий одяг, жоден з них не промовив і слова. Дрейк також задумливо втупив зір в бешкетливий вогонь, що швидко пожирав гілку за гілкою, даючи їм своє тепло. Лукреція свердлила чаклуна злим поглядом, підкидаючи до багаття гілочки, навіть не повертаючи голови до вогню. Напруження, що панувало тут, відчувалося фізично. Селіні, котра карталася тим, як по дурному втрапила в пастку в озері, почало здаватися, що вона знову щось пропустила. Складалося враження, що між цими двома, відбулося щось таке, що порушило ту солодкаво приторну ідилію, що формувалася ще зовсім недавно.

      — Дякую,— ніяково промовила Селіна, ні до кого не звертаючись, бо по суті не знала кому завдячує порятунком.

      — Будь ласка,— відповів Дрейк, не відводячи погляду від вогню.

      — Як тобі це вдалося?— поцікавилася дівчина.

      — Не важливо,— відмахнувся чоловік.

      — Навпаки, я вважаю — це дуже важливо,— заперечила Лукреція з викликом зустрівшись з його роздратованим поглядом.— Розкажи її, як ти це зробив. Мені теж цікаво.

      — Ти не бачила?— не розуміючи спитала вампірка.

      — Я все бачила. Але те що я бачила — не вкладається в моїй голові,— невдоволено промовила руда, все ще чекаючи від Дрейка пояснень.

       — Боги, то що ж там відбулося?— нетерпляче спитала Селіна.

       — Тобі не здається, що про такі речі варто повідомляти?— спитала Лукреція, проігнорувавши питання подруги.— Ми не перший день подорожуємо, не перший раз хтось з нас потрапляє в халепу... 

       — Я не був певен, що це спрацює,— зітхнувши промовив Дрейк, втомлено заплющивши очі.— Є речі які не можна повідомляти всім підряд... 

       — Всім підряд?— перепитала Лукреція, розлючено блиснувши очима.

       — Я не це мав на увазі...— вмить пожалкувавши про свої слова, промовив Дрейк.

       Лукреція демонстративно відвернула обличчя і сіла, зціпивши зуби.

       Селіна, що почувалася максимально ніяково, підвелася:

       — Я піду по дрова, вам явно треба поговорити...

       — Сядь!— в один голос, зло промовили Дрейк і Лукреція. Вампірка винувато опустилася на своє місце.

       На кілька хвилин запанувала тиша, порушувана лише тріскотом багаття і поодиноким карканням ворона.       

        Раптом Селіна зайшлася приступом заливистого сміху. Дрейк і Лукреція здивовано повернули до неї свої голови, намагаючись зрозуміти, що так раптово її розсмішило. Трохи заспокоївшись дівчина промовила:

       — За все моє життя, ти перший охоронець, який дійсно виконав свою функцію... Ти, який дозволив мені накласти на тебе чари, і порушити всі можливі батькові заборони... Лише тобі вдалося врятувати мені життя... Найгірший з моїх охоронців — ти, мене врятував...— вона знову засміялася.— І від кого?— вона зайшлася реготом.— Я чекала від моторошного озера будь якої потворної істоти, але... це... Боги, на ньому геть не було одягу, я так розгубилася...  Я навіть обличчя його не запамʼятала. В мене досі перед очима стоїть його... — вона шаріючись прикрила обличчя руками.

       Лукреція здивовано пирскнула зі сміху.

       — Отож бо, більше не називай мене нікудишнім охоронцем,— усміхнувся Дрейк.

       — Нащо ти полізла до нього в воду?— поцікавилася Лукреція.

       — Я не збиралася, я сиділа на березі, думала про всяке, а він підійшов ззаду, голий з оцим всим...— емоційно промовила Селіна. — А я без зброї і магія на нього не діє... Я від нього відступати, а там озеро... він не дав мені нікуди втекти. Я впрше в житті хотіла втекти,— засміялася дівчина.

       — А в рукопашну його побити?— сміючись спитала Лукреція.

       — Він же голий був... я розгубилася...— пробубоніла, ніяковіючи, Селіна.

        — Тепер ми знаємо, як вивести тебе з рівноваги,— хмикнув Дрейк.

       —  Навіть не думай користатися цим прийомом,— застережно підняла руки Селіна.— Я не хочу бачити тебе таким.

         Дрейк перевів погляд на Лукрецію і помітив, що вона з усіх сил намагається стримати посмішку і не подавати виду, що перестала злитися. Вони зустрілися поглядами і на її щоках зʼявився румʼянець, що видав всі її думки з цього приводу.

          За кілька хвилин, коли вони перестали вже сміятися і запанувала ніякова тиша, Дрейк зітхнувши промовив, зірвавши травинку в себе під ногами:

          — Алістер вважає, що я можу змінити хід війни. Тому він взявся особисто мене навчати. Він вважає, що саме я маю вбити Андріану.

         Селіна з Лукрецією зацікавлено перезирнулися, чекаючи продовження.

            — Тоді чому ти не там?— нетерпляче спитала Селіна.

            — Бо комусь захотілося пригод, а Алістер не вміє правильно розставляти пріорітети, коли мова йде про тебе,— з докором промовив Дрейк.

             — І як на його думку ти маєш її вбити?— насторожено спитала Лукреція.

             — Ні він, ні я не знали цього, доки в мене не почали зʼявлятися ці здібності... Та тепер відповідь очевидна,— задумливо дивлячись на вогонь, промовив він.

              — Чому саме ти?— в голосі Лукреції звучала напруга.

              — Бо так вирішили ваші боги,— зітхнув він.

              — "Наші"?— обережно перепитала Лукреція.

           У відповідь він кивнув зустрівшись з нею поглядом. Помітив в її очах і по зблідлому обличчу — німе питання, на яке не треба було давати відповідь —вона все зрозуміла без слів.

             Селіна, яка прослухала останні кілька реплік насупившись спитала:

            — Які здібності?

             Лукреція глибоко вдихнула і промовила:

            — Щоб тебе врятувати, він змусив мертвих повстати з дна озера...

           Селіна усміхнулася і з недовірою поглянула на Дрейка, та його обличчя досі лишалося похмурим. Посмішка повільно почала гаснути, одночасно з усвідомленням того, що вона почула. Мимоволі згадалися ті троє мерців, що повстали з могил на закинутому кладовищі в лісі, кількома днями раніше. Якусь мить вона мовчки дивилася на нього, намагаючись осмислити почуте і знайти цьому логічне пояснення. Але його не було.

             — Як?

            — Аурея забажала щоб я забрав в неї її магічну силу, її бессмертя. Вона сказала, що я маю кудись віддавати енергію, а не тримати в собі. Там в лісі, на кладовищі, я спробував випустити цю силу... І тоді зʼявилися ті троє. Я не думав, що то через мене, поки не спробував випустити силу в лісі біля храму, там в землі не було мертвих, тому вся енергія повернулася знову до мене... І тоді я зрозумів. Це ж логічно — якщо я посланець Смерті, то маю робити щось таке... До сьогодні я не знав напевне. Але все вдалося, вони повстали і слухали мої команди, ментально... 

            — Але там в лісі, ми сиділи і говорили, я не бачила щоб ти щось  робив...— насупилася Селіна.

            — Я зробив це до твого приходу. Мабуть вони намагалися дістатися поверхні поки ми говорили...— знизав плечима чоловік.

           Селіна задумливо поглянула на Дрейка, спіймавши себе на думці: чи варто ворогувати з тим, хто так легко може оживити один з її найбільших кошмарів? Вона досі памʼятала, який жах охопив її коли ті троє просто стояли і дивилися. Що було б, якби він наказав їм нападати? Чи змогла б вона пересилити свій переляк і чинити опр? Відповіді вона не знала. 

             — Я розумію, чому ти промовчав про своє походження,— тихо промовила Лукреція. 

             Дрейк з вдячністю кивнув, не зронивши жодного слова. Тим часом, як Селіна нерозуміючи переводила погляд з одного на іншого:

            — Яке походження?

            — Люба, ти сьогодні дуже не зібрана,— усміхнулася Лукреція. — Мабуть вже час лягати спати.

           — Лягайте,— погодився Дрейк.— Я почергую біля багаття.

            — Ти вже кілька ночей чергуєш...— заперечила руда.

            — Поки воно в мені,— Дрейк поглянув на свої руки і важко зітхнув:— я спати не захочу.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••

           Наступного ранку, вони вирушили в дорогу. Через зливу, що накрила їх мов покровом, вони майже не розмовляли до самого вечора. Вони промокли наскрізь і мусили зупинитися на заїзжому дворі, щоб обсохнути, дати коням відпочити і не ночувати під дощем. Селіна ледь приховувала свою знервованість, адже саме сьогодні Самайн мав прийти за відповіддю. Якби Дрейк і Лукреція не були так зайняті своїми незрозумілими їй стосунками, вони б точно помітили її дивну поведінку.

              Через погану погоду, тут майже не було постояльців. Вони сиділи в порожній залі і насолоджувалися теплом від каміну і смачною їжою, що її принесла добродушна господиня двору.

              — Отже, Андріана,— задумливо промовила Лукреція.— Як ти плануєш до неї дістатися?

              — Коли Архей загине, вона певно разом з військом перейде гори. Алістер казав, що вона особисто керувала наступом до цього. Я вирушу туди.— задумливо промовив Дрейк, поставивши келих на стіл.— Мені треба лише торкнутися до неї — і справу зроблено.

              — Але яке тобі діло до цієї війни?— спитала дівчина.— Чому ти готовий ризикувати життям?

              Дрейк кинув погляд на Селіну, що задумливо стояла біля вікна, досить далеко щоб не чути їх розмову, зайнята своїми думками, потім поглянув на Лукрецію.

             — Не думаю, що тобі сподобається моя відповідь.

             — Чому?— насторожено і тихо спитала вона.

             — Бо виконавши те, заради чого прийшов, я хотів повернутися додому. І ти маєш це знати. Я не хочу, щоб ти думала про якісь перспективи зі мною. Обманювати тебе було б підло з мого боку. Ти заслуговуєш на краще.

             Лукреція опустила очі на свої руки і спокійно промовила, намагаючись ніяк не видати своїх почуттів:

             — Ти вже казав, що не хочеш ніяких стосунків, тож в мене не було жодних ілюзій стосовно тебе. То був лише поцілунок. Він нічого не значить.

          Вона сама собі здивувалася, як легко брехня злетіла з її вуст. Дрейк лише кивнув у відповідь, загадково зазирнувши їй в очі, ніби шукаючи там якогось підтвердження. Від цього погляду Лукреції стало спекотно і вона мимоволі облизнула губу. Угледівши, як вона пройшлася кінчиком язика по нижній губі, Дрейк хитро і спокусливо усміхнувся:

            — Авжеж...

            — Що? — спитала вона відчуваючи, як спалахнуло її лице.

            — Нічого,— з тією ж усмішкою промовив він і їй здалося, що він читає її думки і знає всі її таємниці.

          — Не знаю, що ти там собі придумав...— почала вона, та не договорила.

          Посеред кімнати зʼявився чоловік в темній старій мантії, з жовтуватою шкірою і трохи витрішкуватими очима. Він виставив вперед руки і Дрейк з Лукрецією втратили будь яку можливість рухатися чи говорити.
        Вони могли лише безпорадно спостерігати за тим, як Селіна миттю дістала клинок і збиралася атакувати незнайомця. В останній момент зʼявився Самайн і перехопив її руку з клинком.

          — Не варто калічити мого радника, принцесо,— усміхнувся він.— Він нічого не зробить твоїм друзям. Мені набридло, що мене постійно намагаються вбити. Ми просто поговоримо, доки Данте їх потримає.

             Селіна повільно заховала зброю, кинувши стурбований погляд на Лукрецію. Зауваживши, що  стан подруги не погіршується, вона промовила

            — Добре.

           Самайн тим часом озирнувся:

            — Здається когось не вистачає. Ти загубила свого ельфа?

            — Ти ж хотів щоб я позбулася звʼязку,— буркнула невдоволено Селіна.

           — Чи значить це, що ти приймаєш мою пропозицію?— широко посміхнувшись спитав демон, блиснувши іклами. 

           — Все не так просто, як ти собі придумав,— опустивши очі в підлогу, промовила Селіна.— Батько не визнав мене спадкоємицею. Якщо ти одружишся зі мною — ти не отримаєш вампірів.

           — Добре, що ти вирішила повідомити мені про це зараз,— невдоволено промовив Самайн.— Нащо тоді позбулася ельфа? Віриш, що я все одно, зроблю тобі таку послугу?

             Селіна підвела на нього очі і швидко заговорила:

             — Ти маєш запропонувати моєму батькові угоду. Якщо він дізнається, що ти можеш мене врятувати — він дасть тобі все, що ти попросиш.  Лише так, ти отримаєш військо.

             — Сумніваюся,— промовив він, звузивши очі з підозрою.

            — Я певна в цьому. Я згодна стати твоєю дружиною, але щоб отримати вампірів, ти маєш отримати згоду мого батька. Як дехто нещодавно сказав,— вона погляула на Дрейка, що люто свердлив її очима,— мій батько не правильно розставляє пріорітети, коли справа стосується мене.

             — Що ж побачимо, чи ти не помиляєся,— кивнув він, задумливо.

             — За два дні ми прибудемо до замку Блекк, чекай мене там,— діловито промовила дівчина.

           Демон зник в тінях, а за ним зник і його радник.

          Чари, що тримали Дрейка  і Лукрецію, одразу розвіялися. І тепер вони обоє невдоволено на неї дивилися.

           — Що?— розвела вона руками.—Тепер останнє слово за батьком. Я нічого не порушую.

            — І ти готова вийти за нього?— здивовано спитала Лукреція.

          — Вийти за демона і стати невразливою, або закохатися в невідомо кого і померти? Навіть не знаю, що обрати...— сердито промовила Селіна і пішла сходами нагору до спалень.

           Лукреція розгублено повернулася до Дрейка:

           — І що з цим робити?

           Чоловік задумливо знизав плечима:

           — Вона нарешті подумала перед тим, як щось зробити. Якщо Алістер його одобрить я тільки за. Хай одружуються — в мене буде менше клопотів. Няньчитися з принцесами — не те, заради чого я сюди прибув.

           Лукреція не стала говорити, що не погоджується з його думкою, лише задумливо зітхнула і пішла слідом за Селіною. Вона рішуче підійнялася сходами і рушила до їх кімнати, подумки повторюючи свої аргументи про те, наскільки це погана ідея. Щойно дівчина взялася рукою за ручку трапилося щось неочікуване : її рука вхопила повітря і за мить Лукреція ошелешено озиралася довкола, сидячи в громіздкому жорсткому кріслі, в якомусь темному приміщенні. Тут не було жодних вікон, а повітря здавалося затхлим і сирим, від чого складалося воаження, що вона опинилася десь під землею. Перед нею за столом, у світлі свічок, що майже розтанули, сидів радник Самайна. Він невдоволено свердлив її очима.

         — Що відбувається?— здивовано спитала Лукреція досі не розуміючи, як він її телепортував не торкаючись.

            — Я теж хотів би знати: що відбувається?— його голос нагадував скрип старих дверцят. Він піддався вперед і в його витрішкуватих очах відбилося полумʼя свічок.— Що замислив твій бог?

            — Я не розумію вас,— Лукреція намагалася якомога правдоподібніше вдати здивування. Вона спробувала підвестися, та її запʼястки вмить охопили міцні лози, позбавивши можливості рухати кінцівками.

             — В моїх планах немає твого вбивства, та якщо до цього дійде — ніхто не дізнається нічого. Розкажи мені все і я поверну тебе туди ж, де ти була, Жрице,— діловито промовив він.

               — Та хто ти такий, що смієш мені погрожувати?— спалахнула гнівом Лукреція. В її очах запалало полумʼя, яким вона вже готова була його спопелити.

                 — Я те ж, що і ти, тільки служу іншому богові,— промовив він, ні на мить не злякавшись.

                — Брешеш!— сердито промовила Лукреція.— Храм Життя давно зруйнований, а Смерть — не потребує поклоніння.

                 Тонкі губи Данте розтягнулися в усмішці:

              — Храм Хаосу теж тепер зруйновано, але ти тут. Чому ж тоді моє існування ти ставиш під сумнів?

                —"Храм лише будівля"— повторила вона, вражено, слова Хаоса.

                 — Лише будівля, лише символ,— кивнув чорнокнижник.— Сила і воля богів в їх Жерцях. Тож я питаю знову:  що задумав Хаос?

               — Я не розумію про що ти?

               — Спочатку він дозволив жити останній з роду вампірів, тепер — хоче щоб вона стала невразлива, навіщо?— нотки нетерпіння в його інтонації підказували, що йому набридла ця розмова.

              — Він не хоче цього,— заперечила здивовано дівчина, знову спробувавши звільнити руки.— Він наказав мені не допустити вкладання цього шлюбу.

             — Тоді чому ти нічого не робиш?— спитав він, з явною загрозою в голосі.

             — А ти?— вирішила вона піти в напад,— Чого сам лише спостерігаєш?

             — Мені не можна видавати себе. Ніхто не має знати хто я, і навіщо поряд з ним. Йому не можна одружуватися з жодною крім тієї, яку благословлять всі троє. Моє втручання допустиме в крайньому випадку, але тоді, я заберу життя, яке мало завершитися давно. Твоя подруга помре, як і мало статися. Якщо ти нічого не робитимеш, я буду змушений покласти цьому край.

             — В мене все під контролем,— зціпивши невдоволено зуби, промовила Лукреція.— Не втручайся. І звільни мене врешті решт.

               Вмить лози зникли, розсипавшись навколо сумішшю пелюсток і листя.

              — Як воно вести подвійну гру і брехати в очі тому, хто тобі довіряє?— спитала з докором Лукреція підводячись.

                — Я не брешу. Просто приховую деяку правду. Я дав клятву його батькові і завжди оберігатиму його рід, але крім того, я вірний тому хто призвав мене. Його воля привела мене сюди і ти не та, хто має право мене засуджувати. Ти сама сказала подрузі про завдання від Хаоса? Чи не було нагоди?— усміхнувся він злорадно.— В нас тобою більше спільного, ніж ти думаєш Жрице. 

                — Побачимо,— зло зиркнула на нього дівчина.

               Чорнокнижник лише усміхнувся і промовив:

                — В мене є думка, як відтягти час, але це не працюватиме вічно. Поквапся, інакше станеться щось неочікувано неприємне.

               — Чому? Чому їй судилося померти?— спитала Лукреція.

               — Бо їх рід має завершитися на ній. Алістер має знайти нового спадкоємця. Надто довго вампіри правлять цією землею, надто довго вони дозволяють собі безкарно розгулювати за все те, що скоїли їх предки. Їх покарано за їх вчинки. З давніх давен вони сіяли лише смерть і втручалися в план долі. Порушуючи правила світу. В них була можливість загладити свою провину, але батько Алістера знехтував нею і цим прирік їх рід на погибель. Корона має перейти до нового власника. Не вампіра. 

                Лукреція не встигла відповісти, як раптом опинилася перед дверима, в уже знайомому коридорі. Їі рука саме торкнулася ручки дверей.  Та все, що вона планувала сказати вилетіло з її думок...             

•••••••••••••••••••••••••••••••••••