Розділ 18

Ельфійська столиця. Палац Арнієля.

     Коли вона йшла коридором — охоронці стояли струнко затамувавши подих, стараючись жодним рухом чи звуком не привертати її уваги. Вона виходила з своєї, зануреної в морок кімнати в підвалі, вкрай рідко і лише вночі.  Породження темряви пересувалося тихо, ніби смертоносна тінь і про її присутність можна було здогадатися лише по тривожному відчуттю близької загибелі.  Воно зʼявлялося раптово в супроводі холодного поту і тремтіння в руках і колінах, раптово пришвидшеного серцебиття і панічного страху, що чіпкими пальцями тримав, доки Вона не зникала з виду.

      Вона була однією з тих багатьох причин, чому при ельфійському дворі не любили Андріану. Бо саме королівська коханка привела Її з собою і завдяки їй тримала в страху всіх, хто хоч трохи був незгоден.

       Довге чорне волосся, синюшна шкіра і худорляве тіло, що могло б здатися крихким, якби вона не була настільки моторошною. Варто було лише побачити її страхітливу усмішку з безліччю тонких гострих зубів і червоні, палаючі жагою вбивства, очі — і вже неможливо було забути цей страх, що поселявся в серці від одного погляду на неї. Вона ходила в чорній старій сукні, поділ якої зливався з клубами темряви, що стелилася їй під ноги — і була невідʼємною її частиною, такою ж рідною їй, як аура жаху, що відчувалася поруч з нею. Колись вона була  Її Високість, леді Мілена Лестер, та тепер титули не мали для неї значення.

       Не було жодної живої душі в палаці, яка б не боялася її. Вона знала це за ритмом їх сердець, за переривчастим диханням і бачила по їх відведеним вбік очам і блідим обличчям. Навіть Арнієль, правитель, ще досі безсмертний, не насмілювався заговорити з нею. Якби Мілена мала амбіції до влади вона б швидко захопила трон ельфів, та на щастя останніх, її не цікавила влада. Вона жила лише жагою помсти… Стільки сотень років вичікувала часу, коли її ворог ослабне, малюючи в голові криваві сценарії своєї відплати.

      Двері тронної зали відчинилася навстіж пропускаючи Мілену всередину. Придворні нерухомо заклякли на місці, опустивши очі. Арнієль несвідомо стис руку коханки, не відриваючи очей від гості, що завітала без запрошення. Адріана підвелася з трону, підбадьорливо усміхнувшись королю і подумки готуючись до непростої розмови. День за днем терпець чистокровної уривався. Її все складніше було заспокоїти і переконати почекати ще трохи, та досі вона жодного разу не вривалася так безцеремонно під час прийому.

      Адріана жестом вказала придворним забиратися і вони, мабуть чи не вперше, були раді виконати її наказ. Не повертаючи голови, Мілена дочекалася коли стихнуть їх квапливі кроки.

      — Чи є новини?— спитала вона тихим, потойбічно моторошним голосом, який ніби пробирався під шкіру.

      — Немає. Досі жодних новин, — відповіла Адріана не рушивши з місця. Колись вона думала, що звикнувши до цієї істоти, перестане їі боятися, але звикнути вдалося лише до зовнішності, голос досі лякав, як вперше.

      — Він вже сконав і годує червів, а ви все чекаєте,— розлючено промовила Мілена.

      — Ні...— тремтячим голосом озвався Арнієль і одразу пожалкував, бо істота поглянула на нього своїми моторошними червоними очима.

      — Чому ж ні? Ти маєш докази, що бастард твого батька ще живий?— вона чекала відповіді саме від нього.

       Нервово ковтнувши і впʼявшись пальцями в підлокітники, ніби це могло його врятувати, він промовив, стараючись не зустрічатися з нею поглядом:

        — Якщо Разієль загине його фамільяр прилетить сюди, опікати його сестру. Він ще живий і певно контролює ситуацію, якщо ворон досі не зʼявився.

       — Ворон теж може бути мертвий. Відправ шпигуна Натанієля до нього, дізнайся напевне,— наказала вона.

       — Натанієль слідкує за Єленою...— спробувала заперечити Андріана.

       — Нічого з нею не трапиться. Ти знаєш де вона. Вже кілька років не покидає фортецю, і надалі там ховатиметься,— люто, але досі тихо, промовила Мілена. — Відправте соловʼя знайти бастарда. Інакше угоду скасовано.

        Не чекаючи відповіді, вона розвернулася і пішла геть, так само моторшно тихо, навіть її одяг не шелестів коли вона рухалася.

        Провівши її поглядом, Андріана втомлено зітхнула і опустилася на трон поруч з Арнієлем.

         — Вона не контрольована,—невдоволено буркнув король.— Рано чи пізно це все закінчиться дуже погано.

         — Вона потрібна нам, без неї нам не здолати головного вампіра, навіть мені це не під силу,— зітхнула жінка тримаючи його за руку.— Нам потрібен плацдарм для наступу на Вілларію. Землі Вампірів ідеально підходять. Алістер так і не вклав союз з Іллаєм, отже смертні не прийдуть йому на допомогу. З Міленою ми захопимо Двейн дуже швидко і не треба буде жертвувати ельфами. Використаєм місцеве населення для наступу.

         — Ти моя амбітна королева,— усміхнувся він цілуючи її руку.

         — Ще не королева,— поправила його Андріана.

         — Ми це виправимо, щойно впаде Віларійська Фортеця,— пообіцяв король. Він поглянув в протилежний кінець зали де стояли охоронці.— Покличте Натанієля.

          За кілька хвилин ельф розвідник вже стояв перед ним, низько опустивши голову, через що його каштановий чуб повністю закрив його обличча. На плечі в нього сидів маленький непримітний птах і безтурботно чистив пірʼя. Плече його коричневої шкіряної куртки було в слідах від маленьких кігтиків птаха, що явно віддавав перевагу лише правій стороні, бо сідав завжди лише туди. 

         — Твій птах повернувся з новинами?— здивовано звів брову король, бо побоювався що доведеться ще кілька днів чекати на повернення соловʼя. 

         — Так, Ваша Милість, саме чекав аудієнції щоб повідомити вам все, що стало відомо Віспер,— підвівши голову, кивнув Натанієль. Птах почувши своє імʼя свиснув і зацікавлено поглянув на господаря.

         — Розповідай,— насторожився Арнієль.

         — Нещодавно до палацу короля Ілая прибув гінець з  півночі...— птах почав насвистувати  і ельф прислухавшись промовив:— з північно східної частини.

        — Від лорда Блекка...— прошепотіла Адріана зацікавлено.

        — Сказав, що шпигуни піймали одного з нас...— він знову замовк слухаючи птаха і насупившись промовив невпевнено переступивши з ноги на ногу:— Віспер каже, що принцеса вампірів спіймала хазяїна ворона. І взяла його з собою вбивати того, що завжди голодний.

       — Вони уклали союз з вампірами?— насупилася Адріана, це б значно зіпсувало її плани.

       Віспер почав насвистувати похитуючи голівкою.

        — Ні,— переклав Натанієль.— Але король запрошує вампірку до палацу коли вона повернеться.

        — В нас мало часу. Вони можуть вести переговори, а дівчина, напевно, потрібна, як представник Алістера,— задумливо промовив Арнієль. — Для Віспер буде нове завдання. Треба знайти Разієля і дізнатися на якому етапі його місія. 

        — Як накажете, Ваша Милість,— кивнув Натанієль. Віспер же почала дратівливо торохкотіти, дрібочучи крилами.

        — Що каже твій птах?— поцікавилася Андріана здивована раптовою зміною настрою Віспер.

        — Вибачте, Міледі. Вона трохи засмучена,— почервонів хлопець.— Віспер не ладнає з вороном. Але це не завадить їй виконати роботу,— поспішно додав він.

       — Рада це чути,— усміхнулась Андріана.

       — Можеш йти Натанієль,— промовив король і повернувшись до коханої спитав:— Повідомиш подрузі, що її племінниця нарешті повернулася з навчання?

••••••••••••••••••••••••••••••••

Ліс на межі з територіями Жерців Хаосу.

      Ліс, через який вони їхали, кардинально відрізнявся від того лісу яким вони їхали землями вампірів. Він був світлий і наповненний життям. Сонячні промені пробивалися крізь листя, всіх відтінків зеленого, зігріваючи землю і лісові трави своїм теплом. Згори чулися дзвінкі голоси птахів, що переговорювалися між собою в різній тональності і кожен по своєму мелодійно. По мірі того, як сонце опускалося все нижче, їх голоси поступово стихали, та ліс від цього не починав здаватися непривітнішим. 

      — Отже ми їдемо до тебе на батьківщину?— спитав Дрейк, намагаючись не думати про те, як нестерпно поколює кінчики пальців. Енергія вимагала вивільнення, її було надто багато і Дрейк всю дорогу намагався пригадати причину, котра змусила його знову застосувати силу. Але це постійно вислизало з його свідомості. Він здогадувався, що йому знову доведеться випустити її в землю.

       — Так,— натягнуто усміхнулася Лукреція, що теж весь час до цього їхала мовчки, намагаючись зрозуміти — що відбувається з її памʼяттю і про що, важливе, вона могла забути.

       — Ти не рада?— зацікавлено спитав він.

       — Ні,— похитала вона головою.— З тих пір, як Хаос не прийняв мою жертву, моє життя при храмі змінилося в гіршу сторону. Багато хто вважав, що я просто не гідна і намагалися мені всіляко про це нагадати... Скажімо так: я за цим не сумувала в академії і була б рада не повертатися.

        — То тебе там не ждуть?

        — Лише Лавінія чекає на мене. Вона вважала, що Багатоликий вирішив випробувати мою відданість в інший спосіб і прикличе мене, коли я буду готова,— задумливо промовила дівчина перебираючи пальцями гриву своєї кобили.

        — Я ти як думаєш?

        — Якщо це було випробування, то я його провалила,— усміхнулася Лукреція.— Я побачила світ поза межами храму і я не хочу від нього ховатися. Я хочу бути його частиною.— Лукреція раптом застигла:— Чуєш?

        Дрейк насторожено прислухався намагаючись зрозуміти, що саме привернуло її увагу.

         — Ні,— знизав він плечима,— що саме ти почула?

         — Вода... Тут поблизу джерело...— вона спрямувала коня на звук, який ледь вловлювала.

          — Нарешті, можна перепочити,— кивнув він і направив коня слідом за нею. Хоча сам він перепочинку не прагнув.

        Лукреція знайшла невеличке джерело з чистою прісною водою, що губилося в високій траві. Доки дівчина  наповнювала спорожнілу флягу, чоловік залишив коня і відійшов трохи вглиб лісу, щоб вона не ставила запитань, на які він досі не готовий був відповідати.         

      Дрейк поклав долоню на мʼяку траву і видихнув, випускаючи надлишки сили крізь пальці в землю. Цього разу не було того відчуття, що під землею є мерці і це приємно потішило чоловіка. Та раптом полегшення, що він відчув випустивши зайву енергію, змінилося здивуванням, коли енергія почала повертатися до нього, навіть тоді коли він відсмикнув руку, він все одно відчував що вона продовжує повертатись. Він підвівся задумливо дивлячись на свою долоню в якій продовжувала вирувати енергія поколюючи пальці. І тоді він почув загрозливе гарчання.

      Дуже повільно він обернувся і побачив трьох чималих собак, схожих на доберманів, але  дещо більших, з гострішими зубами і червоними палаючими очима. В одного з псів одне око було білим, він виглядав лютішим за інших. Хижаки пильно стежили за Дрейком, готові от от кинутися на нього варто йому зробити хоч один різкий рух. Дрейк повільно зробив крок назад, під невпинне загрозливе гарчання псів, що синхронно підійшли зберігаючи ту саму дистанцію. Вони явно вважали цю територію своєю і готові були знищити кожного порушника, що посмів без дозволу порушити лише їм відомі кордони. Він подумав про Лукрецію, сподіваючись що вона лишиться біля коней і не привертатиме до себе увагу псів.

      Ще один повільний крок назад. Він вже майже поставив ногу, раптом під пʼятою надзвичайно різко хруснула зламана гілка. Цей звук, мов тригер, змусив собак кинутися в атаку. Дрейк змахнув рукою щоб поставити захист, але не встиг завершити рух, як зуби собаки з білим оком впʼялися йому в долоню. Двоє інших стояли надто близько, шкірячи зуби, готові до стрибка.

      Тут же почувся суворий голос Лукреції. Вона зʼявилася на галявині промовляючи слова невідомою Дрейку мовою. Пси миттю принишкли, а білоокий відпустив руку.

      — Геть!— зло скомандувала вона і собаки, зі скавулінням, швидко, зникли з виду.

      Скривившись від болю Дрейк притис долоню до грудей.

      — Що це було?

      — Охоронці. Ми зайшли на землі Ордену,— промовила Лукреція і поглянувши на його руку зітхнула:— Дай допоможу. 

      Лукреція начаклувала вогник, змусивши його левітувати на достатній відстані щоб добре бачити рану на долоні Дрейка. Потім дістала з кишені рулон  білої тканини, що призначалася саме для таких випадків, і обережно взяла його за руку. Оглянувши рану, вона прошепотіла закляття, що зняло біль на кілька годин.

   Їй було важко підвести очі до обличчя Дрейка. Вони стояли так близько, що це бентежило і виводило з рівноваги. Єдине, про що вона могла думати — це про те, як палає її обличчя і тремтять пальці торкаючись його шкіри.

     — Не надто туго?—зробивши кілька обертів тканиною навколо долоні, спитала вона, наважившись підвести очі. Він похитав головою, спокійно спостерігаючи за її діями, здавалося думками він десь далеко. Як завжди. Вона піймала себе на думці, що багато б віддала аби дізнатися: про що він постійно думає? Які питання тривожать його серце?

      — Якби ти хотів щось зробити, але боявся реакції іншої людини, тебе це зупинило б?— нерішуче спитала вона.

      — Ти хочеш зробити щось погане?— насупився він, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде.

      — Ні, аж ніяк,— Лукреція знову нерішуче поглянула на нього і швидко опустила очі.

      — Тоді чому ти боїшся реакції тієї людини?

      — Бо мені важливо щоб не зникло те хороше, що є між нами…— зітхнула вона і, закінчивши перевʼязку, повільно відпустила його руку.

      — Наскільки сильно ти хочеш зробити те, що задумала?— уточнив Дрейк.

      — Дуже сильно, ледь стримую себе,— прошепотіла вона, зустрівшись з ним поглядом.

      — Тоді я б, напевно, ризикнув,— задумливо, знизав він плечима.

      Лукреція застигла, осмислюючи його слова і продовжуючи дивитися на його спокійне обличчя, а за мить зробила крок, що розділяв їх, боязко заплющивши очі. Дрейк відчув її мʼякі губи на своїх і вражено завмер. Короткий, обережний поцілунок, ледь вловимий і разом з тим, в ньому було щось особливо солодке і сповнене ніжності.

        — То он що ти мала на увазі…— прошепотів він розгублено, коли вона відсторонилася і схвильовано спостерігала за його реакцією. Серце вистукувало в грудях, так голосно, що вона не чула нічого навколо, лише тонула в темній безодні його очей і перш ніж він щось промовив, вона знову торкнулася його губ, але цього разу палкіше і наполегливіше. Його долоні ковзнули на її тонкий стан. Лукреція пригорнулася до нього тісніше, обвиваючи руками. Він охоче відповів на її поцілунок.

         Хрускіт зламаної гілки поблизу перервав їх, змусивши насторожено прислухатися. Раптова здогадка увірвалася в голову Лукреції і вона зблідла. Якщо вони вже на території ордену, то пси напевне були тут не самі… Вона, не обертаючись вже знала хто стоїть за її спиною. Повільно дівчина відпустила Дрейка і зробила крок назад, прошепотівши винувато:

        — Пробач… Не варто мені було це робити… тут.

        Дрейк насупився і підвів очі на чоловіка в червоній мантії, що люто свердлив їх поглядом. Поруч з ним сидів, шкірячи зуби, вже знайомий пес, з мутним оком. Лукреція обернулася і, загороджуючи собою чаклуна, зухвало зустріла засуджуючий погляд жерця.

         — Отже, ти повернулася,— скрипучим голосом промовив він,— та судячи з побаченого, не для того щоб служити Багатоликому.

          — Мені потрібно поговорити з Верховною.

          — А як інакше,— усміхнувся він.— Вона обовʼязково має знати про те, наскільки помилялася в тобі. Ти змогла провести її, але Бога обманути неможливо. Він одразу побачив, що ти недостойна йому служити,— з відразою промовив він.  
         Лукреція відчула, як спалахнула гнівом аура Дрейка і перш ніж він встиг щось зробити чи сказати, взяла його за руку:

          — Не треба. Він того не вартий,— прошепотіла вона, і, поглянувши на жерця, промовила:— Проведи нас до неї.

         — Як накажеш, "Обрана",— зі злорадством промовив він і розвернувшись пішов крізь дерева. Забравши коней Лукреція і Дрейк рушили слідом.

••••••••••••••••••••••••••••••

Храм Хаосу.

          Минуло близько півгодини і вони, в супроводі кількох вартових псів, врешті вийшли до села, розташованого неподалік храму. З усіх боків його оточував ліс, ховаючи від зовнішнього світу. Місяць осявав невеликі  будиночки з чорного каменю і порожні вулички. Жоден житель не трапився їм на шляху. Не чутно навіть було жодних звуків, окрім потріскування вогню в факелах, що стояли обабіч дороги, освітлюючи шлях. Лише пси розгулювали вулицями, насторожено прислухаючись.

        Храм являв собою велику камʼяну споруду прикрашену різноманітними скульптурами небачених істот і язиків полумʼя, що навіки застигло нерухомо. Крізь велику важку браму вони увійшли всередину в супроводі лише жерця, пси-охоронці лишилися охороняти храм зовні.

          Жрець провів гостей до головної зали храму. Чорні мармурові стіни, без прикрас і різьблення підсвічувалися полумʼям , яке виринало звідкись з під підлоги. З обох боків просторої зали були чорні гладкі колони, між якими стояли скульптури дивних потворних створінь з безліччю рук, голів, мацаками, крилами… Кожна наступна не була схожа на попередню. В кінці зали знаходився вівтар у вигляді химерного створіння схожого на напівжінку з крилами, безліччю рук і великими щупальцями, що заміняли її ноги. В двох простягнутих руках вона тримала кришталеву сферу, в якій палало полумʼя, а інші — навіки застигли, виконуючи магічні жести. На обличчі цієї жінки був загадковий величний спокій, але, незважаючи на це, від скульптури мурашки моторошно йшли спиною. Лукреція досі боялася її.

          Ступаючи мармуровою підлогою вона мимоволі повернулася думками на кілька років назад. Коли їй було пʼятнадцять…

           Місяць закрив сонце і все навколо вкрилося кривавочервоним серпанком містичного сяйва. Це була священна і водночас святкова доба. Настав час ініціації нової жриці. Божество вимагало нової жертви, а колишня мала піти в небуття. Лукреція готувалася до цього дня, здавалося, все своє життя. Змалечку її навчали древнім мовам і тонкощам кривавих ритуалів. Скільки вона себе памʼятала їй розповідали про місію, для якої вона народилася. Наголошували, що в неї немає ніякого вибору і її життя з самого початку належить Хаосу. Дівчинка росла з усвідомленням своєї унікальності — знала, що обрана для вищої мети і що сильніша за інших, а коли пройде ініціацію — буде однією з наймогутніших істот в цьому світі і єдина зможе спілкуватися напряму з Хаосом. Вона пишалася цим, старанно вчилася, виконувала всі настанови Верховної Жриці і була готова посвятити всю себе служінню, не допускаючи навіть думки, що може бути інше якесь життя, де вона сама прийматиме рішення.

         Її готували до ритуалу кілька годин. Весь час підготовки, Лукреції було заборонено говорити. Вона зберігала мовчання, доки її купали в особливому зіллі, що мало очистити її тіло від колишнього смертного життя. Мовчки чекала, доки на неї неквапливо нанесли священні символи, що дозволять божественній силі увійти в її тіло. Не промовила жодного слова, коли на неї одягали ритуальний одяг, хоча його важко було назвати одягом — кілька відрізків білої тканини, розшитої золотом і дорогоцінними каменями, що ледь прикривали її тіло. Наостанок, їй дали випити зілля, що мало приглушити супротив її свідомості під час першого спілкування з божеством, щоб вона змогла його пережити.

        Лукрецію провели до головної зали, де вона мала віддати своє життя на волю Хаосу. Вона стояла перед входом і лише зараз, вперше побачила моторошну скульптуру, що прикрашала вівтар. До цього їй було заборонено сюди ходити. Здавалося вона слідкує за нею своїми мармуровими очима і насміхається, бо не вірить, що дівчина гідна стати правицею Хаосу. На якусь мить Лукреція завагалася, не в змозі відвести погляд від обличчя, де їй марилася усмішка, що не віщувала нічого доброго. Вона знала, що має пройти до неї, по палаючим жаринам, і взяти з рук сферу. Нікому окрім жриці не можна брати сферу — Хаос забере життя кожного, хто осмілиться торкнутися святині. По спині пробіглися морозні мурашки від думки — що, як Божество не визнає її гідною? Чи відчує вона біль? Чи усвідомить свою останню мить?

        Лавінія стала поруч з нею і підбадьорливо усміхнулася. Сьогодні вона була одягнена в чорне. Незвично її було бачити в цьому ритуальному вбранні, простому, без жодної вишивки і коштовностей.

       Лукреція сприймала Лавінію, як свою старшу сестру, якої в неї ніколи не було. Незважаючи на свій статус і купу обовʼязків, жінка завжди була рада їй, постійно підтримувала і заспокоювала. Враховуючи особливу привʼязаність Лукреції до Верховної Жриці їй було ще більше не пособі. Адже за умовами, після розмови з богом, вона має принести в жертву свою попередницю.

        — Йди, все буде добре,— прошепотіла Лавінія. Здавалося її взагалі не хвилювала майбутня доля.

        Лукреція стисла зуби, збираючись з силами. Вони тисячі разів говорили про цей ритуал, але саме зараз в її голові виникла купа питань, які вона не встигла задати. Нажаль, час розмов минув. Вона мала діяти. Мовчки. Тепер все залежало від неї. Лавінія застигла в очікуванні в дверях, лише їй можна було спостерігати. Служителі храму чекали в загальній залі, вихованці, вихователі притулку і жителі села — на вулиці, схиливши голови долу. Та перш за все, її чекав Хаос.

         Лукреція глибоко вдихнула повітря, розправила велично плечі і дивлячись в очі моторошної скульптури перед собою, зробила крок вперед. Стопу миттю обпекло жаром. Лукреція сціпила зуби, щоб не зронити жодного звуку і зробила наступний крок. Вона мала пройти крізь всю залу неквапливо. Демонструючи, що фізичний біль не буде перешкодою в її служінні. Лавінія обіцяла, що за кілька кроків біль зникне, тому дівчина вперто йшла вперед. По щокам текли сльози, їх стримати вона не змогла, та це й не заборонялося. Кожен новий крок давався все важче, біль ставав все нестерпніший, аж раптом, десь на середині палаючої доріжки, біль зник. Дівчина відчула полегшення, це було добрим знаком.

          Наблизившись до моторошної скульптури, Лукреція опустилася навколішки і схилила голову, демонструючи покору і прийняття своєї долі.

         Обабіч вівтаря спалахнули полумʼяні стовпи — дозвіл продовжувати. Щойно вони згасли, Лукреція підвелася і повільно простягнула руки до сфери. Серце калатало, як скажене. Ось вона, невідворотна мить, якої вона боялася. Щойно її пальці торкнуться святині — все її життя зміниться…

         Перше, що відчула Лукреція — холод. Незважаючи на те, що всередині неї палав вогонь, сфера була крижаною. Здивуватися дівчина не встигла. Все її тіло пройняло гострим різким болем. Здавалося, що всі її внутрішні органи, кожну клітинку, проштрикнуло безліччю тонких лез. Боліло нестерпно і невимовно. Лукреція пронизливо, моторошно закричала падаючи навколішки і тримаючи заціпенілими руками сферу, всередині якої скажено палахкотіло полумʼя. Насилу їй вдалося розвести руки. Артефакт випав з рук і покотився мармуровою підлогою обабіч гарячої доріжки. Зупинився неподалік, саме біля ніг наляканої, збентеженої Лавінії. Верховна жриця дивилася на свою наступницю, не розуміючи, що пішло не так.

          Лукреція важко дихала і намагалася прийти до тями. Їй критично бракувало повітря, серце ніби хтось тримав в лещатах і не хотів відпускати. Доки вона дихала, поступово почала усвідомлювати, що трапилося щось погане. Все мало закінчитися інакше… вона мала побачити Божество, дати йому формальну клятву вірності і отримати від нього силу… Але вона не побачила його…

           — Що трапилося?— обережно спитала Лавінія, боязко поглянувши на сферу.

           — Я не знаю… я не бачила його…— зі сльзами на очах промовила Лукреція.— Я не достойна?— злякано спитала вона.

            — Мені не відомо жодного випадку, щоб на цьому етапі були проблеми…— Лавінія занепокоєно звела брови.— Такого не було щоб обрана лишалася жива, не отримавши силу…  Я не розумію…

           Вона присіла перед сферою і обережно торкнулася її рукою. Лукреція насторожено спостерігала за наставницею, що з ще більшим занепокоєнням, прибрала руку і зустрілася з нею поглядом:

            — Він не відповідає і мені…

            — Я його чимось розгнівила?

            — Не думаю,— похитала головою Лавінія.— Якби так, він не лишив би тебе в живих. Йди до себе.— Вона підвелася і обережно віднесла сферу, поклавши її до рук скульптури.— Ми зʼясуємо в чому справа згодом.

            — Коли?

            — Тоді, коли Багатоликий вирішить повідомити нам про це…— задумливо зітхнула Лавінія.

        Двері з гуркотом зачинилися, що і вивело Лукрецію з полону спогадів минулого.  Вона кинула швидкий погляд на Дрейка. Він зацікавлено озирався, роздивляючись храм і його оздоблення.          

          Верховна Жриця Хаосу стояла перед алтарем. Спиною до них, полумʼя безлічі свічок кидало відблиски на її сукню, основну масу якої складали коштовності, а не тканина. Розкішне червоне волосся — головна ознака обраної від народження Хаосом,— вільно спадало на спину. Верховна жриця обернулася і, побачивши Лукрецію, в її очах промайнула радість, та вона швидко зникла, коли вона побачила її супутника. Жрець що квапливо підійшов до неї, щось прошепотів їй на вухо. Лавінія змінившись в обличчі, жестом відправила його геть і задумливо поглянула на свою вихованку.

         Лукреція, вклонившись і схиливши голову, промовила:

          — Верховна Жрице Багатоликого Бога, ми прийшли до вас з проханням від Лорда Командуючого Північно Східного легіону Вілларійської армії лорда Вінсента Блекка.

         Здивовано повівши бровою Лавінія спитала:

          — І чого ж треба від мене Лорду Вінсенту Блекку?

          — Благословення Багатоликого, щоб вбити Архея,— відповіла Лукреція, спостерігаючи за реакцією Жриці.

           Лавінія невдоволено стисла губи, свердлячи поглядом свою наступницю.

           — Ти знехтувала своїм покликанням, і хочеш щоб Бог дозволив тобі, звільнити того, хто покараний ним же, за те, за що має бути покараний він? —  вказавши рукою на Дрейка, Лавінія стурбовано поглянула на свою вихованку, шукаючи на її обличчі хоч якийсь натяк на каяття.

           Лукреція закусила губу і зітхнула зважуючи свою відповідь, та не встигла нічого сказати Лавінія перевела погляд на Дрейка певно звернувши увагу на його ауру:

          — Хто ти?— спантеличено спитала вона відчуваючи неймовірну магію, що вирувала в ньому.

          — Посланець Смерті, щоб це не значило,— відповів він, знизавши плечима.

          Лавінія перевела збентежений погляд на Лукрецію і тремтячою рукою потерла скроні.

          — Цікавий збіг... Що ж, Лу...— зітхнула вона задумливо.— Хочеш отримати дозвіл Бога, попроси його сама.

           Дрейк на цих словах занепокоєно озирнувся відчуваючи що повітря навколо нього почало підозріло ущільнюватись, формуючи барʼєр.

           — Ні...— злякано прошепотіла Лукреція кинувши короткий погляд на сферу.— Це вбʼє мене...

           — Або не вбʼє,— спокійно промовила Лавінія, куди й поділася її знервованість.— Все в руках Багатоликого. Або він обере тебе врешті, або забере до себе і я чекатиму на наступну обрану, бо доки ти жива наступна в цей світ не прийде.— Жриця рішуче вказала рукою на сферу:— Візьми її. 

           — Я не робитиму цього...— похитала головою Лукреція.

            — Та невже?— Лавінія, не відриваючи погляду від вихованки, простягнула руку в бік Дрейка і стисла пальці в кулак.

            Чоловік скрикнув від раптового болю в грудях, його ноги підкосилися і він впав навколішки притискаючи долоні до серця. В середині його органи ніби розривалися на шматочки з кожним ударом серця. Лукреція злякано кинулася до нього, але поміж ними виникла палаюча вогняна стіна, через яку вона не могла пройти.

            — Відпусти його!— злякано промовила вона спостерігаючи, як він страждає, а вона не в змозі нічого вдіяти. Вона ніби відчувала як йому болить і це було нестерпно.

           — Чи допоможе йому захист Смерті, коли він тут?— спитала Лавінія спостерігаючи за Лукрецією.— Ти можеш це зупинити.

            — Добре... добре... я зроблю це...— зі слозами на очах, Лукреція повернулася до наставниці.— Відпусти його.

           Лавінія зітхнула, співчутливо поглянувши на неї, і опустила руку. Дрейк одразу відчув полегшення і похитав головою дивлячись на Лукреціію:

           — Не роби цього,— прошепотів він пересохлими губами.

           — Я мушу,— відповіла вона коротко, все ще відчуваючи між ними барʼєр.

            — Коли тобі розповідали історію Катаріни ти була неуважна? Інакше я не розумію, чому ти вирішила повторити її долю?

             — Я не повторю її долю,— зло промовила Лукреція і витерши сльозу рішуче пройшла, повз Верховну Жрицю, до статуї, що тримала сферу.

            Як не дивно, вона не відчувала страху цього разу. Ніби сама сфера притягувала її до себе даруючи впевненість, що все буде добре. Глибоко вдихнувши, дівчина простягла руки і торкнулася холодної поверхні артефакту...

              Вона опинилася в темній порожнечі. В неосяжному просторі заповненому Нічим, що не мало початку і кінця. Лукреція усвідомлювала себе але не відчувала свого тіла — була і не була водночас. Вона чула про це місце і одразу зрозуміла де опинилася. Саме тоді, коли вона цього не очікувала і коли їй це було вже не потрібно, Хаос удостоїв її честі говорити з ним.

            — Нарешті ми зустрілися Маленька Жрице…— почула вона моторошний шепіт.

            Перед нею нізвідки, з безлічі маленьких часток, почав формуватися силует сутності. Ці частинки скупчувалися і перебували в постійному русі, ніби кожна з них хотіла знайти своє місце, але не знаходила і вперто продовжувала шукати. Через це Лукреція не могла зафіксувати в своїй свідомості його образ. Зараз вона зрозуміла, чому його називали Багатоликим. Його риси обличчя змінювалися щойно встигали сформуватися, кожна частина тіла не мала своєї форми… ось він стояв з руками, як в чоловіка і за мить замість рук — лапи звіра, а ще через секунду не було ні рук, ні лап, їх замінили мацаки, що змінилися на кінцівки невідомої їй істоти. Змінювалося все — кінцівки, голова, риси обличча. Вінто був схожий на то монстра, то на людину, то на істот яких Лукреція навіть уявити не могла... І всі ці зміни відбувалися асинхронно і безладно.

         Лукреція розгублено пробурмотіла:

              — Вітаю тебе Один з Трьох Основ, Багатоликий Бог Розвитку і Руйнування, Повелитель Безладу і Анархії, Всемогутній творець світу і повелитель моєї душі. Я рука якою ти керуєш. Я —клинок, яким ти караєш… Я твій голос в світі смертних...

             — Промовляєш слова клятви, хоча не збираєся служити?

             — Якщо мій Бог вважає мене гідною служити, я виконаю його волю,— покірно промовила Лукреція, не бажаючи викликати його гнів.

             — Але ти ж не хочеш, маленька жрице?— спитав він, підійшовши ближче.— Сидіти тут в храмі століттями в компанії жерців, в оточенні людей, але самотньою? Чи вбʼєш ти Лавінію, якщо я накажу? Зможеш вирізати їй серце? Зможеш відмовитися від пригод? Друзів? А від кохання?— раптом його обличчя перестало змінюватися і на Лукрецію дивився Дрейк, очі були не його, якісь інші, не настільки темні, але все ж знайомі. Зустрівшись з нею поглядом він промовив:— Скажи мені правду, маленька жрице, чого ти хочеш?

           — Хочу бути вільною,— прошепотіла, на одному подиху, дівчина.

           Хаос усміхнувся:

           — І я дам тобі свободу,— загадково промовив він, з моторошною усмішкою. — Лише виконай одне єдине завдання, маленька жриця. Зроби те, про що я попрошу, і ти отримаєш все, чого забажаєш.

           — Я виконаю все, чого захоче від мене мій Бог,— з надією прошепотіла Лукреція.

           — Перш ніж давати такі обіцянки, варто почути всі умови, маленька жриця. Та слова вже сказані. Назад ти їх не забереш.

           Лукреція відчула жар в своїх долонях, що йшов від кулі, яку вона тримала в руках там в храмі. Вогонь йшов від кінчиків її пальців вгору по руках і розтікався полумʼяним потоком по венам.

             — Я даю тобі силу Верховної жриці. Віднині ти обрана мною і мусиш служити і виконувати мою волю, бути моїм голосом і моєю караючою рукою,— промовив він слова, що вона мала почути ще пʼять років тому. — У мене для тебе лише одне завдання, Лукреціє,— промовив він серйозно, вперше звернувшись до неї на імʼя,— жоден з тих, кого обере твоя подруга, не має стати її чоловіком. Впораєшся і будеш вільна від всіх клятв. Зможеш жити з тим, хто судився тобі долею, і робити все, чого забажає твоя смертна душа. 

           Не встигла Лукреція відповісти, як все зникло і вона розплющила очі в храмі. 

            — Він тобі відповів?— здивовано спитала Лавінія.

            Лукреція мовчки кивнула і поставила сферу на місце, в руки Катаріни.