Розділ 16

       Вони чекали на узліссі, там, де заздалегідь, лишили коней, перед тим, як йти до королеви. Вмостившись на кам'яних виступах, роздумуючи кожен про своє. Селіна воліла б вже вирушити в зворотну путь, але Лукреція суворо на неї зиркнувши, сказала що вони чекатимуть стільки, скільки треба. Руда знервовано походжала туди сюди, раз по раз позираючи в бік скель, де зараз невідомо що робив Дрейк. Хоч всім кортіло обговорити, якеж саме бажання в Королеви Змій, та жоден з них не порушував цю тему. 

     — Вона назвала тебе бастардом...— раптом задумливо, порушила тишу Селіна. 

     — Я не хочу це обговорювати,— не повертаючи до неї голови промовив Разієль, длубаючи гілкою землю під ногами.

     — Чому? Це досить цікаво,— не вгамовувалася Селіна.

     — Якщо ми обговорюватимемо це, то думаю варто поговорити, також про те, що тебе вона назвала "проклятою",— він поглянув на неї, стежачи за реакцією і помітив, по зміні її обличча, що влучив туди куди хотів. 

     — Ну якщо не хочеш, то я не наполягаю...— вампірка ніяково опустила очі.

     — Він йде,— полегшено зітхнула Лукреція. Лише побачивши його, вона зупинилась і глибоко вдихнула, опановуючи хвилювання. 

     Він йшов дивлячись перед собою порожнім поглядом, його обличчя не виражало жодних емоцій. Він навіть здавався блідіший ніж зазвичай. 

      — Все добре?— стурбовано спитала Лукреція, звернувши увагу, що його аура стала набагато темніша і відчувається в рази потужнішою, ніж була до цього.

      — Так,— коротко кинув він. Підійшовши до свого коня, він дістав з сідельної сумки мапу. 

      — Розповіси чого вона хотіла?— зацікавлено спитав Разієль, відкинувши гілку і підводячись. 

      — Ні,— Дрейк зосереджено дивився на карту і з його тону було зрозуміло, що ця тема закрита.

      — Не витрачай час на мапу, Дрейк.— Селіна підвелася з каменю і ліниво потягнулася.— Дорогу назад я знайду навіть з заплющеними очима. 

     — Ми не їдемо назад,— буркнув чаклун, не відриваючи очей від пергаменту. 

     — А куди ми їдемо?— насторожилася Лукреція і підійшла ближче, зазираючи йому через плече, вона поглянула на місце куди він саме поставив свого пальця. Насупившись вона здивовано спитала:— Чому туди?

      —  Бо клинок має освятити Верховна Жриця Хаосу. Інакше він лише поранить, а не вб'є. 

      — От халепа...— Лукреція зблідла і поглянула розгублено на Селіну.

      — Ти побувала в моїх краях, тепер моя черга побувати в твоїх,— задоволено усміхнулася вампірка. — Ця подорож триватиме довше, хіба це не чудово?

      — Заздрю твоєму ентузіазму...— зітхнула Лукреція, їй аж ніяк не хотілося повертатися туди, де вона виросла.

      Посідавши на коней, вони рушили вздовж узлісся, на схід, в протилежний бік від гір Колдвотер. 

••••••••••••••••••••••••••••

     Близько півночі вони нарешті влаштували привал і дали коням відпочити. 

     Дрейк понуро дивився на багаття, не помічаючи нічого навколо. Він так і не розповів, що трапилося за зачиненими дверима в палаці Ауреї. Щоб там не було, та він вийшов звідти інший. Ще більш мовчазний, понурий.

     — Може б ти з ним поговорив?— невпевнено спитала Селіна в Разієля, спостерігаючи за чаклуном.

     — Звісно,— прослідкувавши за її поглядом кивнув він. Разієль обережно взяв її за руку і прошепотів:— Та спершу я поговорю з тобою.

     Не озираючись він потяг її в глиб заростей, подалі від очей. Хоч Дрейку явно було зараз не до них, не варто було випробовувати долю. Селіна слухняно пішла слідом, насупившись і готуючись до неприємної розмови. Оскільки він йшов попереду вона не помітила, що він щось шепотів.

     Раптом ельф різко розвернувся і вона опинилася в його міцних обіймах, притиснута до дерева, а пристрасний поцілунок зупинив заперечення, що ось-ось мали зірватися з її губ.

      — Ти збожеволів?— спитала вона переводячи подих, щойно він відсторонився.

      — Напевно це зі мною і відбувається…— прошепотів він.— Я так більше не можу. Те що між нами… руйнує мене з середини. Так більше тривати не може.

      — Що ти маєш на увазі?

      Він нахилився і прошепотів їй на вухо:

      — Або наші стосунки будуть… повноцінні, — його рука лягла на її стегно. Не сильно, але досить відчутно стиснувши пальці, він продовжив:— або ти маєш розірвати звʼязок.— Він торкнувся губами її шиї.

      — Звʼязок може розірвати тільки смерть одного з нас…— прошепотіла вона збентежено.— Як ти пропонуєш мені його розірвати, якщо це неможливо?

      Разієль поглянув їй в очі і з усією серйозністю промовив:

      — Я не змирюся з думкою, що ти ніколи не будеш моєю. Тобі доведеться щось вигадати, принцесо. На крайній випадок — смерть краще рішення ніж жити і знати, що одного разу я втрачу над собою контроль і завдам тобі шкоди. 

      — Ти знаєш, що я не зможу тебе вбити…— розгублено поглянула на нього Селіна.

      — В тебе є той, хто зможе,— він кивнув в бік їхнього табору.— Він з радістю виконає наказ твого батька.— Разієль відпустив її і зробив крок назад.— Я чекатиму твого рішення. Обирай.

      Він пішов, а Селіна втомлено зітхнула і задумливо поглянула вгору, на місяць, що виблискував крізь крони дерев.

••••••••••••••••••••••••••••••

       Разієль, як ні в чому не бувало вийшов і питально поглянув на Лукрецію, кивнувши на Дрейка. Та дівчина лише знизала плечима і похитала головою. Ельф дістав з своєї сумки пляшку і, сівши поруч з Дрейком, простягнув її йому. 

       — Не знаю, що там було, та точно не те, що я думав. Мабуть тобі це зараз потрібніше,— промовив він.

       Дрейк мовчки кивнув і, взявши пляшку, відкоркував і зробив ковток. 

        — Де ти взяв?— здивувалася Лукреція.

        — У Валеріуса. В нього відмінний смак на алкоголь, до того ж він так великодушно запропонував, що я не міг відмовитись, — відповів Разієль, поглянувши на неї.

        — Ви з ним так добре порозумілися?— звела брову дівчина.

        — Він чимось розгнівив принцесу і, напевно, тому був такий люб'язний...— знизав плечима ельф простеживши очима за Селіною, що саме сіла навпроти, поруч з Лукрецією.— Ніколи б не подумав, що колись користуватимусь перевагами фаворита,— хмикнув він, зробивши ковток з простягнутої Дрейком пляшки і підморгнув Селіні. 

        Вампірка почервоніла і опустила очі, вирішивши ігнорувати ельфа з його натяками і ультиматумами. Вона поглянула на Лукрецію, що задумливо дивилася на понурого Дрейка:

       — Аурея сказала, що ти знаєш, хто такий Архей?

        Лукреція ніби прокинулася, повернувшись до Селіни, вона кивнула:

       — Так. Але я не знала, що то саме він живе в проваллі. Мені ніколи не розповідали саме про нього. Архей лише згадувався в легенді про Катаріну. Першу Жрицю. 

       — Попереду довга ніч, а спати я не хочу, тому розповідай,— зацікавлено промовила Селіна.

       Лукреція зітхнула і поглянувши на багаття почала розповідь:

       — Катаріна була першою народженою в ніч червоного місяця. Першою, хто міг спілкуватися з Багатоликим. Коли їй виповнилося пʼятнадцять, він почав говорити з нею. Уві сні. Це були знаки, уривки, що здавалося не мали ніякого сенсу. Вони повторювалися і зводили її з розуму. Батьки шукали того хто б міг допомогти їй, але жоден тодішній цілитель не міг пояснити, що відбувається з дівчиною. Доки не прийшла в їх село жінка. Її звали Ред. Вона сказала, що Катаріна обрана служити богам і дала їй дещо, загорнуте в чорну тканину. Це була сфера, повністю чорна. Ред сказала, що цей предмет допоможе Катаріні зрозуміти, що від неї хочуть. Щойно дівчина торкнулася сфери, всередині тої спалахнуло полумʼя і вона побачила Його. Багатоликого бога. За його наказом, вона покинула свою домівку і вирушила в глухі ліси, де і побудували згодом Храм... В Катаріни не було наставника, і тоді ще не існувало жодних правил, що має чи не має робити Жриця. Жерці, що служили їй, вірили кожному її слову, вважаючи що все, що вона говорить — воля самого Хаосу. Одного разу в ті ліси забрів самотній воїн, і його радо прийняли в храмі. Катаріні було нудно  в оточенні жерців, вона залюбки слухала розповіді Архея про величезний світ навколо і сама не зрозуміла коли закохалася...

       Поки вона говорила, пляшка з рук Разієля перекочувала до Селіни, котра зробивши ковток, передала її подрузі. Лукреція, скуштувавши, скривилася і повернула пляшку.  Поглянувши скоса на Дрейка вона продовжила:

       — Однієї ночі, Катаріна і Архей...— Лукреція ніяково опустила очі.— Словом вони...

       — Переспали?— з усмішкою підказав Разієль.

       — Так,— кивнула Лукреція.— Більше того, вони зізналися один одному в почуттях і вирішили взяти шлюб... Потай від всіх, вони покинули храм і рушили на північ. До земель, де немає магії, лише там вони могли це зробити. Там ніхто б не завадив їм... Вони майже дісталися туди та їх наздогнала Ред... Ця істота служила Хаосу, була його улюбленицею. Чудовиськом, що вміло обертатися в людську подобу. Вона принесла з собою сферу, знову загорнуту в чорну тканину, бо оголеними руками її могла брати лише Катаріна... Вона сказала, що вбʼє Архея, якщо Катаріна не візьме до рук сферу і не відповість перед Багатоликим за свою зраду,— Лукреція задумливо зітхнула. На короткий час запанувала тиша, яку порушувало лише потріскування багаття. Врешті дівчина промовила:— Катаріна так сильно кохала його, що в обмін на обіцянку, що нічого не загрожуватиме його життю, вона торкнулася сфери і прийняла покарання... Що саме говорив їй Бог невідомо, та ця розмова не була короткою, відомі лише слова прокляття, що він наклав як кару: "Якщо він кохатиме тебе, навіть тоді коли ти не будеш схожа на людину, тоді ви зможете бути разом. Але якщо він зречеться свого кохання, побачивши тебе — він стане чудовиськом, таким як і ти..."  Її тіло доки вона говорила зазнало трансформації... В неї зʼявилися великі крила за спиною, замість ніг були щупальця, а замість двох рук тепер було вісім... Хаос завжди був вигадливий на покарання...— зітхнула вона.

       — І що Архей?— тихо спитала Селіна, затамувавши подих.

       Лукреція з сумом поглянула на подругу:

       — Він злякався... Він не побачив в ній ту жінку, в яку був закоханий. Побачив монстра... Щойно він зробив крок від неї — почало діяти прокляття. Він сам почав перетворюватися на чудовисько, і чим далі від неї він йшов, чим сильніше вона кричала від розпачу — тим більшим і страхітливішим він ставав... З тієї ночі ніхто його більше не бачив, а якби й побачив — не впізнав би.  Катаріна повернулася до храму і кілька сот років доводила Багатоликому свою вірність, але йому й цього було замало. З тих пір він вимагає від кожної з нас, не лише відданості, але і наші серця... 

        — Що це означає?— насупився Разієль зрозумівши, що вона не збирається продовжувати.

        — Кожна наступна вбиває попередницю,— прошепотіла йому Селіна.— Вирізавши серце.

        — Ти не стала жрицею бо не змогла вбити?— задумливо спитав ельф.

        — Я не дійшла до тієї частини ритуалу... Щось пішло не за планом,— спохмурніла Лукреція.— Це складно пояснювати, вам не можна знати деталі того, що відбувається священної ночі...

         — Я впевнена, якби дійшло куди треба, ти б вбила без проблем,— задумливо сказала Селіна.

         — А мені здається ні,— заперечив Разієль, вивчаючи здивовану Лукрецію.

          — Чому ні?— з ноткою образи спитала дівчина.

          — Ти не схожа на вбивцю,— знизав він плечима. — Ти хороша.

          Селіна захихотіла поглянувши на подругу, але щойно зустрілася з нею поглядом прикрила рота рукою.

            — Отже ти вважаєш, що в критичний момент, я не зможу нанести вирішальний удар?— з викликом спитала Лукреція, сердито насупивши брови.

            — Вирішальний — не значить смертельний, — задумливо сказав Разієль.— Я певен, що ти, в критичний момент, обереш спосіб знешкодити, не вбиваючи. От скажи мені, красуне, скільки життів ти забрала? Не рахуючи вовків, павуків, мантікор і всіх тих, хто хотів тобою повечеряти.

            Лукреція розгублено опустила очі, відчуваючи на собі зацікавлені погляди всіх трьох.

            — Жодного...— тихо промовила вона.

            — Я так і думав, — кивнув він.— Ти не вбивця.

            — В неї просто не було нагоди,— промовила заспокійливо Селіна.— Я впевнена, вона не вагатиметься коли на кону буде їі життя. 

             — В тому і різниця між вами,— усміхнувся ельф.— Вона вбʼє коли на кону буде її життя, а ти робиш це — бо тобі так схотілося.

             — Ти на чиєму боці взагалі?— обурилася Селіна.— Щоб ти знав, в мене не було жодного вбитого, який би цього не заслуговував.

             Разієль мовчки вказав рукою на Дрейка, котрий зацікавлено слухав їх розмову.

              — Він не помер, це не рахується.

              — Рахується,— заперечив Разієль,— бо ти не знала, що він оживе і целеспрямовано встромила йому ножа в серце. Мені цікаво ти б жалкувала? Я думаю, що ні. 

              — І я думаю що ні,— кивнула Лукреція, ніяково усміхнувшись Селіні, що переводила здивований погляд з одного на іншого.

               — Згоден, не жалкувала б,— підтвердив Дрейк, зробивши останній ковток з пляшки.

                — Ви не можете цього знати,— ще більше обурилася Селіна. — І до того ж, мені було шкода, коли я думала, що він мертвий... 

               — Так шкода, що за кілька хвилин ти вже обіймалася з тим демоном,— скептично усміхнувся Разієль.

            Селіна закотила очі:

              — Ти знову за старе?— насупилася Селіна.— Я не обіймалася з ним...
     
              Лукреція з Дрейком перезирнулися, вона помітила, що ця розмова допомогла йому трохи відволіктися від своїх похмурих роздумів, і це було добрим знаком. 

 •••••••••••••••••••••••••••••••

            Повечерявши вони почали готуватися до ночівлі. Дрейк визвався чергувати, бо не відчував втоми взагалі. Та й похмурі думки не дали б йому заснути. Він якийсь час споглядав за полум'ям багаття, раз за разом прокручуючи в голові те, що сталося. Він робив це весь вечір, та чомусь лише зараз звернув увагу на слова Ауреї про те, що забираючи енергію він має її кудись віддати, а не тримати в собі. 

         Він дуже явно відчував, як сила рухалася його судинами, її було набагато більше ніж він міг втримати. Вона не була спокійною, а вирувала і кипіла всередині нього, спричиняючи легкий дискомфорт, що до цього не відчувався. Він наростав поступово, ніби хвилями перекочуючись під шкірою. Дрейк не знав, чи не буде вона небезпечна для інших, тому вирішив відійти подалі, щоб нікому не нашкодити, і десь там випустити її... 

       Тихо вставши він рушив повз дерева, все далі заглиблюючись в зарості, роздумуючи про те, наскільки далеко він має піти, щоб це було безпечно... Він не знав своєї сили, вважав себе чумою, що несе лише смерть і не хотів більше спричиняти комусь шкоду. 

         Неочікувано він наткнувся на широку галявину. Серед високої трави виднілися старі кам'яні надгробки, в місячному світлі вони виглядали містично і зловісно. Здавалося сюди вже давно  ніхто не навідувався. На гілку  дерева поруч з ним опустився вже знайомий крук і голосно каркнув, розірвавши могильну тишу, що тут панувала.

        — Знову ти...— зітхнув втомлено Дрейк.

        Ворон знову подав голос і чаклунові здалося, що цього разу це прозвучало з іншою інтонацією. 

        — Лети звідси...— буркнув він змахнувши рукою. 

        Ворон здійнявся вгору, з роздратовуванням каркаючи, але далеко не полетів, лише пересів вище. 

       — Біс з тобою...— байдуже промовив Дрейк і критично оглянув кладовище. 

         "Ідеальне місце, тут я нікому не нашкоджу, тут лише смерть,— подумав він і опустився навколішки на траву. Контролюючи своє дихання він намагався взяти під контроль енергію, що вирувала під шкірою.— Вдих-видих. Вдих-видих. Вдих — відчути енергію, видих — міцно її вхопити,"— він стис руку в кулак, зробив ще один глибокий вдих, на видиху опустив руку на траву і почав пропускати надлишок енергії крізь пальці, вниз, в землю...

         Одразу він відчув, як стає легше, сила всередині нього, знайшовши вихід, почала заспокоюватися. Але тепер зʼявилося інше неочікуване усвідомлення. Пальцями руки, що лежала на траві він відчув, що там глибоко під землею є тіла, що пролежали там більше сотні років і вже розклалися до кісток. Він детально знав місцерозташування кожного з них. Дрейк спантеличено відсмикнув руку. Озираючись навколо він зітхнув, подумки вилаявшись. Крук на гілці зацікавлено спостерігав схиливши голову.  Вирішивши не зважати на нього, Дрейк вмостився зручніше і втомлено зітхнув, поглянувши на сяюче півколо місяця над своєю головою. 

     Принаймні тепер він знав, як йому здолати Андріану. Лишалося дістатися до неї на відстань витягнутої руки.  І зробити з нею теж саме, що він зробив з Ауреєю... Він досі відчував золотий попіл на своїх руках. Здавалося він буде там завжди, як незриме нагадування про те, що він зробив. 

       Десь поруч хруснула гілка. Дрейк насторожено обернувся і зустрівся поглядом з Селіною.

        — Я не могла заснути, а ти десь пропав, я подумала раптом ти відчув якусь небезпеку... Мені б зараз бійка не завадила... Я піду...— вона різко розвернулась.

        — Я не проти, можеш лишитися,— зітхнув байдуже Дрейк. 

        — С тобою все гаразд?— нерішуче спитала вона. 

        — Тобі чи не байдуже,— хмикнув він.

        — Мені спокійніше бачити тебе насупленим, невдоволеним злюкою, ніж отаким... Розбитим...— знизала вона плечима, сівши поруч на траву. 

        Дрейк сумно усміхнувся:

        — Дай мені трохи часу і я повернуся, можливо...

        Він дивився перед собою невидячими очима, не бачачи перед собою нічого. Якийсь час вони мовчки сиділи, Селіна не наважувалася спитати те, що вертілося на язиці. Знаючи, що відповіді напевно не отримає. 

         — Як ти це робиш?— раптом спитав він, задумливо поглянувши на неї.

         — Що саме?— насупилася вона.

         — Вбиваєш без вагання?— уважно вивчаючи її обличча промовив він.

         Селіна з сумною посмішкою зірвала травинку і почала крутити її в руках:

          — Ти забув чия я дочка? Змалечку мені прищеплювали думку, що я маю бути жорстока і безжальна, інакше вампіри ніколи не схиляться переді мною. Я донька їх правителя і маю відповідати репутації роду. Їм не потрібна добра і співчутлива принцеса. Моє дитинство закінчилося коли мені було лише десять, саме тоді я вперше забрала невинне життя... 

         — Хто це був?— тихо спитав чоловік.

         — Сніжок,  мій кінь... Його вжалила якась комаха і він поніс мене. Я впала, і трохи розбила голову... Рана була незначна, але... Батько сказав, що Сніжок має бути покараний...— вона підняла очі до неба і переривчасто зітхнула. — Сказав, що я маю покарати його сама, як каратиму кожного, хто дозволить собі скривдити мене чи словом, чи ділом... Він дав мені клинок і сказав, що я маю довести, що гідна бути Принцесою Ночі, що гідна називатися його донькою...— вона витерла сльозу і важко зітхнула:— Я  мусила обирати: або пожаліти тварину і розчарувати батька... Або показати всім, що я гідна бути їх принцесою... Я не хотіла його розчаровувати, я хотіла щоб він мною пишався. Моя рука тремтіла, я вагалася... Це було так складно... Я поглянула на нього і побачила в його очах розчарування. Цей погляд... В ному був жаль про те, що я не така, як він хотів, бо я не виправдала його сподіваннь,  і мама загинула задарма, давши життя такій слабкодухій істоті, як я... Він цього не сказав, але я це побачила в його очах... І тоді я опустила клинок, не думаючи про те, що роблю, не дивлячись, як тече кров і гасне життя в очах...— Вона сумно зітхнувши відкинула геть травинку, і провела по щоці рукою. — Тоді, разом з Сніжком, померло щось всередині мене... Варто мені було вбити, когось чи щось, і я бачила, що він пишається мною. Він пишався, коли я ледь не вбила Вінсента Блекка, бо нарешті зʼявилася темрява... Я так сподівалася, що не успадкувала цієї сили... —  Селіна помітила, що він дуже уважно слухає і зніяковіла:— Щось я сьогодні балакуча...

          — Мені треба було це почути,— задумливо промовив він.  Окинувши поглядом занедбане кладовище, він хотів щось сказати, але застиг, втупивши зір в найближчий до них надгробок, де рухалася трава.

          Селіна теж зацікавлено схилила голову. Вона нічого не відчувала, жодної небезпеки і можна було подумати, що там просто тваринка, але її серцебиття вона теж не відчувала... трава продовжувала рухатися вже інтенсивніше. Врешті вона відлетіла з корінням і шматками грунту врізнобіч. Щось ніби лізло з під землі...

           — В мене погане передчуття...— квапливо почав підводитися Дрейк.

           Ніби підтверджуючи його слова з під землі вирвалася кістлява напівзогнила кінцівка, за нею ще одна.  На двох сісідніх могилах теж почався схожий рух.

           Селіна, донька Алістера Лерстер Двейна, базжальна Принцеса Ночі злякано заверещала і підскочила, як вжалена, ховаючись за настороженим Дрейком. Чоловік невідривно спостерігав, як з могили, опираючись руками в землю повільно підіймався брудний кістяк, ледь загорнений в прогниле лахміття, що колись було одягом. Якась невідома сила тримала купи ці рештки, що неквапливо вибиралися з могили. 

           Дрейк з Селіною, не промовляючи жодного слова, позадкували подалі від кладовища, вирішивши не випробовувати долю і сподіваючись, що мерці, зайняті своєю справою, не помітили їх.

         Вже біля багаття Дрейк задумливо поглянув в бік лісу, звідки вони прийшли, зловивши себе на здогадці — а чи не його втручання розлютило мерців і змусило підійнятися з могил?

         Селіна нервово озираючись на хащі походжала з боку в бік: моторошний мрець досі був перед її очима, його кістки і порожні очниці наводили на неї жах, якого вона досі не відчувала. Серце скажено калатало в грудях, а руки тремтіли — вона боялася, що вони прийдуть сюди, тому не випускала з поля зору хащі.

          — Цього не може бути... Це неможливо. Це все нереально... — бубоніла вона собі під ніс, не зупиняючись.— Що це взагалі було? Цьому має бути поснення... Але це точно не духи, — духи не можуть взаємодіяти з нашим світом... 

         Дрейк насторожено на неї поглянув:

          — Ти такого раніше не бачила?

          — Звісно ні,— різко зупинилася і здивовано промовила вона, таким тоном ніби саме це припущення абсурдне.— Мерці не повстають з могил, вони не ходять... Вони мертві. Мають бути мертві. 

          Дрейк закляк, дивлячись кудись їй за спину, і вже з одного його вигляду вона зрозуміла, що він там побачив. Дуже повільно, стискаючи кулаки, щоб знайти в собі трохи хоробрості, вампірка обернулася.

       Біля дерев стояли три брудні кістляві постаті. Стояли спокійно, чекаючи, ніби в них на це вся вічність. Гнила тканина савану, клаптями, звисала з брудних кісток. Вона зовсім не прикривала їх моторошні рештки, а була скоріше доповненням, що робило їх ще страшнішими і зловіснішими. 

       Зробивши кілька кроків від них, Селіна дістала клинок і приготувалася відбиватися до останнього, хоча відчувала, що ледь тримає меча, так тремтіли її руки.       

         Чаклун насторожено спостерігав за мерцями, що чогось чекали. Легкий вітерець рухав клапті савану, самі ж мерці стояли нерухомо, ніби моторошні лиховісні скульптури.

        — Чому вони не нападають?— тихо і розгублено спитала Селіна, міцно стискаючи руківʼя меча. 

        — Гадки не маю...— нерво ковтнув Дрейк.— Може вони не нападати прийшли?

        — А чого тоді? Що їм треба?— з нотками паніки в голосі спитала Селіна.

        — Я звідки знаю...— знизав плечима чоловік, невідриваючи погляду від загадкової трійці.

        Вампірка набравши в груди повітря зробила крок вперед і змахнула мечем в бік мерців:

        — Йдіть геть!

       Вони навіть не ворухнулися.

        Селіна розгублено поглянула на Дрейка:

        — Це ще гірше ніж якби вони нападали... Чого їм треба? Чому вони прийшли сюди? Чому вони взагалі ходять?— вона вже не слідкувала за тим, щоб говорити тихо. 

       — Я думаю тобі варто заспокоїтися,— промовив чаклун, відчуваючи, що дівчина втрачає контроль над емоціями.

        — Це мерці! Як тут можна заспокоїтися?—роздратовано спитала вона, вказавши рукою на дивовижно спокійних істот. 

       Лукреція сіла і протираючи очі, позіхнула:

        — Чому ви знову сваритеся?— сонно спитала вона, поглянувши на перелякану Селіну і насупленого Дрейка. Селіна мовчки вказала рукою і щойно дівчина повернула голову у вказаному напрямку її очі повільно почали збільшуватися в розмірі. Вона досить голосно злякано скрикнула прикривши рота рукою.

         Вже від її крику прокинувся ельф і, сонно озирнувшись, красномовно вилаявся ельфійською, щойно побачив загадкову кістляву компанію.

         — Що відбувається?— здивовано спитав він.

         — Не видно?— нервово вказала на мерців Селіна.

         — Селіно, заспокойся, вони просто стоять,— буркнув Дрейк, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

         — Це духи?— з надією спитала Лукреція.

         — Ні, ми бачили, як вони вилазили з могил..— похитав головою Дрейк.

        — Може ілюзія?— припустив Ельф, він підвівся і задумливо потер підборіддя.— Ілюзія — рідкісний дар, але більш реальний, ніж воскреслі мерці.

         — Треба перевірити,— кивнула Лукреція. — Якщо торкнутися — ілюзія розвіється.

         — Разієлю, перевір,— насторожено промовила Селіна з надією, що це дійсно навіяне чарами видіння, що не несе загрози.

         Ельф криво усміхнувся звернувши увагу на її знервований тон:

         — Як забажає, Ваша Високість,— він галантно вклонився і повільно рушив до мерців.— Я звернув увагу, що тобі мене геть не шкода, чи це відповідь на моє питання?

         — Ти ж сказав, що це ілюзія, ілюзія не шкідлива. Ти нічим не ризикуєш, якщо правий,— відповіла вампірка уважно слідкуючи за ним.

          — Якщо це ілюзія, то дуже якісна... Хто міг таке зробити?— насупила брови Лукреція зацікавлено спостерігаючи за постатями, що геть не рухалися.

          Разієль вже стояв перед одним з мерців і здивавано роздивлявся його, не поспішаючи торкатися.

         — Дивовижна деталізація... — задумливо промовив він.— Знаєте від них навіть тхне гниллю і розкладом, якщо стояти поруч. Не чув щоб ілюзіоністи могли імітувати запахи.

          Мрець, що весь цей час "дивився" в бік Дрейка, раптом повернув свої моторошний, голий череп до ельфа. Від несподіванки Разієль ледь відсахнувся і рішуче тицьнув вказівним пальцем в лоба "ілюзії". Але нічого не трапилося. Мара не зникла і не розвіялася з вітром, як мала.

          Ельф вилаявся і зробив кілька кроків назад, витираючи з огидою пальця об свій одяг.

          — Вони справжні,— констатував він з пересторогою поглядуючи на спокійну трійцю. Мерці продовжували нерухомо стояти дивлячись в бік Дрейка. Десь в кронах дерев почулося вороняче каркання і вираз обличча Разієля раптом змінився зацікавленням. Він поглянув на насупленого мовчазного чаклуна.— Цікаве співпадіння. Серед нас є той, кого Аурея назвала "Посланцем Смерті", котрий вміє повставати з мертвих... Чи не ти причина їх появи?

           — Навряд, я маю до цього якесь відношення,— невпевнено промовив Дрейк, підвіши очі вгору, де між гілок ховався крук. 

          — Якщо вони реальні, то їх можна вбити?— промовила Лукреція роблячи паси руками і прикликаючи магію повітря. Сильній вітер, що здійнявся, згасив багаття і закрутився вихором навколо мерців, а вони продовжували нерухомо стояти. Лукреція розвівши руками, керувала стихією, прикликаючи до себе все більше і більше повітря:— Давно хотіла дещо спробувати... — усміхнулася вона. Від вітру її волосся розвівалося, як полумʼя — хаотично і нестримно. Дівчина зібрала в руках досить енергіі і рішуче випустила її в трійцю. Від такого удару іх розділило на складові частини. Кістки розлетілися навсібіч по лісу, не лишивши нічого на тому місці де вони щойно стояли.

             — Ого, це було сильно...— захоплено промовила Селіна, поправляючи розтріпане вітром волосся.

             — Берегла для двобою з тобою,— усміхнулася Лукреція і пішла до свого коня. Селіна провела їі поглядом звузивши сердито очі.

             — Я б на це подивився,— хмикнув Разієль озираючись довкола.

             Жоден з них не хотів тут лишатися спати, тож зібравшись напрочуд швидко, вже за кілька хвилин тут нікого не було. Тому ніхто не бачив, як кісточки повільно почали збиратися до купи і вже за півгодини на галявині стояли три кістляві постаті, такі ж якими були. Вони, повільно переставляючи кістляві кінцівки, рушили на схід. Туди ж, куди і мандрівники...

•••••••••••••••••••••••••••••••••••

     Всю дорогу Дрейк відверто ігнорував спроби Разієля почати розмову про нічний інцидент, обходячись короткими відповідями типу "так", "ні", "незнаю". Останнє слово звучало найчастіше і зводило на нівець весь допит ельфа.
      Надвечір вони  вже покинули землі вампірів і зупинилися на ночівлю в таверні. Тут було гамірно і душно, бо вона була вщент заповнена людьми.  Не хвилюючись, що комусь буде діло до купки подорожніх, вони сіли за єдиний вільний столик в головному залі і замовили вечерю, яку довелося почекати під загальний галас. Та  врешті служниця принесла їм доволі смачну їжу, з напоями з місцевої броварні. 

    — Демон тут, — прошепотіла, нахилившись до Селіниного вуха Лукреція.

    — Де?— насторожено озирнулась вампірка.

    — Я його не бачила, просто відчуваю його присутність,— тихо відповіла вона.

    Селіна глибоко вдихнула і поставила на стіл кухоль.

    — Лукреціє, ходімо поговоримо на вулицю, мені потрібна твоя порада,— голосно промовила вона підводячись. Кинувши оком на чоловіків, дівчина усміхнулась:— Не сумуйте без нас.

    Вона схопила Лукрецію за руку і потягла до виходу.

    Чаклун з ельфом простежили за ними поглядом.

    — Ти все зробив?— зробивши ковток із свого кухля, спитав Дрейк.

    — Так. Тримав за руку, сказав закляття і закріпив поцілунком. Він тепер не забере її без мого відома,— кивнув ельф, показавши запʼястя, де віднедавна зʼявився ледь помітний символ.

     — Чудово. Хай думає, що ми нічого не знаємо,— кивнув Дрейк, задумливо поглянувши на двері.

     Тим часом на дворі, з насолодою вдихнувши свіжого повітря після задушливої зали, Селіна поглянула на подругу.

     — Я маю з ним поговорити. Простежиш, щоб нам ніхто не завадив?

     — Не думаю, що це хороша ідея,— з сумнівом промовила Лукреція.

     — Він обіцяв допомогти з прокляттям.

     — Хіба можна щось зробити?— скептично спитала руда.

     — Я цього не дізнаюся, не поговоривши з ним…— зітхнула Селіна.

     Лукреція погоджуючись кивнула і озирнулась довкола. Побачивши неподалік самотню постать в чорному, вона вказала на нього Селіні.

      — Він чекає. Поквапся.

      — Дякую, я твоя боржниця,— вдячно усміхнулася дівчина і поспішила у вказаному напрямку.

      Лукреція задумливо спостерігала за подругою, доки та не зникла з виду, разом з чоловіком, сховавшись в тіні дерев.  Не пройшло і двох хвилин, як двері таверни відчинилися і на двір вийшли, невдоволено озираючись, Дрейк з Разієлем.

       — Де вона?— суворо спитав чаклун.

       Лукреція ледь всміхнулася: таким розгніваним він їй подобався. Його темна енергія вирувала навколо нього, готова от-от вирватися, керована його волею.

       — Скоро прийде. Вам не варто перейматися.

       — Він небезпечний для неї,— сказав Дрейк.

       — Вона дасть собі раду, їй нянька не потрібна,— рішуче поглянувши йому в очі, промовила Лукреція.

       — Ми ще поговоримо про це,— загрозливо промовив чоловік і повернувши голову до ельфа спитав:— Ти відчуваєш її.

       Разієль весь цей час стояв, заплющивши очі і схиливши голову, ніби прислухаючись. За мить він вказав рукою.

        — Там.

        Дрейк кивнув і рушив в потрібному напрямку, але неочікувано Лукреція змахнула руками, викликаючи вітер. Він вихором закрутився навколо них утворивши рухому стіну із повітря і всього того, що вітром підняло з землі — листя, дрібні камінці і пил.

        Чаклун нагородив її лютим поглядом:

        — Ти ж хотіла щоб ми були командою.

        Дівчина спокусливо усміхнулася, продовжуючи контролювати рукою стіну:

        — Я маю вас лише затримати, а не вбивати. Вважатимемо це дружньою суперечкою. Друзі ж не завжди в усьому погоджуються один з одним. Я довіряю Селіні. Якщо вона вважає, що ця розмова може допомогти з її проблемою, я дам їй час.

      Разієль зробив крок вперед:

       — Йди, я займуся «дружньою суперечкою»,— рішуче промовив він.— Що тобі той вітер. Ти все одно невмирущий. Я б пішов сам, та якщо вона накаже не наближатися — я не зможу нічого вдіяти.

       Дрейк кивнув і рішуче стрибнув прямо на начаклований Лукрецією барʼєр, щезнувши з виду.

       — З тобою в мене ще не було поєдинку,— з азартом промовила дівчина.

       — Мені саме треба випустити пар,— зло усміхнувся ельф.

       Він змахнув кистю і в повітря підійнялися три чималі камені, що лежали неподалік, той самий жест іншою рукою — і з іншого боку ще три камені підійнялися в повітря.

        Лукреція задоволено усміхнулася, прибравши стіну, в якій не було потреби:

        — Не піддаватися?

        — Я піддався лише раз, і це закінчилося погано. Тому жаліти тебе не буду,— пообіцяв він. Камені почали кружляти навколо нього легко і невимушено ніби пірʼя, що несе вітер.

        — Отже я тебе теж не жалітиму,— з усмішкою промовила дівчина і почала творити магію.

••••••••••••••••••••••••••••••