Розділ 15

         Склеп був оповитий моторошною темрявою. Багато віків сюди не ступала нога жодної живої істоти. Данте змахнув рукою і приміщення освітилося вогнем, що запалав в смолоскипах, розвішаних на стінах. Самайн увійшов слідом і роззирнувся.

    Провидця, що тут спочивав, за життя певно дуже поважали, зважаючи на розміри усипальниці. Вона була досить простора. З високим склепінням і масивними стінами, що простоять ще не одне тисячоліття. В центрі знаходився камʼяний саркофаг розписаний древніми символами, мовою, яка була вже навіки забута. Обабіч стояли масивні камʼяні чаші для підношень, вкриті товстим шаром пилу і павутини.

     Данте вдихнув на повні груди і, заплющивши очі, прислухався до своїх відчуттів. Жестом він зупинив Самайна, що саме хотів щось сказати.

     — Його дух досі тут…

     — Чудово ми зможемо його розпитати,— задоволено потер руки демон.

     Данте невдоволено скривився — саме йому доведеться бути контактером з духом провидця. Він не розділяв ентузіазму свого правителя і не намагався це приховати.

      — Та припини, лише кілька запитань. Це значно полегшить нам життя,— Самайн поплескав його по спині і пройшов далі в гробницю роззираючись.

      — Звісно, як скажете, Мілорде …— зітхнув Данте.

        Чорнокнижник кинув на підлогу торбину, з якою прийшов, і підійшов до саркофагу. Набравши в груди повітря, він поклав правицю на холодну камʼяну плиту. Лівою рукою дістав з кишені ланцюжок з купою амулетів і почав перебирати пальцями, шукаючи потрібний на дотик, не дивлячись. 
     — Памʼятайте про трави, якщо дух почне гнівитися, одразу заспокоюйте. 

     Самайн мовчки кивнув, спостерігаючи за ним. Данте був єдиним, хто знав, як спілкуватися з неспокійними душами. Звідки в нього ці знання — він ніколи не розповідав. Він взагалі уникав розмов про себе. Його минуле і походження було для Самайна великою таємницею, з якою він з часом змирився.

        Умиротворену тишу усипальниці порушив монотонний шепіт. З заплющеними очима він повторював раз за разом закляття, на мові невідомій нікому окрім нього. Весь цей час тримаючи пальці на поверхні плити, що закривала саркофаг.

      — Невже це сталося?!— раптом вигукнув Данте, хриплуватим шкрябучим голосом.— Молодий король нарешті почав турбуватися про своє майбутнє? Де ж ти ходив стільки років?

      — Я…— розгублено ступив крок назад Самайн.

      — Тільки не треба виправдовуватися,— чорнокнижник виставив вперед свою кістляву правицю, зупиняючи. Іншу руку він вмостив на своєму попереку і став схожий на сварливу торговку.— Я вже надто довго чекаю тут на тебе, а ти вештаєся по світу, ніби це тебе не стосується.

     — Вибачте…— буркнув винувато демон, вже пожалкувавши, що хотів поговорити з цим духом.

     — Ти думаєш вибачень мені буде досить? Ти уявляєш як тут самотньо? Мені навіть поговорити ні з ким… Не пройшло і сотні літ, як сюди перестали навідуватися ті, хто шанував мене за життя... Багато років, я була тут в компанії пацюків, доки й вони не подохли...

     Активно жестикулюючи рукою, дух в тілі чорнокнижника, почав розповідати наскільки йому не подобалося тут сидіти в очікуванні. Тим часом Самайн квапливо дістав з торбини, що її кинув Данте, пучечок трав, кинув його до камʼяної чаші. Сподіваючись що це допоможе заспокоїти розлючену провидицю. Демон змахнув рукою і промовив коротке закляття прикликаючи вогонь. Трави спалахнули і приміщення заповнилося специфічним ароматом.

       Дух замовк на півслові. Заплющив очі і зробив кілька глибоких вдихів.

       — Що ж… Вважатимемо, що цю провину ти спокутував…— поблажливо промовив одержимий Данте, манірно поглянувши на свої чорні моторошні кігті.

       — Чи можете ви мені сказати повністю пророцтво про мене?— з надією спитав демон.

      Простора зала усипальниці заповнилася моторошним шкрябучим реготом провидиці. Заспокоївшись вона поглянула на Самайна, як на маленького хлопчика:

       —  Дурненький король, ти думав все буде так просто?— усмішка зникла з худорлявого обличчя чорнокнижника.— Твій предок провинився перед Богами, образив їх всіх. Було проклято весь рід, до останнього нащадка. Ти лишився, щоб отримати прощення від них. Ти маєш знайти всі уламки, це обовʼязкова умова. Кожен з богів має благословити тебе.

      Самайн розчаровано зітхнув. Насупившись він спитав:

       — Жінка з білосніжним волоссям, хто вона?

       — Твоя доля.

       — Це вампірська принцеса?

       Дух задумливо здійняв брову, і постукав кігтем по підборіддю:

       — Схожа, вельми схожа… Але лише зовні. Вона не твоя доля, демоне. Тобі ще довго чекати.

       — Наскільки довго?— спохмурнів Самайн.

       — Не одну сотню літ… Цього часу тобі вистачить знайти всі уламки,— усміхнувся дух.

       — Де мені їх шукати,— нетерпляче спитав демон.

       — Цього я не знаю. В мене лише один,— розвів руками чорнокнижника, дух.

       — Де?

       — В руках,— промовив дух і, простеживши за невдоволеним поглядом короля, закотив очі:— Не в цих руках. В моїх руках.

       Чоловік перевів погляд на камʼяний масивний саркофаг і зітхнув. Підійшовши до нього він почав обмацувати кришку, прикидаючи її вагу.

       — О, звісно, оскверни мою могилу…— невдоволено прицмокнув дух і схрестив руки на грудях.

       Самайн застиг і глибоко зітхнув, подумки порахувавши до пʼяти. Змірявши ображеного духа поглядом він підійшов до торбинки, дістав ще один пучечок трав і спалив їх в іншій чаші.

       Обличчя чорнокнижника помʼякшало, наскільки це було можливо з його зовнішністю.

      — Ну, добре, забирай,— великодушно промовив він, плавно змахнувши рукою.

       Самайн невдоволено засопів і заходився сувати плиту, що слугувала кришкою саркофагу. Здійнявши хмару пилу плита врешті зрушила з місця.

       — Обережно, нічого мені не зламай, — занепокоєно промовив дух і витягнувши шию зазирнув всередину.  Обличчя чорнокнижника викривилося коли дух провидиці побачив, рештки, що колись були її тілом.

       Незважаючи на те, скільки часу пройшло, провидиця збереглася досить добре. Її муміфіковані останки, завернуті в безліч шарів посірілої від часу тканини, міцно затискали руками щось біля серця, як найцінніший скарб. Моторошна усмішка застигла на темносірому обличчі, а спорожнілі чорні очниці «дивилися» кудись в безкінечність.

        Самайн обережно почав розтискати висохлі почорнілі пальці. Почувся моторошний хруск, що в тиші здався надто голосним.

       — Вандал….— буркнув дух невдоволено.

       — Вибачте,— тихо промовив демон.— І за це вибачте,— не встиг дух зреагувати, як почувся новий хрускіт. Самайн підвів голову і, насупившись, поглянув на дощечку в своїх руках.— «Отримає бажане»…— прочитав він напис вголос. — Хто отримає бажане?

       — Мабуть я,—невдоволено буркнув одержимий Данте.— Про кого пророцтво?

       Самайн замислено поглянув на чорнокнижника:

       — Тобто я зможу помститися лише тоді коли збудеться пророцтво? Як зустріну долю, зберу всі дощечки? Лише тоді?

       Провидиця зітхнула і втомлено закотила очі:

       — То не твоя битва… Забудь про помсту. Те «бажане», що в пророцтві, ще не бажане зараз. Ти не готовий,— занепокоєно зиркнувши на саркофаг, вона додала:— Не забудь закрити… Раптом протяг…

       Демон кивнув і почав повертати плиту на місце.

       — А пророцтво принцеси? Воно не про мене?— спитав він, обтрушуючи від пилу руки.

       — Ні, ти не станеш її загибеллю,— похитав головою Данте.— Все, я тобі все сказала. Нехай твій слуга мене відпускає. Мені час йти в вічність.— Він закрив очі і випростав прямо руки готуючись покидати тіло

       — Почекай,— промовив Самайн. — Їй можна допомогти?

       Провидиця зацікавлено розплющила око і підняла брову:

       — Хочеш врятувати принцесу? Це так мило…— обличчя чорнокнижника загадково всміхнулося.— Старший Вампір ввірив її життя на волю богів, вона тепер знаряддя Хаосу. Саме він визначив її долю. Все йде за його планом. Її час вже спливає... На щастя, Боги не можуть діяти на пряму, і якщо щось порушить порядок подій, якесь несподіване втручання, то це сплутає їм все… Відповідь на твоє питання «Так». Її можна врятувати. Саме ти і здатен на це.

       — Як я можу це зробити?

       — Коронуй її. Те що має статися станеться. Вона помре за тих же обставин, але не в той час. Набагато пізніше. А ти зможеш отримати певну вигоду для себе від цього союзу.

       — А моє пророцтво?

       — Воно станеться тоді коли належить, шлюбні ігри з принцесами, не вплинуть на це. Та май на увазі, що хоч Він на твою долю не зможе вплинути, але і спостерігати, як руйнуються його плани — не буде. Його слуги спробують завадити.

 ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••         

       Аурея, Королева Змій, одна з Древніх, жила віками в підземному палаці на південній межі гір Колдвотер, поблизу непривітного скелястого океанського узбережжя.

      Знайти дорогу до палацу було не важко, чим ближче вони до нього наближалися, тим більше гадів було навколо. Малі й великі, тонкі і товсті, чорні і червоні, зелені і сірі… Вони повзали під ногами, шипіли і насторожено спостерігали за подорожніми, готові в разі чогось підозрілого кинутися в атаку. Вони звільняли шлях, пропускаючи їх до своєї королеви і пильно стежили за кожним рухом непроханих гостей.

      Палац, що був побудований в глибині скель, вражав своєю помпезністю. Похмурість скель ззовні контрастувала з білим мармуром всередині. Приміщення, в якому вони опинилися ,було просторою залою, прикрашеною колонами з золотими рельєфними візерунками. Гладка мармурова підлога відблискувала в сяйві безлічі свічок, що мерехтіли в золотих підсвічниках. Стіни були оздоблені орнаментом з зображенням якихось істот і написами мовою, якої вже, мабуть ніхто окрім Древніх, не знав. Дверей тут не було, до наступного приміщення вела широка арка, що нагадувала сплетених між собою змій.

      Пройшовши широкою галереєю вони, через таку ж арку, вийшли до тронної зали.

     Велеріус не збрехав і ні краплі не перебільшив описуючи неймовірну вроду цієї істоти.

      Аурея точно знала секрет вічної молодості — роки не мали над нею владу, не лишивши жодної зморшки на прекрасному юному обличчі. Аристократична блідість її шкіри контрастувала з довгим смолянисто чорним волоссям, що вільно лежало на її плечах. В чорних проникливих очах застиг вираз зверхності, а пухкі спокусливі губи ледь вигнулись в напівусмішці. Вона сиділа в величній, і водночас розслабленій, позі на золотому троні з різьблених зміїних фігур, що ніби застигли в момент коли звивалися навколо неї. На ній був одяг з тонкої чорної тканини, що обтягувала її тіло, як друга шкіра, від грудей і до чорних чобітків з золотими підборами. Вона явно полюбляла золоті прикраси — її руки прикрашали безліч золотих браслетів, на шиї було масивне кольє, крізь пасма волосся виблискували сережки і довершувала образ корона.

       — Не часто до мого палацу навідуються гості… Ще рідше вони приходять з власної волі, — пролунав її приємний тихий голос, щойно вони вклонилися в шанобливому поклоні. Аурея, повільно з цікавістю, оглянула кожного з ніг до голови і затримавши погляд на Дрейкові, загадково блиснула очима:— що привело вас сюди?

       Дрейк на мить зніяковів, збентежений увагою королеви. Зрозумівши, що інші великодушно вирішили, що переговори вестиме він, чоловік зухвало поглянув їй в очі і відповів:

       — Нам потрібна допомога.

       Аурея відкинулася на спинку свого трону, не відриваючи від нього погляд, лукаво усміхнулася.

        — І чим же я можу допомогти проклятій принцесі, королівському бастарду, правиці Хаосу та посланцю Смерті?— іронічно спитала вона.

        —  Здається Ваша Величність, знає про нас більше, ніж ми самі,—зацікавлено промовив Дрейк.

        — Мій дар — бачити суть приховану від інших,— кивнула вона.— А ще в мене є ті, хто повідомляють мені всілякі цікавинки, що чують... Я ж маю знати, що відбувається в світі поза межами цього палацу. 

         — Вибачте, Ваша Величносте, але ви помилилися,— тихо промовила Лукреція.

         — В чому ж?— Аурея здивовано звела брову.

         — Ви сказали «Правиця Хаоса», але це не так. Він не прийняв мою жертву. Я не пройшла ініціацію.

         Королева поблажливо усміхнулася:

         — Ти така чарівно наївна. Ти народжена щоб служити йому і виконувати його волю. Боги ніколи нічого не роблять просто так. Він не знехтував тобою, а розвʼязав тобі руки.

         — Що ви маєте на увазі?— насторожилася дівчина.

         — Напевно, те, що ти маєш зробити — не могла б зробити посвячена жриця.

         — Верховна жриця Хаосу дуже могутня, хіба є щось, що їй не під силу?— скептично спитала Лукреція.

         Аурея широко посміхнулася, блиснувши іклами:

         — Вона могутня і володіє неймовірною силою, але водночас з тим — обмежена купою правил. Чи я помиляюся?

         Лукреція задумливо кивнула, а королева перевела погляд на Селіну і зітхнула:

         — Від свого призначення не втечеш. Ми — лише фігурки, якими грають в свої ігри ті, хто могутніший за нас...

       Тонка золотиста змійка, звиваючись, проповзла повз них до трону. Обвиваючи ногу королеви, вона підійнялася вгору по її тілу, перескочила на руку і звернулася навколо запʼястя, золотим браслетом.

       — Тож чим я можу вам допомогти?

        — Нам потрібен клинок, що зберігається у вашій скарбниці, Ваша Величносте,— відповів Разієль.

        Королева насторожено насупила свої гарні брови:

        — Який клинок?

       — Що може вбити Древнього,— відповів ельф спостерігаючи за її реакцією.

       — Хто ж вам не вгодив?— здивовано спитала Аурея.

      — Той, що в проваллі живе,— відповів Разієль.

      — Бідолашний Архей, навіки проклятий бо покохав не ту жінку...— з жалем зітхнула королева. — Його доля свого часу краяла мені серце.

       — Хто ж його прокляв?— не втрималася Селіна.

       — Хаос, звісно. Чи має хтось інший силу, зробити таке?— промовила Королева.

      — Архей?— перепитала Лукреція, намагаючись пригадати, де вона чула це ім'я.

      Аурея  перевела на неї погляд і усміхнулася:

      — Ти звісно знаєш цю легенду. Вам певно її розповідають з малечку, щоб з коренем вирвати будь-які мрії про кохання. Про те, як було покарано Катаріну — першу жрицю, що посміла знехтувати головною забороною і віддати своє серце не Хаосу, а смертному.

       Лукреція злякано прикрила рота рукою зрозумівши, що має на увазі Королева Змій. 

     — Що ж,— зітхнула Аурея задумливо дивлячись перед собою.— Ви отримаєте клинок, але за двох умов.

     Вона поглянула на Дрейка і йому від цього погляду стало трохи не по собі.

    — Які ваші умови, Ваша Величносте?— спитав він обережно.

    — Я хочу щоб ти виконав моє бажання.

    Дрейк нервово ковтнув і зблід. Лукреція з Селіною здивовано перезирнулися, а Разієль опустив голову, ховаючи усмішку.

     — Яке бажання?— насторожено спитав чаклун.

     — Я його тобі озвучу лише тоді коли отримаю згоду,— хижо усміхнулася королева.

     — Якщо я не зможу?— спитав він, гадки не маючи, що від нього хоче ця жінка.

     — Ти зможеш,— впевнено промовила вона.

     — Погоджуйся,— прошепотіла йому Селіна.

     — Ні,— так само пошепки заперечила Лукреція і суворо поглянула на подругу.

     — Нам потрібен той клинок,— відповіла їй вампірка.— Ми заради нього сюди прийшли.— Вона повернулась до Дрейка:— Погоджуйся.

     — Яка друга умова?— незважаючи на них, спитав Дрейк.

     — Ви зможете забрати клинок, якщо він вам це дозволить,— усміхнулась Аурея.— Справа в тім, що це зброя з характером, не кожен може взяти її до рук. Тож якщо серед вас буде той, кому вдасться  втримати його в руках — він ваш.

       Вона поглянула на Дрейка, звівши питально брову і чекаючи його відповіді. Дрейк задумливо дивився на неї, зважуючи її дивну пропозицію. Щось підказувало йому, що це побажання буде з розряду тих, на які він би свідомо не погодився. Обличчя жінки було безтурботно спокійне, на губах сяяла лукава посмішка і лише пальці, що напружено стискали підлокітники крісла, видавали її хвилювання. Вона з нетерпінням чекала його відповіді.

     — Добре, я згоден…— нарешті промовив Дрейк.

      Вона повільно підвелася і плавно наблизилася до нього. Вивчаючи його своїми темними, напрочуд чарівливими очима. Простягнувши долоню, вона наполегливо промовила:

     — Заприсягнися, що не покинеш цієї зали, доки я не отримаю бажане.  Я маю бути впевнена, в тому, що ти не надуриш мене, чаклуне. 

      Внутрішнє чуття підказувало, що нічим хорошим це не скінчиться, але Дрейк взяв її руку в свою:

       — Я присягаюся, що не вийду звідси, не виконавши вашого прохання.

      Тієї ж миті один з її браслетів переповз на його руку і міцно обхопив запʼястя.

       Королева задоволено всміхнулася. Вона велично повернулася на свій трон.

       — Ви троє вільні, може йти з палацу разом з мечем. Він вже чекає на вас за дверима. Чаклун наздожене вас коли виконає обіцянку,—владно промовила вона.

       — Дякуємо за допомогу, Ваша Величносте,— вклонився низько Разієль і поплескавши підбадьорливо Дрейка по спині, пішов до виходу.

      — Щасти,— хитро всміхнулася Селіна і пішла за ельфом.

      Лукреція важко зітхнула і кинувши мимовільний погляд на королеву промовила Дрейкові:

      — Ми чекатимемо на узліссі. Стільки скільки треба.

      — Дякую,— кивнув чоловік.

       Лукреція натягнуто усміхнулася і неквапливо вийшла.

       За дверима їх чекала жінка напівзмія з зеленуватою шкірою, і смарагдово-зеленим волоссям. В руках з довгими темно-зеленими кігтями вона тримала чималу прямокутну скриню. Блиснувши своїми жовтими очима з верикальними зіницями-рисочками, вона тихо промовила:

      — Клинок, про який ви просили,— вона відкрила скриню. На чорному оксамиті лежав срібний блискучий клинок. Прикрашений вигадливим гравіюванням і захисними символами. Хоч всі знали, що ця річ дуже древня, але складалося враження, що він новісінький.

        — О, Темрява... Який він гарний...— захоплено прошепотіла Селіна. Вона простягла руку до руківʼя, вражена тонкою роботою  і красою клинка, але не встигла навіть зімкнути руку, як зашипіла від пронизливого болю, що зʼявився щойно вона торкнулася холодного металу.

      — Що трапилося?— злякано спитала Лукреція спостерігаючи за нею. 

      — Він вжалив мене...— не розуміючи причину промовила Селіна. 

       — Він не полюбляє темну магію, Ваша Високосте,— з ноткою злорадства промовила дівчина Змія. 

       — Раніше сказати не можна було?— сердито спитала Лукреція. 

       Але відповіді вона не отримала. 

       — Я спробую,— знизавши плечима промовив Разієль. Він торкнувся клинка і миттю відсмикнув руку вилаявшись ельфійською. 

       Лукреція з Селіною похмуро перезирнулися. 

       — Це погано... Якщо і я не втримаю його, то все марно... — пробурмотіла Лукреція собі під носа задумливо поглянувши на клинок, що манив своїм сяйвом.

       — Не тягни,— нетерпляче промовила Селіна. — Візьми його.

       Лукреція глибоко вдихнула і наблизилася. Повільно вона простягнула руку, вагаючись, її пальці зависли в сантиметрі від руківʼя:

        — Будь-ласка, дозволь тебе взяти...— прошепотіла вона і примруживши очі опустила руку на холодну сталь. Та вона виявилася зовсім не холодною. Клинок був легкий і напрочуд теплий. Лукреція здивовано поглянула на подругу і радісно всміхнулася.

        — Я знала, що ти зможеш,— зраділа Селіна, полегшено зітхнувши.

        — Меч ваш,— промовила невдоволено дівчина змія, зачинивши скриню. — Ви можете без перешкод покинути палац. Така воля королеви.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••

          — Отже,— нерішуче промовив Дрейк.— Чого ви хочете, Ваша Величність?

          — Не поспішай,— ледь усміхнулася Аурея.— Спершу я хочу знати чи змогли вони взяти меч. 

          Дрейк зітхнув і звів очі до стелі, імітуючи інтерес до прикрашеної різбленням люстри.

          — Звідки ти?— вивчаючи його обличча спитала королева задумливо.

          — Я думав вам відомі всі таємниці. Це не так?— він зухвало зустрівся з нею поглядом.

           Губи Ауреї розтяглися в напівусмішці:

           — Я знаю таємниці цього світу, а не того, з якого прийшов ти. Який він? Чим відрізняється від цього?

           — Головним чином відсутністю магії...

           — Взагалі немає?— здивовано перепитала вона, піддавшись трохи вперед.— Як люди тоді себе захищали? Як протистояли чудовиськам?

           — Найбільші чудовиська там — самі люди...   

          — Дивовижно. Ти б хотів повернутись?— зацікавлено спитала Аурея.

          — Хіба це можливо?— з неменшою цікавістю спитав Дрейк.

         — Якщо це комусь і під силу, то лише тим, хто тебе послав сюди,— промовила жінка. — Але враховуючи, що вони нікого не повертали назад, мабуть вони в цьому не зацікавлені.

         — Навіть, якщо я виконаю те, для чого прийшов сюди? Чи зможу я тоді просити їх про це?— спитав Дрейк, зрозумівши, що знайшов нарешті, можливо єдину, особу, яка могла відповісти на питання, що мучали його стільки часу.

         —  Можливо,— загадково усміхнулась вона.— Якщо потішиш їх своєю перемогою — вони, як мінімум, тебе вислухають.

         — Добре,— кивнув він своїм думкам. 

         — Та чи захочеш ти тоді  повертатись?— з цікавістю спитала королева.

         — Мене тут нічого не тримає,— насупвшись промовив Дрейк, помітивши, як повз нього, проповзла чорна довга змійка до трону королеви.

         — Це поки що,— усміхнулася Аурея. Швидко змія вже обвила її руку і королева, схиливши голову піднесла її до свого вуха, уважно слухаючи, вона широко усміхнулася.— Твої друзі взяли клинок і вже покидають палац. 

        — Отже не будемо ходити колами? Перейдемо до справи,— рішуче кивнув чаклун, налаштований покінчити з цим, щоб вона не вигадала.

       — Який ти нетерплячій,— кокетливо всміхнулася Аурея. — Може, я спершу, хочу розповісти тобі історію, яку ти маєш знати?

        Дрейк важко зітхнув, не розуміючи, яку гру вона затіяла.

       — Я радо її вислухаю,— кивнув він.

      — Я зроблю вигляд, що повірила в те, що ти кажеш це щиро. Я сьогодні добра,— промовила вона хитро блиснувши очима.— Отже, чаклуне, чи чув ти коли-небудь, про драконів?

       — Легенду про першого чужого?— здивовано перепитав він. 

         — Для вас — це легенда, а для мене — болісний спогад минулого…— сумно промовила Аурея. В її очах промайнув біль і туга.—Тож слухай, як все було...  Це було в ті часи, коли старці ще не рахували роки.  Коли цей світ був молодий і сяючий чистою життєвою енергією, коли скверна темної магії ще не поширилася по світу, а народами не керували ті, що мають особливу кров. Я була юна, дурна і нерозважлива. Світ здавався наповненим сонячного сяйва і добра. Я не боялася темряви бо ніколи з нею не стикалася, в наших краях не було зла і воєн... Звісно чутки про лихі хижі створіння, що несуть за собою смерть і руйнування доходили і до нашого міста, але... Ті жахи були десь далеко, не з нами. Тож ми жили в тихому затишному містечку. Я і мої батьки. В нас була пекарня... — Вона заплющила очі і глибоко вдихнула ніби пригадуючи знайомі аромати.— Мій батько пік надзвичайні булочки... Більше ніхто ніколи такими мене не пригощав...— Вона замовкла і сумно усміхнулася.— Я відволіклася. В мене гості бувають рідко, а той кому можна чути цю історію, з'явився вперше. Тож наберися терпіння, посланець Смерті, швидко я тебе не відпущу.— Аурея хитро блиснула очима і, піднявши мрійливо очі до стелі, продовжила:— Отже, жила я своє тихе життя і гадки не мала, що мною може зацікавитися хтось настільки страшний і могутній. Я була така наівна, що гадки не мала, хто він такий. Навіть не звертала уваги, на дивні погляди, слова і вчинки, що мали мене насторожити... Я була закохана і сліпа. В своє виправдання скажу, що він спочатку навмисне приховував своє походження і уникав розмов про своє минуле... Його звали Айрон. Гарний, статний, дуже уважний — він зачарував мене з першої зустрічі.  Місцеві хлопці програвали йому в усьому, такі грубі і неотесані... Тому не дивно, що я розтанула без опору. Він був зі мною ніжний і делікатний... 

        — Гм...— Дрейк ніяково прочистив горло, нагадуючи їй про свою присутність, щоб вона не захопилася деталізацією "ніжності і делікатності".

         Аурея нагородила його усмішкою:

        — Ми кохали одне одного попри те, що мої батьки не схвалювали мій вибір. Вони були категорично проти. Батько зачинив мене в кімнаті, коли я вперше посміла його не послухатися. Він відчував, що Айрон не той, за кого себе видає... Він представився звичайним мандрівником, що просто шукає своєї долі. Та батько не вірив. Надто сильний, надто таємничий і дуже підозрілий — таким він бачив мого обранця. Коли Айрон зрозумів, що батько непохитний, він викрав мене з рідного дому, а я дозволила йому це зробити... Я була щаслива бути з ним проти всього світу, але... Я геть його не знала. Він приховував від мене все . Хто він, звідки, навіщо... Мене це і не цікавило, чомусь мене влаштовували його туманні відповіді... Все змінилося, коли я познайомилася з іншими.— Погляд королеви спохмурнів, вона опустила очі на мармурову підлогу і стисла губи важко вдихнувши, ніби намагаючись опанувати хвилювання.— Вони вважали мене його розвагою, забавкою на якийсь час... Але коли зрозуміли, що він заради мене готовий на все — спробували мене вбити... Айрон зʼявився, саме коли я вже втрачала звʼязок з реальністю, я чула його голос... і він дав мені поштовх не здаватися. Я чіплялася за життя з усіх сил, доки все навколо змішалося в один незрозумілий гул. Потім я втратила свідомість.  Незнаю скільки пройшло часу. Коли я прийшла до тями, я не могла рухатися, здавалося боліла кожна частинка мого тіла. Айрон був поруч, тримав мене за руку і молився. Закликав богів про допомогу... Я вважала це марною справою, адже боги завжди були глухі до наших молитов...Але його почули. І більше того, погодилися допомогти. Почувся звук великих крил, і до нас підійшла Катаріна — моторошна жриця Хаосу. Я не зважила на неї, мені було надто боляче. Крізь біль, я відчувала, як коханий стискає мою руку і обіцяє, що він все виправить, що такого ніколи більше не трапиться... Він сказав, що зробить мене сильною, зробить рівною... Я не розуміла його слів і мовчки мріяла, щоб біль припинився. Айрон клявся мені в вічному коханні і подарував мені вічність, про яку я не просила. Жриця перетворила мене в це...— Вмить королева почала змінюватися, вкриватися золотими лусочками. Тепер нижня частина її тіла складалася з довжелезного зміїного хвоста, на руках зʼявилися золоті кігті, а зіниці перетворилися в дві вертикальні чорні лінії. 
      Дрейк не міг відірвати погляд від хвоста, прикидуючи його довжину. 
      — Біль, який відчувала до транформації — ніщо в порівнянні з тим, який пронизав моє тіло коли Катаріна мене перетворювала. Я втратила свідомість знову. Коли прокинулася — її вже не було. Поруч лишився тільки Айрон. Тоді він розповів мені правду. Показав свою істинну подобу. Він перетворив мене в чудовисько, яким був сам… І я йому пробачила, не одразу, але пробачила. Я все ще кохала його і тепер почувалася такою самотньою, що потребувала його ще більше… Ми втекли з ним на край світу, заховалися від тих трьох і з часом життя почало здаватися не таким поганим. Я, навіть, почувалася щасливою… Але не довго. Вони знайшли нас. Знову,— Кігті королеви впʼялися в підлокітники крісла, вона дивилася кудись в порожнечу і, здавалося, цілком занурилася в спогади втративши звʼязок з реальністю.— Дочекалися доки Айрон вирушив на полювання, а я лишилася сама. Вони підступно провели обряд, запечатавши мене тут навіки і заблокувавши вхід до палацу для Айрона. Він не міг увійти, а я не могла вийти…

        Королева опустила очі і якусь мить мовчала. Дрейк не наважувався порушувати мовчанку.

       — Він вирушив на їх пошуки, заприсягнувся, що змусить зняти чари будь якою ціною. А я лишилася чекати. І чекаю дотепер,— вона з сумом зітхнула.— Потім, я дізналася, що зʼявився обраний, що зміг увʼязнити їх всіх. Минають роки, століття йдуть за століттями, а я досі увʼязнена тут. В цьому палаці. Звісно він не буде увʼязнений вічно. Вони діти Хаосу, його улюбленці, тому прийде колись той, кому судилося їх звільнити…

       — Ви розповідаєте це мені, бо вважаєте, що я здатен їх звільнити?— насупився Дрейк.

     Аурея зміряла його задумливим поглядом:

     — Можливо і здатен… цього не знаю. І не це мені потрібно,— нарешті промовила вона. — Пройшло надто багато часу. Тієї Ауреї, котру лишив тут Айрон більше немає. Якби він повернувся, його не чекав би тут теплий прийом. Кохання змінилося байдужістю, байдужість — образою, а образа — ненавистю. Ненавистю до нього і йому подібним, до того чим він мене зробив і до безсмертя, яке стало моєю мукою. Але вже не лишилося навіть ненависті… її змінила втома. Я втомилася чекати його, чекати звільнення, спостерігати за тим, як повз мене йдуть роки, помирають всі, кого я знала і їх нащадки… Покоління за поколіннями, століття за століттями я сиджу в цьому проклятому палаці не маючи змоги просто переступити поріг і поглянути в небо…— в її голосі чулося тремтіння, а в очах зʼявився розпач.— Я хочу щоб ти звільнив мене…

     — Як?— розгублено спитав він.

      Звиваючись, вона підповзла до нього і зазирнула благально в очі:

     — Забери моє бессмертя, так як забрав життя у вовка. Дай мені нарешті спокій. Припини мої страждання.

      — Я не знаю як...— Дрейк зробив крок назад, розуміючи, в яку пастку потрапив. 

     — Отже саме час навчитися...

     — Це вбʼє вас...— прошепотів він.

     — Це мене звільнить.     

     — Я не можу...

     — Ти дав клятву,— вона підповзла ще ближче.— Подумай про друзів, якщо ти не повернешся до них, вони всі загинуть.

      — Чому загинуть?— враз насторожився Дрейк.

      — Здається, я забула їм сказати, що для того щоб вбити Архея треба спершу отримати дозвіл Хаосу. Верховна жриця має освятити клинок, інакше він лише ранить, а не вбʼє,— усміхнулася Аурея.— Я підозрювала, що ти не погодишся одразу.

       Дрейк закрив долонею очі, намагаючись вигадати вихід з цієї ситуації. Незважаючи на те, що Королева Змій його підступно заманила в пастку, він не хотів її вбивати, вважав, що не має права забирати її життя.  Аурея зацікавлено спостерігала за ним, великодушно даючи час зрозуміти, що виходу в нього немає.

        — Я не хочу цього робити...— прошепотів розгублено він, поглянувши на неї.

       — Ти мусиш... Ти дав обіцянку і маєш її виконати.

       — Ви ввели мене в оману, свідомо не пояснивши в чому суть вашого бажання.

       — Інакше ти ніколи б не погодився,— з жалем похитала головою Аурея. — Ти — моя єдина можливість припинити це... Хіба я могла просто так відпустити тебе, коли ти єдиний хто може мене звільнити?  Ти маєш унікальну силу, якої не мав ще ніхто до тебе,— промовила вона наблизившись впритул. Своєю холодною, крижаною рукою, вона взяла його за руку і зазирнула в обличчя.— Ти здатен забрати життя одним лише доторком... Сама доля привела тебе сюди, до мене. Щоб ти забрав те, що не потрібно мені і точно згодиться тобі в майбутньому... Перш ніж ти це зробиш, ти маєш запамʼятати, чаклуне — не можна щось взяти, не віддавши натомість. Ти маєш зберігати баланс. Енергія, яку ти забираєш, не може бути постійно в тебе. Вона буде тебе руйнувати.  Ти маєш знайти спосіб кудись її віддавати.— Дивлячись йому в очі, вона приклала його долоню до своєї щоки.— Ти відчуваєш?

       Затамувавши подих Дрейк кивнув. Він відчув кінчиками пальців силу, що ховалася під її шкірою. Її було так багато, що йому не довелося навіть зосереджуватися і налаштовуватися. Її шкіра була холодна, а сила відчувалася жаром, що линув до нього, огортав його пальці, ніби щось невагоме, але дивним чином, відчутне.
       Зміїні очі королеви пильно стежили за його обличчам:

        — Поклич її...— прошепотіла вона ледь чутно.— Ти обіцяв... Ти присягнув, що виконаєш моє бажання. Забери це з мене. Поклич її до себе...

       Дрейк слухняно виконав наказ. Подумки, він почав кликати силу до себе і вона слухняно потекла по його пальцям. Зігріваючи все його тіло, наповнюючи його енергією і неймовірною силою, якої він досі не мав. Він відчував легкість і сильне бажання брати ще, доки не лишиться нічого... це неочікуване бажання налякало його, він спробував відсмикнути руку, але Аурея з останніх сил  втримала його пальці і прошипіла:

          —  Ні! Забирай все!— вона вчепилася вільною рукою в його куртку на грудях, міцно стискаючи пальці. Те, що вона відчувала, навряд можна було назвати приємним. Вона міцно стисла зуби і більше ніяк не виказувала своїх відчуттів. 

         Дрейк заплющив очі, бо не міг дивитися, як блідне її шкіра, як тьмяніє блиск в очах, як сиплеться пасмами волосся на мармурову підлогу... Шкіра під його пальцями почала здаватися зморшкуватою, ширшавою і раптом він відчув, що його рука не торкається більше нічого.

       Розплющивши очі він побачив купу золотого пилу під своїми ногами, такий же пил був на його пальцях...