Розділ 14

       Відпочивши і привівши себе до ладу, після довгої подорожі, Лукреція вийшла з своєї кімнати і неквапливо йшла коридором старовинного маєтку. Її запилений в дорозі одяг прислуга забрала на прання, натомість дівчині довелося вдягти сукню. Чорну з мереживними вставками, що тісно облягала талію і з доволі відвертим декольте. Лукреція намагалася не думати про те, звідки вона взялася в маєтку самотнього лорда, і кому до цього належала.

    Кожен крок, в маленьких шовкових черевичках,супроводжувався скрипом деревʼяної підлоги. Все навколо дихало старовиною: від важких гобеленів і картин на стінах, до різьбленого оздоблення сходів, що вели на перший поверх.

    Почувши знайомі голоси, дівчина рішуче пройшла до просторої зали. Крізь широкі панорамні вікна до приміщення залітав легкий вітерець і гойдав тонкі прозорі штори. Цей зал, напевне в кращі часи, призначався для пишних прийомів, про що свідчив білий рояль з позолотою, що стояв трохи збоку. Більша частина кімнати була порожньою, лише з протилежного боку стояли кілька мʼяких диванів. Біля вікна Дрейк і Разієль про щось розмовляли з Валеріусом за келихом вина. Побачивши її, всі троє замовкли.

    — Радий, що ви вирішили прикрасити цю залу своєю присутністю,— усміхнувся вампір, щойно вона підійшла.— Виглядаєте приголомшливо. Якби не був закоханий — ви б від мене не втекли,— Валеріус хитро підморгнув.

    Лукреція ніяково зашарілася і перевела погляд на Дрейка, котрий хутко підвів очі до її обличчя:

    — Тобі личить, ця сукня.

    — Дякую,—Лукреція опустила збентежений погляд і провела спітнілими долонями по мʼякій тканині.

    — Ти сьогодні неймовірна,— усміхнувся Разієль, протягуючи їй келих.

    — Не змушуйте мне ніяковіти,— Лукреція кокетливо закусила губу, взявши напій.

    — В присутності леді, хочеться говорити лише про її красу,— промовив Валеріус.

    Лукреція піднесла келих до губ і саме зробила невеличкий ковток. Раптом двері до зали знову відчинилися і до кімнати повільно увійшла Селіна. Вона йшла стискаючи пальцями мереживо своєї сукні, а на обличчі, з міцно затисненими губами, застиг вираз, що нагадував щось середнє між образою і гнівом. Те що вона почувається, м'яко кажучи некомфортно, було очевидно. 

     Лукреція закашлялася, здивована новим образом подруги. Вона була певна, що Селіна ні за що не вдягне сукню.

      — Люба, ти…— почала Лукреція.

      — Схожа на ляльку,— зневажливо скривилася Селіна.

      — Вибачте Ваша Високість, це тимчасове рішення, доки ваш одяг приведуть до ладу,— почав виправдовуватись Валеріус.— Ви виглядаєте чудово, вам личить ця сукня…

      — Краще не починийте,— жестом зупинила його вампірка.

      Дрейк прикривав посмішку долонею, а Разієль мовчки уважно розглядав її.

      — Накажете подавати обід, Ваша Високосте,— змінив тему Валеріус.

      — Так,— Селіна взяла простягнутий Разієлем келих, доки лорд вампір подавав знак слузі, що чекав неподалік.

      — За кілька хвилин все буде,— поглянувши, як слуга вийшов, промовив вампір.— А доки, я б хотів з вами поговорити, Ваша Високосте.

      Він вказав на диванчики і Селіна, кивнуши рушила до них. Валеріус почекав, доки вона сяде, і промовив.

       — Тема бесіди вкрай важлива і я б хотів щоб вона лишилася між нами. Саме через розмови такого роду я і був засланий вашим батьком в ці краї. Він не любить неприємних запитань, які я іноді йому ставив.

       — Добре, це лишиться між нами.— Насупивши брови, кивнула дівчина, кинувши мимовільний погляд на своїх супутників, що нудилися в очікуванні.

       —  Не буду ходити колами і перейду одразу до суті. Справа в тому, що я турбуюся за майбутнє цих земель. Оскільки, ви вже давно досягли віку наслідування, ваш батько вразливий. Якщо припустити найгірший сценарій. Якщо ельфи перейдуть гори, нас втягнуть в війну і мілорд постраждає в бою, а потім з вами станеться, те що має статися, за пророцтвом, — ми лишимося без правителя. Ви ж розумієте, що почнеться? Лорди, що лишаться почнуть боротися за владу. Вампірам потрібен правитель королівської крові, інакше ми повбиваємо один одного.

        — Нажаль я не знаю, як можна змінити ситуацію,— спохмурніла Селіна. Вона опустила очі на свої руки, що нервово стискали мереживо.

         — Рішення є. Вашому роду потрібен спадкоємець,— обережно промовив Валеріус, спостерігаючи за її обличчам.

         — Якщо ви думаєте, що я можу якось вплинути на батька, щоб він знову одружився — ви дуже помиляєтеся. Він мене не послухає.

         — Звісно. Він нікого не послухає. Я вже намагався, не раз. Він надто сильно любив вашу матір... Він досі в скорботі і не готовий до шлюбу,— кивнув вампір.— Але натомість, ви, доки користуєтесь свободою...

         Селіна здивовано підвела на нього очі:

          — Ви зараз вирішили пожартувати?

          — Я цілком серйозно. Майбутнє цих земель залежить від вас, по праву народження. І хоч ми всі знаємо, що корона вам не належатиме, але ви все одно маєте певні обовʼязки перед своїм народом.

          Дівчина обурено підвелася. Її очі почервоніли, а кігті видовжилися. Валеріус теж підскочив і швидко поставив барʼєр між ними, перш ніж вона дасть волю гніву. 

           — Вибачте ваша високість, але я мав вам це сказати,— спокійно промовив він.— Як я і казав мене хвилює майбутнє. Прошу вас заспокоїтися і просто вислухати.

           Селіна якусь мить на нього дивилася, роздумуючи над тим, як вчинити далі.

           За кілька метрів від них, Лукреція стурбовано підійшла до Дрейка і тихо спитала:

         — Що трапилося?

         — Здається він її чимось розлютив,— знизав він плечима.

         — Чому він досі живий?— Поцікавився Разієль, спостерігаючи, як Селіна  опанувала емоції і, заспокоївшись, опустилася на диван, з дуже похмурим обличчам. Вампір теж сів, але щит не прибрав.

          — А вона не може,— хмикнув Дрейк.— В нього сила така — ставити барʼєри. Коли Чистокровний когось обертає на вампіра — той стає сильнішим за інших вампірів. І отримує якийсь дар. У всіх вони різні. Дієго розмовляє з тваринами, Лаура керує погодою, Патрік викликає з під землі камʼяні шипи... А Валеріус може ставати невразливим. Навіть Алістер не міг його вбити, хоча багато разів намагався.

           — Чому?

           — Валеріус, знаючи, що практично невразливий, дозволяв собі казати те, що не наважувалися озвучити інші. Цікаво чим він так розлютив Селіну, що вона втратила контроль?

          — Останнім часом вона часто втрачає контроль,— зітхнула Лукреція.— За весь час, що ми навчалися, я жодного разу не бачила її... Такою. 

          — Це її природа, рано чи пізно воно мало проявитися. Таке неможливо ховати вічно...— задумливо промовив Разієль. Він повільно рушив до роялю.— Взагалі дивовижно, що вона досягла такого віку і досі не прийняла Темряву, як частину себе.

          — Як би вона не хотіла уникнути цього, але ти маєш виконати обіцянку, що дав її батьку,— дивлячись йому вслід промовив Дрейк.

          — Хіба я можу її змусити, якщо вона не хоче. Принцеса хоче позбутися цього, чи не правильніше було б їй в цьому допомогти?— Хмикнув Разієль.

          — Але це неможливо,— насупився Дрейк.

          Разієль обернувся і загадково усміхнувся:

         — Повертатися до життя теж вважалося неможливим, але ти це робиш. Раптом справа в тому, що ніхто не шукав спосіб позбутися Темряви? Що як вихід є?

        Дрейк підійшов до нього і суворо поглянув в обличча:

         — До чого ти ведеш? 

         — Ні до чого, просто думки вголос... Через зв'язок я мушу діяти в її інтересах. А її інтерес — позбутися Темряви. 

         Помітивши, що їх розмова набирає небезпечних обертів і Дрейк, судячи з його темної аури, незадоволений туманними відповідями ельфа,  Лукреція підійшла і обережно поклала руку йому на лікоть. Це дивовижним чином подіяло.

          — Ніхто з нас не хоче, щоб сталося найжахливіше і вона лишилася "такою" назавжди. Тому звісно, якби був спосіб допомогти Селіні, ми б неодмінно ним скористалися.— Вона повернулася до Разієля:— але не треба давати їй марну надію. Чи ти чогось недоговорюєш? Ти знаєш, що могло б допомогти?

       — Ні. 

       Лукреція зітхнула і перевела погляд на подругу, що явно була обурена тим, що їй пояснював Валеріус.

      — Якби ж був спосіб їй допомогти....

       Разієль занурений в свої думки пройшовся пальцями по клавішам, і тишу в кімнаті порушили голосні мелодійні звуки. Селіна підвела на нього погляд і знову продовжила слухати Валеріуса.

       Лукреція з цікавістю підійшла до нього:

       — Вмієш грати?

       —Трохи, — кивнув ельф.

       — Зіграй? Будь ласка,— вона кинула погляд повний захвату на клавіші.— Я хочу послухати.

       Разієль залпом випив вміст свого келиху і, поставивши його, неквапливо вмостився. Він глибоко зітхнув і його пальці забігали, створюючи повільну сумну мелодію.

       Лукреція зосереджено спостерігала за його руками, потім перевела погляд на його обличчя:

      — Раз…— стурбовано промовила вона.— Чому ти заграв саме її. Вона чудова, але така… похмура. Все гаразд?

      — Звісно, Руда. Не бери дурниць в свою гарненьку голову.— Він усміхнувся, та ця посмішка здалася їй не щирою.— Можу заграти веселої.

      Лукреція радісно кивнула:

      — Такої щоб схотілося кружляти…

       Разієль усміхнувся і спитав, вказавши на Дрейка, що задумливо дивився на пейзаж закинутого міста за вікном:

      — Сама кружлятимеш чи з кимось?

      Дівчина з підозрою звузила очі і трохи піддалася вперед:

      — Не розумію, на що ти натякаєш?

      — Звісно, не розумієш,— кивнув він і почав грати мелодію, котру зазвичай можна було почути на прийомах і балах. На обличчі Лукреції зʼявилася посмішка і вона почала підтанцьовувати в такт. Ельф заохотливо кивнув на Дрейка. Лукреція ніяково поглянула на нього, потім знову на Дрейка. Глибоко вдихнувши, набираючись сміливості, вона підійшла до чаклуна і, взявши за руку, потягла його танцювати.

      — Це погана ідея…— пробурмотів Дрейк здивовано.

      —Припини, я хочу танцювати, ходімо!— весело промовила вона.— Не запрошувати ж мені Валеріуса. Раптом він все неправильно зрозуміє…— хихикнула Лукреція.

      — А я зрозумію все правильно?— усміхнувся Дрейк.

      — Я впевнена, що так,— вона загадково блиснула очима і поклала іншу його руку на свою талію.

       Дрейк поспішно підняв руку трохи вище і повів її в такт мелодії. Роздумуючи про те, що вона мала на увазі. Він вловив якусь двозначність в її тоні і це не давало спокою. Тим паче в цій сукні вона дійсно виглядала приголомшливо. Йому було важко зосередитися на чомусь окрім дівчини, котру він кружляв по залу. 

       Лукреція заплющила очі і насолоджувалася миттю. Вона відчувала жар його долоні на своїй спині, так ніби між рукою і її тілом не було жодного одягу. І це тепло розтікалося по її венам, зігріваючи і даючи дивне відчуття внутрішнього комфорту.

       Вони рухалися ритмічно і плавно, і здавалося, що ці двоє не вперше танцюють разом, так гармонійно це виглядало. Разієль зосереджено грав, швидко перебираючи пальцями по клавішам.  Ритмічна мелодія, ніби вдихнула життя в цей похмурий, наповнений старовиною зал. Здавалося, що вицвілі кольори шпалер стали чіткіше, світло свічок засяяло яскравіше, кидаючи відблиски навколо. Валеріус на мить перервав свою думку і задумливо спостерігав за парою, що кружляла в центрі кімнати. Крадькома він поглянув на Селіну. Дівчина теж спостерігала. Вона зітхнула і перевела задумливий погляд на ельфа.

       — Ельф не найкраща кандидатура, але якщо це ваш вибір, то згодиться і він,— промовив вампір обережно і тут же осікся — таким гнівним поглядом його нагородила Селіна.

        — Досить!— гримнула вона.

        Музика різко обірвалася, Лукреція і Дрейк зупинилися, але Селіна навіть не поглянула в їх бік. Вона сердито покинула залу прошелестівши своїми спідницями.

        — Не зважайте, то вона на мене,— ніяково усміхнувся Валеріус.    
      

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

        Вони пройшли до просторої кімнати, де слуги лорда вже накрили на стіл. Розмова з Валеріусом, явно була важкою для Селіни, бо вона не зронивши жодного слова длубалася виделкою в тарілці, повністю зосереджена на своїх думках. Лукреція, що сиділа навпроти насупилася, зрозумівши, що подрузі явно не до розмов про Аурею. Вона перевела погляд на Валеріуса:

      — Отже, ви нам розкажете, чого нам не треба робити, щоб не розгнівити Королеву-Змію?

      — Я певен , ви точно не зробите того, чим її «розгнівив» я,— загадково усміхнувся вампір і зробив ковток зі свого келиху.

      — А що ви зробили?— невгамовувалася дівчина.

      — Я дуже наполегливо залицявся, мʼяко кажучи… Моя увага здалася їй надмірною. Вона звинуватила мене в переслідуванні і пригрозила Мілорду, що знищить всіх вампірів, якщо він мене не втихомирить,— весело сказав він і усміхнувся.— Алістер заборонив мені наближатися до її територій, доки вона не дозволить мені це особисто.

      Лукреція здивовано поглянула на своїх супутників.

      —Яка вона?— поцікавився Разієль, ховаючи ніякову усмішку.

      — Прекрасна,— зітхнув Валеріус.— Привабливішої жінки я не бачив, за все своє довге життя. Коли Алістер тільки відіслав мене сюди, двісті років тому, цікавість привела мене до її палацу. Я чув страшні легенди, що лише одиниці лишалися живі після зустрічі з нею. А ще чув, що вона знає найдревніші таємниці нашого світу… Оскільки я невразливий, я мусив її побачити. Я памʼятаю все так чітко, ніби це було вчора. Вона сиділа на своєму троні така велична, бездоганна і прекрасна… Я вперше розгубився і не знав, що сказати. Всі слова ніби вилетіли з моєї голови. Її ж заінтригувало, що вона не відчула від мене страху. Це було чимось новим для неї. Це вже потім вона зрозуміла чому.— Він усміхнувся:— Я збився з ліку скільки разів вона намагалася мене вбити. Я сумую за її темними очима, повними люті.

      — Мабуть нам не варто передавати вітання від вас,— хмикнув Дрейк.

      — Якщо не хочете довести її до сказу, то краще не згадуйте мого імені,— кивнув вампір з усмішкою.— Колись вона охолоне і я спробую знову. Я терплячій.— Він зробив ковток зі свого келиха і спитав:— Чи можу я дізнатися, причину, через яку ви хочете з нею побачитися?

      — Це вас не стосується,— порушила свою мовчанку Селіна.

      — Що ж,— зітхнув Валеріус, зрозумівши причину її такої грубої відповіді.— Як вважаєте за потрібне, Ваша Високосте. 

        За столом запанувало ніякове мовчання. Валеріус з цікавістю спостерігав за Селіною,  що незворушно продовжувала  різати на маленькі шматочки філе в своїй тарілці.

        — Коли плануєте продовжити подорож?— врешті спитав він.

        — Ми не будемо зловживати вашою гостинністю. Завтра вранці вирушаємо.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

        Щойно зʼявилася можливість Лукреція схопила подругу за руку і потягла гуляти містом.
        — Це вбрання зовсім не підходить для прогулянок...— пробуркотіла Селіна, притримуючи поділ сукні, доки вони спускалися старими камʼяними сходами.—  Це дуже непрактично, не розумію тих, хто обирає таке на повсякдень. В ньому неможливо битися... якщо на нас нападуть — ми покійниці, бо не встигнемо нічого зробити. Доки будемо обертатися нас і приріжуть...

       — Не перебільшуй. Хто на нас тут нападатиме?— усміхнулася Лукреція і окинула поглядом закинуті будівлі.

        — Будь хто...— насупилася Селіна.

       — Ти ж така не через сукню? Що тобі казав Валеріус? Ми бачили, що ти втратила контроль,— обережно спитала Лукреція.

        — Я знала, що ти потягла мене катувати, щоб добути інформацію,— нарешті усміхнулася Селіна.

       — Точно, і ми гулятимемо, доти, доки ти мені все не розповіси,— засміялася руда.

       — Ти дуже підступна і жорстока,— награно насупилася вампірка.

       — Не муч мене, розповідай. Про що ви говорили?— нетерпляче сптала Лукреція.

       Посмішка зникла з обличча Селіни, вона глибоко зітхнула і тихо промовила:

       — Він сказав що переживає за майбутнє вампірів. І що якщо щось станеться зі мною і батьком, то почнуться міжусобні бої за владу...

       — Але ж тут нічим не зарадиш,— насупилася Лукреція.

      — Він сказав, що я маю обовʼязок перед своїм народом і мушу "подбати" про те, щоб зʼявився спадкоємець...— ще тихше відповіла Селіна ніяковіючи.

      — Тобто?

      — Натякнув, що я маю порушити головну батькову заборону, доки користуюся свободою... І укласти таємний шлюб...

     — З ким?— не вірячи своїм вухам спитала Лукреція.

     — Байдуже...

     — Він напевно від старості втратив розум. Не зважай на нього. 

     — Тобі легко казати. Ти не народжена з обовʼязком перед народом...— невдоволено пробуркотіла  Селіна.

      — Взагалі то, я була народжена з обовʼязком...— ніяково поправила її Лукреція.

      — Вибач...я не хотіла...— Селіна одразу винувато поглянула на подругу.

      — Не переймайся, я вже не переживаю через це...— зітхнула Лукреція. — Більше, ні.

     Вони йшли запиленою вуличкою повз старі камʼяні будівлі, вкриті тріщинами і оповиті мовчазною тишею. 

     — Чому? Що змінилося?

      — Я побачила все з іншого боку. Я вдячна Багатоликому, за те що він дозволив мені спробувати життя на смак. Віднедавна, я почуваюся вільною. Від мене ніхто нічого не вимагає і не чекає. Я можу робити, що захочу і не переживати, що розчарую когось... Якби я стала жрицею, мій світ був би обмежений стінами храму. Я б ніколи не зустріла тебе, ніколи б не могла подорожувати, як би на це не було особливої волі Хаоса, чого ніколи не траплялося... Отже я б ніколи не покинула стіни храму, спілкувалася б лише із жерцями і неймовірно довго чекала б на свою наступницю... Зараз я розумію скільки всього заборонено жрицям: танці, різні смаколики, зручний одяг, захоплення, а ще ніякої любові.

     —  Точно, жриці Хаосу не можна загравати з чоловіками, тим паче з двома,— кивнула Селіна.

     — Я не заграю з двома,— заперечила закотивши очі Лукреція.— Вчора, коли Дрейк казав про перспективи, я зрозуміла, що з Вінсентом в мене немає майбутнього. Він лорд, а я лише його підлегла. Він ніколи не одружиться зі мною. Я не гожуся на роль "леді Бекк", а бути його коханкою — це шлях в нікуди. Ми не рівні. Я маю його забути і здається, Дрейк не проти мені в цьому допомогти.

       — Але Дрейк сказав, що не хоче давати нікому надію, "доки не завершить, свою справу"...— нагадала їй Селіна.

       — Я не спішу заміж,— усміхнулася Лукреція.— Нам обом треба час придивитися один до одного.

      Селіна вже збиралася прокоментвати це, раптом насторожено озирнулася. Вони забрели до вузької  вулички, яка колись, можливо, була затишна і сповнена життя, але тепер лякала своєю бездушністю. З темних вікон без рам на них дивилися темрява, в якій відчувалася порожнеча.

        — Це місто лякає мене більше ніж той ліс...— нервово промовила вампірка і схопивши однією рукою спідниці, а іншою лікоть Лукреції, потягла її назад.— Ходімо до маєтку. Мені тут не подобається.

       — Тут хтось є?— дівчина озирнулася, намагаючись помітити те, що насторожило подругу.— Що тебе налякало?

       — Тут повно неупокоєних душ... Вони ховаються в темряві... 

       — Хіба вони нам можуть зашкодити? Духи не можуть з нами взаємодіяти...

       — Байдуже... Мені не по собі, коли вони дивляться...

       Лукреція кивнула і вони квапливо рушили до маєтку. 

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

         Селіна увійшла в кімнату і застигла. Вона відчувала чиюсь присутність, ніби хтось спостерігав за нею. Дівчина озирнулася. Мурашки пройшлися вздовж хребців — інстинкти не зраджували її ніколи, хоч вона не бачила жодної загрози, але була певна, що зараз в кімнаті не сама. Повільно вампірка почала розстібати застібки сукні, вирішивши робити вигляд, що ні про що не підозрює і заразом позбутися зайвих шарів одягу, що заважали швидко рухатися. Кожен мʼяз був напружений, вона була готова миттєво вихопити зброю і лише чекала слушного моменту. Мереживна маса сукні впала додолу, дівчина відкинула її геть лишившись в корсеті і нижній спідниці. Скоріше інстинктивно, ніж фізично відчула позаду себе рух. Обертаючись, вона вихопила кинджал і притисла до горла чоловіка в чорному капюшоні, готова не вагаючись зробити останній рух.

      — Чудова реакція,— промуркотів Самайн, вічуваючи холодне лезо.— Чому ж зупинилася?

      — Як ти тут опинився?— здивовано спитала Селіна, прибравши зброю.

      — Один з моїх Тіней слідкував за вами, щоб мені не довелося тебе шукати.

      — Хто?— незрозуміла вона.

      — Слуга мій.

      — Я нікого не помічала,— насупилася вампірка.

      — Ми вміємо ховатися в темних кутках. Раніше це була лише моя здібність, але мій чорнокнижник вигадав, як продовжити життя смертним, що присягнули мені на вірність і перетворив їх в Тіні.

      — Чому ти мені це розповідаєш? Не думаю, що це загальнодоступна інформація.

      — Відвертість за відвертість, принцесо,— усміхнувся він.

      — Я думала після розмови з татком, ти уникатимеш зустрічі зі мною,— опустивши очі в підлогу промовила вона.

      — Я не люблю коли мені щось забороняють, не пояснюючи причин.— Він зробив крок і опинився впритул до неї. Дивлячись згори їй в очі, загрозливо спитав:— Що в тому пророцтві? Чому ти сказала, що я загроза для тебе?

      Селіна затамувала подих, почуваючись некомфортно під його пильним поглядом.

       Відповісти їй завадив стук в двері.

      — Саме час показати, як ти ховаєшся,— поспішно промовила вона і вказала на погано освітлений кут біля туалетного столика. Демон невдоволено зціпив зуби і зробивши кілька кроків, щойно опинився в тіні, розчинився в повітрі.

       Селіна підійшла до дверей, відчинила і здивовано звела брову, побачивши Дрейка.

       — Я заходив кілька хвилин тому, тебе не було,— з претензією промовив він, увійшовши і роззирнувшись.

       — Ми з Лукрецією прогулювалися,— закотивши очі, втомлено промовила вона.

       — Разієля немає в його кімнаті.

       — Тут його теж немає,— знизала вона плечима.— Він останнім часом, якийсь підозріло тихий.  Можеш зазирнути під ліжко, якщо від цього тобі стане спокійніше.

       — Не буду, я вірю,— буркнув він, задумливо поглянувши на неї. Селіні здалося, що він хоче щось сказати, але чомусь стримує себе.

       — Тебе щось турбує?

       — Алістер наказав не чіпати Раза, доки ти не опануєш силу, але я маю тебе попередити.

       — Про що?

       — Якщо ельфа вбʼє хтось інший, і станеться непоправне, про що він попереджав…

       Селіна спохмурніла:

       — Треба заборонити йому бродити десь самому, доки не знайшов собі неприємності…

       — Боюся, що саме твоя необережність притягне до нього неприємності,— промовив Дрейк.

       — Що ти маєш на увазі?

       — Твій батько наказав мені слідкувати, щоб поруч з тобою не було того демона з таверни. Він вважає його загрозою.

        — Отже пророцтво про нього?— затамувавши подих, Селіна чекала його відповіді.

        — Мілорд не певен в цьому, але вважає вашу зустріч підозрілим збігом. Нащастя, ти не закохаєшся ні в кого, доки є звʼязок з ельфом.. Я дуже сподіваюся, що у випадку наступної зустрічі з демоном ти або покличеш мене, або нейтралізуєш його самотужки.

         — Я зрозуміла тебе,— задумливо кивнула Селіна.

          Дрейк попрощався і вийшов з кімнати.

          Щойно Селіна закрила за ним двері, перед нею зʼявився невдоволений Самайн.

         — Я чекаю пояснень.

         — Спершу заприсягнися, що не вбиватимеш Разієля.

         — Він загине, якщо причетний до вбивства моєї родини.

         — Я не дозволю цьому статися,— загрозливо промовила дівчина.

         Брова Самайна поповзла вгору, він скептично хмикнув.

         — З твоїх уст це звучить досить кумедно,— він усміхнувся і з викликом спитав:—як же ти мене зупиниш? Покличеш свого охоронця?

         — Чому ти вирішив, що я не впораюся з тобою сама?— з хитрою посмішкою спитала вона.

        — Давай дивитися на ситуацію тверезо,— саркастично промовив він, пройшовшись поглядом по її тендійтній фігурі.— Ти трохи не вийшла розміром, щоб становити загрозу для такого як я.

         Давно ніхто не дорікав Селіні за зріст і, зважаючи на цілком кепський настрій сьогодні і постійну потребу стримувати гнів, щоб ненароком когось не вбити, — це було останньою краплею. Демон не встиг зреагувати, як за мить з гуркотом опинився на підлозі. Холодне лезо клинка торкалося його шиї. Селіна з незворушним виразом обличча, стояла над ним, упершись ногою йому в груди. 
        — Хоч вбити я тебе і не можу,— промуркотіла вона лагідно,— але можу зробити нашу зустріч незабутньою...

        З холоднокровною посмішкою вона націлила лезо клинка йому в пах.

        — Відчуваю, що кожна зустріч з вашою сімейкою назавжди в моїй памʼяті...— пробуркотів Самайн, невдоволено стиснувши щелепу.

        — Отже, ми домовилися?— Селіна прибрала клинок  і зробила крок назад. — Ти не чипатимеш Разієля, а я не чипатиму... твою надію на спадкоємців.

        Демон підвівся і поглянув їй в очі, нависаючи над нею мов гора.

         — Я звикла до таких поглядів з самого дитинства, цим ти не змусиш мене ніяковіти,— усміхнулася дівчина.

         — Що ж, так навіть цікавіше,— він хитро блиснув очима.— Домовилися, маленька принцесо. Я не чіпатиму Равенхарта. Поки що.

         — Чудово. Одразу б так.

        — Розповідай, що тобі напророкували? 

         Селіна втомлено сіла на ліжко і розповіла йому все, що їй відомо про власне пророцтво. Демон, насупившись, вислухав і задумливо зітхнув:

          — Я поговорю з Данте, він вигадає, як можна обійти прокляття. 

          — Навряд його можна обійти,— зітхнула Селіна приречено. — Створивши зв'язок я лише відстрочила невідворотнє.

          — Якщо ти знайшла одну лазівку, то можуть бути й інші.

        Він розтанув в тінях, лишивши її насамоті.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

    Дрейк задумливо стояв на ґанку. Він дивився на мертві вулиці, але не бачив їх, занурений в свої роздуми. Його не покидало відчуття, що він дарма гає час, супроводжуючи Селіну і Лукрецію. Він мав би зараз шукати спосіб дістатися до Андріани, якщо йому справді судилося її зупинити. В чому він теж не був певен на всі сто. Алістер на протязі цих трьох років, вперто наполягав на тому, що саме він має покласти край війні, але чоловік гадки не мав чому? І головне як? Що за сила відіслала його сюди, чому саме його?

       — Гм…

       Дрейк обернувся і питально звів брову чекаючи, що скаже Валеріус.

       — Я звісно не маю нічого проти… Але мені здається, що ельфові не варто багато пити. Не хочеться давати Її Високості ще один привід на мене сердитися. Якщо він на ранок буде не в формі, скоріше за все, крайнім буду я. Зважаючи на те, що вона і без того сердита на мене.

       Дрейк важко зітхнув, роздумуючи про те, нащо йому воно все треба.

      — Багато випив?

      — Вже третя пляшка… Він в головному залі. Здається в нього якісь проблеми. Не думаю, що для правиці Арнієля така поведінка нормальна.

      — Селіна його проблема,— зітхнув Дрейк і пішов в будинок.

      Разієль сидів спиною до клавіш і понуро дивився собі під ноги. В одній руці він тримав напівпорожню пляшку. Ще одна порожня лежала поруч на підлозі.

    — Рапунцель, з тобою все гаразд?— насупившись спитав Дрейк.

    — Все чудово, — не підводячи голови буркнув Разієль і зробив ковток.

    — Настільки чудово, що ти весь вечір зазираєш в пляшку?— скептично хмикнув чаклун.

    — Тобі яке діло?

    — Ніякого,— знизав плечима Дрейк.— Але я зацікавлений щоб ця подорож завершилася якомога швидше і бажано успішно. Якщо ти на ранок не стоятимеш міцно на ногах, це нас затримає.

    — За це не переймайся. Я теж зацікавлений, щоб ця подорож закінчилася швидко і успішно.

    Дрейк сів у крісло навпроти, склавши руки в замок, він задумливо зітхнув. Разієль підвів на нього очі і клацнув пальцями. Миттю до них підскочив слуга і простягнув чаклунові пляшку. Дрейк відкоркував і мовчки зробив ковток. Якийсь час в кімнаті панувала тиша. Дрейк чекав. Разієль був саме в тому стані, коли хочеться виговоритися, а він був готовий вислухати. 

       — Я недооцінив силу звʼязку. Я дурень, вважав, що зможу себе контролювати, але це стає дедалі важче.— Порушив тишу ельф, дивлячись перед собою.— Мене тягне до неї з кожним днем сильніше. Натомість вона байдужа і неприступна. Це геть не сходиться з тим, що я читав про звʼязок.  Це була найгірша з моїх ідей... краще б кинувся в прірву...

      — Хіба в тебе був вибір?— здивовано спитав Дрейк.

      Разієль лише важко зітхнув:

      — Вибір є завжди. Та цього разу я схибив. Я відчуваю, як мене розриває з середини від ревнощів... Я ніколи до цього не ревнував. Це жахливе відчуття, воно отруює мій розум... я не хочу це відчувати... це так безглуздо, вона ніколи не буде моєю, але я не можу зосередитися на чомусь окрім того, що в неї за справи з тим демоном...

       — Не має в неї з ним справ,— впевнено промовив Дрейк.

       У відповідь Разієль сумно всміхнувся:

       — Це вона тобі так сказала?— він поставив порожню пляшку на підлогу і з цікавістю спитав:— якщо нічого немає, тоді що він робив сьогодні в її спальні?