Розділ 13

        Ліс здавався безкінечним і чим далі, то похмурішим. Повітря тут було надміру вологе, а напівтемрява не віщувала нічого доброго.  Ці ліси були погано дослідженні, саме тому лишалося загадкою — хто міг ховатися в темних закутках. Та хтось певно ховався, бо іноді виникало відчуття, що поруч хтось є, слідкує за ними, крадеться і вичікує.

      Вони вже другу добу їхали цим лісом орієнтуючись старою лісовою дорогою, якою користувалися вкрай рідко. Колись давно, коли ліс був молодим, цей щлях був відомим торговим маршрутом, котрий з часом став дуже небезпечним.       

      — Чому ти змінила думку, ти ж не хотіла зупинятися в містах?— спитав Дрейк обернувшись до Селіни.

       Дівчина нагородила його гнівним поглядом і продовжила зішкрібати засохлу кірку бруду з свого одягу. Вона робила це постійно. Бруд з озера, в якому вона плавала напередодні, міцно пристав до її одягу, шкіри і волосся, тому вранці вона оголосила, що їм треба скорегувати свій шлях і навідатися до маєтку одного з лордів-вампірів.

      — Як донька правителя, я маю постати перед королевою в належному вигляді.

     — Тим паче в нас все одно закінчуються запаси прісної води,— знизала плечима Лукреція і кинувши погляд на брудну Селіну додала:— Вода в цих джерелах не викликає довіри. Тож нам все одно треба було б зупинитися в місті.

      — В місті не вийде, доведеться їхати одразу до Валеріуса,— відповіла Селіна.

      — Чому?— здивувалася Лукреція.

      — Маєток Валеріуса знаходиться неподалік від земель, які Аурея оголосила своїми. Місто порожнє, бо Валеріус мав необережність розгнівити королеву,— пояснив Дрейк.

      — Чим саме?— зацікавилася Лукреція.

      — Він розповів про це лише батькові,— знизала плечима Селіна.— Мені нічого не відомо, знаю лише, що батько віддав Ауреї землі для змій, в якості компенсації.

       Вони все далі заглиблювалися в ліс і, здавалося, йому не буде ні кінця ні краю. Тиша навколо гнітила і час тягнувся надто повільно.  Лукреція врешті порушила мовчанку:

       — Ця тиша таки моторошна.  Давайте поговоримо про щось?

       — Ти не боїшся, що наші голоси привернуть увагу якихось потвор?— скептично поцікавився Дрейк.

      — Хоч якась розвага буде, тут можна вмерти від нудьги,— хмикнула Селіна.

      — Ти вчора вже розважилася, тобі мало?— здивовано, обернувся до неї Разієль.

      — То було вчора,— знизала вона плечима.

      — Ви обоє боїтеся неприємностей?— з посмішкою спитала Лукреція у чоловіків і грайливо підморгнула Селіні.

       — У нас просто ще не атрофувався інстинкт самозбереження,— відповів її Дрейк.

       Лукреція засміялася помітивши, як закотила очі Селіна.

       — Отже ми вирішили. До того ж це буде корисно, щоб ми пізнали одне одного і стали командою,— не вгамовувалася Лукреція.

       — Про що ж ти хочеш говорити?— здивувалася Селіна.

       — Про особисте,— хитро усміхнулась руда.— Разієль, почнемо з тебе.

       Ельф здивовано обернувся:

        — І що ж тебе цікавить?

        — В тебе є дружина? Ти ж найстарший з нас? Мабуть вже встиг одружитися?

        — На щастя, ні,— спохмурнів він і втупився перед собою.

        — Чому ні?— зацікавилася Селіна.

        — Не до того було.

        — А скажи, до зустрічі з Селіною, тобі хто більше подобався: блондинки чи брюнетки?— спитала Лукреція.

        Ельф обернувся і, підморгнувши, з хтивою усмішкою, промовив:

        — Руді.

        Селіна пирскнула зі сміху, Лукреція почервоніла. Блиснувши зло очима, вона перевела погляд на Дрейка:

         — А ти Дрейк? Тебе хтось чекає?

        Лише зараз Селіна зрозуміла до чого вона все затіяла і опустила голову ховаючи усмішку.

        — Ні. Ніхто не чекає,— похитав головою Дрейк.

        — Теж не до того було?— хмикнула ядовито Селіна.

        — Я вирішив не давати нікому марних сподівань. В мене немає перспектив, які б дозволили заводити сімʼю.

         — Лестер тобі не платить за службу?— спитав Разієль.

         — Платить. Справа не в матеріальному забезпеченні. Щоб заводити родину, треба бути впевненим у своєму майбутньому, а в мене цього поки немає. В мене є одна незавершена справа. Після неї, як лишуся живим, можна буде подумати про сімʼю.

         — І ти, звісно, не розповіси, що то за справа?— усміхнувся Разієль.

         —То вас не стосується,— кивнув Дрейк.

         — Добре,— протягнула Лукреція. — Те ж саме питання, що було Разієлю: блондинки чи брюнетки?

         Дрейк замислився:

         — Справа не в кольорі волосся, а в тому твоя це людина чи ні,— врешті промовив він.

         — Тобто: твоя не твоя? Як зрозуміти, твоя чи не твоя?— зацікавилася Лукреція.

         — Твоя людина — та з якою тобі комфортно. З якою у вас є щось спільне, якісь цілі в житті, погляди... Інтереси можуть бути різними, характери, але має бути щось всередині людини, щось споріднене. На зовнішності далеко не заїдеш, тим паче вона дуже оманлива.

         — Наприклад?— Лукреція уважно ловила кожне його слово, доки він знову не закрився в своїх похмурих думках.

          — Ну, наприклад, взяти Селіну...— задумливо почав Дрейк, а вампірка здивовано підвела голову припинивши шкребти шмат бруду на своїх штанях.— При першій нашій зустрічі, вона здалася мені тендітною ніжною дівчиною, а виявилося...

          — Що?— загрозливо спитала Селіна.

          — А виявилося, що ти не така вже тендітна, зовсім не потребуєш захисту і вбила вже мабуть більше людей, ніж я зустрічав за останні три роки,— продовжив він, ніби не почувши в її голосі загрози.— Для мене людське життя має цінність і я б не став вбивати лиш через те, що мені хтось не подобається.

          — Взагалі то, людей я ще не вбивала,— заперечила діловито Селіна.— Ти був перший і оскільки лишився живий, то ти не людина, і не рахуєшся.

          — Цікаво, а хто ж я тоді?— хмикнув Дрейк.

          — А це ти нам скажи, Дрейк,— з підозрою промовила вона.

          — Я простий смертний.

         — Ну, звісно. Для смертних — це ж звичне діло воскресати,— не вгамовувалася Селіна.— Мені от цікаво, якщо відрубати тобі голову, то вона приросте назад чи відросте нова?

          — А ти перевір,— обернувся він і з викликом поглянув на неї.— А я тоді отримаю можливість перевірити чи відросте твоя.

          — Темрява не дасть тобі це зробити, а пошматує тебе на клапті,— усміхнулася вампірка.

         — То викликай її одразу, нащо ці прелюдії?— так само ядовито, запропонував Дрейк.

         — Досить!— зло крикнула Лукреція.— Невже ви двоє не можете спілкуватися нормально?

         — Ми жартуємо,— почав виправдовуватися Дрейк.— Як ти могла подумати, що ми серйозно?

         — Ми ж пообіцяли тобі,— кивнула з найневиннішим виглядом Селіна. Та Лукреція помітила, якими вбивчими поглядами вони з Дрейком обмінялися.

         — Чомусь я вам не вірю,— невдоволено промовила руда.          

 ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
          

      Дейв Бранн мчав до столиці майже не зупиняючись. Він дозволяв собі короткий відпочинок, коли прибував до наступного на своєму шляху міста, де міняв втомленого коня на нового. Їв, спав і одразу в путь, не гаючи жодної хвилини.

       Нарешті його вороний кінь пройшов браму в місто-фортецю. Дейв рушив головною вулицею в бік королівського палацу. Вулиці міста кишіли містянами, що гомоніли йдучи по своїм справам.  Торговці голосно прикликали покупців, нахвалюючи свої товари. Діти бігали вулицею, ймовірніше всього, навмисне натикаючись на неуважних перехожих, лишали їх без чогось цінного, до чого могли дотягтися маленькі рученята. Дейв усміхнувся помітивши, як один з хлопчаків, хутко перевірив кишені якогось огрядного пана і, так само швидко, зник з поля зору зі своєю здобиччю. Він впорався на відмінно, пограбований пан навіть не помітив, що відбулося. Дейв з іронічною посмішкою згадав, як в тому ж віці радів коли вдавалося щось поцупити, як чимдуж тікав, ніби за ним гналася вся королівська гвардія і серце вистрибувало з грудей. Та зазвичай ніхто не гнався за ним, бували звісно випадки коли хтось здіймав гвалт, але його ніколи не ловили. Окрім останнього разу. Тоді йому не пощастило запустити руку в кишеню чаклуну, котрий не дозволив йому просто втекти. Він щось в ньому побачив, повірив в нього і запропонував стати його учнем.

      Від спогадів його відволік гучний голос торговки, що надто емоційно нахвалювала свій товар. В ніс вдарив аромат випічки з пекарні, повз, яку він проїжджав і шлунок нагадав йому, що він не їв з учорашнього вечора. Та справа була невідкладна, тому Дейв вирішив не зупинятися навіть на кілька хвилин, щоб перекусити.

      Галасливу кокофонію звуків міста розірвав мелодійний спів. На центральній площі міста мандрівні актори давали виставу і, хоч початок Бранн пропустив — це не завадило одразу зрозуміти суть сюжету. На сцені прикрашеній квітами, скраю сиділа дівчина з накладними ельфійськими вухами і сумно співала про зраду свого чоловіка з лихою чаклункою. Її тонкі пальці бігали по струнам мандоліни, створюючи тужливу мелодію, що підкреслювала всю тугу дівчини.  Одночасно з тим, в центрі сцени інший актор, що грав її чоловіка жартівливо залицявся до «відьми», яку зображували навмисне старою і потворною.

       Дейв усміхнувся і, похитавши головою, рушив далі. Навряд кінцівка цієї вистави змінилася з тих часів, як він бачив її в останнє. Скоро на сцені зʼявиться герой рятівник «Ілай», який врятує нещасну дівчину, вбʼє відьму, дасть копняка зрадливому бовдуру чоловікові і покладе край війні…

       Реальність відрізнялася від народної творчості. Король Ілай не міг так просто покласти край війні, що точилася надто довго. Не мав можливості вбити Андріану і дати «копняка» ельфійському королю...

       Минула майже година і ось вже Дейв Бранн йшов широкими розкішно оздобленими коридорами палацу. Він ледь стримувався щоб не демонструвати, так явно, свій захват від всієї величі цієї будівлі. Він був тут вперше, хоч і провів все дитинство неподалік королівської резиденції. Таким, як він дорога сюди була закрита.   

      Дейва провели до зали для нарад. Ілай Редстоун — перший, кого він побачив. Правитель Вілларії сидів в оточенні своїх радників, ліниво відкинувшись на спинку крісла і підперши голову рукою слухав одного міністра, що затинаючись, щось намагався пояснити. Про що була розмова, яку перервав його візит Дейв не почув, бо всі розмови стихли, щойно він увійшов.

     Бранн вклонився опустивши очі долу і чекаючи, дозволу говорити.

     — Посланець від Лорда-Командуючого північно-східного кордону, Ваша Величносте,— промовив слуга, що провів Дейва сюди.

     Король жестом відпустив міністра і зацікавлено поглянув на  парубка, що покірно схилив голову.

     — Є новини від Блекка?

     — Лист, Ваша Величносте,— промовив Дейв швидко вихопивши свиток з внутрішньої кишені куртки. Він подав його слузі, котрий передав послання королю. Ілай неквапливо взяв пергамент, зірвав печатку, ніби навмисно повільно. Кинувши погляд на радників, що застигли, затамувавши подих, він почав читати. Лише зараз Бранн помітив по праву руку від короля ельфійку.

      Хоч і бачив її вперше, але Дейв добре знав, хто вона. Королева Елена. Законна дружина Арнієля. Та через кого почалася війна. Дейв швидко відвів погляд, доки ніхто його не помітив. Короткої миті вистачило, щоб відмітити надзвичайну вроду цієї жінки. Вона мала тонкі тендітні риси обличчя, білосніжну шкіру і сині очі, що незмінно привертали увагу. Чорне волосся, прикрашене діадемою з дорогоцінними каменями, спадало на її плечі. В цій білій сукні вона виглядала величною і крихкою одночасно. Хоча Дейв знав, що вона не така вже й крихка, якою здавалася. Не кожен чоловік зміг би обійти охорону всього ельфійського палацу і винести зі скарбниці головну реліквію королівського роду. Якби вона цього не зробила, напевно Арнієль вже б знайшов спосіб її вбити і вже б давно коронував свою коханку. Та без корони — коронація неможлива. І лише Елена знала де захована головна ельфійська святиня.

       — Цікаво…— задумливо промовив Ілай, не відриваючи очей від паперу.— Принцеса ночі захопила в полон Равенхарта.

       — Вампіри вступили в війну?— здивовано спитала Елена.

       — Ні, лише вона,— читаючи далі відповів Ілай.

       — Але це може свідчити про те, що якщо військо Арнієля перейде гори, то Лестер буде на нашому боці…— припустив один з радників.

       —Ми б хотіли допитати Равенхарта, чому ти прибув без нього?— поглянувши поверх пергаменту спитав король.

       — Нажаль, Ваша величносте,— зніяковів Дейв,— він тепер власність Селіни…

       — Власність?— здивовано перепитав Ілай, прибравши в бік пергамент, щоб краще роздивитися гінця.

       — Вона привʼязала його до себе кривавим звʼязком, Ваша Величносте.

       Елена вражено зойкнула. Ілай невдоволено стис губи і перевів погляд на слугу: поклич вампірського посла. Слуга вийшов, а король продовжив читати хмурячи брови.

       — Данні отримані від Равенхарта збігаються з тим, що нам повідомив Мортон з Південного кордону… Отже вони дійсно готуються переходити гори. Добре що ми контролюємо ситуацію. Ельф не сказав де саме вони планують переходити?

       — Ні, сказав, що йому навмисне не повідомляли цієї інформації, боючись, що він потрапить в полон.

       — Ну, звісно,— кивнув Ілай.

       — Я певен,  Ваша Величність, що вони нападуть на території підконтрольні Мортону,— рішуче промовив військовий радник.— Саме з того боку, за даними розвідки базуєтся кілька тисячне військо. Ця територія ними вже добре розвідана, тому це найлогічніший варіант.

       — Ти це вже казав,— кивнув король і знову поглянув в пергамент. — Будемо готуватися. Щойно Блекк отримає зброю, влаштуємо їм теплий прийом. Судячи з усього, Леді Лестер має досить навичок щоб вбити істоту?— він з цікавістю поглянув на Дейва.

       — Вона краща з учнів Академії, Ваша Величносте. І до того ж безсмертна. Я на власні очі бачив, як вона змогла відновитися після смертельних поранень випустивши пітьму,— впевнено відповів Дейв.

       — Отже не будемо заважати принцесі розважатися,— усміхнувся Ілай.

       Двері відчинилися і в кімнату увійшов чоловік в чорному капюшоні. Ховаючи руки в широких рукавах мантії він став поруч з Дейвом і схилив голову перед королем.

         — Посланець Вампірського Двору, Ваша Величносте,— оголосив слуга.

         — Ліаме, хоч леді Лестер і присягнула нам на вірність, але ми не можемо вимагати її негайної присутності. Треба офіційно запросити до нашого двору Принцесу Ночі з її васалом.

         — Васалом?— перепитав вампір, поправивши капюшон, щоб краще бачити короля.

         — Так, вона взяла собі в васали праву руку Арнієля, ми б хотіли з ним поговорити.

         — Боюся це малоймовірно, Ваша Величносте,— обережно промовив Ліам.— Щойно Мілорд дізнається про це свавілля її Високості — він вбʼє ельфа. В нього практично немає шансів лишитися в живих.

        — Не варто недооцінювати Разієля, він знайде спосіб викрутитися,— усміхнулася Елена. І перевела погляд на Дейва:— Скажіть будь ласка, скільки минуло часу між першим і другим укусом? Це відбулося швидко?

        — Кілька днів, Ваша Величносте,— відповів Дейв, не розуміючи, яке це має значення.

        — Отже в нього був час подумати,— кивнула Елена. І повернувшись до Ілая пояснила:— Я добре знаю Разієля, він ніколи б не дозволив цьому статися, якби не переслідував своїх цілей. Арнієль цінував його за здатність наперед передбачати кроки супротивника. Він знайде спосіб уникнути смерті будьякою ціною.

        — Хочете сказати, що є ймовірність, що він пішов на це добровільно?— здивовано спитав Ілай.

        — Я впевнена в цьому. Думаю йому вигідне покровительство вампірської принцеси,— задумливо промовила Елена.— В Разієля завжди були свої інтереси.

        — Які в нього можуть бути інтереси?— скептично поцікавився король.

        — Звісно мені вони не відомі. Але він заслужив довіру Арнієля не через те, що готовий пожертвувати життям заради нього, а тому, що ця посада відкривала перед ним всі двері. Тепер вже я можу зізнатися, що це саме він допоміг мені втекти з артефактом. Він служить короні, але ніколи не вважатиме Андріану своєю королевою. 

        ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       Коні неспішно брели дорогою, водячі врізнобіч вухами і насторожено фиркали. Вологий, ковзкий мох під копитами заважав тваринам рухатися швидко. Одноманітний пейзаж, напівтемрява і абсолютна тиша — ця подорож здавалася безкінечною. На шляху їм не траплялося жодної тварини. Ліс здавався порожнім, позбавленим будь чого живого, окрім моху і комах, що сяяли навколо. 

        — Разієлю, як тобі вдалося побачити потвору і вижити?— задумливо спитала Лукреція.

        — Я втік, як останній боягуз, доки він вечеряв моїм загоном. Я не пишаюся цим вчинком,— опустив очі Разієль.— Після того ми витратили пʼять марних років на пошук інформації про те, що це за істота і як її позбутися. І нещодавно в королівській бібліотеці один з бібліотекарів знайшов щоденник одного мандрівника. В ньому розповідалося про Клинок Айрона — зброю, якою можна вбити Древнього.

        — А як ви дізналися, що він саме в Ауреї?— поцікавилася Селіна.

        — Бо цей мандрівник описував зброю, яку бачив на власні очі в її палаці. Він один з небагатьох кому пощастило повернутися звідти живим. Він писав, що саме Айрон подарував їй цей палац. Вона була його нареченою. 

        — Хто цей Айрон?—Насупившись спитала Лукреція.— Не памʼятаю, щоб чула про нього на уроках історії.

         — Ніхто не чув. Здається він жив, ще до того, як літописці почали писати історію... Напевно якийсь могутній воїн, якщо володів такою зброєю,— знизав плечима Разієль.     

••••••••••••••••••••••••••••••••••••• 

      Надвечір вони зробили привал, на лісовій галявині, схожій на ту, що була вчора, але вже без озера. Вмостившись біля багаття, вони почали вечеряти, діставши залишки провізії, яку взяли з собою ще в Редвелі.

      — Вінсент сказав, що ти «знайдеш, як змусити її співпрацювати». То, що ти плануєш?— Поцікавилася Лукреція у подруги.

      — Я так боялася зустрічі з батьком, що навіть не думала про це… — зізналася Селіна.— Раз, а як ти планував отримати зброю?

      — Я сподівався домовитися. Вона замкнена в своєму палаці, обовʼязково має бути щось, чого їй би хотілося,— задумливо відповів Разієль.— Я б дістав їй те, що вона хоче і отримав би зброю, яка їй не потрібна.

      — А якщо домовитися не вийде?— скептично спитав Дрейк.

      — Чи є в неї слабкості?— Лукреція повернула голову до Селіни.

      — Вона одна з Древніх, можливо така ж древня, як і істота з провалля. Навряд в неї є слабкості. Тим паче, навіть батько, вирішив з нею не звʼязуватися і добровільно віддати їй частину земель,— промовила Селіна.

      — Але якщо вона не може покинути палац, то ми можемо відволікти її увагу і викрасти зброю?— запропонувала Лукреція.

      — Якщо вона дозволить вам покинути її палац,— хмикнув Разієль.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

      На світанку наступного дня вони врешті покинули похмурий моторошний ліс.
      Попереду виднілося місто привид, яким керував Валеріус. Ще здалеку було помітно, що місто закинуте. Наблизившись і проїзжаючи головною порожньою вулицею, вони бачили напівзруйновані від часу будинки, вкриті пилом, павутиною і забуттям. Тут не було жодних ознак життя — ні тваринки, ні рослинки... Жодного звичного для великого міста звуку, лише могильна тиша, яку іноді порушував скрип якихось деревʼяних дверей, що хиталися на завісах від легкого подиху вітру. 
       В центрі міста був маєток. Єдиний справний і доглянутий. Мандрівники спішилися і саме тоді, головні двері відкрилися і сходами почав неспішно спускатися до них старий сивий чоловік в чорному костюмі. Він виглядав старшим за Алістера, проте, незважаючи на похилий вік, він рухався досить жваво. Густі сиві брови поповзли вгору, щойно він угледів Селіну з ніг до голови в чорній грязюці.

        — Ваша Високість... Я приємно вражений бачити вас тут... Що з вами трапилось?

        — Ми знайшли в лісі Чорну Твань,— трохи зніяковіла вона.

        — Ви не постраждали?— занепокоєно спитав він.  Не відводячи від неї очей, він клацнув пальцями і миттю з маєтку вийшло двоє слуг. Вони забрали коней і повели геть.

       —  Ні, все гаразд, але в такому вигляді я не можу зʼявлятися перед Ауреєю...

       Валеріус здивовано застиг:

      — Ви хочете нанести офіційний візит Королеві Змій?— спитав він.

      — Так,— кивнула Селіна.— Ви мали нагоду з нею поспілкуватися, тому я вирішила, що зможете нам дати корисну пораду, як знайти до неї підхід?

     — Звісно, Ваша Високість,— ніяково усміхнувшись, відповів він. — Я накажу підготувати вам кімнати, а коли будете готові, ми про все поговоримо.

     — Це так любʼязно з вашого боку,— кивнула Селіна

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••