Розділ 12

       Щойно Дрейк повернувся з маєтку Дієго, вони поспішно вирушили в дорогу.

     Похмуре небо було затягнуте темними грозовими хмарами. Втім вони завжди висіли над цими землями і ніяк не віщували зливу. Створені за допомогою магії,  вони приховували місцевість від сонячних променів. Холодний вітер підганяв їх в спину, завиваючи навколо і підіймаючи хмари пилу.

      Лише за годину вони дібралися до темного похмурого лісу, де стишили хід. Коні пробиралися грунтовою гливкою стежиною, випускаючи пар з ніздрів і сторожко водячи вухами. Старі почорнілі від часу сторбури дерев були покриті мохом, що домінував тут над іншою рослинністю. Високо розміщені крони дерев ховали землю в напівтемряві, щільно закриваючи її від найменших промінчиків і без того слабкого світла. Вони були такі високі, що проростали далеко вгору, понад грозовою пеленою, десь там високо було зелене молоде гілля з листям, а тут панував морок. Єдиним джерелом світла були маленькі сяючі  комашки, що купками юрбилися на гілках.

       Навколо панувала моторошна тиша. Здавалося, що окрім світла, сюди не проникали навіть звуки ззовні. Навіть вітер раптово зник і не гуляв між старих стовбурів не порушуючи спокій старого лісу.

       Селіна нервово стискала руками повід і насторожено прислухалася. Тотальна тиша лякала. Вона не лише нічого не чула, але і не відчувала. Її розвинене чуття хижака, що дозволяло завжди наперед передчувати небезпеку — мовчало, ніби його взагалі не існувало. Від цього вона почувалася слабкою і беззахисною. Вона поглянула на Дрейка і Разієля, що їхали попереду і насупившись закусила губу, потім перевела погляд на Лукрецію, котра за весь ранок не промовила жодного слова. Подруга їхала занурена в свої думки і здавалося була байдужа до всього, що відбувалося навколо.

       Лукреція сьогодні почувалася набагато краще, не зважаючи на те, що спала відносно мало. Тепла постіль і травʼяний відвар зробили свою справу — жару на ранок вже не було, легка слабкість ще лишалася, але вона не спричиняла значних незручостей. Вона вже й не думала про свою хворобу, натомість була зосереджена на тому, що відбулося вночі. На тому, як зреагувала на смерть Дрейка… точніше — що відчула, коли думала, що він помер. Вона плакала. За все її життя була лише одна причина, що могла змусити їі втратити контроль над емоціями. До вчорашньої ночі, сльози на її очах зʼявлялися лише тоді, коли вона згадувала найжахливіший день в своєму житті — коли вона не стала жрицею Хаосу…

 А вчора, вона на якусь мить, ніби втратила щось важливе, щось що мало велике значення для неї. Тієї миті, як кинджал увійшов в серце Дрейка, Вінсент відійшов в її думках кудись в невідомість.

       Вона навіть не здогадувалася, як сильно привʼязалася до цього чоловіка за ці кілька днів. Його безкорислива турбота обеззброювала її і інтригувала. Це так відрізнялося від ставлення до неї Вінсента, інтерес котрого був очевидним. Дрейк жодного разу не дозволив собі навіть зайвого погляду чи двозначного натяку. Лукреція час від часу поглядала на його постать попереду себе і червоніючи опускала очі. Такий суперечливий, він був холодний і відсторонений, але разом з тим проявляв турботу, від якої їй не соромно було почуватися слабкою. Дівчина усвідомила, що прагнула його турботи і уваги. Більше того, вона хотіла взаємності.

       Лукреція поглянула скоса на подругу. Те, що Селіна вчора зробила, не було чимось новим і їй не характерним. Лукреція була впевнена, що лорд Лестер точно знає причину постійних смертей її охоронців. Рано чи пізно кожного з них спіткала одна й та ж доля. Варто їм було перейти якусь межу, відому лише Селіні, — місце охоронця звільнялося. Побачивши вперше «іншу особистіть» подруги, Лукреція була вражена саме її зовнішнім виглядом. Вона ніколи не мала ілюзій стосовно Селіни і ніколи не асоціювала її з ніжною леді. Холодна розважливість вбивці завжди була їй притаманна, тому Лукреція знала, що вона напевне спробує ще раз позбутися Дрейка, особливо, якщо він знову натисне на болюче. Оскільки Лукреція не хотіла щоб наступна спроба була успішною, вона мала вигадати спосіб покращити їх відносини принаймні до приятельских.  

       Невдовзі вони зробили привал на порослій мохом галявині біля лісового озера з підозріло чорною водою. В лісі було так темно, що можна було подумати що вже глуха ніч, хоча кишеньковий годинник Дрейка показував дванадцяту годину дня. Сидячи на мʼякому темному мохові подорожні мовчки їли свій перекус. Врешті Лукреція не витримала.

             — Ви сьогодні такі всі мовчазні…— промовила вона задумливо.

             — Ми ніколи не були особливо балакучі,— відповів їй Дрейк.

             — Може це варто змінити?— спитала Лукреція.— Ви помітили, яка напруга між нами весь сьогоднішній ранок?

             — Звідки вона взялася?— хмикнув скептично Разієль.

             — Я думаю, що оскільки ми з вами маємо спільну місію, успіх якої важливий для всіх нас, нам варто було б бути більш згуртованими? Може не провокуючи і не вбиваючи один одного ми більш імовірніше досягнемо успіху?— Вона запитально поглянула на Селіну, котра винувато опустила очі.

           — Він мене спровокував…— пробубоніла вампірка собі під носа.

           — Можливо я трохи перегнув,— погодився Дрейк.— Вибач, Селіно.

           Селіна здивовано підняла на нього очі. Якусь мить недовірливо дивилася на його обличчя в світлі багаття, врешті тихо ніяковіючи промовила:

            — І ти мені вибач…

            — Ну от, я вами пишаюся,— усміхнулася Лукреція.— Це дуже хороший початок.

            Селіна нагородила її скептичним поглядом, та Лукреція його проігнорувала і повернула голову до Разієля.

            — А чому ти сьогодні не в настрої? Я думала ти радітимеш, що лишився живий.

            — Я не хочу про це говорити,— відповів він і підвівшись пішов до озера, щоб уникнути решти запитань, котрі Лукреція вже збиралася задати. Дівчина здивовавано перевела погляд на Селіну.

            — Він ревнує до Самайна, не зважай,— відмахнулася вампірка.

           — Самайн це?— з цікавістю почала Лукреція.

           — Демон з яким вона вчора обжималася,— усміхнувся Дрейк.

           — Я не... Він... Все було не так. Ви все неправильно зрозуміли,— ображено почала виправдовуватися Селіна.

           — А як було?— з блиском в очах спитала руда, в очікуванні подробиць.

           — Я не хочу про це говорити,— покосившись на Дрейка, пробурмотіла вампірка.

           Дрейк звісно піймав її погляд і усміхнувся:

           — Я думав для того, щоб ми стали більш згуртовані і дружні треба бути відкритішими один з одним.

           — Точно,— зло блиснула Селіна очима.— Я все розкажу, одразу після того, як ти розкажеш, яким чином тобі вдалося вбити вовка і вижити сьогодні вночі.

           — В нас ще не той рівень довіри, щоб ділитися такими таємницями,— відповів Дрейк.

           — Як прикро, тоді доведеться почекати,— невдоволено буркнула Селіна.

           — Це не буде просто, але принаймні початок покладено,— закотила очі Лукреція. Вона підвелася і потягаючись промовила:— Від постійного перебування в сідлі в мене затекли всі мʼязи... Селіно не хочеш розімʼятися?

            — Ні, іншим разом... Я не проти подивитися, як ти вкладеш Дрейка на лопатки,— хитро усміхнулася Селіна і з викликом поглянула на чоловіка.— Чи ти боїшся поразки?

             Лукреція зацікавлено певернулася до Дрейка:

             — А мені подобається ця ідея. Ніякої магії лише клинки. Покажеш, на що ти здатен?

             Брови чаклуна, від несподіванки, поповзли вгору.

             — Я не можу проігнорувати цю провокацію,— промовив він підводячись і знімаючи плащ.

             — Давай Красуне! Покажи йому!— усміхнулася Селіна.             

          Дрейкові здалося, що щось в ній змінилося. Зовні вона була ніби тією ж, що і хвилину тому, але в її рухах зʼявилася грація хижачки, що полює на свою здобич. Вона відкинула геть плащ і діставши клинки відійшла від багаття, стежачи за кожним його рухом, оцінюючи супротивника. Напівусмішка на її обличчі свідчила про її впевненість в тому, що вона без зусиль вкладе його на лопатки. Дівчина стала в бойову стійку, і поглянула в очі Дрейка, чекаючи, яким буде його перший хід. Дрейк розімʼяв плечі, і міцніше стиснувши руківʼя, замахнувся лезом, що тримав правою рукою. Лукреція з легкістю відбила цей удар. Дрейк змахнув лівою рукою. Вона відбила і цього разу.  Дівчина зважила на силу, з якою він замахуеться, і з підозрою блиснувши очима, промовила:

      — Не піддавайся,— вона крутнулася і рушила в атаку.

      — Я не хочу тобі нашкодити,— відбиваючи її випад промовив Дрейк.

      — Дивись щоб я тобі не нашкодила,— хитро усміхнулася Лукреція.— Бийся по справжньому, ніби від цього залежить твоє життя…

      Вона наносила удар за ударом так швидко, що він ледь встигав відбиватися. Кожен її рух був чітким і швидким, кожен крок виваженим. Коли йому вдавалося зробити випад, Лукреція ніби наперед відчувавала його рухи, легко виверталася і одразу ж йшла в наступ. Тепер він зрозумів, чому їй не хотілося сидіти в бібліотеці — тут вона була справжня. Дрейк звернув увагу що в її очах не було і натяку на жагу до вбивства чи якоїсь шаленості. Навпаки, вона атакувала з легкою усмішкою і її очі сяяли азартом. Вона розважалася і насолоджувалася процесом. Дивуючись її майстерності Дрейк втратив пильність і один з його клинків полетів геть. Лукреція широко усміхнулася. Зробивши крок назад, вона підкинула один з своїх клинків  і він, опустившись, встряв поруч з нею в мʼякий мох.

        — Тепер ти піддаєшся?— звів брову Дрейк і готуючись до її випаду.

        — Я просто зрівняла шанси,— промуркотіла вона весело і перекинула клинок з руки в руку. Дрейк зрозумів, що вона з ним грається, ніби кіт з мишею. Загадково зіщуливши очі він вирішив міняти тактику.

        Лукреція рушила вперед, заносячи руку з клинком. Дрейк замість того щоб відбивати її випад, відхилався вбік. Швидким рухом схопив кисть правої руки дівчини і завів її Лукреції за спину. Одночасно приставляючи свого клинка до її шиї.

        Опинившись до нього впритул, вона здивовано застигла. Не одразу відчувши лезо біля своєї шиї, вона забула, як дихати від його близькості. В неї була вільна рука, якою вона могла б звільнитися, але, якогось дива, вона про неї забула, потонувши в темних очах чаклуна.

         Дрейк дивився на її розпашіле обличчя, розтріпане волосся і привідкриті від здивування губи і не міг зрозуміти, чому вона так розгубилася.

        — Це було… неочікувано…— прошепотіла вона.

        Дрейк усміхнувся, хотів щось відповісти, але раптом відпустив її руку і зробив крок назад. Усвідомивши, що відстань між ними непристойно мала, а вона надто приваблива, щоб це ігнорувати.

        Варто йому було зробити цей крок і Лукреція змогла вдихнути повітря. Вона опустила погляд на своє запʼястя, котре він тримав міцно, але не настільки щоб зробити боляче, і ніби досі відчувала його дотик.

       До реальності її повернула суперечка Селіни і Разієля, що спочатку тихо дивилися за їх боєм але потім певно відволіклися. Лукреція полегшено зітхнула зрозумівши, що вони нічого не помітили.      

       — Поясни мені чому?— сердито спитав ельф.

      — Неважливо,— буркнула Селіна підводячись. — Я казала, що це погана ідея. Не варто гаяти на це час…

      Вона квапливо рушила геть з галявини, але Разієль не збирався так просто її відпускати. Він підвівся і, махнувши кистю, промовив коротке закляття — прямо перед Селіною перекриваючи їй шлях, виросла стіна з колючих лоз.  Вампірка здивовано обернулася.

       — Як ти смієш?— обурено спитала вона.

       — Твій батько зберіг мені життя, лише з умовою, що я тобі допоможу. Тому я маю право знати: чому ти цього уникаєш.

       Селіна стисла руки в кулаки щоб приховати тремтіння в пальцях. Менше всього вона хотіла обговорювати саме цю тему.

       — Чому ти не хочеш брати силу під контроль?— не підвищуючи тону напружено спитав ельф.

       — Тому що не хочу!— вигукнула вона врешті.— Мені не потрібна ця сила, я її не хочу.

       — Це частина тебе, ти не можеш просто відмовитися від неї!

       Селіна підійшла до нього і розлючено поглянула в очі.

       — Я вже відмовилася від неї, я заховала її глибоко всередині і не мала наміру нею користуватися. Доки ти не зʼявився, в мене не було жодних проблем з контролем.

       — То це я винен? Це я змусив тебе пити мою кров?— здивовано спитав він.

       — Вона тебе обрала, не я…— Селіна розвернулася і зібралася йти геть, але Разієль безцеремонно схопив її за руку і змусив обернутися:

       — Мене обрала не «вона», а ти. Темрява в тобі — це магія, яку живлять твої пригніченні бажання і страхи. Вона не має свідомості і не може обирати. Вибір завжди за тобою. Досить виправдовувати все сутністю, що живе в тобі. Мене обрала ти. Я незнаю чому, може хотіла щось довести батькові, Блекку чи самій собі. Але це був саме твій вибір.

        Вона зло дивилася на нього і якби могла вже б змусила його замовкнути, перш ніж він закінчив говорити. Гнів і образа закипали всередині неї.

        — Якщо вибір за мною, то я ніколи не прийму темряву,— твердо сказала вона.

        — Ти хочеш щоб вона поглинула тебе? Хочеш повторити долю Мілени?

        — Те що сталося з тіткою, виключення із правила. Мене така доля не спіткає.

        Він тримав її руку напрочуд міцно і не збирався відпускати. Зло блиснувши очима Разієль спитав:

        — Чому ти не хочеш прийняти свою силу? Назви мені причину і ми більше не повернемося до цієї розмови.

        — Бо не хочу,— сердито випалила Селіна, ледь стримуючись. Вона вперше бачила його таким рішучим.

        — Це не відповідь.

        — Відпусти мене,— вона смикнула рукою, намагаючись звільнитися від його хватки, але це було марно.

        — Поясни причину,— наполягав ельф.

        Селіна переривчасто дихала відчуваючи, як від безсилля до очей підступають сльози.

        — Я не хочу бути такою. Не хочу бути монстром, кровожерною тварюкою, чудовиськом, що викликає лише страх…— Вона промовила це і відчула, як відразу стало легше, ніби ці слова каменем лежали на серці.

        Разієль здивовано розтис пальці і відпустив її руку.

        — Але ж…

         — … Це моя суть?— закінчила вона замість нього, відчуваючи, як сльоза скотилася щокою. Вона змахнула її рукою і з жалем промовила:— Я б на все пішла, якби знала, що є спосіб це змінити. Якщо прийму темряву, вороття вже не буде… Скажи мені, Разієлю, якби не звʼязок, чи вважав би ти мене привабливою? Чи міг би ти закохатися в ту істоту? Чи міг би цілувати мене, знаючи, що я можу за мить роздерти твоє горло?

         Вона чекала відповіді, але він лише розгублено дивився на неї, обеззброєний її зізнанням.

         — Я думаю, ні,— сумно промовила вона і поглянувши на Дрейка, що стояв з таким самим виразом обличчя, як і Разієль, пішла подалі від них кинувши наостанок:— Я кілька хвилин хочу побути на самоті. Готуйтесь поки в дорогу. Час вирушати далі. 

          Лукреція важко зітхнула і пішла ії наздоганяти.

          Ельф сів на колоду і задумливо втупився в порожнечу.

          — І чому я вирішив що все буде просто... 

         Дрейк дістав свою флягу і зробивши ковток промовив:

          — Не хвилюйся, Рапунцель, є більша загроза ніж ти, тому якщо ви не порушуватимете правил, тебе вбивати необовʼязково.

           — Яка загроза?— Разієль підвів на нього насторожений погляд.

           — Алістер сказав тримати її подалі від демона. Якщо допоможеш мені в цьому, я так і бути, згадаю про тебе добрим словом.

           — Не хочеш пояснити чому Двейн не вважає його гідною партією? По статусу він найкращий з усіх можливих варіантів. Я не розумію чому він так розлютився коли побачив їх.

           —  Цього тобі знати не треба. Єдине, що ти маєш знати, її чипати не можна. Нікому.

           Разієль хотів ще щось спитати, раптом, краєм ока, впіймав якийсь рух на чорній поверхні озера. Він насторожено повернув голову, намагаючись розгледіти хоч щось. Дрейк простежив за його поглядом:

            — Що там?

            — Мені здалося, що там щось є...

            — Про ці місця відомо мало. Лестер не надто переймається дослідженням своїх територій,— задумливо промовив Дрейк.

        Поверхня озера була найменш освітлена і більшість його тонуло в темряві, бо сяючі жителі лісу не наближалися до води. Марно було намагатися щось розгледіти, але якесь чуття підказувало, що це місце зачаїло в собі щось небезпечне.  Раптом почувся сплеск... В тиші лісу він здався, аж надто чітким і голосним.  Чоловіки насторожено дістали зброю і перезирнулися.         

      Чорна поверхня озера  пішла брижами. Щось повільно наближалося до них, не виринаючи з води. Поступово брижі змінилися на хвилі, але вони були якісь неправильні. Поверхня озера біля берегу була спокійна, а рух рідини відбувався лише в одному місці. Хвилі відходили від центру і знову до нього поверталися. Чоловіки стояли на березі і намагалися роздивитися, що саме вони спостерігають. Дрейк не витримав і, змахнув рукою, застосувавши магію. Він змусив вогник з багаття левітувати ближче до підозрілої субстанції. Полумʼя освітило Щось що рухалось і точно не було рідиною, але добре вміло її імітувати. Врешті над поверхнею почало підійматися щось гладке слизьке і таке ж чорне, як вода, в якій воно жило. Обслизла напівкругла поверхня, виблискувала в світлі полумʼя. А потім на ній відкрилося чотири ока. Вони були чорні, ніби поглинали світло, бо воно не давало відблиску на них. Не можливо було зрозуміти чи воно дивилося, чи бачило.

        З води вирвалося склизьке чорне щупальце, з якого стікали густі чорні краплі рідини, і згасило вогник.

        — Що воно за тварюка?— вихопилося в Дрейка.

        — Гадки не маю…— знизав плечима Разієль.— Коли я готувався до подорожі, інформації про «це» мені не повідомляли…

        Не встиг він договорити, як інше щупальце кинулося в їх бік. Разієль встиг відскочити, а Дрейк вилаявся бо до нього вже тяглося наступне. Чаклун змахнув клинком і відсік моторошну кінцівку, що до нього тяглася.

        Істоту, що ховалася в чорних водах це розлютило. Воно почало  підійматися над поверхнею, відкриваючи здорову округлу пащу з тонкими, як голки зубами. З пащі вирвався моторошний крик який розірвав тишу, що панувала в лісі і луною повторювався серед дерев. Волаючи, воно продовжувало підійматися і вже стало зрозуміло, що все його тіло складалося з безлічі цих чорних, бридких, слизявих мацаків, шо таглися і звивалися навсібіч.

         Лукреція і Селіна, що прибігли на галас, здивовано заклякли на місці.

         — Що воно таке, Селіно?— спитав Дрейк, відрізавши ще одне щупальце.

         — Геть від води!— наказала Селіна.

        Дрейк та Разієль почали відходити, але тварюка, розлючена і, напевно, голодна. Почала рух до них, тягнучи все нові і нові шупальця. Їх було вже надто багато, відбиватися від них вони вже не встигали. Селіна підскочила саме вчасно, щоб відсікти щупальце, що вхопило Дрейка за ногу і збиралося затягти в воду. Лукреція одразу підбігла і доки чаклун підводився відбивала атаки монстра. Інші щупальці істоти намагалися вхопити ельфа, але не змогли бо Селіна переключилася на них і допомагала йому.

         Потвора вже була біля самого краю. Воно не наважувалося вибиратися на берег, а зупинилося і продовжувало свої спроби схопити хоч когось, щоб поласувати чимось свіженьким.  Задкуючи і відбиваючись вони врешті відійшли від істоти на достатню відстань. Тепер воно марно намагалося дотягнутися своїми обрубаними лискучими кінцівками.

         — То ти знаєш, що воно за потвора?— спитала важко дихаючи Лукреція.

         — Батько вважав їх вимерлими…— кивнула Селіна також переводячи дух.— Воно не може покинути озеро… гадки не маю, як його вбити… воно ніби вміє відновлюватися… Тому краще поквапитися.

         Дрейк підійшов до свого коня і хотів щось сказати, але раптом крикнув:

         — Селіно, позаду!

         Вона не встигла обернутися. Товсте чорне лискуче щупальце обхопило її за ноги і потягло. Селіна гепнулася обличчам в мох і відчула, що ще кілька щупальців обвилися навколо неї. Разієль  кинувся її ловити, але інше щупальце відкинуло його геть і швидко затягло вампірку у чорну воду.

         Дрейк ледь встиг зупинити Лукрецію, що збиралася рятувати подругу:

         — Навіть не думай, в неї більше шансів там вижити, ніж в тебе.

         Чорна вода озера булькотіла і вирувала, істота дотягла Селіну до середини, а потім почала несамовито вихляти мацаками і волати. Воно то занурювалося, то виринало. Лукреція затамувавши подих спостерігала за тим безумством і чекала.

          — Я не бачу жодного відрубаного щупальця…— раптом промовив Дрейк звернувши увагу, що всі мацаки, які звивалися, були цілісінькі.

          — Схоже воно дуже швидко відновлюється…— зітхнув Разієль підводячись і опираючись об дерево рукою.

          — Ми маємо їй допомогти…— спробувала звільнити свою руку Лукреція. Але Дрейк тримав досить міцно.

          — Заспокойся Руда, вона вже обернулася і зараз покаже цій потворі, хто тут головний,— промовив впевнено Разієль.

          — Ти певен?

           — Так, я відчуваю коли вона голодна, а зараз вона дуже голодна.

         Над водою сплила голова потвори і тієїж миті з води виринула рука з довгими кігтями, схопила істоту за щелепу і потягла під воду.  Тварюка заволала в іншій тональності коли знову показалася над водою і різко замовкла.  Водна поверхня вмить стала гладенька і спокійна. В лісі запанувала цілковита тиша. 
          Нарешті Селіна випірнула. Вся в чорній склизькій рідині, вона неквапливо вийшла накульгуючи на праву ногу, а її ліва рука була зламана в плечі. Вампірка оглянула  своїх супутників і зупинила погляд на ельфові. На її обличчі зʼявилася страхітлива посмішка, коли Разієль зробив кілька кроків вперед, прибирачи комір.

          Тієї миті, як Селіна спрагло впʼялася в його шию, Лукреція збентежено поглянула на Дрейка. Той лише відвів ніяковий погляд в бік:

         — Гадаю, ти навряд колись забудеш цю картину.

         Лукреція поділяла його думку. Вона опустила очі на мох під ногами, вирішивши не коментувати те, що побачила. 

         Тіло Селіни відновилося і лише тоді, вона змогла сховати свою темряву. Помітивши, як Лукреція з Дрейком дружно ховають очі, вона зітхнула і мовчки рушила до свого коня.

         Разієль прийшов до тями, підвівся, обтрусив одяг і з усмішкою промовив:

         — І от щоб ти робила, як би в тебе не було цієї сили? Ми всі вже б перетравлювалися в шлунку отієї істоти... 

         — Краще мовчи, Разієль...— буркнула Селіна, заскочивши в сідло.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••