Розділ 10

      Полумʼя свічки мерехтливо звивалося і тремтіло. Воно освітлювало невиличкий шматок простору на столі, змушуючи вигадливі тіні стрибати по пожовклим сторінкам. Чорнокнижник, схилившись над книгою, пошепки читав древній текст. Він водив по рядкам тонким кістлявим пальцем, зосереджено намагаючись знайти відповідь на питання, яке турбувало його  підопічного молодого манарха. Занадто юний для корони, двадцятипʼятирічний демон прагнув помсти.  Хотів власноруч вирвати серце з грудей хвойди Арнієля, котра вбила його батьків, братів і сестру. Негідниця заховалася в ельфійському палаці і не потикала звідти носа.

       Вони багато разів намагалися пробратися туди, та все було марно — неможливо було пробитися всередину крізь захисні щити. Вже не перший рік вони шукали спосіб зняти чари в старих літописах, розпитували віщунок і провидців, та єдина відповідь, яку вони отримували — це не його битва. Відьму мав вбити хтось інший, хтось обраний, хтось хто вже готується до своєї місії. Звісно це не влаштовувало молодого демона. Йому бракувало терпіння і він аж ніяк не збирався чекати доки хтось інший вбʼє її.

       Правитель вигнанець, король без королівства, останній представник королівської родини і своєї раси, дивом врятований ще немовлям. Саме Данте, цей чорнокнижник, що терпляче шукав інформацію, врятував маленького принца, виконуючи останню волю свого короля. Він опікався ним і захищав до тих пір, доки не настав час провести церемонію коронації, яка зробила хлопця невразливим. З тих пір і почалися безуспішні спроби знайти можливість помститися.

      Чоловік неквапливо перегорнув сторінку і поставив палець в початок рядка. Вже готовий продовжити читання, раптом підвів погляд, спрямувавши його перед собою в темряву.

       — Нова угода?— він питально скинув брову.

       — Ні, дещо інше,— нерішуче промовив чоловічий голос.

       Данте клацнув пальцями і приміщення осяяло ще кілька свічок. Перед ним стояв чоловік весь з голови до пʼят в чорному одязі, лише тонка смужка шкіри і очі можна було розгледіти.

        —Що тебе привело?— зацікавлення відобразилося на його худощавому висохлому обличчі. Пронизливі трохи витрішкуваті очі, що ніби вицвіли від часу, пильно дивилися на слугу.

         — Я був в Редвелі, що на землях вампірів. Завершив завдання і зайшов до таверни на околиці. Там за одним із столів я побачив ельфа, присягаюся, це був Равенхарт.

         Обличчя чорнокнижника спохмурніло, він задумливо постукав пальцями по сторінці книги:

         — Можеш йти, я сам повідомлю Мілорду.

         Слуга кивнув і, зробивши крок назад, розчинився в темряві.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

     Самайн в супроводі Данте зʼявився перед таверною. Натягнувши капюшони вони увійшли в приміщення і роззирнулися. Відвідувачів було небагато, тому вони швидко знайшли очима столик, за яким сидів ельф в компанії двох красунь.

     — Це точно Равенхарт. Що будемо робити, Мілорде?— тихо спитав Данте.

     — Зверни увагу на дівчину поряд з ним…— трохи розгублено промовив Самайн.— Хто вона?

     — Ви думаєте про неї мовилося в пророцтві?— задумливо спитав чорнокнижник.

     — Раптом про неї… Ти зустрічав багатьох з таким волоссям?

     — Жодної, мілорде,— Данте насупився.— Але як ми дізнаємося чи вона обрана богами? І чому вона з Равенхартом?

     — Замов нам щось, поспостерігаємо за ними,— демон рішуче підійшов до столика в темному кутку і по хазяйски розсівся, невідривно слідкуючи за ельфом і його супутницею з під капюшона.  Подумки він прокручував в голові фразу з уривка пророцтва «король без королівства… обрана богами з білосніжним волоссям…».

      Все почалося років з пʼять тому. Вони саме розпитували одну з віщунок, але та, замість відповіді на його питання, простягнула йому глиняний уламок якоїсь дощечки. Сказавши, що його доля визначена заздалегідь і записана в пророцтві. І радила йому знайти всі фрагменти, замість безглуздих спроб вбити Адріану. За цей час, в нього було лише два уламки і короткий уривок. Він не поставився тоді серйозно до слів старої, його не цікавив пошук якихось уламків, тому він вперто продовжував шукати спосіб помститися.

       Але зараз спостерігаючи за таємничою незнайомкою йому стало цікаво, про що було те пророцтво і яку роль в ньому відіграє ця дівчина. Вона пила вино і з посмішкою про щось говорила з ельфом. Равенхарт нахилився до її вуха і щось ймовірно сказав, від чого дівчина почервоніла і кинула на нього кокетливий погляд. Самайн насупився і перевів погляд на іншу дівчину, що була з ними і лише зараз помітив, що руда дуже зосереджено дивиться в його бік. На нього. Він готовий був заприсягтися, що вона дивиться саме на нього.

        Лукреція одразу звернула увагу на незнайомця, що раптово зʼявився тут. Ніби виник десь під дверима, щоб зайти, як звичайні відвідувачі. Він приховував свою особу за чорним плащем і великим капюшоном, який повністю ховав його від сторонніх очей. Лукреція спостерігала, як він поговорив про щось із своїм супутником, стоячи в дверях, пройшов до столу в темному кутку і їй здалося, що кут став ще темніший. Але дівчині було байдуже на освітлення. Вона бачила, як сяяла золотом його аура. Сумнівів не було, цей колір аури свідчив лише про одне — особа в чорному плащі була носієм королівської крові.

        — Селіно?— нерішуче промовила Лукреція. Вона нахилилася до подруги і прошепотіла:— В тому темному кутку сидить хтось Коронований.

        Селіна здивовано поглянула на подругу, а потім повернула голову в бік, в який вказала Лукреція.

        — Ти певна?

        — Золота Аура, її важко сплутати,— прошепотіла руда, продовжуючи стежити за загадковим персонажем.— Це може бути твій батько?

        — Він би не сидів так тихо в куточку…

        — Тоді хто це?

        — Гадки не маю…— насупилася Селіна.— Цікаво чому на землях батька гуляє, сам і без охорони, хтось з таким високим статусом…

        — Не думаю, що він сам,— знизала плечима Лукреція і знову поглянула на предмет їх розмови.— Він прийшов з іще одним, якийсь темний чаклун. Не помітила куди він зник…

        — Як давно ти за ним стежиш?

        — Як тільки зʼявився на порозі.

        — Росса, припини так відверто дивитися на нього. Це не пристойно,— дорікнула Селіна.

        Лукреція з легкою усмішкою опустила голову прикривши очі рукою. Її шкіра на дотик була дуже гаряча. Посмішка вмить зникла з її обличчя. Дрейк був правий — їй ставало гірше. Вона почувалася слабкою і знесиленою, і намагалася не думати про те, що єдине чого їй хочеться — це скоріше опинитися в ліжку.

       Дрейк нарешті повернувся з кухні і поставив перед нею кухоль з теплим відваром.

       — Пий, поки тепле. А потім одразу спати,— діловито промовив він займаючи вільне місце за столом.

        Дівчина слухняно кивнула і підсунула до себе кухоль. Вона глибоко вдихнула травʼяний аромат і зробила ковток.

        Дрейк спіймав на собі зацікавлений погляд Селіни, але вирішив нічого не казати.

         — Це так мило,— усміхнувся Разієль.

         — На наривайся, Рапунцель,— зло блиснув очима Дрейк.

         — Не погрожуй йому,— буркнула Селіна.

         — Я можу постояти за себе сам,— обурився ельф.

         Селіна повернула до нього голову і невдоволено блиснула очима:

          — Я вже бачила. Ти казав, що вбив його, а він досі мені набридає.

          Лукреція встала і голосно гепнула кухлем об стіл:

          — Досить. В мене болить голова від вас всіх,— чітко проговорюючи кожне слово мовила вона і ледь помітно похитнулась, бо в очах потемніло.

          Дрейк підхопив її під руку:

          — Ходімо я проведу тебе.

           Лукреція легенько кивнула і він повів її. Зробивши кілька кроків, він обернувся до Селіни і нагородив її підозріливим поглядом. Вампірка закотила очі, зрозумівши його німе питання:

           — Я не робитиму цього на людях,— втомлено зітхнула вона.— Допʼю і підіймаємося нагору.— В підтвердження своїх слів вона похитала келихом в руці.

           Дрейк кивнув і повів Лукрецію нагору сходами.

••••••••••••••••••••••••••     

      Щойно її голова торкнулася подушки, Лукреція блаженно застогнала, відчуваючи, як втома огортає все її тіло і тягне в обійми сну. Дрейк приклав долоню до її лоба і насупився.

       — Якщо до ранку жар не спаде, нам доведеться лишитися.

       — Відвар, що ти мені дав допоможе?

       — Має допомогти,— кивнув він.

       — То ти ще й цілитель?— з усмішкою спитала дівчина.

       — Вчився колись… в минулому житті,— зітхнув Дрейк, задумливо поглянувши кудись в порожнечу.

       — Чому кинув?

       — Довелося,— він задумливо поглянув на неї:— Спи. Раптом що, я буду поруч.

       Вона кивнула і вмостилася на бік, ледь усміхнувшись, що цієї ночі спатиме не в холодному лісі, з потворами, біля багаття.

       Дрейк взяв зі столу одну з своїх книг і сів у крісло. Лукреція кілька хвилин задумливо дивилася на нього. Відвар, схоже, почав діяти, бо головний біль помітно слабшав.

       — Чому ти мені допомагаєш?— порушила тишу дівчина.

       — А кому я маю допомагати?— він здивовано підняв очі від книги.— Селіні моя допомога не потрібна, а ельф мені не подобається.

       — Вважаєш мене слабкою?— тихо спитала Лукреція.

       Дрейк відклав книгу на стіл і зосередив на ній всю свою увагу.

       Лукреція вмить спалахнула і пожалкувала, що спитала.

       — Я мало тебе знаю, але ти точно не слабка. Ні духом, ні тілом. Я бачив, як ти утримувала величезного вовка, не дозволяючи йому зімкнути щелепи. В твоїх очах я не бачив і краплі страху. Ти найхоробріша з усіх смертних, яких я зустрічав,— серйозно сказав він.— Спи, тобі треба відпочити.

       Лукреція заплющила очі, а він ще якийсь час дивився на її юне привабливе обличча. Зітхнувши він взяв книгу і відкрив на сторінці де до цього читав.

        Вхідні двері зі скрипом відчинилися.    

        — Припини дутися, все не так погано,— пропускаючи Селіну вперед, промовив Разієль.

        —  Як на того, хто живе свої останні години, ти надто безтурботний,— невдоволено пробурчала Селіна проходячи в кімнату.

        — Мене тішить, що ти переймаєшся за мене, принцесо,— з усмішкою мовив ельф і зачинивши двері озирнувся.— Але в цьому немає потреби. На відміну від тебе я не боюся говорити з твоїм батьком. 

        Селіна поставила на стіл пляшку, сіла і поглянула на нього, як на ідіота: 

        — Він не буде тебе слухати, а вб'є одразу, як зайде сюди, перш ніж дати мені на горіхи. Він не з тих, хто любить вести світські бесіди,— тихо, щоб не будити Лукрецію, сказала вона.

         — Повністю згоден. Лестер не буде тебе слухати. Ти покійник,— кивнув Дрейк, не відриваючись від читання.

         Разієль задумливо хмикнув: 

         — Мені аж цікаво з ним нарешті познайомитися. Хочу впевнитися чи дійсно він такий страшний, як ви двоє розповідаєте. 

         — Ти не встигнеш це оцінити,— криво усміхнувся Дрейк.

        — До ранку ще поживу.— Разієль підійшов до столу і наповнив собі келих вином.

        У відповідь Селіна фиркнула, а Дрейк промовив з тією ж усмішкою:

        — Так довго чекати не доведеться. Думаю година, дві — і він буде тут.

        — Тобто?— насупився Разієль.

        — Все залежить від того, як швидко ображені шестірки повідомлять місцевому лорду про мою присутність. Щойно Дієго дізнається жахливу новину, він кинеться до батька...

        — Дієго знає, що такі новини краще повідомляти особисто,— додав чаклун.

        — Батько вже в дорозі,— зітхнула Селіна і наповнила собі келих вином.— В мене останні години свободи.

       — Ти можеш змінити це, поговоривши з батьком,— впевнено прмовив Разієль.

       — В цьому немає сенсу. Я не така наївна, як ти.

      — Він правий,— втрутився Дрейк.— Якщо будеш відстоювати свою позицію, він тебе не забере.

      — Це розізлить його ще більше.

      — Я бачив, те що в тобі живе. Ти досить сильна щоб йому протистояти,— впевнено сказав Дрейк.

      Селіна здивовано застигла з келихом біля губ:

      — Ти пропонуєш, щоб я кинула йому виклик? Ти геть втратив розум?— голосним шепотом спитала Селіна. 

      — Ти досить сильна для цього,— повторив Дрейк.— Лише так він зрозуміє, що ти не потребуєш його опіки і можеш розпоряджатися своїм життям.

      Разієль кивнув погоджуючись.

      — Ви подуріли...— зітхнула Селіна і випила вміст келиха за один раз.

      — Тобі не здається, що ти трохи захопилася?— з осудом спитав Дрейк, спостерігаючи за нею.

       — Я б залюбки посмакувала дечим іншим, але в мене немає настрою знову з тобою сваритися,— пробубоніла Селіна. 

         — Мушу відмітити, мене здивувало, що більше не довелося стягувати тебе з нього,— хмикнув Дрейк, кивнувши на ельфа.

         Лукреція, що до цього чесно намагалася заснути, здивовано відкрила очі і сіла в ліжку:

         — Ти не дозволяєш їй годуватися?

         Дрейк повернув до неї голову, насупившись:

        — Якби вона просто годувалася, я б і слова не сказав. Але Її Високість забуває про свій статус і поводиться як... — він осікся, бо негоже називати принцесу тим словом, що крутилося на його язиці,—... Жінка з нестійкими принципами.

        Селіна нагородила його таким вбивчо-холодним поглядом, що Дрейк засумнівався, що він доживе до зустрічі з Лордом-Вампіром.

         — Селіно?— здивовано спитала Лукреція поглянувши на подругу.

         Щоки Селіни спалахнули, вона не відводила погляд від Дрейка подумки підбираючи йому найбільш підходящу смерть.

        Чаклун криво усміхнувся:

          — Тепер тобі соромно? 

          — Не провокуй її,— застережливо промовив Разієль, задумливо дивлячись в вікно на темряву міста.

          — Я не провокую, а кажу як є... Може таки і варто, щоб батько забрав тебе додому, бо якщо ти і надалі будеш поводития подібним чином — в тебе буде дуже специфічна репутація. Тоді Алістеру не треба буде хвилюватися, що тебе погубить якийсь жених. Бо жоден не захоче собі таку наречену...

         Договорити він не встиг. Селіна одним швидким рухом підвелася і встромила йому ножа в серце. Розлючена дівчина дивилася, як він здивовано хапає ротом повітря, намагаючись щось сказати. З куточка рота потікла кров. Його погляд потух і він нерухомо застиг. 
        Лукреція здивовано прикрила рота рукою.
        — Ну, Селіно, нащо?... — зітхнув Разієль.— Тобі треба працювати над самоконтролем... 

        — Він дістав мене...— холодно промовила вона.

        — Він мертвий?— тихо спитала Лукреція.

        Селіна поглянула на подругу і помітивши в її очах розчарування і сльози, вийшла із кімнати.

        Разієль, провівши їі поглядом, нахилився над мертвим чаклуном і торкнувся пальцями його шиї. Пульсу не було.

       — Мертвий?— повторила Лукреція.

       Ельф вийняв кинджал з його грудей і поглянув на дівчину з усмішкою:

       — Бʼємося об заклад, що зараз прокинеться?

       — Тобто?— не зрозуміла Лукреція. Вона стерла долонею сльозу, що котилася по їі щоці, прудко зіскочила з ліжка і наблизилася до тіла. В нього не було жодних ознак життя. Бліде обличча Дрейка здавалося ще більш блідим. Вона поклала тремтячі пальці на його шию і не відчула нічого... Вена була нерухома. Дівчина зціпила зуби, відчувши, як защеміло в грудях. В очах запекло. 
        Разієль помітивши, як вона засмутилася, поспішно промовив:

       — Припини, Руда, він не помер, зараз побачиш,— він опустив очі на Дрейка і насупився.— Я впевнений, що прокинеться.

        Лукреція хотіла йому заперечити, але раптом Дрейк зробив гучний глибокий вдих і розплющив очі. Від несподіванки дівчина відсахнулася, не вірячи очам, вона закліпала і поспішно стерла сльози.
        — З поверненням,— усміхнувся Разієль.

        Дрейк підвівся і розгублено озирнувся.

        — Що трапилось?— спитав він, відмітивши червоні очі Лукреції.

        — Я казав не провокуй її, а ти не послухався. Селіна тебе заколола,— пояснив Разієль.

        — Але як таке можливо?— тихо спитала Лукреція.

        — Так, Дрейк, як таке можливо?— з хитрою усмішкою, повторив Разієль.

        — Я... я не знаю... Мабуть, рана була не смертельна...— припустив чаклун, торкнувшись рукою грудей. Одяг був просякнутий кровью, але він не відчув, що в тому місці була якась рана.

         За вікном почулося якесь шкрябання. Разієль вмить підвівся і підійшов до вікна. Пʼятеро вершників, на чорних конях, зупинилися перед таверною.

         — Здається, прибув Верховний Лорд-Вампір,— похмуро сказав він.          

••••••••••••••••••••••••••••••••••

         Проникливий погляд сірих очей Алістера одразу зупинився на зблідлому обличчі ельфа. Він не помічав ні Дрейка, що поспішно схилився в шанобливому поклоні, ні Лукрецію, що злякано заклякла на місці. Суворий холодний погляд вампіра свідчив лише про одне — смертний вирок ельфові винесено вже давно. Він випростав руку з тонкими пальцями і шия Разієля миттю опинилася затиснута його пальцями. Не взмозі зробити вдих, чоловік прохрипів:

      — Якщо вб'єте мене, втратите доньку...

      Обличчя Алістера вмить спохмурніло, а хватка ослабла, рівно на стільки, щоб ельф міг зробити маленький ковток повітря. Разієль продовжив: 

      — Вона не контролює її... Свою темряву... Мене обрала не Селіна. Вона не може свідомо обертатися...— Равенхарт підвів погляд і зустрівся з холодними, настороженими очима вампіра. Він мовчав намагаючись зловити хочь маленьку ознаку брехні.— Якщо ви вбʼєте мене, її спіткає доля вашої сестри — темрява керуватиме вашою донькою. Не прошу вірити мені на слово...— Разієль набравшись сміливості додав:— Мої слова легко перевірити. Поставте моє життя під загрозу, на її очах — і ви побачите, хто вийде на мій захист...

      — Де вона?— загрозливо тихо, спитав Алістер.

       Ельф на мить застиг, прислухаючись до своїх чуттів.

       — В сусідній кімнаті.

••••••••••••••••••••••••••••••••••••

       Кількома хвилинами раніше.

       Розлючена і  схвильована Селіна, швидко йшла коридором. Їй негайно треба було подихати повітрям, на самоті, без свідків. «Як він взагалі сміє так зі мною розмовляти? Що він собі дозволяє?! Хто він такий?! Чи пробачить мені Лукреція? Наскільки сильно він запав їй в душу? Вона дивилася на мене з таким розчаруванням... Почуваюся монстром... Чудовиськом..."

       Раптом прямо перед нею, ніби нізвідки, в хмарі чорного диму, зʼявився загадковий незнайомець, якого вони з Лукрецією роздивлялися в загальній залі таверни.

       Селіна застигла, вмить накинувши на обличчя маску холодної байдужості, Дівчина насторожено очікувала подальших його дій. Він досі був в капюшоні і так само нерухомо стояв, не промовляючи жодного слова.

        — Поговоримо?— нарешті спитала вона, вирішивши скористатися нагодою і зʼясувати, що він забув на землях її батька.

        — Поговоримо,— тихо промовив він, глибоким низьким голосом.

        Незнайомець зробив кілька кроків вперед і жестом запросив її до кімнати, що розташовувалася навпроти їхньої.

       Селіна рішуче пройшла всередину і коли він зачинив двері, спитала, пильно стежачи за кожним рухом:

       — Хто ви?

       Він наблизився впритул і зняв капюшон. Дівчина здивовано відкрила рота, зустрівшись поглядом з золотими очима. Вона ніколи не бачила таких, але знала, що вони були фамільною рисою королівської сімʼї піщаних демонів, які за чутками загинули всі.

        — Мене звуть, Самайн,— промовив він.

         Вона не рухалася, так і стояла з відкритим ротом, здивована зустріччю з, ймовірно останнім,  представником цього виду демонів. Останнім, як і вона серед чистокровних вампірів. Перед нею стояв привабливий чоловік: чорне волосся, незвична для цих країв смаглява шкіра, дещо грубуваті, але привабливі риси обличча.

        — Зараз ваша черга назвати себе,— нагадав він, коли пауза затяглася надто довго.

        — Селіна,— проговорила дівчина, трохи здивовано — вона не звикла, що хтось може не знати її імʼя.

        — І все?— демон явно хотів почути якесь продовження.

        — Цього досить,— вона ледь усміхнулася, задумавшись: він дійсно не знає, хто вона така, чи робить вигляд?

        — Випьєте чогось?— спитав він гостинно, Селіна кивнула.

        Демон підійшов до столу, на якому стояла пляшка вина. Неспішно наповнив два келиха і простягнув їй, знову поглянувши в очі. Така безцеремонність бентежила і їй вартувало багатьох зусиль приховати свої почуття.

        — Чому ви тут?— вирішила перейти в наступ Селіна і зробила ковток.

        — Маю свій інтерес.— Самайн усміхнувся у відповідь.

        — Так наша бесіда буде довгою,— невдоволено буркнула Селіна.

        — Поспішаєте кудись?— він питально звів брову.

        — Нажаль сьогодні в мене мало часу.

        — Тоді досить ходити колами,— кивнув він.— Судячи з одягу, ви не працюєте тут. Хто ви?

        — Я працюю на Блекка,— промовила Селіна, стежачи за його реакцією.

        — Отже шпигунка,— кивнув Самайн.

        — Це не основне, чим я відома, але так. Ваша черга, чому тут ви?

        — Мої люди доповіли мені, що тут помітили декого, кого б я дуже хотів допитати.

        — Допитати?— розгублено спитала вона. За мить розчаровано зітхнула:— Ельф?

        — Саме так.

        — Чому ж ви розмовляєте зі мною, а не з ним?

        — Ваша особа зацікавила мене більше,— Самайн усміхнувся блиснувши очима і випив зі свого келиха.

        — Чим саме?— здивовано спитала Селіна, намагаючись не відводити погляд.

        — У вас специфічна зовнішність. Чи можу я дізнатися про ваше походження?

        — Моя зовнішність не повʼязана з моїм походженням.

        — А з чим вона повʼязана?— зацікавлено спитав він.

        Селіна відвела очі в бік і нервово зробила ковток.

        — Я була на межі з царством мертвих. Батько вклав угоду з богами і вони мене повернули.

        — Угоду з богами?— недовірливо спитав демон.— Ваш батько жрець? Лише жерці можуть спілкуватися з богами.

        Дівчина підійшла до вікна і зітхнула:

        — Ні. Він провів ритуал. Звертався до Життя і Смерті, але отримав відповідь від Хаоса…— вона відчула, як на очі навертаються сльози. Набравши в груди повітря вона продовжила:— Хотів обміняти своє життя, на моє… Але Хаос взяв свою плату…

        — Яку?— тихо спитав Самайн.

        — Забрав мою матір.

        — Прийміть мої співчуття,— винувато промовив він.— Вибачте, я не хотів ятрити спогади…

        — Нічого ятрити. Спогадів немає — я була немовлям, коли це сталося,— сумно промовила вона.

        — Тоді тим паче, пробачте. Я розумію вас. Я теж був немовлям, коли… Коли все сталося,— тихо промовив він підійшовши ближче.

        Селіна поспішно стерла сльозу і повернулася до нього:

        — Зазвичай я не така ємоційна, сьогодні дуже напружений день,— вона ніяково усміхнулася.— Якщо скажете комусь, що бачили, як я плачу я вас знайду і вбʼю.

        — Ця таємниця помре разом зі мною,— з усмішкою він приклав руку до серця.

        Селіна віддала йому пустий келих і доки він наповнював його рідиною, вирішила змінити тему розмови:

        — То ви хочете допитати мого ельфа?

        — Вашого?— здивовано підвів він очі.

        — Він мій полонений.

        — Він надто вільно почувається, як для полоненого,— підмітив Самайн і простягнув їй келих.— І ваше ставлення до нього говорить зовсім про інше.

        Її щоки спалахнули. Селіна нагородила його холодним жорстким поглядом:

        — Це вас не стосується,— загрозливо промовила вона і демон відчув, що щось в ній змінилося. Ніби прокинулася якась темна енергія, хоча зовні вона лишалася такою ж.  Ця неочікувана зміна на енергетичному рівні зацікавила його ще більше.

        — А якщо стосується?— спитав він з викликом поглянувши в її очі.

        — Яким чином це може вас стосуватися?— фиркнула вона скептично.

        — Є одне пророцтво…— Почав він, але замовк, бо  Селіна раптово зблідла, а в її очах промайнула тінь страху.

        — Не треба мені про пророцтва…— тихо промовила вона.— Вибачте… Мені час…

        Вона поспішно поставила келих, до якого так і не торкнулася, на стіл і кинулася до дверей. Але Самайн спіймав її за руку і змусив зупинитися.

        Вони зустрілися поглядами і він відчув, як тремтять її пальці в його руці:

        — Селіно, що вас так налякало?

        Дівчина мовчки дивилася йому в очі, роздумуючи, що відповісти. Довіряти такі таємниці першому зустрічному вона не хотіла. Обережна, але міцна, хватка, з якою він тримав її руку, свідчила про те, що він не відчепиться просто так.

        — Про що воно?— тихо спитала вона.

        — Про мене і жінку з білим волоссям.

        — А далі?— вона затамувала подих, чекаючи його відповіді.

        — Мої люди шукають інші втрачені фрагменти. Я не знаю його повністю.

        Селіна задумливо опустила погляд на його руку, що тримала досі її кисть. Його засмагла шкіра контрастувала з її білою. Селіна відчувала тепло його долоні і це відчуття неочікувано для неї було приємним. " А раптом це він? Той, через кого я загину? Наскільки ймовірно, що ми, двоє останніх представників своїх сімей, випадково зустрінемось в богами забутій таверні? В нього є пророцтво, в мене є пророцтво... Що як ці пророцтва про одну й ту ж трагедію?"— поумала вона.

         — Краще, якщо мій батько не знатиме про вас... Ви маєте негайно йти звідси...— Злякано промовила, все ще дивлячись йому в очі.

         — Чому?— наполегливо спитав він.

         — Бо в мене теж є пророцтво. Якщо в ньому йдеться про вас, то батько зробить все щоб ви не становили для мене загрозу.

         — Я не становлю для вас загрози...— насупивши брови промовив він, не розуміючи, що саме змусило її нервувати.

         — Якщо судилося, ми ще зустрінемося, але зараз ви маєте йти. Він скоро буде тут,— Селіна кинулася до дверей, але він все щи тримаючи її руку різко смикнув і вона опинилася в його обіймах. Злякано дівчина застигла, збентежена його близькістю і зухвальством.

         — Спочатку поясніь мені, що такого в тому пророцтві?

         Селіна хотіла відповісти, але не встигла. Звук з яким розлетілися на друзки вхідні двері, змусив її серце зупинитися.