У Рукавичці має лишитися лише один!

Вже третій місяць йшли пошуки рукавички, яку дід загубив у лісі. Однак, він і не здогадувався, що його рукавичка тепер служить домом для стількох тварин. Кого тут тільки не було. І Мишка-Шкряботушка. І Жабка-Скрекотушка. І Зайчик-Побігайчик. І Лисичка-Сестричка. І Вовчик-Братик (швидше за все, лисиччин). І Кабан-Іклан. І навіть Ведмідь-Набрідь. Цілий зоопарк. 

Житлові умови - так собі. Хоч гуртом і тепло, але й рукавичка не гумова. Тож не дивно, що дуже швидко така комунальна квартира стала для звірів замалою. І вирішили вони так: щотижня будемо збиратися біля вогнища і голосувати за “виліт” з Рукавички когось з пожильців.

У перший тиждень вибір був очевидним.

- Вигнати клишоногого! - кричав Зайчик-Побігайчик. - Його лапи липкі від меду. Мої вуха постійно приклеюються до них. Нема сил це терпіти!

- Я теж проти ведмедя голосую, - мовив Вовк. - Він спить більшість часу, тож мені з ним нецікаво!

- Мене більше його хропіння дратує, - сказала Лисичка. - Доводиться пігулки від головного болю пити.

- Ведмедя на мило! - запищала агресивно Мишка. - Він же величезний. Від нього наша Рукавичка скоро репне!

- А у мене є право сказати своє слово? - запитав Ведмідь.

- Ні! - відповіли звірі гуртом. 

Вибір було зроблено і клишоногому довелося шукати інший барліг для зимової сплячки. А мешканцям Рукавички хоч і стало трішки легше дихати, та все ж у ній жило ще забагато народу.

Наступного тижня звірі знову зібралися біля вогнища, щоб вирішити долю ще одного з них. Першим за традицією взяв слово Заєць.

- Треба Кабана виганяти! - мовив він. - Скрізь натикаюся на його гострі ікла. У мене вже дірки у вухах, а я про пірсинг не просив.

- Я теж проти кабана голосую, - підхопив Вовк. - Він їсть за трьох!

- Та я ж майже вегетаріанець! - запротестував той.

- Ага, майже, - іронічно зауважила Жабка. - Знаю, що такими як я теж ласувати любиш! Ходиш тут, дивишся на мене, облизуєшся.

- Кабана на мило! - запищала агресивно Мишка. - Він тут залишився найбільший. Від нього наша Рукавичка скоро репне!

- А може ви ще передумаєте? - запитав з надією Кабан.

- Ні! - відповіли звірі гуртом. 

Вибір було зроблено і сумний кабанчик, хрокаючи, пішов шукати долі деінде. А мешканцям Рукавички хоч стало ще просторіше, та все ж недостатньо.

Наступного тижня серйозно налаштовані звірі знову зібралися біля вогнища. Звісно ж Заєць за словом у кишеню не ліз.

- Цього разу має піти Вовк! - сказав рішуче. - Не подобається мені з хижаком в одному приміщенні жити.

- Так Лисичка ж теж не травоїдна! - зайняв оборонну позицію Вовк.

- До неї ще черга дійде! - агресивно зауважив Заєць. 

Лисичка від цих слів здригнулася.

- Мені теж Вовк не подобається, - взяла й собі слово Жабка. - Виє ночами на повню. Це що за дурна звичка така?!

- Так, так, - підхопила хитра Лисичка. - У мене від цього голова болить. Думала, перестану після Ведмедя пігулки пити. Та де там!

- Вовка на мило! - запищала агресивно Мишка. - Він тут залишився найбільший. Від нього наша Рукавичка скоро репне!

- Обміркуйте добре своє рішення, - благально мовив Вовк. - Може ще передумаєте?

- Ні! - відповіли звірі гуртом. 

Вибір було зроблено і Вовчик, вже очевидно не братик нікому, виючи, побіг у гущину лісу. А мешканцям Рукавички хоч стало ще просторіше, та все ж недостатньо.

Наступного тижня, на диво, біля вогнища були присутні не всі. Зайця, який першим висловлював свою думку, ніхто не міг знайти.

- Де це куций подівся? - запитала здивовано Жабка.

- І справді пропав, - задумалася Мишка.

- Може він вирішив не чекати голосування і самостійно покинув Рукавичку? - припустила Лисичка, якось дивно облизуючись.

- Мабуть… - неохоче погодилася Жабка. У цю версію їй все ж мало вірилося.

- Тим паче це був останній представник чоловічої статі! - продовжувала Лисичка. - Нам, дівчатам, буде набагато веселіше. Тож пропоную зарахувати це голосування проти Зайця, який самоусунувся.

- Зайця на мило! - запищала агресивно Мишка, хоча в цьому й не було жодної потреби. Однак, від своїх звичок відмовлятися дуже важко. - Не хоче з нами жити - то й не треба. Без нього наша Рукавичка стала просторішою!

- Та й ніхто на його вуха більше не наступатиме! - радісно підхопила Жабка.

А Лисичка все ще хитро посміхалася. Однак, як-то кажуть, сміється той, хто сміється останній. На наступному зібранні саме вона стала кандидаткою на вигнання.

- Мене? Виганяти? Та за що??? - невинно кліпаючи оченятами, мовила руда шахрайка.

- Я в тебе під подушкою ось що знайшла! - сказала Жабка і відкрила долоньку. - Нічого не нагадує?

На ній лежали два великих передніх зуба. Очевидно, що вони належали Зайцеві.

- Так це ж мої, молочні… - намагалася виправдатися Лисичка, та їй вже ніхто не вірив.

- Лисицю на мило! - запищала агресивно Мишка. І цього разу її тон був дійсно виправданий. - Їсти співмешканців - це не ОК. Без тебе наша Рукавичка стане безпечнішою!

- Подружки, зачекайте! - благала Лисичка. - Може передумаєте?

- Ні! - в один голос мовили Жабка та Мишка. 

Рудій хижачці не вдалося перехитрити співмешканок, тож вона покинула Рукавичку. З цього часу жити в ній стало просторо, та й відпала необхідність когось виганяти. Жабка була щасливою, що у них з’явилося стільки вільного місця, скільки забажаєш. Однак, у Мишки були інші плани.

- Жабко, - якось звернулася до неї Шкряботушка. -  Я тут вилазила з Рукавички, а там недалеко ціла хмара комарів до нас суне. Боюся, що вони з нас тут всю кров вип’ють.

- Комарі? - зраділа Скрекотушка. - То це ж мій головний раціон. Я з ними швидко розберуся. Розказуй, де саме їх бачила!

- Там недалечко, під он тим деревом! - мовила Мишка і Жабка, не втрачаючи часу, пострибала у тому напрямку. 

Не знала лише Скрекотушка, що там неподалік було гніздо лелек. Тож, на жаль, стала для них смачним обідом.

Нарешті Шкряботушка залишилася у Рукавичці сама. Простору було чимало і Мишка раділа як ніколи. До того дня, коли почула собачий гавкіт. Раптом хтось схопив її дім та поволік кудись. Через декілька хвилин почувся чоловічий голос:

- Нарешті знайшлася моя рукавичка! Матінко рідна, хто ж її так розтягнув??? І що це тут всередині?

Рукавичка затряслася і Мишка випала на сніг. Чоловік скрикнув. А пес, побачивши живу мішень, загарчав і кинувся навздогін. Шкряботушці ледь вдалося відірватися від переслідувача. 

- Фух, а я ж була на волосину від загибелі, - мовила вона до себе, відхекуючись. - Все, досить! З цих пір більше ніколи не залазитиму в чужу оселю!

Аж тут поблизу себе на снігу Мишка побачила шерстяну шкарпетку. Не вагаючись ні секунди, вона задоволено посміхнулася і побігла назустріч своїй новій долі…