Розділ ІІ. Колода

Ювелір крутив у руках філіжанку кави з кардамоном та навіть не поглянув на клієнтку, ніби його тут і не було.

Зоряна дістала зв’язку ключів і дзенькнула ними перед найманцем - той різко смикнувся і підняв на неї погляд.

- Доброго ранечку. Почнемо знов. Навіщо я тебе найняла?

Навіть через маску відчувалась його розгубленість. Врешті, чоловік тихо фиркнув і зняв маску. Його усмішка була хижою.

- Судячи з такої різкої реакції на маленьку неуважність, вам коханця-втікача знайти?

Жінка кинула на нього роздратований погляд.

- Ой, ні, стривай, чи коханку? Ха, таки коханку!
- Знаєш, можеш сидіти і тупити в каву далі. Мені це більше подобається.
- Укладаємо договір, платите і буду мовчати, як риба, скільки схочете.

Вейд провів долонею по повітрю ліворуч, відкриваючи особистий підпростір, і пропустив туди руку - вона зникла в нічому. Чоловік витягнув звідти кілька документів і ручку.
Затримавшись лише на секунду, аби перевірити написане і поставити свої підписи, він передав документи Зоряні. Поки відьма прискіпливо оглядала кожен пункт, він знов почав розглядати каву й інтер’єр кав’ярні. Інколи дратуюче смикав ногою під столом.

До речі, на смак кава була просто неймовірною. От в чому ельфи були одними з кращих, так це в напоях. І випічці.

Що ж, брат знов довго читатиме лекції про ставлення до інших націй, але це буде вдома. А зараз - щасливі часи тиші.

- “У разі відсутності доказів існування і попелу особа-замовлення автоматично визнається мертвою, і клієнт не має права на претензії до найманця”? Що це, дріади б тебе зжерли, таке? Звучить як розіграш, без образ.

Панна Ред-Сич виглядала спокійною. Надто спокійною, як на відьму. Ювелір сказав би, що її це не хвилювало, якби не побачив всеохоплюючий гнів в її золотих очах.

- Свята Праматір, спокійно, паню, спокійно. Це стосується лише пропащих, панно. Ви ж знаєте, вони згоряють, або їх вбивають, і ніяких могил для них ніхто зазвичай не робить. Ну, може родичі, але вони не зізнаються. Шукати попіл - те саме, що і воду решетом носити. Та й ніхто не переймається ними, насправді, - він знизав плечима і ковтнув трохи кави, - це написано як окремий випадок, щоб не додавати їх в список зниклих безвісти.

Зоряна швидко підписала угоду і половину документів кинула назад Вейдові. Він хотів зробити ще один ковток кави і вже підніс філіжанку до обличчя.

- Мій друг - амару. І я шукаю саме його. Тож припини цей жарт.

Кава пролилась на білосніжну скатертину, одяг найманця, і ледь не долетіла до Зоряни. Ювелір закашлявся.

До них одразу ж підскочив ельф-офіціант і мелодійною ельфійською поцікавився, що трапилось, чи треба їм допомога і чи може він замінити скатертину. Тією ж мовою Вейд ввічливо відмовив йому, мовляв, це лише несподівана новина, йому варто повернутись до інших відвідувачів. Він зиркнув на відьму: та, вочевидь, ще не дійшла до вивчення ельфійської мови, і зараз лише переводила погляд з офіціанта на найманця і назад.

- Повторіть ще раз, будь ласка, - звернувся він до неї вже міжнародною мовою. Цього разу він лишив каву стояти на столі, про всяк випадок.
- Мій друг зник кілька років тому. Він амару, - повільно, як дитині, повторила відьма. Дівчина махнула документами, як віялом. - І ти, як особа, з якою в мене угода, знайдеш мені його.

Найманець відхилився на спинку стільця і трохи з’їхав вниз з протестуючим стогоном.

- Що ж, вперед. І, на майбутнє, спочатку плати, а вже тоді командуй.

Ред-Сич знову уважно перечитала документ, ховаючи іронічну посмішку. Вона вказала під попередженням суму, склала копію документа вчетверо і з каменем на серці сховала в особистий підпростір. Дістала паперовий чек. Вона знала, скільки мав би коштувати пошук особи, та зазначила суму, більшу майже вдвічі - від тих чисел залежала швидкість і якість пошуку. Тож, півтори тисячі сонячних мало б вистачити. В порожньому чеку тепер була написана сума в чотириста сонячних, як передоплата. Вже в наступну секунду папірець опинився в руках Ювеліра; з його горла вирвалось задоволене муркотіння.

- Почнімо вже, врешті-решт, - Зоряна виклала на стіл дві фотографії, - його звати Ніколас Ньюман, двадцять два роки. Вчився в МАЧБ на спеціальності археолога.
- МАЧБ це в нас Міжрасова Академія імені Чотирьох Богинь, якщо не помиляюсь?- Вейд розглядав фотографії і паралельно занотовував все сказане відьмою.

На першому фото були зображені троє: сама Зоряна у віці шістнадцяти років і двоє хлопців поряд того ж віку. Вищий і повітряний на вигляд був ангелом й абсолютно не цікавив найманця, а ось другий.
“Коричневе хутро (теббі), крила горобця, міцний на вигляд (тип: земля)”, - швидко записав він собі. Почерк в нього був, відверто, не дуже, але байдуже. Потім розбереться. Підліток на фото мав засмаглу шкіру, коротке русяве волосся, котячі округлі вушка і кошлатий хвіст такого ж кольору. Невеликі крила були спокійно складені за спиною, на відміну від білих крил ангела, які були більшими і огортали усіх трьох, як обіймами. Абсолютно непримітний собі амару, пройдеш повз і не помітиш.

- На тілі була пітьма?

Зоряна втупилась в нього злим поглядом.

- Нік ніколи не вбивав і не буде, - прошипіла вона з милою посмішкою на обличчі.

- Шкода, - перш ніж пані почала протестувати, найманець пояснив: - Місця і порядок прояву пітьми передається спадково, і в кожного роду він свій. Повірте, я був у шоці, коли дізнався, скільки їх існує. Якби він вбив хоча б трьох, можна було б легко визначити його рід.

- Ну і навіщо тобі його рід? Хіба імені і зовнішності не вистачить?
- Самі знаєте, що ні, інакше він давно був би з вами, і не було стільки відмов від інших найманців чи офіційних детективів.

Їм принесли нові напої. Ювелір зробив маленький ковток свого і дочекався, поки офіціант піде.

- Хоча всі кажуть, що вони одинаки, амару живуть в сталих місцях (хай і розкидано по всій Осяянній). І є в них така штука, рід до роду. Вони завжди тягнуться назад у родину. Зачасту їм навіть до снаги затримати горіння на день, щоб дістатись своїх чи хоча б попередити. Іронічно, правда? Зазвичай від рідні на той момент і могил не лишається. - Юнак знизав плечима, його проникливі очі зиркнули на відьму. Могло здатись, що йому сумно від цього факту, але ні. Тон найманця був веселим, а на обличчі сяяла посмішка. Він весело фиркнув, очікуючи відповідь своєї пані.
Та лише кивнула.

- Все ще не розумію, чому ім’я не допоможе.
- Тільки найдурніший амару буде використовувати справжнє ім’я далеко від дому.

В голові Вейда щось клацнуло; він швиденько додав щось у нотатник.

- До речі, пані, у вас лише фотографії? Може, тоді і фотограми є?

Фотограмами звались живі моменти; зазвичай їх прив’язували до фотографій і робили з того ж пристрою. Інколи це також були спогади певної особи про якусь подію. Робити такі було важче, дорожче і, якщо спогад давній, то виходили вони не чіткими. На відміну від фотографій, які були просто застиглим графічним зображенням-карткою, фотограми мали вигляд пластин круглої форми.
Коли їх підкладають під кристал зв'язку, з’являється голограма місця, події, людей, звуків і запахів. ЇЇ можна збільшувати, зменшувати, прискорювати чи сповільнювати. Але все ж, їх не можна виставити перед іншими у рамці.

- Десь мають бути. Я надішлю поштою копії, щойно знайду.

Чоловік вирвав з нотатника папірець, швиденько нашкрябав - він чесно намагався писати друкованими літерами - адресу доставки і уповноважену особу, і сунув його відьмі.

- Гадаю, тоді нам робити тут більше нічого. Я буду зв’язуватись з вами через пошту чи кристал зв’язку, щойно щось знайду. - Найманець забрав собі фотографії, Зоряна - папірець з даними.
Відьма лише відсалютувала йому двома пальцями і зникла з приміщення.

***

- Нагадай, чому я повинен цим займатись?

Сет з буркотінням кинув маску і одяг при вході - все так і лишиться валятись на підлозі, поки в якийсь момент близнюк не пожбурить все це йому в обличчя.

- Хей, Амоне, може покажешся хоча б?

Брат не відповідав, та Сет знайшов його зовсім скоро - той читав у вітальні в кріслі біля вікна. Його ластівочі крила зараз слугували пледом і ховали від оточуючих.

Жовтневий вечір був досить теплим, аби лишати вікна прочиненими навстіж, і достатньо світлим, щоб не вмикати освітлення - крім, звичайно, торшера біля крісла. Амон ненавидів читати в сутінках. Раптом його крила смикнулись, а гострі вуха рисі стали торцем - певне, почався якийсь монолог. Чи момент смерті, з ним не вгадаєш.

Сет обожнював спостерігати за братом. Відтоді, як вони випадково зустрілись, він навчився розуміти брата. Спершу це було важко - Амон був тихим і майже не говорив. Іноді навіть не виходив з кімнати днями. Потрібна була відверта розмова, взаємне гарчання і розбиті меблі, аби хоч трохи порозумітись. Кілька відкриттів щодо розлучення батьків, насправді, тоді також зробили свою справу. І якщо до цього Сет все ще не полишав надію поговорити чи хоча б побачити матір, то зараз і думати про це забув.

Амон почав говорити з ним. Спочатку рідко, але з часом все частіше. Для Сета і просте “Привіт, як минув день?” було перемогою. А тоді юнак між якоїсь розмови - жоден з них вже не пам’ятав, про що вона була - згадав про міську бібліотеку, до якої в нього був допуск. Свята Праматір та її величні сестри, настільки живим він брата ніколи не бачив. Його сині очі сяяли запалом увесь вечір.
Амон говорив і говорив і говорив. Його пальці лагідно пестили корінці книг, поки він розповідав Сетові історію тієї чи іншої. Його голос все ще залишався тихим, та щирий захват в ньому сховати не вдалось.

Сет подумки засміявся. Ввечері того дня в нього гуділа голова від такої кількості нової інформації. Право слово, іноді він втомлювався від брата. Це не було гріхом - всі іноді втомлюються. Тоді їхні дні ставали спокійніші і тихіші. Іноді все зводилось до мовчазних вечорів, кивань один одному і “Доброго ранку” - “Добраніч”.

Інколи вони ходили до батька. Рідко, не частіше, ніж раз у місяць чи два, та він обожнював такі дні. Амон також, але йому досі було соромно бути там. Тато досі не схвалював операцію Сета і його вигляд людини, та все це зводилось до жартівливо-присоромленого нагадування, і жоден з них не ображався.

Сет заскочив на кухню в пошуках хоч якоїсь поживи, і зиркнув на календар на стіні. Дата через тиждень - одинадцяте жовтня - була обведена червоним. День з татом. Насправді створений для Амона, та знати про це йому не варто.

- Там ти точно нічого не знайдеш.

Тихий голос брата пролунав за його спиною; той навіть не намагався сховати насмішку. Він скуйовдив Сетове коротке волосся і дістав з духовки лазанью. З горла останнього вирвалось муркотіння - він за день нічогісінько не їв, окрім тої кави з Зоряною.

Юнак швидко наклав собі їжу й приземлився за стіл. Минулого разу, як він намагався проскочити з тарілкою на диван, отримав крилом по обличчю, мало не зламав ніс і потім весь день вичищав вітальню від розлитого супу. Хто ж знав, що такі легенькі крила так сильно б’ють.

Він хотів було почати розповідь, паралельно запихаючись їжею, та лише отримав попередження, що вдавиться, якщо почне. Довелось їсти мовчки.

- Нагадай, чому я повинен був прикидатись тобою і брати це замовлення? Ім’я твоє, розбиратись з усім цим в будь-якому випадку будеш ти.
- Наприклад, тому що у тебе нове дзеркало, а нам потрібні гроші. Ти перевіряв угоду?

Ніл швиденько витягнув з підпростору угоду з Зоряною.

Що ж, він справді ідіот. У кав’ярні він перевірив угоду повністю, окрім одного пункту, на який не звернув уваги - ім’я виконавця. Він забув, що сидить на місці Вейда, і дістав угоду на ім’я Ніла. З глухим стуком юнак опустив голову на стільницю і прошипів прокляття. Амон вихопив документи, доки брат страждав, і швидень прогорнув їх.

- Що ж, вітаю з першим пошуком особи. Що можу сказати, удачі, любові і терпіння. Ха. Хвіст даю, пані дуже розсмішила твоя помилка.

Сет бере свої слова назад. Він придушить цю хвостату падлюку за першої ж можливості. Брат весело всміхався, спостерігаючи за ним.

- Навіть не думай, що зможеш втекти від роботи. Я поняття не маю, як шукати людей. Це твоя робота, взагалі-то, - Ніл здався; зробленого не повернеш.