Розплата

ㅤРанок зустрів мене металічним присмаком у роті та відчуттям, ніби мої очі засипали битим склом. Останні два тижні злилися в один нескінченний, сірий цикл: виснажлива робота вдень і катування кошмарами вночі. Прокинутися зранку стало для мене випробуванням, і я жалкував про кожен день, який проживаю.

ㅤЯ справді перетворився на свою власну бліду тінь. Дзеркало у ванній показувало мені чужого чоловіка з проваленими щоками та очима. Тому я перестав дивитися у дзеркало.

ㅤЯ натягнув халат, рухи були механічними. Думки про самогубство більше не лякали мене — вони стали звичною фоновою музикою мого існування. Я розглядав лезо бритви, я дивився на висоту з вікна своєї квартири, й у ці моменти відчував дивну, солодку спокусу. Лише одна секунда — і цей скрегіт совісті нарешті замовкне. Смерть здавалася мені не кінцем, а лише можливістю вийти з гри, правила якої я більше не міг витримувати.

ㅤУ моїй шухляді, під стосом старих наукових журналів, ховалася невелика скляна ампула. Я вкрав її з роботи ще тиждень тому, обережно винісши в кишені халата. Вона була заповнена прозорою рідиною, яка гарантувала параліч дихальної системи.

ㅤЯ часто діставав її вночі, тримаючи за холодні боки, й дивився, як усередині перекочується смерть. Це було так просто. Один укол — і я більше не буду вбивцею. Я більше не буду бачити ці кошмари, більше нікому не зламаю життя…

ㅤАле кожного разу я клав її назад.

ㅤЯ вирішив, що буду жити. Не тому, що боявся смерті, й не тому, що сподівався на краще. Я буду жити, щоб страждати. Смерть була б занадто легким кінцем, занадто милосердним дарунком для такої людини, як я. Кожен мій наступний день, кожен панічний напад і кожна безсонна ніч — це була моя розплата. Моя персональна покута, яку я мав випити до останньої краплі. Я прирік себе на повільне гниття заживо в цій лабораторії, бо лише так, через нескінченний біль, я міг сподіватися на бодай якусь подобу спокути за те, що зробив із Максом.

ㅤТож я підвівся, застебнув останній ґудзик халата й пішов у бік ліфта. Моє серце билося лише для того, щоб нагадувати мені про те, чиє серце я зупинив.

ㅤКоли я відчинив двері кабінету, на мене дихнуло цинізмом. Керівництво вже надіслало повідомлення: завтра мені представлять нового асистента. "Молодий спеціаліст із відмінними рекомендаціями". Система просто замінила згорілий запобіжник на новий. Вона не робила пауз для трауру.

ㅤЯ сів за стіл. Робота не йшла. Цифри на папері здавалися безглуздими ієрогліфами. І тут я побачив це.

ㅤПід стійкою для пробірок лежала ручка з покусаним ковпачком, що нагадувала за звичку, від якої я стільки разів просив Макса позбутися. Трохи далі, біля мікроскопа — блокнот з вирваними сторінками. У кутку підвіконня — забута, напівпорожня пачка м’ятного чаю.

ㅤВсе в цій лабораторії нагадувало за його присутність.

ㅤРаптом мене захопила хвиля гарячого, некерованого гніву. Це був не сум, це була лють на ці німі речі, які продовжували існувати, коли його вже не було. Чому вони тут? Чому вони мають сміливість нагадувати мені про те, що я зробив?

ㅤЯ схопив блокнот і з силою розірвав його навпіл. Я змітав зі столів усе, що належало йому: чашку, яка розлетілася на тисячу дрібних уламків, олівці, які я колись збирався подарувати, записи. Я кидав це все у відро для сміття, намагаючись знищити будь-який слід перебування Максима в цій кімнаті. Я хотів стерильності. Я хотів, щоб тут знову було мертво й пусто, як і всередині мене.

ㅤКоли через десять хвилин я зупинився, важко дихаючи серед безладу, краще не стало. Навпаки. Порожнеча в лабораторії стала ще більш кричущою. Я викинув речі, але не зміг викинути спогади. Я не зміг викинути його голос зі своєї голови.

ㅤЯ зрозумів: Максим мав рацію. Протокол руйнує невинні життя, а ті, хто виживає, стають його вічними в'язнями. Я міг би щось змінити? Можливо. Але я був боягузом. І тепер цей боягуз залишився один у порожній кімнаті, сам на сам зі своєю розплатою.