Олеся

ㅤМинуло п’ять років? Я не певен. Час у Комплексі не йшов. Принаймні не для мене.

ㅤЗа ці роки я перетворився на місцеву аномалію. Мій кабінет став зоною відчуження, куди заходили лише за крайньої потреби, і то — намагаючись не дивитися мені в очі. Я знав, що про мене кажуть. Що я з’їхав з глузду. Що за мною скоро прийдуть. Такі, як я — незручні для влади — довго не затримуються на робочому місці. Тим паче не затримуються у житті.

ㅤДехто з молодих колег мене боявся. Моя присутність у коридорах діяла на них, наче відро холодної води. Старіші працівники, тобто ті, хто пам’ятав мене іншим, просто зневажали. Вони посміхалися мені в обличчя, але щойно я відвертався, кривилися від огиди. Для них я був слабкою ланкою, людиною, яка дозволила особистим сентиментам завадити роботі.

ㅤЯ навчився ігнорувати це все.

ㅤМій день був розписаний посекундно — я перетворив своє життя на один нескінченний протокол, щоб не залишати мозку ні хвилини на вільні роздуми. Я валився з ніг від недосипу, мої реакції притупилися, а кава стала моєю найкращою подругою, хоч я й ненавидів її гіркий смак.

ㅤАле щойно я заплющував очі, починався мій справжній робочий день. Кошмари стали системними. Вони більше не були хаотичними. Щоночі це була аудієнція з Максимом. Він завжди стояв у тому самому кутку й мовчав. Мозком я навчився ігнорувати й це, але тілу було страшно щоразу.

ㅤЯ дав собі обіцянку: я буду працювати сам. Більше ніколи жоден асистент не затримається в цій лабораторії довше, ніж на місяць. Я міняв їх як рукавички, висуваючи неможливі вимоги, виснажуючи їх своєю сухістю та відсутністю будь-якого людського тепла. Я був з ними ідеально ввічливим та абсолютно мертвим. "Добрий день", "Підготуйте реагенти", "Вільні". Жодних розмов про сім'ю, жодних походів у "Спрагу". І жодного "Вітю".

ㅤЦе була єдина правильна тактика. Близькість на роботі — це щось зайве й не потрібне. Як тільки ти почнеш розслаблятися, неодмінно станеться щось жахливе.

ㅤПринаймні, я так думав до одного чергового рутинного дня.

ㅤЯ йшов коридором лабораторії з непритаманною мені впевненістю. П’ять років тому я б не подумав, що стану таким. Мені було абсолютно байдуже до сьогоднішньої перевірки. Яка різниця, який шар суспільства цього разу потрапив під жорнова Протоколу? Цивільні, технічний персонал чи чергові невдахи з агентів безпеки… Для мене ніхто з них не мав значення.

ㅤМій погляд не затримувався ні на чому. Я не дивився на обличчя охоронців, не помічав вивісок. Я був зосереджений на власному ритмі підборів — сухому, рівному, позбавленому будь-яких емоцій. Кожен мій крок був маніфестом моєї байдужості.

ㅤБіля однієї з нескінченних дверей я збавив хід. Не через цікавість, але саме тоді до мене долетіли голоси двох лаборантів. Вони стояли перед дверима й виглядали неприродно збудженими.

ㅤ— ...кажу тобі, це аномалія. Жодного симптому, розумієш? — один із них, зовсім молодий хлопець із тремтячими руками, витирав піт з лоба. — Я перевірив тричі! Температура в нормі, пульс стабільний, ніякої агресії чи кашлю. Вона навіть виглядає... здоровою.

ㅤ— Але тести? — перебив його інший, старший, з огидним науковим цинізмом у голосі. Це звучало так буденно.

ㅤ— Позитивні. Всі до одного. Стабільна інфекція. Вірус у крові всюди, концентрація зашкалює, але організм на нього просто не реагує! Вона ходяча бомба сповільненої дії!

ㅤ— То чого ми чекаємо? Клич групу утилізації. Навіщо нам цей головний біль?

ㅤ— Ти що, дурний? Треба підпис. Його підпис. — він перейшов на шепіт. — Треба йти до Вишневецького.

ㅤ— О ні, тільки не до нього, — другий лаборант аж пересмикнувся, та в його голосі проступила щира зневага. — Ти пам'ятаєш, яку сцену цей божевільний влаштував минулого разу? Він буде тиждень мурижити нас додатковими аналізами, вимагатиме спостереження, знову почне плести щось про період вікна. Та він просто з глузду з’їхав на цих позитивних результатах. Давай тихо виконаємо Протокол без його згоди. Оформимо як "екстрену загрозу", підпишемо в Петровича, він не гляне. Головне — не кажи нічого Вишневецькому. Цей параноїк тільки все зіпсує своєю псевдогуманністю.

ㅤЯ зробив крок із тіні. Моє тіло рухалося саме по собі, випереджаючи думки. Лаборанти замовкли так різко, ніби їм одночасно перерізали горло. Старший миттєво зблід, дивлячись прямо на мій шрам. Хоча б десь ця особливість моєї зовнішності працювала на мене.

ㅤ— Продовжуйте, — промовив я. Мій голос був рівним, у ньому не було гніву — лише порожнеча, від якої віяло могильним холодом. — Мені дуже цікаво послухати про "екстрену загрозу" та про те, як ви збираєтеся обходити правила.

ㅤВони мовчали, втискаючись у стіну. Хлопець із планшетом виглядав так, наче зараз зомліє. Я не міг приховувати: мені це подобалося. Це було потворне, гостре задоволення — бачити, як вони пасують перед моєю тінню. У світі, де я був абсолютно безпорадною іграшкою Протоколу, де я не міг змінити жодного результату тесту, цей їхній страх давав мені ілюзію влади. Я насолоджувався тим, як мій спотворений шрамом профіль та репутація божевільного вибивають повітря з їхніх легень. Якщо я вже був монстром у їхніх розмовах за спиною, то я збирався бути найгіршим із них прямо тут, в обличчя.

ㅤ— Геть.

ㅤ— Докторе Вишневецький... ми... — почав було старший, але я просто перебив його, зробивши крок вперед.

ㅤ— Ви вільні. Обидва. Якщо я побачу вас, як ви вештаєтеся десь поруч, — я подбаю про те, щоб ваша наступна перевірка була не плановою, а примусовою.

ㅤВони не стали чекати. За кілька секунд у коридорі знову запала тиша. Але я не міг зайти до палати одразу. В голові крутилися слова лаборантів, і я схилив голову, відчуваючи, як всередині мене, під шарами багаторічного льоду, починає пульсувати щось дике й небезпечне.

ㅤ"Стабільний випадок". "Ніяких симптомів".

ㅤЦе все так знайомо…

ㅤНабратися сил увійти виявилося легше, ніж я очікував, та я штовхнув металеві двері.

ㅤЯ завмер.

ㅤУ центрі стерильної коробки, під нещадним світлом люмінесцентних ламп, сиділа дівчина. Вона була так схожа на того, кого я бачив у своїх кошмарах. Жодного кашлю, жодної лихоманки чи проявів агресії — нічого з того, чим зазвичай маркує своїх жертв вірус. Вона просто сиділа, вчепившись пальцями в край лікарняної кушетки.

ㅤДівчина мовчала. Вона не благала про допомогу й не плакала. Вона просто чекала на свій вирок від людини в білому халаті. У її очах відбивалося: вона чула все, про що розмовляли в коридорі. І вона чудово знає про свій стан.

ㅤЯ дивився на неї, і в моїй голові нарешті запала тиша. Я знав, що завтра на моєму столі знову лежатиме тека з червоною стрічкою. Знав, що колеги вже готують рапорт про мою некомпетентність.

ㅤАле вперше за п’ять років я не відчув тиску Протоколу. Тільки дивну, майже легку рішучість. Щось всередині мене нарешті зупинилося.

ㅤЯ глибоко зітхнув перед тим, як озвучити їй мою пропозицію.