Функція

ㅤДо біса це все. Він з’явився у дверях лабораторії після двотижневого карантину.

ㅤВиглядав трохи втомленим, але таким самим... справжнім. Він одягнув свій робочий халат, хоч волосся і було розпатлане. Я відчув, як кімната наповнюється таким уже рідним запахом м’ятного чаю. Максим усміхнувся — широко, щиро, так, ніби він просто виходив на довгий перекур, а не… вмер?

ㅤ— Вітю? Ти чого такий блідий? — жартівливо кинув він, роблячи крок назустріч. — Невже так сильно завалили звітами без моєї допомоги?

ㅤЯ не міг вимовити ні слова. У горлі стояв клубок, що заважав дихати, а серце билося так швидко, ніби намагалося вирватися з грудної клітки. Я просто зірвався з місця. Не було ні Протоколу, ні субординації, ні сорому перед колегами.

ㅤЯ вчепився в нього так, наче він був єдиним рятувальним колом посеред відкритого моря. Я притискався до його тіла, заривався обличчям у тканину його халата, задихаючись від запаху його одеколону й цигарок, відчуваючи під пальцями тепло його шкіри та міцний, ритмічний стукіт серця. Він був живий. Він був тут.

ㅤЩе трохи — і я б зламав йому ребра. Але я не міг інакше. Здавалося, якщо я хоч на мить дозволю собі розслабитися, Макс розсиплеться попелом, як у страшному сні. Це не була поведінка наукової еліти, але, о Боже, як мені було байдуже.

ㅤ— Гей, ну ти що... Вітю, тихо, — Максим розгублено завмер, а потім обережно поклав руки мені на плечі. Його голос звучав так м’яко і турботливо, що я нарешті дозволив собі розплакатися — наврид, не ховаючись, випускаючи весь той чорний жах, що скупчився всередині за ці два тижні. — Ти чого плачеш? Я, ем, я допоможу тобі з твоїми тижневими звітами! Тільки не плач…

ㅤЯ нічого не міг відповісти. Горло перетиснули спазми, а щоки пекли від сліз, які я не міг зупинити. Я лише сильніше стискав пальці на його плечах і спині, боячись відпустити хоча б на міліметр. В цей момент я був безмежно, абсолютно щасливий. Я почувався таким… живим та потрібним, ніби світ навколо мене набув тих самих барв, які він втратив не так давно.

ㅤЯ забув про все на світі.

ㅤЯ забув, про те, що він повинен бути мертвим.

ㅤСтеля моєї квартири в напівтемряві була сірою й низькою. У кімнаті панувала мертва, дзвінка тиша, яку розбивало лише моє власне переривчасте дихання. Мокрі доріжки на щоках були справжніми, а от Макс — ні. Я все ще стискав ковдру так сильно, що боліли суглоби, мої пальці судомило від відчайдушної спроби втримати те, що вже ніколи не повернеш.

ㅤЯ ненавидів цю свою безпорадність. Ненавидів кожну клітину свого тіла, яка продовжувала жити, поки Максим був мертвим.

ㅤМій щасливий сон закінчився. Реальність навалилася на мене всією масою бетону над головою. Максим не повернувся. Максим ніколи не повернеться. Це не було щось абстрактне. Я вбив його. Я зробив це своїми власними руками. Мені байдуже, що в цьому є не тільки моя провина. Я причетний до смерті друга — цього достатньо.

ㅤРаптом мені стало страшно. Дуже страшно. І цей страх не був раціональним. Це був тваринний, первісний жах, що прокинувся десь на рівні інстинктів.

ㅤКут моєї кімнати здавався надто темним. Неприроднім, глибоким. Чорнота там не просто поглинала світло — вона здавалася густою, наче розлите чорнило. Я заціпенів, боячись навіть кліпнути очима, бо відчував: там щось є. Зловісна, важка присутність.

ㅤЗ темряви на мене дивилися десятки очей. Це всі ті, чиї долі я завершив. Невідомі мені люди, про яких я не знав до цього і вже не дізнаюся тепер.

ㅤАле один погляд я впізнаю завжди.

ㅤ— Максе?.. — промовив я майже пошепки. Пересушене горло відізвалося різким болем.

ㅤЗ мороку почало проступати щось біле. Це був лабораторний халат, але він був заплямований не хімікатами, а чимось темним, червоним, що повільно розтікалося по тканині. Постать була нечіткою, розмитою, але високою, майже два метри зростом… Я бачив, як вона схилила те, що повинно бути головою, вбік. Рівно так, як Максим робив це, коли не погоджувався зі мною.

ㅤ— Ти вбив мене. Ти зробив це своїми власними руками, — він ніби озвучив мої думки. Цей голос не був людським, це був писк пінопласту, що різав вуха й проникав у череп. Ні, це був не Максим. Воно не могло бути Максимом.

ㅤ— Ні... ні... У мене не було вибору... — мої сльози вже знову застилали очі, роблячи кімнату хиткою та нереальною. Від жаху я забився в куток ліжка, підтягуючи ноги до грудей.

ㅤ— Ти брешеш самому собі. Який до біса вибір, Вікторе, якщо ти навіть не спробував мене врятувати? — привид зробив крок вперед, і температура в кімнаті різко впала. — Ти огидний у своєму самовиправданні. Пам'ятаєш, як ти казав у тій забігайлівці, що ми друзі? Що я став тобі близьким? Але хіба друзів убивають? О, невже ти мені просто збрехав?

ㅤ— Я просто виконував те, що мав! Я.. я не міг ризикувати! — я закрив вуха руками, але голос лунав прямо всередині мого черепа.

ㅤ— Тобі було страшно за свою посаду, — привид навис над ліжком, і я відчув нудотний запах спаленої плоті. Він нахилився до самого мого обличчя. Я бачив його очниці — темні провалля, в яких не було життя. — Ти боявся, що твій ідеальний кабінет зачинять. Саме тому ти обміняв моє життя на свій спокійний сон. Ну як, добре спиться?

ㅤ— Замовкни! Будь ласка, замовкни!

ㅤ— Чому? Тобі не подобається правда? Ти завжди любив точність, докторе Вишневецький. Тож давай і зараз будемо точними: ти вбивця.

ㅤ— Ти знаєш… Я б віддав усе, щоб це був не ти, Максе… Я хотів… я так хотів, щоб це була помилка! Вибач мені, вибач, будь ласка… Вибач… — я ридав, задихаючись, обриваючи свої слова. Моє серце калатало об клітку ребер, наче спійманий птах.

ㅤ— Ти жалюгідний. Ти просто виправдовуєшся перед собою, щоб випрати свій халат від моєї крові. Тобі не потрібне моє вибачення — тобі треба лише щоб я зняв тягар відповідальності з твоїх плечей. Я не зніму. Знаєш, що я відчував, коли вони прийшли?

ㅤЯ вже не розумів нічого, просто, обхопивши голову руками, слухав, як мої ж власні думки набувають жахливої, психоделічної форми.

ㅤ— Я чекав на тебе. Кожен крок у коридорі здавався мені твоїм. Я думав: "Зараз відчиняться двері, й Вітя крикне: Стоп! Це помилка!". Я до останньої секунди дивився на двері. Я вірив, що ти не просто гвинтик. А ти... ти просто допивав свій ранковий чай, поки підпис ще не підсох. П'ять секунд. Ти вбив мене за п’ять секунд. Скільки коштувало моє життя, Вікторе? П’ять секунд твого часу? Одна чорнильна паста?

ㅤ— Я не міг... я б нічого не змінив... — прохрипів я, відчуваючи, як свідомість починає вислизати з моїх пальців.

ㅤ— А як щодо моєї сестри? — у голосі того, що видавало себе за Максима раптом почулася притворна жалість, і це було страшніше за крик. — Ти пам'ятаєш, що ти обіцяв їй олівці? Ти вбив її єдину опору. Хто тепер скаже їй? Ти прийдеш до неї? Подивишся в її очі, а після скажеш, що її брата спалили за графіком? Скільки секунд тобі знадобиться, щоб підписати і її вирок, коли вона почне ставити зайві запитання?

ㅤПривид почав розчинятися. Його обриси, що раніше здавалися такими реальними, тепер тремтіли й розповзалися чорними струмками диму, змішуючись з нічними тінями.

ㅤ— Я бачив у тобі людину. Але ні. Ти лише функція.

ㅤГолос ставав тихим, доки зовсім не зник, залишаючи мене сам на сам з тишею, від якої пищало у вухах.

ㅤЯ відчув, як моя душа починає поступово руйнуватися. Моя душа, яку Максим так необачно витягнув на світло, тепер гниє і розсипається, перетворюючись на той самий сірий попіл, яким став він.

ㅤЯ дивився на свої руки в напівтемряві. Ті самі руки, що тримали склянку пива в "Спразі". Ті самі руки, що вивели вирок. Я відчував огиду до власної шкіри, до власного серця, яке продовжувало ритмічно битися, хоча не мало на це жодного права.

ㅤПеред очима двоїлося…

ㅤЯ не пам’ятаю, як я заснув.