Некомпетентність

ㅤМинуло кілька тижнів, і залізобетонна тиша лабораторії поступово наповнилася новими звуками. Раніше я міг годинами слухати лише гудіння апаратів, але тепер до нього додалися ритмічні кроки Максима, його тихе сопіння над складними розрахунками та ледь чутне постукування пальцями по столу, коли він задумувався.

ㅤНа моє здивування, Максим справді старався. Після тієї історії зі шрамом він наче намацав ту невидиму лінію, яку не варто переступати, і тепер балансував на ній з дивовижною грацією. Максим більше не дратувався з мого настрою зранку, не ставив дурних питань, натомість він навчився розуміти моє мовчання. Тепер йому не потрібно було питати, який реагент мені потрібен — він просто простягав пробірку саме в ту мить, коли я про неї думав.

ㅤЙого присутність перестала бути подразником. Вона стала чимось приємним, чимось звичним. Я ловив себе на дивному, майже забутому відчутті спокою від усвідомлення того, що в цій залі, окрім мене, є ще хтось. І цей "хтось" був напрочуд надійним. Це було чудово, адже саме в цьому й полягав сенс його роботи. На початку мене виснажував страх перед невідомим — я боявся отримати когось некомпетентного, хто тільки заважатиме. Але тепер я з подивом визнавав: Максим став тим ідеальним асистентом, про якого я раніше не наважувався навіть мріяти.

ㅤМи почали розмовляти. Спочатку це були лише сухі обговорення результатів, але згодом між рядками звітів почали прослизати уривки думок, які мало стосувалися науки. Я настільки звикся з його присутністю, що... Добре, визнаю: я ловив себе на тому, що лабораторія здавалася мені занадто великою і порожньою, коли він довго затримувався з якоїсь причини.

ㅤЗвісно, він все ще залишався Максимом, таким, яким він зарекомендував себе у перший тиждень роботи. Він все ще міг відпустити якийсь колючий жарт або випити мій чай, якщо я відвертався, але в цьому більше не було тієї агресії, яку я бачив раніше. Я не впевнений, чи це змінився він, чи просто моє ставлення до його дій, але так нам обом жилося набагато легше.

ㅤТой вечір не був особливим, але він був виснажливим. Я пам'ятаю, як мені на стіл потрапила товста тека з особистими справами співробітників інших секторів, яку я мав перевірити до кінця зміни. Я звіряв показники, цифри, дати... і раз за разом ставив свій підпис у графі про виконання процедури Протоколу. Моє прізвище лягало поруч із декількома іншими, чужими підписами. Кожен мій розчерк був фінальним акордом у чиїйсь долі, але я робив це абсолютно бездумно. Мозок просто вимикався, і я вважав це сильною стороною свого характеру. Хтось інший на моєму місці міг би злякатися чи засумніватися. Але не я.

ㅤКоли я нарешті закрив теку, в лабораторії запала така тиша, що в ній я чув кров у своїх вухах. Саме тоді Максим підвівся, і звичним для себе рухом дістав пачку сигарет. Він збирається іти на перекур, як це робив кожного дня в один і той самий час. Зазвичай я навіть не підіймав голови.

ㅤЯ потягнувся, відчуваючи, як кожен хребець звинувачує мене у моїй поганій поставі. Переді мною уже почали бігати різнокольорові крапочки, тому я зняв окуляри, щоб з силою протерти втомлені очі. Це завжди працювало.

ㅤ— Я з тобою, — сказав я раніше, ніж подумав.

ㅤМаксим завмер із пачкою в руках. Він повільно розвернувся до мене, і замість спокою на його обличчі з'явився такий щирий подив, що на мить він став схожий на того самого розгубленого хлопця з нашого першого тижня. Його брови злетіли, а губи розтяглися в легкій, недовірливій усмішці.

ㅤ— Ого... — він навіть примружився, ніби перевіряв, чи не мариться йому що. — Це що, Віктор Олегович вирішив піти на перекур? В лабораторії дощ піде, чи що?

ㅤ— Не паяснічай,— відрізав, ніби в цьому моменті я був чиєюсь злою матір'ю. — Мені просто треба подихати свіжим повітрям. Ще одна хвилина роботи — і я почну бачити віруси неозброєним оком.

ㅤ— Та я тільки за! — він весело підкинув запальничку в повітря і спіймав її. — Тільки обережно, докторе, так і до повної анархії недалеко. Спочатку ми виходимо без причини, а завтра почнемо малювати котів на звітах?

ㅤ— Ти зараз залишишся тут і будеш мити пробірки.

ㅤ— Мовчу-мовчу, — Максим примирливо підняв руки, але він розумів, що я сказав це без краплі справжньої злості, і тому підігрував. — Ходімо!

ㅤЯ зняв з себе халат та обережно повісив його на спинку стільця. Коли я повернувся до свого колеги, то зрозумів, що він вже давно зробив те ж саме, ще й розпустив волосся, і тепер чекає на мене.

ㅤМи йшли вузькими технічними коридорами, де світло було ще тьмянішим, ніж у нашому відділі. Тут пахло мастилом і пилом, зовсім незвично для мене. Максим впевнено вів мене повз заплутані лабіринти коридорів, поки ми не опинилися біля важкої залізної заслінки вентиляційної шахти. Там справді було інакше: з величезного отвору виривався потужний потік прохолодного, трохи вологого повітря.

ㅤЯ підійшов ближче до решітки, підставляючи обличчя цьому потоку. Повітря було грубим, пахло бетоном і вологою. Я заплющив очі, відчуваючи, як протяг куйовдить волосся, забирається під комір сорочки та вимітає з голови залишки цифр та чужих прізвищ із тих тек.

ㅤПоруч почулося характерне клацання запальнички. Максим закурив. Червоний вогник на мить вихопив із темряви його довгі пальці. Він затягнувся глибоко, з якоюсь жадобою, і випустив дим прямо в шахту, де його миттєво розвіяло повітряним потоком.

ㅤХлопець стояв, притулившись потилицею до холодної стіни, і дивився кудись углиб вентиляційного тунелю. Тиша...

ㅤ— Вікторе, — він умисно пропустив моє по батькові, але на цей раз я був не проти. — Ви так раптово захотіли скласти мені компанію... Це на вас не схоже, щось сталося?

ㅤ— Нічого, я просто втомився, Максиме.

ㅤ— Я зрозумів... — він знову замовк, нервово покрутивши цигаркою між пальців, перш ніж набратися сил продовжити. — Ви ж знаєте, що можете кликати мене не лише на "Максим"?

ㅤЯ знову перевів погляд на хлопця, на цей раз із питанням в очах. Щось всередині мене підказувало, куди він веде, але я хотів почути це. В такій напівтемряві, де ледь не єдиним джерелом світла був вогник сигарети, його голос звучав інакше — м'якше, позбавлений звичної бравади. Мені хотілося його слухати.

ㅤ— Ну... — він нарешті повернув голову, і в його очах промайнув відблиск запальнички. — Є ж скорочені форми імені. Макс, наприклад. Так зазвичай кличуть... ну, друзів.

ㅤЯ відчув, як кутики моїх губ ледь помітно смикнулися.

ㅤ— Подякуй, що я хоча б не кличу тебе на прізвище.

ㅤ— Це тому, що ви його не пам'ятаєте!

ㅤІ розсміявся. Це був теплий, щирий сміх, який на мить заглушив навіть шум вентиляції. А я і собі намагався стримувати коротку усмішку. Тут, у катакомбах технічних ходів, ми здавалися ближчими, ніж там, за робочими місцями.

ㅤАле дуже швидко атмосфера змінилася. З’явилася та сама тягуча, липка напруга, яку я намагався ігнорувати весь вечір, поки підписував ті папери.

ㅤ— Мене дещо тривожить. Давайте... давайте на хвилину будемо максимально серйозними, — Максим гірко хмикнув, і черговий клубок диму полетів у темряву. — Протокол. Процедура знищення. Ви не думаєте, що це все не людяно?

ㅤЯ різко закашлявся, але не від сигаретного диму, а від його самогубної безпосередності. У нашому світі, де кожне слово зважується на терезах Протоколу, такі запитання були рівносильні зізнанню в державній зраді.

ㅤЯ миттєво озирнувся на темний коридор за нашими спинами. Серце пропустило удар. Мені хотілося схопити його за плечі, затулити йому рота, накричати, що він божевільний... Як добре, що цього ніхто не чув. Саме тому він привів мене сюди. І я знав, чому він запитав це саме в мене. Він довіряв мені настільки, що не боявся бути страченим за неправильну думку, і, найголовніше, — знав, що я не піду доповідати "вище".

ㅤ— Ти хоч розумієш, що ти кажеш? — запитання прозвучало надто тихо, майже пошепки. — Я сподіваюся, що тобі вистачатиме клепки не промовляти цього вголос при інших.

ㅤ— Розумію, але я бачив, як ви сьогодні закривали ту теку. І цей перекур... ви не "просто втомилися", чи не так?

ㅤЯ стиснув пальці на металевій огорожі так сильно, що відчув, як біліють мої кісточки. Я злився, але не на нього — на себе, адже Максим вкотре прочитав мене як відкриту книгу. Я просто не хотів сприймати правду.

ㅤ— Максиме, — я вклав у це ім'я всю серйозність, щоб хлопець дослухався. — Є декілька причин, з яких світ, у якому ми живемо, досі тримається. І Протокол — це одна з них. Люди роками дотримувалися цих правил, тому зараз ми можемо спілкуватися з тобою. Знаєш, що стало з тими містами, які відмовилися від Протоколу?... Це наша робота і нам за це платять. Врешті-решт, якщо ми почнемо жаліти кожний випадок, то скоро нас не стане. Ми тут для того, щоб вижило людство, а не окремі особистості.

ㅤЯ говорив це впевнено, наче читав лекцію, але щось змушувало мене з разу в раз відводити погляд. Максим підійшов ближче. Тепер я відчував запах тютюну та його тепло.

ㅤ— Дуже зручна позиція, — він зробив ще один крок, скорочуючи дистанцію до мінімуму. — Але скажіть мені, докторе, де в цьому вашому "людстві", яке ми рятуємо, залишається місце для людини?

ㅤЯ хотів відступити, але позаду була лише холодна бетонна стіна, тож мені прийшлося подивитися правді у вічі, або, правильніше, у вічі Максима. О, з цієї відстані я міг чудово його бачити.

ㅤХлопець дивився на мене в упор, і в цьому погляді не було більше поваги до мого звання чи досвіду. Я, мабуть, вперше відчув себе таким нікчемним під його натиском.

ㅤ— Досить, — кинув я, відчуваючи, як всередині все здригається від його близькості. — Ти ще занадто молодий і наївний. Ти не бачив того, що бачив я!

ㅤ— О, невже? Я буквально працюю з вами в одному кабінеті. Невже ви... жодного разу не задумувалися, чи це все правильно? Невже не читали чиюсь справу й не уявляли, що це за людина, яке у неї було життя...

ㅤ— Ти не маєш права судити мене! Я повторю ще раз: це моя робота. І твоя теж. Ми — один з трьох стовпів безпеки Комплексу. Було б гірше, якби ми не-...

ㅤЯ не встиг договорити. Він різко кинув недопалок прямо під ноги й розтер його підошвою.

ㅤ— Гаразд, я не повинен був дозволяти цим думкам брати вгору. Вибачте за некомпетентність, Вікторе Олеговичу, — мене здивувало, що він звучав напрочуд спокійно. Пуста, безбарвна інтонація.

ㅤМаксим не злився. Він просто змирився. Можливо, я його в чомусь переконав.

ㅤВін зробив крок назад, повертаючи мені мій особистий простір, і, не чекаючи на мою реакцію, попрямував до виходу, яким мене сюди привів. Вже біля самих дверей Максим зупинився, обернувся і змірив поглядом, перш ніж коротко махнути рукою.

ㅤ— Ходімо, у нас ще декілька годин зміни. Я не хочу, щоб ви заблукали поміж цих коридорів.

ㅤДідько. Ми вийшли подихати, але Максим, як завжди, знайшов спосіб зробити так, щоб мені знову забракло повітря.