Друзі?

ㅤМене щиро дивувало те, з якою легкістю Максим переступив через наш конфлікт. Він не змінився — так само приносив чай, так само влучно жартував і плідно працював. Максим просто прийняв мою позицію як неминучу ваду характеру, з якою можна співіснувати, й це його вміння розділяти роботу та особисте життя викликало в мені суміш заздрості й поваги. Він виявився набагато дорослішим у своїй здатності не тримати зла, ніж я очікував. Тож я дуже швидко перестав прикидатися суворим науковцем. Біля нього я просто був собою.

ㅤЯ міг сказати... ми стали... друзями?...

ㅤЦе сталося наприкінці особливо важкого тижня. Комплекс гудів від перевірок, звіти множилися в геометричній прогресії, і коли в п’ятницю ввечері ми нарешті вимкнули останній апарат, у лабораторії запала така тиша, що від неї заклало вуха. Я сидів, втупившись у стіну навпроти, і відчував, що в мене немає сил навіть на те, щоб дійти до своєї квартири.

ㅤМаксим якраз знімав свій робочий халат, щоб замінити його на потерту кофту.

ㅤ— Вікторе, після такої зміни нам обом неодмінно треба розслабитися...

ㅤЯ вже знав Максима достатньо добре, щоб розуміти, що цей тон не обіцяє нічого спокійного.

ㅤ— Що ти вже задумав? — я підняв суворий погляд. Ні, я не був налаштований вибиратися кудись разом.

ㅤ— Гей! Взагалі-то нічого кримінального, — хлопець награно образився, і це було настільки театрально, що я посміхнувся. — Є одне місце... Я знаю, що ви не часто відвідуєте щось подібне, але там подають смачне пиво! Ну, принаймні найкраще з того, яке дозволяють наші зарплати…

ㅤ— Ти запрошуєш мене на пиво?

ㅤ— Саме так! Але не як суворий доктор та його нещасний, бідний, бідолашний асистент, а як просто хороші друзі. Повірте, вам треба скинути з себе відповідальність хоча б колись. Ви не пожалкуєте!

ㅤЧесно кажучи, я зовсім не був налаштований виходити в люди разом. Я хотів відмовитися… але подивився на його розпатлане волосся, на цю безтурботну, майже хлопчачу усмішку, і раптом зрозумів, що понад усе на світі не хочу повертатися у свою стерильну, порожню квартиру.

ㅤ— Добре. Але тільки по одній склянці, — я почав повільно збирати речі.

ㅤМаксим виглядав так, наче він зараз лусне від щастя.

ㅤКоли ми підійшли до "Спраги", — невеликої забігайлівки, — я пошкодував про своє рішення. Тут було голосно від п’яних голосів та гучної музики, смерділо розігрітою їжею та цигарками. Навколо було надто багато людей. Це не місце для наукової еліти.

ㅤЯ мимоволі натягнув комір куртки вище, намагаючись прикрити ліву щоку. Мені здавалося, що кожен у цій залі — від інженерів до офіціантів — дивиться саме на мене. На моє спотворене обличчя. На те, як недоречно я виглядаю в цьому місці.

ㅤ— Нам сюди, — Максим, наче відчувши мій стан, м’яко підштовхнув мене до найвіддаленішого столика в кутку, куди ледь доходило жовте світло ламп.

ㅤЯ сів за стіл, одразу, по звичці, підперши голову лівою рукою так, щоб долоня закривала шрам.

ㅤ— Тут... надто гучно, — процідив я, не прибираючи руки.

ㅤ— Зате ніхто не підслуховує, — Максим сів навпроти, навіть не знявши куртки. — Дивіться на це з іншого боку: тут усім настільки начхати на оточуючих, що ви могли б прийти сюди хоч у костюмі динозавра, а ніхто б і бровою не повів. Розслабтеся, докторе. Вас тут ніхто не знає.

ㅤВін замовив дві великі кварти ячмінного. Коли переді мною поставили важке скло з густою піною, я спочатку просто дивився на нього. Було важко почати, адже я вже дуже давно не пив з кимось у компанії. Але перший ковток виявився несподівано приємним — холодним, гіркуватим. І лише тоді напруга у моїх плечах почала поступово зникати.

ㅤ— Тож... Вікторе, у вас немає дружини? — запитав так буденно, ніби цікавився прогнозом погоди чи тиском у системі опалення. Але я ледь не похлинувся з його прямолінійності.

ㅤ— Ти… ти хоч іноді знаєш межу? Це, м'яко кажучи, не твоя справа.

ㅤ— Та киньте, — він безтурботно махнув рукою. — Ми в "Спразі", тут ми просто друзі. А мені цікаво. Чи ви вважаєте, що краще, якби я запитав це посеред робочого дня?

ㅤЯ хмикнув, не кажучи нічого. Але Максим був дещо правий.

ㅤ— Ви такий... ну, правильний, надійний. Жінки зазвичай люблять таких.

ㅤ— Немає. І ніколи не було. Якось не думав за це, доки не стало пізно, а батьки були більше зайняті моїми старшими сестрами, — я замовк, розуміючи, як багато сказав. Але атмосфера в закладі сприяла таким довгим, особистим розмовам, тому я продовжив. — Та й кому потрібен чоловік, який повертається додому лише для того, щоб виспатися перед наступною зміною?

ㅤ— Та багато кому. Ех, а шкода, — Максим знизав плечима, але в його погляді не було жалю, лише цікавість. — Мені здається, ви були б уважним чоловіком.

ㅤ— …А ти? Ти теж плануєш все життя провести в лабораторії?

ㅤМаксим на мить замислився, розглядаючи відблиски світла у своїй склянці. Веселі іскорки в його очах на мить згасли, поступившись місцем чомусь значно глибшому і важчому.

ㅤ— Ну, я тут не заради кар'єри чи великих відкриттів… Будемо відвертими: я тут через гроші й стабільність. У мене вибору небагато, Вікторе. На що вчився — туди й пішов працювати, ось і все. Мені чхати на кар'єру, якщо чесно. Моя молодша сестра — ось, що мене тримає. Я її офіційний опікун.

ㅤХлопець зробив довгий ковток, дивлячись кудись повз мене, поки я завмер зі склянкою в руках. Ця інформація ніяк не в’язалася з образом безтурботного Максима, який малює котів у звітах. Зараз він виглядав набагато дорослішим, і мені стало соромно за ті всі рази, коли я погрожував йому звільненням.

ㅤ— Опікун? А де... — я зупинився, підбираючи слова. — Де ваші батьки?

ㅤ— Десь на дні пляшки, — білявий гірко зітхнув, і в цьому звуці було більше втоми, ніж злості. — Обидвоє. Розумієш, вони з тих людей, яким не можна мати дітей. Все моє дитинство — це пекло. Я видерся з того болота дивом. Але в тому будинку ще залишалася моя сестра, і вона не повинна була так жити. Ніхто не повинен. І, це було важко, але я забрав її.

ㅤЯ мовчав, приголомшений цією сповіддю, а Максим нарешті підвів на мене очі. У них не було прохання про жаль — тільки тверда, доросла рішучість людини, яка точно знає, заради чого вона прокидається щоранку.

ㅤ— Я радий, що можу дати їй те дитинство, на яке вона дійсно заслуговує.

ㅤ— Ти… ти молодець- — почав було я, різко зупинившись, відчуваючи, як "Максиме" застрягає у горлі. — Максе.

ㅤОчі Максима на мить розширилися, коли він почув своє ім'я в скороченій формі. На його обличчі з’явилася м’яка усмішка. Після того, що він розповів мені про сестру, повертатися до офіційного тону здавалося майже образою.

ㅤ— "Максе"? — перепитав він. — Ну нарешті. Я вже думав, мені доведеться до пенсії чекати, поки ми перейдемо на дружній тон. Це чудово. Ми тут сидимо, п'ємо пиво, ділимося за своє життя. Нарешті час опустити ці формальності. Так, Вітю?

ㅤЯ здригнувся. Моє ім’я, вимовлене його голосом у напівтемряві забігайлівки… мені на мить забракло повітря. Перед очима раптом промайнув наш перший тиждень — той самий день, коли цей зухвалий хлопець вперше випробував моє терпіння, назвавши мене так само. Тоді це слово обпекло мене, як розпечене залізо. Я пам'ятаю, як закипав від гніву, як стискав щелепи, вважаючи це найвищим ступенем неповаги. Я був готовий виставити його за двері тієї ж секунди.

ㅤОднак зараз... Зараз у цьому "Вітю" я не бачив жодного нахабства. Тільки тепла, дружня близькість. Я подивився на Макса, який чекав моєї відповіді з хитрою посмішкою.

ㅤ— Вітю… — тихо повторив я, ніби пробуючи це забуте слово на смак. — Дідько з тобою, Максе! Але якщо ти скажеш це завтра в лабораторії при всіх інших…

ㅤ— Та чого ти соромишся? — він коротко засміявся. — Але я обіцяю. В лабораторії ти знову станеш грізним науковцем, а зараз просто будь собою і не думай про ці статуси, а то душно вже!

ㅤЯ усміхнувся у відповідь та відпив пива, відчуваючи несподіваний спокій. Можливо, він мав рацію — мені дійсно іноді варто забувати за роботу, інакше я зійду з розуму. Я дивився на Макса, що сидів переді мною, і бачив уже не просто талановитого асистента чи дратівливого юнака, а людину, яка попри все навчилася зберігати світло всередині. І, можливо, частинка цього світла зараз зігріває і мене.

ㅤМи сиділи там, поки "Спрага" не почала порожніти. Ми говорили про дурниці: про смачну їжу, про те, як було б добре колись побачити справжнє небо, про наших сестер. Я вперше за роки не дивився на годинник. Весь світ за межами нашого столика перестав існувати, залишивши лише цей момент, який я нарешті ділив із кимось по-справжньому близьким.

ㅤВ ту ніч, повертаючись до своєї квартири, я не почувався самотнім. Коли я ліг у ліжко, в моїх думках замість цифр і графіків крутилися уривки нашої розмови. І я засинав із незвичним для себе спокоєм.

ㅤЗдавалося, що поки в цьому бетонному склепі є хтось такий сонячний, щирий, хто може назвати мене на ім'я і просто випити зі мною пива, я зможу витримати будь-яку систему. Я був абсолютно впевнений: найгірше залишилося позаду, а попереду — лише спокійні будні в нашій маленькій, тепер уже справді спільній лабораторії.