Прощення

ㅤЯ йшов на роботу з думкою, що сьогодні цей день. День, коли я нарешті позбавлюся цього телепня і він більше ніколи не буде дратувати мене своєю присутністю. Жодних більше дурних коментарів. Жодних намальованих котів, жодних сварок чи що там ще він мені приготував.

ㅤУ коридорах панувала звична напівтемрява. Я йшов з текою, у якій лежав уже підготовлений рапорт — у ньому не вистачало лише мого підпису та дати.

ㅤКоли я торкнувся дверної ручки, моє серце мимоволі прискорилося, адже я очікував неминучої зустрічі з Максимом. Він, напевно, як завжди прийшов на десять хвилин раніше. Я набрав у легені повітря, щоб з порога обірвати будь-яку його спробу заговорити.

ㅤВ кабінеті було порожньо.

ㅤНа мить я завагався на порозі, скануючи поглядом всі кутки кімнати на наявність знайомої високої постаті. Лампи вже горіли — значить, хтось тут був і пішов. Але так рано міг прийти лише Максим, сумнівів бути не могло.

ㅤЯ мимоволі хмикнув. На його місці я б не з'являвся взагалі. Точно не після того, що сталося вчора. Але якщо він вирішив сьогодні закопати себе ще глибше — будь ласка. Це лише полегшить мені роботу з рапортом.

ㅤРоздратованим рухом я кинув теку на свій стіл, навіть не подивившись в ту сторону. Почувся неочікувано дзвінкий звук. Тека ударилася об щось керамічне або скляне. Я завмер. В кінці робочого дня я педантично прибираю всі колби та пляшки, залишаючи стіл порожнім. Тоді що це?

ㅤЯ повільно перевів погляд на центр столу. Там, де зазвичай лежали лише журнали, тепер стояла маленька біла тарілочка. Вона виглядала безглуздо і зухвало серед моїх документів, а на ній яскравою гіркою височіли цукерки. Шалені білки.

ㅤУ голові звучало лише одне запитання: звідки? Ще й так багато. Він не тільки ідіот, він ще й божевільний! В реаліях ізоляції солодощі коштують, як половина чиєїсь зарплати, а він просто так купує з дюжину і залишає на столі. Це напевно жарт якийсь, це не може бути мені...

ㅤАле поруч, затиснута склянкою, лежала записка. Вона була написана широким, розмашистим почерком, зовсім не тим, яким Максим заповнював звіти. Тієї ж миті я дістав записку.
ㅤ

"Вибачте, перегнув палицю. Більше ніяких дурних запитань, обіцяю! Смачного.

— М."

ㅤКомусь сильно потрібна його робота, еге ж?...

ㅤЯ недовірливо подивився на тарілку, наче в цукерках була отрута, але бажання перемогло. Палець уже сам тягнувся до гірки, підчепивши одну з "білок". Я розгорнув обгортку і швидко відправив цукерку до рота.

ㅤНе зважаючи на невміння вчасно студити пельку, Максим був точно не дурним. Ось причина, по якій він слідкував за мною ті перші дні. Тепер він знає що я люблю та ненавиджу, які цукерки їм та скільки ложок цукру додаю в чай. Здається, що це небагато, але йому вистачило цього з головою для того, щоб вирахувати мою вразливість і підсунути мені хабар, коли я готовий його розірвати. І я ненавидів, яким безпорадним я почувався через це.

ㅤЯ подивився на бланк рапорту, що лежав поруч на столі. Наступної миті зім'ятий аркуш влучно полетів у смітник під столом.

ㅤЯ не міг. Просто не міг підписати цей рапорт тепер.

ㅤВ грудях пекло від сорому за власну слабкість, але водночас я відчув, як з плечей спала важка, крижана брила. Наче я щойно отримав дозвіл не бути катом. Але якщо він знову дозволить собі зайвого...

ㅤМені терміново знадобилися записи з архіву — принаймні так я виправдав перед собою бажання вийти з кабінету, щоб не сидіти й не чекати на Максима, як на страту. Я йшов коридором, намагаючись повернути собі обличчя суворого доктора, щоб ніхто не дізнався про те, що тільки-но сталося.

ㅤНаближаючись до дверей лаборантської, я сповільнив крок. Звідти долинав виразний, напрочуд знайомий голос, який змусив мене завмерти біля стіни.

ㅤ— ...Та кажу вам, вони перли на нього прямо з колектора! Три пацюки, ні, цілих п’ять! Мутованих, звісно. Кожен розміром з бегемота, а пащі... е-е... пащі в них були як у крокодилів, з подвійним рядом зубів! — я майже бачив, як він активно жестикулює, описуючи масштаби катастрофи. — І знаєте, що зробив Віктор?

ㅤМаксим зробив драматичну паузу, і я почув, як усі інші затамували подих.

ㅤ— Він просто зняв окуляри, поклав їх на стіл і пішов на них з голими руками. Розкидав їх, як кошенят! Один замах — мінус два пацюки. Тому він такий похмурий, розумієте? А шрам... Гей, це правда, я особисто бачив засекречені записи в архіві! Це він зачепився за ікло ватажка, коли добивав його об бетонну стіну.

ㅤПо коридору прокотився черговий вибух сміху. Мої щоки запалали. Як же соромно... Я стиснув кулаки, відчуваючи неймовірне бажання увірватися туди і зажадати негайного спростування цієї маячні. Але... я залишився стояти на місці. В глибині душі, під шарами гніву та збентеження, я раптом усвідомив дивну річ.

ㅤМаксим не просто пліткував. За цим абсурдним театром, стовідсотково, стояли добрі наміри. Він перетворював мій похмурий вигляд на щось героїчне — на легенду, яка мала б змусити інших не боятися мене, а... поважати? Чи принаймні виправдати мою важку вдачу в їхніх очах.

ㅤЯ не був певен, що ця стратегія спрацює. Цілком можливо, що Максим робив тільки гірше, перетворюючи мене з суворого вченого на посміховисько. Але одна думка зупинила мене біля самих дверей: якщо я зараз зайду туди, як і збирався з самого початку, я лише підтверджу свій статус. Я виставлю його брехуном, а себе — знову тим самим сухим, роздратованим відлюдником, якому немає місця в їхньому живому, сповненому сміху світі.

ㅤЦе був би удар і по ньому, і, що найголовніше, по мені самому. Тож я обрав мовчання. На цей раз.