Розрив

ㅤНаступного дня я очікував на ще одну сварку, адже підозрював, що Максим так просто не погодиться з правилами. Однак ранок розпочався з ідеальної, майже стерильної тиші. Білявий хлопець прийшов вчасно, мовчки кивнув мені й одразу приступив до своїх обов'язків. Жодних заперечень, жодних витріщань... Він став тим самим механічним асистентом, про якого я мріяв тиждень тому. Але тепер ця його правильність діяла мені на нерви сильніше за будь-яке зухвальство — я не знав, чи варто мені розраховувати на ще одну дурнувату витівку сьогодні, чи я нарешті можу розслабитися.

ㅤОкрім нас із Максимом, у залі постійно перебували ще двоє лаборантів. Їхня присутність була як ніколи доречна, тому що вона допомагала тримати дистанцію. При свідках Максим поводився зразково, обмежуючись лише робочими розмовами. Але за цей тиждень я встиг познайомитися з ним достатньо, щоб знати, що десь глибоко всередині він вже щось задумав. Просто не той момент, не те місце та не той час. Ця думка не давала мені спокою.

ㅤТа я мав рацію. Мене ніколи не підводила інтуїція.

ㅤВ обідню перерву лабораторія зазвичай порожніла. Багато хто йшов у їдальню, хтось — додому до дружини та дітей, а решта просто мала свої справи. Я, як і завжди, залишився працювати далі.

ㅤ— Ви не ідете на обід? — запитав Максим. Це була перша фраза за сьогодні, яка не стосувалася звітів чи реагентів.

ㅤ— Ні, я збираюся закрити ці тести зараз, — відрізав я, поправляючи окуляри. — Не хочу працювати вночі. Роботи й так забагато.

ㅤ— Добре, тоді, Вікторе... Олеговичу, погляньте на спектр.

ㅤЯ підійшов, ставши за його спиною. На екрані монітора миготіли криві показників. Прийшлося нахилитися нижче, щоб роздивитися стрибок на графіку, який мені хотів показати асистент. Поки я розбирався, що ж могло спричинити такі результати, я відчув, як Максим знову затамував подих. Він не дивився на екран. Він дивився на моє відображення в темному склі монітора. А точніше — на лівий бік мого обличчя.

ㅤЯ хотів було відсторонитися, зрозумівши, що він вичікував саме цієї миті, коли двері за лаборантами зачинилися, але він випередив мене.

ㅤ— Вікторе Олеговичу... — він заговорив тихіше, ніж зазвичай. — Я все думаю про цей шрам. Доки ці двоє тут крутилися, не хотів питати, але...

ㅤ— Максиме, займайтеся своїми справами. — я різко випрямився. Не можна допустити, щоб він сказав чергову безглузду річ. — Я повернуся до ваших результатів пізніше.

ㅤ— Ні, серйозно! — я чув, як він розвернувся на стільці. — Ви ж такий обережний. Протоколи, безпека... Але- як ви це отримали?

ㅤ— Максиме.

ㅤ— Ви знаєте, ваше мовчання не робить краще. І я вже починаю думати, що це ви зранку в черзі за молоком на ножах билися. Чи, може, це вас так система поцілувала за зайву старанність?

ㅤ...Що?

ㅤУ лабораторії стало так тихо, що я почув гудіння ламп над головою. Це запитання було наче ляпас. Воно було таке нахабне, що його просто не вийшло б проігнорувати. Максим не мав права питати про це. І він знав це. І він навмисно чекав, поки ми залишимося віч-на-віч.

ㅤ— Ви дозволяєте собі забагато. Це не ваше діло.

ㅤЯ сподівався, що мого тону буде достатньо, щоб він замовк. Щоб він просто відвернувся. Але Максим продовжував дивитися — як і завжди прямо, не мигаючи, з цією своєю нестерпною, ледь не дитячою прямолінійністю.

ㅤВін точно дурень. І якщо зараз він продовжить казати свої нісенітниці...

ㅤ— Я просто запитав, — Максим підняв руки, наче здавався, поки в його очах все ще бігали бісики. — Виглядає так, ніби це щось, чого ви дуже соромитеся. Знаєте, я бачив, як ви іноді злегка підіймаєте комір, коли зустрічаєтеся з кимось в коридорі, а ще-

ㅤ— Досить! — я вигукнув це слово неочікувано гучно, і воно відбилося від бетонних стін. — Вийдіть геть. Зараз же.

ㅤМаксим завмер. Його брови здивовано підскочили вгору і здавалося, що він щиро не розумів, що в його словах було не так. Я бачив, як він злегка розімкнув губи, намагаючись щось сказати, але слова застрягли в нього в горлі. Максим переводив погляд з мого пекучого від гніву обличчя на мої руки, що вже давно вчепилися в край столу до білих кісточок, і я міг чути, як у його голові зі скрипом перевертаються шестерні, намагаючись знайти помилку в розрахунках.

ㅤТак. Він справді не розумів.

ㅤДля нього це була лише чергова спроба визначити межі дозволеного, дурний жарт, щоб збити з мене моє професійне обличчя. Певно, він не очікував, що його слова пронижуть мене настільки глибоко.

ㅤЯ слідкував, як він повільно встає зі свого стільця та йде до дверей. Його кроки — завжди важкі та впевнені — зараз здавалися беззвучними, ніби Максим хотів стати невидимим. Але, вже доторкнувшись до дверної ручки, він обернувся.

ㅤ— Вікторе Олеговичу, я... — почав було білявий, однак його голос, зазвичай такий стійкий, на мить дав тріщину.

ㅤ— Геть. Я не люблю повторювати двічі. Завтра вранці я подам рапорт. Ви не просто порушуєте субординацію, ви... ви абсолютно безтактовна людина. Нам немає про що більше говорити.

ㅤ— Як скажете, — коротко кивнув він після короткої паузи, що б вона там не означала.

ㅤКоли за ним зачинилися двері, я безсило опустився на його стілець. Моє серце калатало так, ніби я щойно пробіг кілька поверхів по сходах. Я притиснув долоню до обличчя, намагаючись вгамувати пульсацію під шкірою, але шрам пекло так, ніби під ним знову розповзалася гаряча кров, ніби в щоці знову застрягли скляні уламки.

ㅤЯ машинально перевів погляд на стіл Максима. Там залишилися його розкрита тека, ручка, яку він покинув просто посеред речення, і недопитий м'ятний чай. Це все — докази, що ще пару хвилин тому тут була інша людина. Що я скажу, коли сюди повернуться інші робітники? "Максиму стало погано"? Або ж "щось сталося, і йому негайно треба було додому"? Ох дідько.

ㅤ— Ідіот.

ㅤТак, саме так. Ідіот. Він ідіот! Як можна бути таким наївним? Максим виглядав так, ніби він справді вірив, що ми можемо бути кимось більшим, ніж просто колегами по роботі, що він мав право питати... Але це абсолютна дурня. Будь-яка нормальна людина знає межі професійної етики. Як він з такими навичками взагалі роботу отримав? Нонсенс.

ㅤКоли в коридорі почулися кроки лаборантів, що поверталися з обіду, я різко підхопився і побіг до свого столу. Я втупився в окуляр мікроскопа, хоча не бачив там нічого. Я не міг дозволити їм побачити мій стан, адже не знав, чи перетнулися вони з Максимом в коридорі, і чи він щось казав про ситуацію. Краще я удам, що наполегливо працюю.

ㅤА завтра... Завтра я покладу цьому край.