Кіт

ㅤПерші кілька днів пройшли в дивному, напруженому стані.

ㅤЯ не міг ігнорувати це важке, тягуче відчуття в животі, коли ловив на собі його погляд. А ставалося це кожного разу, коли я вирішував перевірити, що ж там робить мій колега. Я помічав, як Максим іноді замирає з пробіркою в руці, дивлячись, як я заварюю свій чай. Він стежив за тим, як я зосереджено кидаю в чашку одну ложку цукру, другу, третю... четверту. На п'ятій ложці я відчував на собі важкий погляд, але Максим не казав ні слова. Дійшло навіть до того, що я постійно слідкував за ним краєчком ока. І, дідько, я можу поклястися, він не відвів погляду жодного разу за десять хвилин!

ㅤАле найбільше мене дратувало те, що я не міг знайти бодай одну професійну зачіпку, щоб виставити його за двері. Всупереч своїй дивній манері, Максим працював з ефективністю, що лякала. Він виконував за декілька годин те, на що в інших йшов увесь день, а потім витріщався, доки мені не приходилося знову навантажувати його роботою, щоб це припинилося. Якби він хоч один раз розбив колбу чи помилився в розрахунках, я б негайно написав рапорт про непридатність. Але Максим був бездоганним гвинтиком в системі. І я сподівався, що з часом звикну до нього, допоки...

ㅤ— Максиме, підійдіть-но сюди.

ㅤЯ сидів за своїм столом, переглядаючи звіти, які мені щойно здав Максим. У кімнаті панувала тиша. Хлопець відірвався від свого місця і неквапливо наблизився. Він не поспішав. Хоча йому було варто.

ㅤ— Ви щось знайшли, Вікторе Олеговичу? — у його голосі звучав цей нестерпний спокій, ніби йому навіть не цікаво. Я відчував, як це починає робити мені нерви.

ㅤ— Що. Це. Таке? — я викарбував кожне слово та тицьнув пальцем у папір.

ㅤУ кутку, поруч із печаткою лабораторії, красувався намальований олівцем кіт. Він мав надзвичайно незадоволену морду і, що найгірше, був одягнений у крихітний білий халат та окуляри. Схожість була образливою.

ㅤМаксим нахилився нижче, майже торкаючись своїм плечем мого. Я відчув запах його дешевих сигарет та ледь вловимий аромат м'ятного чаю. Він уважно подивився на малюнок, ніби бачив його вперше.

ㅤ— Оу... — він випростався і невинно знизав плечима. — Здається, я так спішив, що забув його витерти. Таке буває, вибачте.

ㅤ— Ви розумієте, що це документ? Ви розумієте, що цей звіт піде до архіву? — голос відчутно почав зриватися на крик. І заради цього він витріщався на мене весь цей час? Я підвів погляд на Максима, очікуючи побачити хоча б тінь каяття.

ㅤАле натомість Максим усміхнувся.

ㅤ— Вітю... Тобто, Вікторе, не будьте таким серйозним. Коти подобаються всім, до того ж його можна витерти. Ось, дайте я зараз...

ㅤЯ на мить занімів. Тепер справа була навіть не в коті. Це коротке, нечуване, до нестерпності фамільярне "Вітю" вдарило сильніше за будь-яку образу. Вся моя природна суворість, усі заготовлені докори розсипалися вщент. Я міг лише безпорадно відкривати та закривати рота, наче риба, поки Максим забрав теку з моїх безпорадних рук, прийнявшись ретельно витирати малюнок.

ㅤВін щойно назвав мене так, ніби ми знали один одного все життя, а не тиждень у цьому клятому підвалі Комплексу.

ㅤ— Як... Як ви мене назвали? — я повільно підвівся зі стільця, намагаючись компенсувати різницю в зрості своєю люттю. Хоча зі сторони, напевно, виглядало жалюгідно: мені доводилося закидувати голову, щоб подивитися йому в обличчя.

ㅤ— Я... Це сталося випадково, чесно! — білявий помітно зніяковів. Напевне, до цього він розраховував, що я недочуваю. — Але хіба вам це не здається, ну... непоганою ідеєю? Тобто, не зрозумійте мене неправильно, але поки я вимовлю "Вікторе Олеговичу", у нас встигне статися аварія! Час — це ресурс, ви ж самі казали.

ㅤ— Ресурс, який ви щойно витратили на малювання безглуздої тварини, — відрізав я та вихопив теку з його рук, не давши йому завершити. Тепер на місці кота красувався напівзітертий привид. — Повертайтеся до роботи. І щоб я більше не чув цього фамільярного ставлення. Ми з вами не друзі, Максиме. Ви мій асистент, зрозуміли?

ㅤСамовпевненість, що межувала із нахабством. Я був здивований, що йому вистачило мізків просто подумати про таке, не те щоб казати. Але Максим не відвів погляду. Навпаки, він дивився прямо на мене, не бажаючи відповідати одразу, поки його обличчя раптом не втратило той сором'язливий вираз. Він повільно видихнув.

ㅤ— Я зрозумів, Вік-то-ре О-ле-го-ви-чу, — вимовив асистент, підкреслено офіційно виділяючи кожний склад.

ㅤМаксим розвернувся і неквапливо пішов до свого столу. На мить мені здалося, що я перегнув палицю, що моя реакція була занадто гострою... але я швидко відкинув цю думку. Дисципліна не терпить поступок. Сьогодні він скорочує моє ім'я, а завтра почне ігнорувати техніку безпеки? Ні, це неприпустимо.

ㅤРешту зміни ми так і не заговорили. Я вперто не підіймав очей, зосереджено втупившись у звіти, хоча це була лише імітація роботи.

ㅤЯке безглуздя. Яке... нечуване зухвальство.

ㅤКоли робочий день закінчився, я пішов першим, навіть не поглянувши в його бік. Я майже вибіг із кабінету, відчуваючи потребу якомога швидше повернутися додому та удати, що цього не було. Останнє, чого мені хотілося — це знову чути його дурний голос. Адже... Я не міг заперечувати собі, що в його аргументах про "економію часу" була ця бісова, раціональна логіка, що я так цінував.

ㅤСистема працювала. Показники були в нормі. Але я вже знав: у моєму ідеальному рівнянні з’явилася змінна, яку я не міг контролювати.