Максим

ㅤЯ ненавиджу зміни в системі. Все життя в цьому крихітному Комплексі тримається лише на передбачуваності. Якщо ти вибиваєш множник з рівняння — це неодмінно призведе до помилок. Там, де я працюю, одна незначна помилка може коштувати чийогось життя.

ㅤЦя лабораторія захована на нижніх поверхах, у справжніх катакомбах. Чому нас запхали саме в підвал? Біс його знає. Хоча, якщо бути чесним із самим собою, у цій споруді немає жодної різниці між поверхами. Що ти на першому, що на десятому — Комплекс ніби сам заперечує існування зовнішнього світу. Знайти тут бодай одне вікно або щілину, крізь яку б пробивалося справжнє сонце... завдання майже неможливе. Ти ніколи не знаєш напевно, на якій глибині зараз перебуваєш і що насправді відбувається назовні.

ㅤОфіційні джерела називають це "заходами безпеки".

ㅤІ в цих умовах я працюю провідним вірусологом. Звучить серйозно, чи не так? Втім, це лише на папері.

ㅤКоли мені повідомили, що мій попередній асистент — тихий хлопець, чиє ім’я я за рік так і не запам’ятав — був переведений в інший відділ, мені хотілося оскаржити це рішення. Він був тією стабільністю, якої потребувала ця робота. Безвідмовний, непомітний, він не ставив зайвих запитань, не порушував тишу недоречними коментарями, а інструкції виконував із професійною точністю. За рік ми не перекинулися й парою слів, що не стосувалися б звітів, і мене це повністю влаштовувало.

ㅤЩо не можна було сказати про мого нового асистента.

ㅤВін зайшов до лабораторії з неочікуваною впевненістю для того, хто вперше приходить на нову роботу. Я кинув швидкий погляд на годинник на столі — рівно восьма. Це давало ледь вловиму надію, що ми зможемо спрацюватися.

ㅤ— Вікторе Олеговичу? — його голос звучав занадто живим для цього приміщення, — Доброго ранку! Я ваш новий асистент, Максим.

ㅤЯ кивнув, поволі повертаючись від мікроскопа до свого нового колеги. Перше, що я помітив — це його зріст. О ні, це було неможливо пропустити. Я швидко прикинув у голові: "Точно близько 190 сантиметрів", адже здавалося, що, заходячи до кабінету, йому прийшлося трохи нахилитися, щоб одвірок не зацідив самісінько в лоба.

ㅤМаксим стояв переді мною в ідеально випрасуваному халаті, застебнутому на всі ґудзики. Жодної плями, жодної зайвої складки. А його кучеряве та довге, як для парубка, волосся було затягнуте в тугий хвіст. Така демонстративна охайність мала б мене заспокоїти, але я бачив його занадто уважні карі очі, що вже бігали по лабораторії. Його погляд затримався на штативах, на моїх записах, а потім — на мені. Максим розглядав мене з цікавістю, і я міг помітити, як він затримав погляд на моїй щоці на частку секунди довше, ніж дозволяв етикет.

ㅤЯ вже звик до цього. Товстий шрам через половину обличчя — це не те, що люди очікують побачити, дивлячись на мене вперше.

ㅤ— Ваше робоче місце там, — я вказав ручкою на стіл у протилежному кутку, намагаючись звучати якомога серйозніше. — Ваші обов’язки вказані в документі на столі. Знайдіть час ознайомитися. Я не люблю повторювати двічі. А, і ще. Я не люблю шуму під час роботи.

ㅤ— Зрозумів, докторе, — спокійно відповів він. — Тиша сприяє концентрації, чи не так?

ㅤЯ промовчав. Не хотів, щоб робочі вказівки перетворилися на легку бесіду.

ㅤМаксим пройшов до свого столу та почав розкладати свої речі. Він робив це так само охайно, як це б робив я, і я мимоволі посміхнувся. Здавалося, система все ж таки не помилилася, підібравши мені такого асистента.

ㅤАле я помилився.