Клуб “Пекельне полум’я”

– Ти що… – Стів здивовано витріщився на Едді.

Едді не зміг стримати сміху. Стів виглядав таким… Ошелешеним! 

– Лишився на другий рік, чел. Ти не знав, що таке буває?

– Та знав, просто… Я не думав, що це реально можливо. Ну, типу, в нас більшість вчителів хоча б до прохідного бала всіх дотягують, аби лише не терпіти всяких придурків довше потрібного. А тут… Чому? Як?? 

– Ну, так. – Едді зітхнув. Він востаннє затягнувся, погасив цигарку об стіну, і кинув до смітника. Не влучив…– Просто важко поставити хоча б четвірку челу, якого ти майже ні разу за рік не бачив в школі. В мене ледь не зі всіх предметів неатестат, чувак.

Стів із відповіддю не відразу знайшовся. До цього моменту він був щиро впевнений, що не випуститися з української школи просто неможливо. За все своє життя він ні разу не зустрічав людину, або хоча б людину, яка знала людину, яка залишалася на другий рік. Це завжди сприймалося як стара добра легенда для залякування молодшокласників.

– Тоді бажаю випуститися, напевно… – звісно, Стіву було цікаво, чим можна було займатися весь рік, щоб запустити все аж настільки, але він знає, що відповіді не почує, тому навіть не питає. Лише будує здогадки. 

– Ага, дякую. – Едді досі не відводив погляду від підлоги біля смітника, але потім різко перевів його на Стіва. Погляд цей був ну точно не доброзичливий. Стів насупився і ледве не став у бойову стійку. Едді посміхнувся. – Дуже дивно, до речі, це все. Ти і твої запитання. 

– Чому? – невпевнено запитав Стів, прищурюючись. Він ж просто цікавився, нічого такого… 

– Тому що, Харрінгтоне, я думав, що мене знають всі. Особливо такі приколісти, як ти і Томі Хейган.  

– Приколісти…? – Стів насупився, втупивши погляд собі під ноги. 

Він справді не міг зрозуміти. Ну, так, Томі був ще тим клоуном, можливо це навіть єдина причина, через яку Стів тримав його поряд. Едді мовчить. Стіву не треба навіть дивитися на нього, щоб сказати, що той свого погляду не відводив. 

Ну, раз єдина зачіпка це Томі Хейган, тоді треба пригадати. 

Томі не зміг би бути Королем. Зараз це доволі смішне звання на думку Стіва, що діти точно назвали б простими заздрощами і бажанням повернути титул, та це не так. Бути Королем школи і пишатися цим - це смішно. І Стів щиро сміється із себе минулого. 

Але Томі… Стів знає, що він точно Королем стати хотів би. Та от… Він занадто емоційний, занадто імпульсивний, занадто гучний, занадто дратуючий, він просто занадто. Авторитетом від нього не віє взагалі. Навіть напускним. Таким, який у Стіва був. У Томі немає й тієї аури, яка є у Біллі, у нового Короля(почуйте, як Стів сміється). Аури, яка давить, коли ти просто стоїш поряд із Харгроувом, аури, яка проявляється у кожному його русі, слові чи погляді. Важка, як і його его. Як і його кулаки. 

Томі не має абсолютно нічого особливого. Він ніколи не зможе стати Королем. 

Коли він ще крутився біля Стіва, він завжди когось діставав. Добре, що хоч до дітей не чіплявся. Але тим, як виявилося, вистачало ідіотів й серед однолітків. 

Томі кидався майже на всіх, але найбільше отримували фріки, ботани, задроти… Одним словом, люди, які вирізнялися. Поведінкою, стилем одягу, стилем спілкування, або ж хоббі чи інтересами. Мали в собі щось особливе. Мали те, чого Томі не мав. 

Мали те, що мав Едді Мансон. Мансон… 

Стів різко вскидає голову і дивиться на Едді широко розплющеними очима. Едді фрік Мансон, чувак, якого Томі не раз ногами підкидував, не раз кричав йому у спину «педик» чи «фрік», чи ще що погірше, і чувак, з яким тепер Стів сидів за одною партою. Стів, який все це бачив, спостерігав, іноді навіть сміявся, але жодного, жодного разу навіть не подумав заступитися. О Боже Господи! 

Едді ж зустрів усвідомлення Стіва гідно. Брови піднялися, ховаючись за чолкою, посмішка розтягнулася на обличчі з характерним пирханням. Едді піднявся з підвіконня і почав йти до виходу з туалету, не забувши похлопати Стіва по плечу, коли проходив повз.

– Чудові миті прозріння. 

Стів різко розвертається і перехоплює його руку за запʼясток, не даючи піти. Дивиться рішуче в здивовані очі навпроти. Едді навіть трохи напружується через це. Збирається бити…? 

– Вибач. 

– Га?

– Кажу, вибач. – Стів зітхає і відпускає його запʼясток. – Я ніколи… Ну. Я ніколи не заступався за тебе тоді… Та і ні за кого, насправді, я завжди просто спостерігав, як Томі підсирає людям. 

Едді посміхається, закочуючи очі. О, так, Стів ніколи не втручався. Та завжди був поряд. І його погляди, його смішки збоку… Його… Безучасність. Вони робили все набагато гірше. Ніби це все — шоу спеціально для нього. І це було найогидніше. Мансон знову зробив крок до дверей, та Стів продовжив, змушуючи зупинитися. 

– Але щодо тебе… Ти здавався таким… Сильним? Я не знаю, яке слово підібрати, просто, коли Томі намагався якось піддіти тебе, ти відповідав йому так, ніби це ти насправді з нього знущаєшся, а він намагається відбитися і захистити себе. Тому я ніколи не задумувався про те, що його слова могли насправді дійти до тебе і справді задіти. Було відчуття, що ти забував про нас як тільки відходив на декілька кроків, і всі образи від Томі це просто херня, яку ти ніколи й не згадаєш. А потім ти просто зник на рік… І… Тебе довго не було. Багато чого змінилося. І я також, чувак. 

Едді мовчить, і дивиться на Стіва. Стів також мовчить, але дивиться на свої кросівки. Він ніколи не помічав, що один шнурок коротший… 

Скоро мовчання стає аж занадто затягнутим і напруженим, і Стів наважується підвести голову, щоб зустрітися з поглядом Едді, який, на його думку, мав би бути злим, чи… Ображеним. Або взагалі байдужим, тому що яке йому діло до розкаяння колишнього Короля? Та коли їхні погляди все ж зустрічаються, Харрінгтон бачить лише інтерес. Здається. Він ще не вивчив що означає той чи інший погляд Мансона, але, схоже, це справді був інтерес. 

– О, так, я бачу, що багато чого змінилося. – Едді все ж доходить до дверей і відчиняє їх. В коридорі сама тиша. – Лавочки з усіх поверхів прибрали! Доводиться сидіти на підвіконнях. 

Стів дуже вдячний Едді за те, що він такий. 

*** 

З недавніх пір за кабінет для зборів клубу відповідальний Вілл Баєрс. Малий хоч і доволі боязкий та сором’язливий, та це, напевно, те, що й дає йому цю природну мімімішність, перед якою не може встояти жодна людина. Особливо дорослі. Особливо мами і бабусі. І особливо шкільна вахтерка! Яка ще й ненавидить кучерявого і довгого Едді, і йому ключів від вільного кабінету за гарні оченята не дасть. Тому, коли малі Дастін з Майком привели йому Баєрса, Едді зрозумів, що перед ним скарб, і поклявся захищати його. Не те, що лише заради власної вигоди, просто, ця мімімішність й на нього працює. 

– Здоров, малюки. – Едді різко і широко відчиняє двері 215 кабінету, і заходить всередину. За ним йдуть хлопці з його гурту - Гарет і Джеф. Вони махають малим і сідають за парти, які ті вже зсунули у один великий стіл. – Вілле, скільки в нас часу? 

– Три години. 

Мансон киває і йде до свого стільця. Він скидає рюкзак на підлогу, дістає з нього ширму Майстра, блокнот із записами по сюжету кампанії, фігурки, і все інше з необхідного.

Добре, що хоча б три години. Минулого разу, за годину, вони встигли лише розкластися і розповісти трохи про своїх персонажів, перш ніж їх вигнали для проведення заняття. А Едді думав, тобто, наївно припускав, що зможе хоча б завести всіх на початок пригоди…

– Окей, не будемо витрачати час на представлення, сподіваюся, ви одне одного запамʼятали з минулого разу. – Едді сказав це таким тоном, щоб всі точно зрозуміли, що він засуджує їх за ту неквапливість. – Розсілися по місцях! 

***

– Ви йдете через ліс. Навколо настільки темно, що ви ледве бачите свої руки, що вже казати про своїх товаришів… Ви йдете далі, заходите глибше між дерев. І неочікувано відчуваєте густий туман навколо. Йдете далі? 

– Так, звісно! – каже Майк, киваючи Едді, а потім повертається до своїх друзів. – Назад ми не підемо точно. 

– А є якісь інші шляхи? – сумнівається Дастін, переводячи погляд з Майка на Едді. – Вліво, вправо… Чи може… Може хтось відчути, чи є зло в тумані? 

– Ні, Дастіне, нічого з цього. Або назад, або вперед. – він хлопає руками по парті і подається всім тілом вперед, перехиляючись через ширму. Всі здригнули від неочікуваності. – Так. Або. Ні. 

Малий тяжко зітхає, і повертається назад до друзів, і Гарета з Джефом. Починається бурне обговорення, доки Едді доводиться відкинутися на спинку свого стільця і нудьгувати.

– Ми йдемо в туман! – нарешті вирішують хлопці. 

Едді хитро посміхається, кидаючи на них погляд з-під лоба, перед тим як знову нависнути над ширмою. 

– Добре, що ви зробили це вашим рішенням. Тому що ви занадто довго думали, а голодні, кровожерливі вовкулаки ненавидять чекати! – він гарчить на останніх словах і починає кусати повітря біля Вілла і Гарета. 

– Ні! – волає Майк, падаючи головою на свої руки. – Ми ж щойно ледь звільнили Голдера з пастки лози!!

– Якби ти не штовхнув мене в пастку лози, не довелося б рятувати! – дорікає Майку Лукас, склавши руки на грудях. – Цур ви мене захищаєте, я майже мертвий. 

Едді кинув на Сінклера задумливий погляд. Здається, він знає, до кого відправити вовкулаку першим… Хлопці знову починають говорити, сперечатися, і Мансон зупиняє всіх різким вигуком, аби продовжити вести гру.

– Вовкулаки не люблять чекати! – гаркає він, і окидає всіх поглядом, тримаючи їх у напруженому мовчанні. – Кремезний вовк вилітає з туману прямо на вас, і вгризається в ногу-

Це неприємно. 

По-перше, хто ставить такі жахливі рінгтони…? 

По-друге, як сміють ці жахливі рінгтони перебивати його?!

– Хендерсон. 

– Вибач! Продовжуй будь ласка… – Дастін панічно вибиває виклик, і ховає телефон в рюкзак. 

Едді мовчить. Щуриться на Дастіна, який, певно, вже від страху почав пітніти. Мансон розслабляє обличчя, гмикає, і продовжує:

– Вовкулака вилітає на вас з туману, і вгризається у- ХЕНДЕРСОН!! 

Едді знову гучно ляскає рукою по парті, всі здригаються, але тепер від страху. Дастін дістає телефон з рюкзаку, ледве не вроняє його, перекидуючи в руках як гарячу картоплю, і знову вибиває. 

– Вируби звук! Вовкулака вгризається в ногу Катберта! 

– Я заслужив… – Дастін піджимає губи.

Едді встигає тільки зробити глибокий вдих, перед тим як продовжити описувати бійку з монстром, як його знову перебивають. Добре, що цього разу це була лише вібрація, а звук Дастін вимкнув. Шкода лише, що не викинув свій телефон взагалі. Едді кидає на малого черговий вбивчий погляд, і грузно падає на свій стілець. Думає, чим кинути в Хендерсона: ручкою чи кубиком. 

– Стіве, через тебе мене вкусив вовкулака! Що ти хочеш?! – незадоволено шипить Дастін у телефон.

– Що? Тебе вкусив хто?? 

Едді, який після почутого імені точно не навострив свої вушка для підслуховування дитячої телефонної розмови, не втримав легкої усмішки, коли почув щире здивування, розгубленість і переляк в голосі Харрінгтона. 

– Вовкулака, Стіве. – Дастін закотив очі. – Я граю в ДнД, ти заважаєш, не дзвони.

– О! Стоп! Мені потрібен твій майстер. 

Дастін недовірливо і трохи здивовано покосився на Едді, який виглядав не менш здивованим, і дивився у відповідь. 

– Едді? 

– Так, саме він, дай слухавку. 

– Ні?

– І що це означає? 

– Якщо в тебе такі сильні проблеми з розумінням значення слова «ні», Стіве-

– Хендерсон, дай слухавку Едді, негайно! Інакше я перестану з тобою дружити. – Стів, через декілька секунд мовчання, відчуває, що його маніпуляція не працює. – Ніяких більше халявних гарячих шоколадів… 

– Халявний гарячий шоколад сьогодні і я даю слухавку. 

– Окей? – Стів звучав здивованим тим, що все виявилося так легко. – Гаразд, давай. 

Дастін встає і човгає в сторону Едді, вже протягуючи йому телефон. Едді бере його, і перед тим, як прикласти до вуха, окидає поглядом друзів перед собою. Всі прекрасно пам’ятають про правило не говорити про Стіва Харрінгтона, яке Мансон створив сам. Едді тупо кліпає, думаючи, що сказати, і чи повинен він взагалі?

– Що? – Едді прикладає телефон до вуха, але звертається не до Стіва. – Говорити про нього не можна. Говорити з ним - це інше. 

– Не думав що колись таке від нього почую… – каже Джеф. 

– Не думав, навіть уявити не міг, що вони можуть говорити… – піддакує і абсолютно перебільшує Дастін, якось навіть засудливо глянувши на Едді, перед тим як піти на своє місце. 

Мансон махнув на них рукою. 

– Чекай тобто це правило для усієї групи, а не чисто для Хендерсона? 

– Єп. 

– Клуб “Пекельне полум’я” має аж ціле одне правило на заборону мене?? 

– Скоро буде два. Або жодного! Мені не подобається цей ріст его, який я чую зараз в твоєму голосі. Чого хотів? 

– Чому ти у вайбері не відповідаєш? 

– Чому я у вайбері не відповіда… – він насупився і пирхнув. – Ти смішний? По-перше в мене завжди беззвучний. По-друге, чому в мене взагалі має бути вайбер?

– Не тринди, ти є у групі класу. 

– Ну, ніхто не казав, що я там добровільно. І взагалі знаю про це. 

– Окей… Ну, номер твій там не висвічується, і я вирішив що Дастін може знати де ти. – чути, як він робить вдих. – Ти ручку мені віддав?

Едді знову тупо кліпає. Стів розривав дзвінками телефон Дастіна і вайбер Едді, прирікаючи Дастіна, тобто його персонажа, на жахливу смерть через роздратування майстра, тобто через гострі зуби вовкулаки, лише для цього абсолютно ідіотського запитання? 

– Віддав. 

– Точно?

– Я тобі її особисто в рюкзак закинув. – Едді зітхнув, і перевів погляд з стіни на друзів, і зустрівся з їхніми незадоволеними лицями. – Так, йди шукай свою ручку і не дзвони більше, я зайнятий.

– Стій! 

– Бігом, Харрінгтон.

– Ти ж не забудеш принести ту штуку? Ну, для проекту. 

– Не забуду. Це все? 

– …Як справи? 

– Було чудово до цього дзвінка. До завтра. 

– До завтра? – насуплено перепитує Дастін, забираючи протягнутий через стіл телефон. 

– Дастіне, – Едді посміхається роздратовано. – В тебе вовкулака на нозі, памʼятаєш? 

***

Едді забув. Стів чекав його в себе десь години дві, тому що «дядько Вейн буде вдома, я не готовий до допиту, йдемо до тебе», але він так і не зʼявився, а його номером Стів досі не обзавівся, і взагалі, чому це він має його видзвонювати? 

Стів навіть має право образитися! Тому що це не він вмовляв Едді робити проект разом, а сама доля, або просто місіс Ґарті, поставила їх у пару. 

Та й здавалося, що за ці декілька тижнів як вони ділили одну парту, вони майже друзями стали.

Стів останній раз кидає погляд на годинник на запʼястку, перед тим як тяжко зітхнути і закрити вкладку з вікіпедією на ноуті, і натиснути на іконку чату GPT. Едді був дуже сильно проти використання штучного інтелекту, тому що це лайно робить людей тупими і лінивими, казав, що вони презентацію будуть робити як в старі добрі часи — лазити по всьому інтернеті, складаючи інформаційну солянку з різних сайтів. Стів не хоче витрачати на якусь там презентацію так багато часу. До того ж, де зараз Мансон?