Друзі?

– Ще раз! – кричить Едді, вдаряючи по струнах. 

– А може вже досить…? Ми граємо майже цілий день. В мене руки відвалюються! – Гарет зараз, як сказав би Едді, ниє і дратує. Едді кидає на нього погляд, повний презирства, який потім різко переводить на Джефа, що підійшов до барабанів Гарета, показуючи тим самим, що з ним згоден. 

– Ви! – він насуплюється, знімає з себе гітару, і тикає вказівним пальцем вільної руки на друзів. – Слабаки! 

Джеф несхвально хитає головою і переглядається з Гаретом, коли Мансон аж занадто емоційно гавкає щось, різко розвертається і йде до свого фургону, аби почати збирати в багажник техніку. Він знає, що вони зараз бачать його як велику, вередливу дитину. Він не заперечує, що такий і є. 

Насправді, в них навіть немає аж такої потреби у стабільних і, особливо, довгих репетиціях, бо вони не виступають. Бувало лише декілька разів на відкритому мікрофоні у якомусь барі. Як любить казати Едді – аудиторія в них була з трьох старих пияк.

Едді просто дуже захоплюється якоюсь справою і не може знайти гальма. Він, хоч і веде себе вкрай негарно, коли ці гальма знаходять за нього, та вдячний, тому що, наприклад зараз він згадав, що пообіцяв Вейну з’їздити у “Велмарт” разом на закуп продуктів. 

Він махає хлопцям рукою на прощання і застрибує у свій фургон. 

***

– Що в тебе там? – раптово запитує Вейн, переводячи погляд з вікна на Едді. Той у відповідь лише насуплюється в нерозумінні, і кидає погляд на дядька, швидко переводячи його назад на дорогу. – Як справи. У школі. 

– А. – обличчя Едді моментально розслабляється. – Нормально. Придурки мене майже не дістають. Один з придурків тепер сидить зі мною за однією партою. 

Едді відчув, як напружився після цих слів Вейн, і поспішив додати:
– Все нормально, він хороший. Наче. 

Едді ненавидить такі розмови, тому що вони завжди жахливо ніякові і незручні, і він ніколи не знає, коли зупинитися, щоб не наговорити зайвого. Вейн мовчить, Едді не може витримати цю тишу. 

– Його Стів звати. За той рік, що я… Розвивався у всіх інших напрямках, окрім школи, – він почув пирхання Вейна. – Стів кардинально змінився, і, можливо мені здається, але він думає, що ми друзі. 

– А ви не друзі? 

Едді потискає плечима. 

– Він смішний. Дружить з тими малюками з мого клубу. – Едді мовчить декілька секунд, а потім посміхається і хитає головою. – І дуже багато говорить…

– Але не друг. 

– Ну… Мені треба час, напевно? – він знову потискає плечима. – Він справді здається хорошим, і Дастін його обожнює. І я вдячний, що він сів зі мною, бо тепер не так нудно… Просто я досі пам’ятаю що було раніше, важко забути декілька років за декілька тижнів. 

Вейн киває, і нарешті відводить погляд на дорогу. 

– О, бля! – різко вигукує Едді, вдаряючи руками по керму. Вейн не встиг навіть зробити йому зауваження щодо висловлювань, бо морально вже готувався до ДТП, та коли зрозумів, що ніяка фура їх не збила, і на дорозі все більш, ніж спокійно, повернувся до хлопця і незадоволено глянув на нього. – Я забув за проект! 

– В тебе ще є час зробити його, лише сьома година. 

– Ні, я мав на увазі… Боже. – він проводить рукою по обличчю, роздратовано зітхає. – Я ще днем мав прийти до Стіва, це спільний проект. Я ідіот. 

– Не ідіот. Просто безвідповідальний. – Вейн зітхає, поки Едді незадоволено бурчить своє саркастичне «дякую». – Сподіваюсь, хоча б цей Стів зробить щось із твоїм навчанням… 

– Ти занадто сильно повірив в нього, ти дізнався про його існування десь три хвилини тому. – пирхає Едді.

– Так, і я вперше бачу, щоб ти переживав через звичайний проект, синку, я справді в нього дуже вірю. 

***

Едді запізнився. 

Він, аби взагалі без проекту не йти, до ночі списував із першого ліпшого сайту інфу в робочий зошит. Вийшло дві сторінки, але він навряд чи справді розбере, що написав. 

Едді намагався тихенько прослизнути до свого місця, та вчителька помітила його, і довелося вибачатися не тільки за те, що запізнився, а й за те, що такий наглий. 

І, нарешті діставшись до своєї парти, він помітив, що Стів із ним не розмовляє. Він спеціально зайняв місце Едді біля вікна, щоб сидіти і туди загадково-ображено дивитися. Едді тяжко зітхає. 

– Харрінгтон. – кличе Едді. 

Ніякої реакції. 

– Стів? – він кличе знову. 

Стів лише роздратовано видихає повітря через ніс. Едді розвертається до нього всім тілом, однією рукою спирається об спинку стільця, іншою об парту. Він уважно дивиться на Стіва. Отримує лише швидкий, «байдужий» погляд на себе від Його Величності. 

– Сті-ів.. 

Едді не витримує цього ігнору, і штиркає Стіва пальцем у бік. Той смикається, різко повертається до Едді, пирхає. 

– Що? 

– Вибач? 

– Га? 

В Едді дежавю. 

– Вибач. Я забув за проєкт. 

– Так, ти забув. 

Едді насупився. Чому він відчуває себе так, ніби образив свою дівчину, лишивши її сидіти в ресторані саму, відмінивши побачення, і про це не сказавши? Стів Харрінгтон вміє поводитися як сука, навіть якщо він цю свою природу не приймає. Вголос.

– Тож… – неважливо. Головне зараз, аби його вибачення прийняли, тому що сидіти із кислим сусідом він не хоче. – Вибач, справді. Я просто забігався, і, ну. Знаєш. 

Стів не рухається. Мовчить ще трохи, дуючись досі, а потім, з тяжким видихом, повертається до Едді. 

– Все нормально. – хоча його тон не зовсім згоден. – Я зробив все сам, в нас є що здавати.

– В нас? – в Едді брови підлітають, ховаючись за чолкою, а потім різко опускаються назад. – Ні, я не буду здавати з тобою твою роботу, чел. Я собі в зошиті все написав.

Він демонстративно відкриває зошит, гучно шелестить сторінками, знаходить потрібну і тикає пальцем в свій криво списаний проєкт. 

Стів заглядає туди, секунду щиро намагається щось прочитати, але потім кривиться, переводячи погляд на Едді. 

– Ти хоч сам можеш тут щось прочитати? 

– Імпровізація, Стіві, в моїй природі. – він широко усміхається і грає бровами, від чого Стів, здається, кривиться ще більше. 

– Ні. – він відвертається і хитає головою. – Ми здаємо мій проєкт. По-перше, – Стів спішить аргументувати свої слова, тому що вже може чути, як Едді знову відмовляється, хоча той навіть рота не відкрив ще. – Я закинув туди тексту значно більше, ніж сам можу…Хочу прочитати, і взагалі я розраховував на тебе спихнути більшу частину. А по-друге, Ґарті наголошувала, що проєкт робити треба в парі. Вона тобі дуже занизить оцінку за твою імпровізацію і… Подобу проєкту. 

– По-перше, давай-но без образ, – він закрив зошит і відсунув його на свій край парти, подалі від Стіва, – А по-друге, відколи тебе мої оцінки хвилюють, Харрінгтон? І взагалі навчання. Хіба ти завжди йшов на золоту медаль? 

– Ти хочеш на третій рік лишитися? – з претензією питає Стів. – Краще б подякував! 

– Я…

– Харрінгтон, Мансон, досить балакати вже! Проєкт готовий? 

– Так. – одночасно відповідають хлопці, після чого дивляться одне на одного. Стів хитає перед ним флешкою, Едді хитає головою і тикає на свій зошит. 

***

Вони здали проєкт Стіва. Едді до останнього тримався за свій зошит, але проти Стіва та Ґарті шанси були нулячі. Та з іншого боку, йому, все ж, не завадить вища оцінка. 

***

– Стів! – Едді підбігає до шафки, біля якої, на підвіконні, сидів Стів, і гучно вдаряє по деревʼяних дверцятах рукою, лякаючи хлопця. – Привітики.

– О Господи! – він здригається і ледь не вроняє телефон. – Ти що?! 

Едді потискає плечима, простягає йому булочку, яку щойно купив у їдальні. Шоколад з бананом, найсмачніша з асортименту шкільної їдальні. На його думку. Стів, трохи здивовано, але приймає її. 

– Хотів ще раз подякувати за проєкт. 

Стів, здається, тут ховається кожну перерву. Едді оглядається перед тим, як скинути рюкзак на підлогу і сісти туди ж. Ця кімната вся заставлена шафками, половина з яких закинута. Є низькі віконця, на яких зручно сидіти, а ще, напевно, тікати. Шкода, що ручки відкрутили… 

– Нульовий поверх, га? – Едді дивиться на Стіва, легко усміхається. – Ледь знайшов тебе. Певно, варто вже справді обмінятися номерами. Або телегою, краще телегою, ненавиджу, коли мені дзвонять… 

– Так, тут просто нікого немає. – він ховає телефон у кишеню і потирає шию. – Мій нік це моє прізвище. Англійською. 

– Оригінально… – Едді пирхає, хитає головою, але вже набирає нік в додатку. 

– А ти сам як підписаний? – Стів складає руки невдоволено, щуриться. 

Едді присилає йому вітальний стікер і відкладає телефон, аби глянути на Стіва, підтиснувши губи і звівши брови. Ну, той вже знає, що Едді фрік, так? Він не має бути здивований, чи ржати… Хоча чого Едді стидається? Це його ім’я, яке він сам обрав, і має носити гордо!

– Едді вигнанець через таку палочку знизу… – він малює “таку палочку” в повітрі вказівним пальцем. 

Стів усміхається, але не сміється. Киває. 

– Це звучить як щось дуже твоє. 

Едді дивиться на нього трішки довше, ніж потрібно, трохи шокований. Це… Не звучало як образа. Взагалі не звучало. І Едді варто було вже до цього звикнути. 

Варто звикнути до того, що Стів Харінгтон насправді… Крутий чувак?