Едді

Едді не може змусити себе піднятися з ліжка. Він давно прокинувся, і не почувається так, ніби пропаде, якщо закриє очі всього на секунду. Він просто не хоче підніматися. Тому й далі лежить, роздивляється тріщини на стелі.

Перше вересня. Шкільна лінійка. 

Минулий рік мав бути його останнім.

Едді тяжко зітхає, проводить рукою по обличчю, і починає сповзати на підлогу. Насправді, він сам винен у тому, що на все забив.

В десятому класі було складно. Його не сильно любили однолітки за методи самовираження, задротські інтереси і гучну, дратуючу натуру, тому йому кожен рік було складно, хоч він і намагався вдавати, що вже звик, і йому ці вигуки в спину взагалі – як рибі парасолька. Та десятий рік був найжахливішим та найважчим з усіх.

В них із батьком завжди були погані стосунки, та все погіршилося, коли померла мати. Це сталося вже достатньо давно, щоб Едді змирився і не починав швидко кліпати, підвівши голову до неба, кожен раз, коли згадував про це. Та до батька ніби тільки почало доходити. Ну, це не дивно. Якби він відставив пляшку раніше, можливо, прийняв би швидше. Після усвідомлення батьком горя, життя Едді різко полетіло чортам у руки. 

Через те, що він був єдиною людиною, яка  майже завжди знаходилася в зоні досяжності Мансона старшого, і була слабшою за нього, та ще й дуже схожою на свою матір –  отримував криків і кулаків в два рази більше, ніж раніше. Едді почав дуже часто тікати з дому, після школи блукав по місту допізна, в квартиру заходив лише тоді, коли чув хропіння з дивану. 

Сварки в них були вже хронічними, і відбувалися кожного разу, коли вони хоча б краєм ока помічали одне одного, та сама остання йому запам’яталася назавжди. 

Батька не мало бути вдома весь день. Очевидно що через це вдома був Едді, який десь тоді почав тикатися в музику як гітарист-сонграйтер, і дістав свою акустичну гітару з-під ліжка. Батько, ненадійний як завжди, все ж повернувся додому, і… Едді досі не розуміє, його тоді вибісила музика, чи його новий стиль зачіски, який батько не міг помітити раніше, бо його уникали, тому що довелося битися і за те, і за інше. Якщо гітару Едді захистити зміг, то своє волосся – ні.

Батько накинувся на нього. Едді почав відбиватися, хоч у бійках не мастак, та пропустив пару добрячих ударів: у скулу та в живіт. Коли він стояв, хитався, і намагався прийти в себе, відчув, як його тягнуть за коси. Він кричав, виривався, але вийшло лише трохи поцарапати руки батька.

Кучеряве карé, точно таке, як зараз, спадало на підлогу, коли батько їздив електробритвою по голові Едді, доки той сидів на табуреті у ванній кімнаті і трусився від злості, образи і сліз. 

В школі він не знімав капюшону і майже завжди спав на уроках. Його не чіпали. 

Середина навчального року зустріла його неочікуваними змінами – батько потрапив до в’язниці. Едді залишився сам. Досі тинявся вулицями, щоб соціальна служба не могла його знайти так легко, як їм хотілося. Та робив він це дарма, тому що шукали його не для того, щоб запихнути у дитячий будинок, а щоб віддати в надійні руки нового опікуна. 

Дядько Вейн довго завойовував довіру свого племінника. Коли Едді був ще зовсім малий, він обожнював свого дядька. Вейн заходив до них додому майже кожен день, дарував малому книги, які допомогли зробити його таким, яким він є зараз; брав з собою на рибалку, коли батьки просили його посидіти з Едді, в машині включав правильну музику. 

А потім у всіх почалися свої проблеми, і на підтримання теплих сімейних відносин часу не було зовсім. 

Коли Едді прийшов у свою нову кімнату і озирнувся, доки дядько стояв, спираючись на одвірок, і розповідаючи щось про запасні ключі, йому стало соромно. Соромно, що за ці роки він ні разу не провідав Вейна зі своєї ініціативи, соромно, що думав, що він буде таким ж, як батько, соромно, що навіть думки не допустив, що може прийти до нього за допомогою, і тим паче - стати йому як рідний син. 

І як вдячність Едді не закінчує школу. Мо-ло-дець! Повертаючись до того, що він сам винен, що забив, це правда. Вчителі пробачали йому пропуски в десятому класі, тому що розуміли, яка у хлопця сімейна ситуація, та в одинадцятому стали строгішими. Едді вже настільки звик не ходити до школи, що не міг змусити себе різко стати відмінником з повною відвідуваністю. До того ж, він ще звикав довіряти Вейну, відкрив клуб по ДнД і всі сили віддавав у його розвиток, навіть знайшов двох хлопців на постійне членство у Пекельному Полумʼї, і з ними ж створив музичну групу. Едді тепер треба було проводити кампанії, які ще треба було придумувати, також ходити на репетиції пісень, які він теж мав придумувати. До контрольних готуватися було не на часі, а відвідувати уроки - тим більше. 

Вейну телефонували з приводу відвідуваності Едді, там він не сильно давив, бо довіра хлопчика досі була мінним полем. 

Але зараз у них все гаразд. Зараз Едді повзе до ванної щоб вмитися і прийти у себе. Зараз треба швидко вдягнутися і проскочити повз Вейна у вітальні, щоб не чути «з першим вересня, школярику», і не згорати від сорому. Зараз треба налаштуватися на ідіотів з косими поглядами в коридорах. Зараз треба…

За всіма цими думками Едді й не помітив, як опинився за останньою партою 303 кабінету, скручений у страшний зигзаг. Він не поїв зранку, і намагається сісти так, щоб живіт не гарчав. Хоча це точно не від пози залежить. 

А ще, Едді був налаштований на спокій в цьому році. Як і в минулому та позаминулому, коли сидів за партою сам. Було трохи нудно, звісно, та він міг розкидувати свої довгі руки на ній як хотів. Але схоже, доля його ненавидить.  

Коли Едді повертає голову, щоб подивитися, який придурок вирішив до нього підсісти, йому на мить здалося, що він обкурився і забув про це. Взагалі було б добре. Бо Едді не сподобався той неприємний клубок страху в животі, який почав пробуджуватися, коли він дивився на це тупе обличчя. Це навіть не було шпилькою – в Стіва його Величність Харрінгтона був до неможливого тупий вираз обличчя прямо зараз. 

– Мегасолодкий. 

Едді лише мовчки дивиться то на Стіва, то на стаканчик, який той йому підсунув. Що за херня? Якщо це жарт такий, то не смішно. Може він плюнув взагалі туди, і хоче щоб Едді це зараз випив. Ха-ха. 

– Я Стів. 

Він що, зовсім притрушений?

– Я знаю, що ти Стів. – майже випльовує Едді. Він змушує себе вести себе впевненіше і розпрямитися, відкриваючи Харрінгтону вид на футболку з Black Sabbath, яку, судячи з його погляду, він не зацінив. Попсовий гад.

– Гаразд… – Стів піджимає губи. Едді щуриться, намагаючись розгадати його наміри. – А ти? 

Зараз Мансон навіть трохи шкодує про те, що змусив Дастіна припинити любі балачки про Стіва. Може, малий розказав би, що у короля амнезія… 

– Едді. – він думає, чи достатньо Стіву буде лише його імені, щоб згадати хоча б щось, що робив з ним Томі Хаган, якому Стів не заважав. Та, здається, що ні. – Мансон. 

Едді чекає. Стів мовчить. Але на його обличчі навіть натяку немає на огиду чи злість. Воно таке саме тупе і розгублене, яким й було. 

Окей. Гаразд… 

Навіть прізвище нічого не дало. Або це справді амнезія, або це новий вид булінгу, тому що, Едді ніколи про це не задумувався, але те, що тебе не памʼятає твій ж кривдник… Так. Це вдаряє по его. Мансон тепер на нього дуже ображений! 

Хлопці відвернулися одне від одного майже одночасно. Краєвиди за вікном були набагато цікавішими за розбирання з втраченою пам'яттю Харрінгтона. Але, схоже, сам Харрінгтон так не вважав, тому знову привернув увагу Едді до себе, саме так, як йому личить – тичком у бік. Едді повернувся і шикнув на нього невдоволено, і поглядом вимагав сказати, що йому, бляха, потрібно.

– То ти будеш? – через деякий час їхніх переглядок, Стів киває на стаканчик. 

З однієї сторони – Стів-Король-Харрінгтон пропонує попити якусь невідому херню. З іншої сторони – стаканчик точно з «Сімі» і там може бути навіть якась файна кава, яку Стів, може, взагалі брав для когось з своїх дівок, та довелося віддати фріку, аби не бісився. Дуже мило. 

Едді довго не думає. Халявна кава. Бере стаканчик, робить три ковтки. О, це… Це просто діабетна кома. І так солодкий гарячий шоколад, приправлений точно купою того тертого шоколаду біля автомату в «Сімі», і ще, напевно, три порції вишневого соусу, і дві - якогось ванільного. Едді поки не вирішив, це додає Харрінгтону бали привабливості, чи забирає. Так само, як не вирішив, рахує він це для себе, з якихось причин, чи для загальної статистики і ерудованості в любій сфері. 

А Стів уважно на нього дивиться. Так, ніби реально туди плюнув, і чекає моменту, аби розсміятися. 

– Норм? 

– Справді мегасолодкий. – кривиться Едді, та робить ще один ковток. Гидота. Але халява. – Не думав, що ти таке пʼєш. 

– Я не собі брав. 

Бінго, Шерлок. Точно для дівки. Ніхто не бере дві кави для себе, особливо, коли виглядає так бадьоро і так багато балакає. Едді примудрився підняти брови і зіщуритися одночасно. Схоже, ця гримаса спрацювала на Стіва так, як сам Едді того не очікував, тому що хлопець розвернувся до нього всім тілом і почав щось розказувати. Едді взагалі не міг зрозуміти що зараз відбувається. Він знову повернувся до думки «обкурився і забув», тому що в його голові не вкладається та картинка, яку він бачить. Мізки зараз точно верещать на очі. Король Стів сидить з Вигнанцем Едді за однією партою, і веде себе, як нормальний чувак, пригостив кавою, ще навіть фріком ні разу не назвав, і розказує про… О стоп, він справді друг Дастіна. Все стало ще гірше. Очі починають кричати на мізки. 

Уява в деталях малює короля Стіва, який веде малого ботана за руку в кафешку, святкувати перше вересня. Як самий класний старший брат. 

Мансон зараз не сміється лише через те, що Стів схоже справді друг Дастіна і говорить про нього, намагаючись налагодити контакт. А друзів Дастіна він намагається поважати. Тактика чудова, насправді, пробиратися до Едді через Дастіна – просто неймовірна стратегія. 

Та і Едді тепер навіть не боїться, що програє теоретично можливу битву словами зі Стівом, тому що любі «фрік» та «педик» просто безбожно гаснуть на фоні «найліпший кент семикласника». Може, Харрінгтону не буде так образливо від цього, як Едді уявляє, та він вважає, що переміг. Стів нарешті повертає погляд до Мансона і різко замовкає. Його лице моментально стає стривоженим і він навіть трохи нахиляється до сусіда. А той намагається не фиркнути йому в лице від сміху… 

– Що сталося? 

Стів виглядає настільки смішно, з цими заломленими, зведеними бровами, піджатими губами, і все лише через те, що у Едді жахливо перекосило обличчя від спроб не засміятися, що той вже навіть не намагається стримуватися: голосно гавкає від сміху, через що Стів, злякавшись, різко відхиляється назад. Керівничка так само різко замовчала, і всі однокласники повернулися на них. А Мансон продовжив хихотіти, але вже набагато тихіше, ховаючи обличчя в своїх долонях. 

– Вибачте. – сказав Стів до вчительки, аби та не почала сипати зауваженнями. 

А Едді вже хрипів, намагаючись заспокоїтися. 

– Ти придурок! – Стів обурено штовхнув того в плече, але коли Едді на нього глянув крізь пальці, зустрів усмішку, а не перекошену від злісті гримасу. – Що смішного? 

– Просто… – він віднімає руки від обличчя і бере глибокий вдих, щоб нарешті заспокоїтися. – Просто Дастін. Ти ж знаєш, що він у моєму клубі по ДнД? З кінця минулого року. 

Стів повільно киває. Едді, виловлює на обличчі навпроти кінець якогось розумового процесу, коли очі знову фокусуються на ньому, і киває Стіву відповідь, продовжує:

– Він все літо тільки про тебе й балакав. Я навіть колись заборонив йому це робити, сказав, що вбʼю його персонажа у кампанії… І він перестав. – Едді гордо підняв голову. О, він пам’ятає цей момент, коли малий нарешті схаменувся. Кожне “Стів”, що випадково вилітало, було обов’язково відмічено злим поглядом майстра підземель, і малі руки з жахом затискали собі рот.  – Та я думав, що він просто напридумував собі. Типу, ти не був з ним грубий, привітався один раз в коридорі, а він вже до небес тебе підніс. Бо він дитина, ботан, фрік, хочеться приписати собі хоч краплю популярності? Нормальності. Але зараз… Боже… Ти реально найкращий друг семикласника. Король Стів-

– Я не король Стів, досить. 

Едді трохи здивувався такій відповіді і невдоволеній позі Стіва. Раніше ж він, наче, обожнював цей статус? 

– А, то найкращий друг семикласника звучить набагато краще, так? – Едді знову хихоче, а Стів лише усміхається у відповідь. Це… Справді незвично. Він дає собі секунду для того, аби пройтися оцінюючим поглядом Стіва, ніби знайомиться з ним знову. – Та погоджуся, Харрінгтоне, він найулюбленіший з дітей. 

– О так. – Стів активно закивав. – Тільки не смій казати дітям на ваших наступних ботанських зборах, що я зізнався у фаворитизмі. 

– Я думаю, це буде мій важіль впливу.  – Едді шкіриться.

***

В житті Едді нічого не змінилося. Хіба що локація, на якій тепер він спілкується з хлопцями з групи, і на якій курить. Більшість перерв він проводить за розмовами з Джефом про своє гітарне соло, або з Гарретом про вокал. З часом за їхній столик в їдальні почали підсідати ще й молодші учасники клубу “Пекельного полум’я”, спочатку дуже невпевнено, ніби боялися, що їх виженуть, а потім більш розслаблено. З ними Едді теж багато спілкувався, підігрівав інтерес до нових кампаній. Йому дуже подобалося бачити в очах малюків ці щирі радість, очікування та захоплення. 

А Харрінгтона на перервах ніде не було видно. Едді завжди спиною відчував його погляд, коли виходив з кабінету, а коли вони виходили разом, декілька разів точно бачив, як Стів хоче щось сказати, чи майже робить крок, щоб піти за Едді. Але більше нічого. Стів розвертався і йшов у протилежному напрямку, завжди кудись зникаючи. 

Та Едді ніколи й не претендував на дружбу.

Але зараз, коли Едді вирішив зняти стрес після самостійної з математики (на початку вересня!), і зайшов в туалет покурити – знайшов тут Стіва. До цього він сидів підперши стіну і гортав стрічку тіктока, а коли помітив Мансона, чомусь телефон прибрав, і навіть встав. Яка честь. Едді то думав, що він встав, щоб піти, але ні. Харрінгтон залишився. Стояв і дивився на те, як Едді всідається на підвіконня, дістає цигарку, підпалює, і курить. Едді хоч і дивився у вікно весь час, та відчував цей клятий погляд, під яким йому було до біса дискомфортно. Так і хотілося повернутися і гаркнути, мовляв, чого зириш… 

– Едді, – чесно, він трохи налякав. Едді різко повернувся до нього, якраз в той момент, коли дав мізкам команду видихати дим, і не встиг дати команду “стоп”. Стів скривився і почав розмахувати руками у спробі розігнати дим. Кумедно…– Фу, гидота…

– Сорян. – Едді шкіриться, точно не серйозно вибачаючись. – Не куриш? 

– Я спортсмен. – він закотив очі. 

Едді, досі усміхаючись, похитав головою і відвів погляд назад до вікна. Він був щиро радий, що сонце не світить на цю сторону школи, і він сидить у прохолодному тіньочку. На вулиці страшенно гаряче для осені. І попри свою ненависть до спеки, Едді не відмовився б від того, щоб вийти зараз зі школи і прогулятися додому. Перед тим, як затягнутися знову, він питає: 

– Чого хотів? 

– Ти новенький? 

Він серйозно? Едді вражений. Можливо навіть ображений. Він ж, насправді, не перепитував у Дастіна про амнезію його старшого друга. Ця теорія вже не здається такою смішною. І тупою. Бо зара це майже єдине пояснення, чому Стів його, бляха, не пам’ятає. Едді бачить, що Стіву стає некомфортно. Біднесенький! Та Едді не збирається мучати його, тому, зі смішком, але все ж відповідає: 

– Старенький.

– Давно тут вчишся?

– Дванадцятий рік, чувак.