Стів

Стів жахливо злий. 

Батьки гарчать щось йому в спину, доки він, спіткнувшись об поріг, випадає з вхідних дверей, поправляє рюкзак накинутий на одне плече, покидаючи нарешті ці кляті стіни його клятого дому. 

Перше вересня. Одинадцятий клас. Він сподівався, що його перше запізнення та перша сварка з батьками станеться десь хоча б третього числа, а не ось так відразу. Семестр ще навіть не розпочався! 

Стів не сильно спішить до школи: лінійка вже давно розпочалася, доведеться спочатку якось пропхатися до свого класу, а потім ще й стояти під палючим сонцем і вмирати, дивлячись на першокласників, біднесеньких діточок, які не усвідомлюють в яке Пекло вони йдуть. Він краще зайде в «Сімі» за кавою і якоюсь булкою, бо навіть поснідати не встиг. 

Хлопець йде, кóпає ногами каміння, відправляючи у подорож на декілька метрів вперед, думає про те, яке все дебільне. Минулий рік у школі був просто жахливим. Потворним. Жалюгідним. Страх яким дебільним. І всі інші синоніми. 

Раніше він був найпопулярнішим хлопцем у школі. Майже королем, його так навіть називали. В нього була красуня-дівчина Ненсі Віллер, яку він любив, справді любив, всім серцем і неймовірно щиро. Була своя свита, типу друзі, хоча вони всі були ще тими придурками, які ображали всіх хто під руку потрапить, і Стіву не те, щоб була приємна їхня компанія. Та вони так вихвалялися дружбою з ним, так раділи можливості бути біля короля… Ох, це була золота ера для його его. В нього була репутація! 

Ну, в нього і зараз є репутація, звісно ж його ніхто не забув. Та тепер це була репутація лоха, якого всі кинули. Красуня-дівчина зрадила йому з фріком, і тепер вони двоє кидають в його сторону злі погляди в коридорах, які Харрінгтон відчайдушно намагається ігнорувати, Томмі Хаган і всі інші “друзі” пішли обвивати боки іншого короля - Біллі Харгрова… А Стів закентився з шестикласником, тепер вже семикласником, і тусується тільки з ним. Він ніколи ще не почувався більш жалюгідним. 

Кава в «Сімі» чудова як зазвичай. Стів руки цілував людині, яка поставила біля автомату вишневий сироп і тертий шоколад, які він завжди кидає, не соромиться, у кожен напій, який тут купляє. Плечі вже не такі напружені, якими були всю дорогу від дому, на вустах розквітає усмішка, і він ледь не підстрибує, доки йде до школи. 

Лінійка вже закінчилася, і всі почали величезною купою штурмувати вхід до школи, щоб сонячні промені нарешті перестали вижигати шкіру та очі. Харрінгтон не збирається проштовхуватися крізь всі ці тіла з двома стаканчиками кави, тому сідає на лавочку біля школи і спостерігає. Чекає. 

Він заходить у 303 кабінет приблизно через двадцять хвилин. Біля школи стало чисто вже за п’ять, та Стів пригрівся під сонечком, і не міг змусити себе встати. 

Перші парти - відстій, тому погляд відразу летить на останні. Звісно, всі вже повсідалися своїми сраками на козирні місця, і Стів сам винен, що не міг сюди дійти раніше, аби зайняти нормальне місце. Та він все ж бачить два вільних стільці на са-а-амих дальніх партах. Біля Джонатана-щоб-його-Баєрса, і біля якогось чувака, який скрутився у саму незручну позу, яку Стів взагалі коли небудь бачив. На першого Стів скривився з неймовірною огидою, а на другого тупо покліпав декілька разів, і подумав, що якщо чувак так і буде сидіти весь рік і не заважати - місце в цілому непогане. Він дуже швидко приймає рішення.

Та як тільки він сів поряд, хлопець насторожено глянув на нього, і кліпав так само тупо, як і Стів на нього декілька секунд тому. Він глянув на хлопця у відповідь, і тримав зоровий контакт навіть тоді, коли робив ковток кави. Такий напружений. 

Стів нарешті відводить погляд, та кидає його на другий стаканчик, який стоїть на парті. Взагалі, він взяв гарячий шоколад для того семикласника, тому що мав йти тусити з ним після лінійки і всіх інших справ, які обговорюються з класним керівником в кабінеті. Напій до того часу мав би бути ідеальної температури. Але він купить малому новий. 

– Мегасолодкий. – усмішка, з якою Стів підштовхує стаканчик до сусіда по парті, виглядає максимально невпевнено і тупо. Добре, що Стів сам її не бачить. Чувак нічого не каже. Стає ніяково. – Я Стів. 

– Я знаю, що ти Стів. – нарешті каже той, і трохи розпрямляється. Харрінгтон тепер може роздивитися малюнок на футболці, і зрозуміти, якої довжини у хлопця волосся. Кучеряве карé і якісь стрьомні панки. Він повертається поглядом назад до обличчя сусіда, і через його насуплений вид згадує, яким незадоволеним тоном той сказав цю фразу. 

– Гаразд… – Стів піджимає губи. – А ти? 

Хлопець недовірливо щуриться на нього. Стів не знав, що може стати більш ніяково. 

– Едді. – спочатку він каже лише це, а потім додає, ніби провокуючи: – Мансон. 

Стів тільки киває у відповідь. Він зрозумів, що мав щось зрозуміти з його прізвища, але нічого не зрозумів. Вони відвертаються у різні боки: Едді – до вікна, Стів – до вчительки. Він намагався вслухатися у те, що вона там говорить, та все було марно. Стів лише зараз помітив дивні погляди, які однокласники кидали на їхню парту. Насупився. Тут всі такі придурки! Він знову повернувся до Едді, і штиркнув його пальцем у бік, щоб той повернувся також. Він незадоволено зашипів у відповідь, та все ж тепер дивився на Стіва. 

– То ти будеш? – через деякий час мовчання він киває на стаканчик. Едді потис плечима і взяв його, роблячи три великих ковтки, ігноруючи уважний погляд сусіда. – Норм? 

– Справді мегасолодкий. – більше для виду кривиться Едді, тому що робить ще один ковток. – Не думав, що ти таке пʼєш. 

– Я не собі брав. – Стів закочує очі, але з легкою усмішкою. Ніхто ж не скаже Едді, що в Стіва в стаканчику точно така сама солодка жесть, можна зробити вигляд, що він крутий, і там взагалі якесь пиво налите. 

Погляд Едді, досі недовірливий, але питливий, спонукає продовжити, і Стів розвертається до нього всім корпусом, колінами впирається в його стілець. Хотілося розговорити його, і Стів подумав, якщо почне перший, може Едді підхопить хвилю? 

– Мій друг, Дастін, любить гарячий шоколад. Після школи я мав зводити його в кафешку і відсвяткувати перше вересня разом, і, я вже все одно був у «Сімі» замість лінійки, і вирішив купити йому також. – він замовчав на декілька секунд, не помічаючи вираз обличчя Едді. – Але знаєш, добре, що ти його пʼєш, бо зараз я подумав, що він візьме з собою всіх своїх друзів, і було б негарно купити щось йому, але не купити їм. Вони б звинуватили мене у тому, що він мій улюбленець серед них, і були б, в цілому, праві, та… 

Харрінгтон нарешті повертає погляд до Едді і різко замовкає. Його лице моментально стає стривоженим і він навіть трохи нахиляється до сусіда. 

– Що сталося? 

Стів справді почав переживати за чувака. В нього настільки перекосило обличчя, що Стів не міг спокійно на це дивитися, але коли той різко почав сміятися прямо йому в лице, від чого Харрінгтон перелякано відкинувся назад, все стало зрозуміло. Він просто придурок. Його сусід хихотів і далі, втикнувшись обличчям в свої руки, напевно, аби заглушити сміх. 

– Вибачте. – сказав Стів до того, як вчителька встигла переключити всю увагу на них, відчитуючи.

Ще декілька секунд Харрінгтон витримував її злий погляд, доки вона не похитала головою розчаровано, і не продовжила балакати щось про випускний вальс, екзамени, та інші штуки, про які всі згадають лише в травні. 

– Ти придурок! – Стів обурено штовхнув того в плече, але довго злитися не міг, бо сміх у Едді до чортиків заразний. – Що смішного? 

– Просто… – він віднімає руки від обличчя і бере глибокий вдих, щоб нарешті заспокоїтися. – Просто Дастін. Ти ж знаєш, що він у моєму клубі по ДнД? З кінця минулого року. 

Стів повільно киває. Він знав, що Дастін тусується зі своїми друзями в якомусь ботанському клубі по ботанській грі, але ніколи не цікавився хто там головний і що-як взагалі. Коли він чув від Дастіна слова типу «гремлін», «дракон» чи «ельф» — автоматично переставав слухати. Не тому, що він поганий друг, а тому, що він і так нічого не розуміє, а коли намагається вслухатися і вдуматися, про що говорить малий, мозок вибухає. 

Едді, для чогось киває йому у відповідь, і продовжує:

– Він все літо тільки про тебе й балакав. Я навіть колись заборонив йому це робити, сказав, що вбʼю його персонажа у кампанії… І він перестав. – Едді гордо підняв голову. – Та я думав, що він просто напридумував собі. Типу, ти не був з ним грубий, привітався один раз в коридорі, а він вже до небес тебе підніс. Бо він дитина, ботан, фрік, хочеться приписати собі хоч краплю популярності? Нормальності. Але зараз… Боже… Ти реально найкращий друг семикласника. Король Стів-

– Я не король Стів, досить. – він перебив сусіда і знову закотив очі, та тепер вже й незадоволено руки на грудях склав. 

– А, то найкращий друг семикласника звучить набагато краще, так? – Едді знову хихоче, а Стів лише усміхається у відповідь. Хотів би щось сказати, та не зміг. Надто сильно тішився тим, що Мансон вже не такий насторожений. Хай стібеться, доки може. – Та погоджуся, Харрінгтоне, він найулюбленіший з дітей. 

– О так. – Стів активно закивав. – Тільки не смій казати дітям на ваших наступних ботанських зборах, що я зізнався у фаворитизмі. 

– Я думаю, це буде мій важіль впливу.  – Едді шкіриться до Стіва, Стіву хочеться знову закотити очі. 

***

Наступного разу вони розговорилися на курильні. Ну, в шкільному туалеті. Тут завжди людно на перервах, тому Стів завжди чекає, коли почнеться урок, щоб всі вийшли, і він міг посидіти в самотній тиші. Але ця тиша не така, як вдома. Вона не така холодна, і бʼє не так сильно. Особливо зараз, коли поряд є Мансон, який, на відміну від Стіва, не гидує сідати на підвіконня, і дуже естетично там курить. Стів коситься на нього.

Після першого вересня і того доволі приємного, на погляд Стіва, діалога, який вони мали, вони все ж друзями не стали. Звісно, вже без ворожнечі чи настороженості з боку Едді, могли перекинутися декількома фразами, бо сиділи за однією партою, але не більше. 

А Харрінгтону було самотньо. Нагадаю, що друзів, окрім семикласників, у нього не було. І він не проти їх компанії, вони чудові! Та тусоватися з ними на кожній перерві, будьмо чесними, це вже просто принизливо. 

В якийсь момент було бажання почати таскатися на перервах за Едді, щоб не почуватися таким жалюгідним і не вмирати від нудьги, та він швидко відкинув це, обираючи кожен раз піти повтикати в туалеті, або безцільно гуляв поверхами. Таскатися за Едді було б тупо. Вони не друзі, Стів не хоче бути навʼязливим, не хоче бути дивним. І він досі не розуміє, що не так із  Мансоном, та чому на них досі кидають погляди в класі. 

Тому, здається, це чудовий момент, щоб дізнатися. 

– Едді, – він надто різко обриває ту тишу, яка трималася хвилин десять, не менше, і відштовхується від стіни, біля якої стояв. Едді повернувся до нього і видихнув дим в його сторону. Стів скривився і почав розмахувати руками, розганяючи дим. – Фу, гидота…

– Сорян. – Едді усміхнувся без краплі жалю. – Не куриш? 

– Я спортсмен. – він закотив очі. 

Едді, досі усміхаючись, похитав головою і відвів погляд назад до вікна. Стіву дуже захотілося повернути його увагу до себе. Перед тим, як затягнутися знову, він питає: 

– Чого хотів? 

– Ти новенький? 

Мансон кинув на нього такий виразний погляд, такий насмішливий і невірячий, що Стіву вмить стало некомфортно. Він прикладав багато зусиль, щоб не згорбитися від бажання кудись сховатись, зменшитися. Але не насупитися не зміг. 

– Старенький. – зі смішком відповів Едді, видихаючи. Стів чекав ще чогось, якоїсь більш обширної відповіді, та Едді мовчав.

– Давно тут вчишся? – вже менш впевнено запитав Стів через декілька секунд. 

Він втомився від спроб прочитати слова в поглядах Мансона, тому просто закотив очі на це. 

– Дванадцятий рік, чувак.