Розділ 6. Кохання — це страва, яку подають гарячою

Розділ 6. Кохання — це страва, яку подають гарячою. Чи пряною? Може, солодкою? Головне, що її взагалі подають. 

— Від того, що лежить у кошику, тхне, — прошипіла темноволоса дівчина, насупивши свій кирпатий ніс. — Прибери це! Ти хочеш нас зганьбити? 

— Свіжіших морепродуктів ти не знайдеш у всьому місті, — прошепотіла я, міцніше вхопившись за ручку плетеної корзини. — Вони не можуть погано пахнути, це їхній природний запах. 

Навряд чи в її кмітливу голівоньку спаде думка вибити в мене з рук корзину. Особливо на ганку великого багатого палацу, де нас можуть побачити всюдисущі слуги чи вельможі, що дихають цілющим морським повітрям. Та повністю нехтувати такою вірогідністю я б не стала. Від цієї особи можна очікувати чого завгодно. 

— Природний запах не рівнозначний хорошому запаху, — пирхнула дівчина. 

— Матінка чітко дала зрозуміти: прихопити щось із собою — зайвим не буде. 

— Так! Пляшку «Рожевої перлини», сухофрукти в шоколаді чи тістечка, посипані марципанами з пекарні «Клодо», — прошепотіла вона, нервово поправляючи намисто з перлів. — Але ж не рибу! Ми йдемо на світський прийом, а не в сільський шинок на весілля. Ти нас видаси своїми риб’ячими потрохами. 

— Це не риба, а тортильї з пряним вугрем, кальмарами та мідіями. Їх тут усі готують, — обурилася я. — За легендою, я щойно приїхала з півночі, а місцева красуня — ти, і саме ти повинна це знати. 

— В яблучко. Тому й кажу: їх їдять лише простолюдини. З бомонду й близько до риби ніхто не підійде, — похитала головою дівчина. Діаманти в її вухах замерехтіли в такт руху, виблискуючи у світлі ліхтарів. 

— Дурня якась, — покривила я вустами. — Перли, які дістають із молюсків, носити можна, а їсти їхнє м’ясо — зась? 

— Перли — це гарно й ніжно, а твоя риба смердить Тельфером, — відрізала дівчина. 

— Такі намиста носять покоївки, що теж живуть у портовому районі, — прошепотіла я. — А тортильї дуже смачні. Я весь вечір на них витратила. 

Дівчина хотіла ще щось сказати, та двері відчинилися, і ми обидві посміхнулися — ніби й не було ніякої сварки. Мамина школа. Усміхайся в будь-якій ситуації. Особливо чоловікам. Вони звикли бачити лише гарне личко, і є великий шанс, що за усмішкою не помітять зайвого. 

— Вітаю, пані. Ваші запрошення, будь ласка, — промовив імпозантний дворецький у блакитному камзолі. 

Дівчина витягла з шовкового кисета акуратно складений аркуш із червоною печаткою та передала його дворецькому. 

— Адель і Маджері Де Сільва, — прочитав він, ще раз уважно переглянувши запрошення. — Не чув раніше цих імен. Ви проїздом у Пенефорісі? 

— Приїхали до дядечка, він член торгової гільдії, — першою знайшлася Делія. — Старий вирішив вивести нас у світ, тому й віддав своє запрошення на прийом. 

Дворецький відвів очі й прошепотів собі під носа щось на кшталт: «Ще одні мисливиці за нареченими», після чого вказав углиб обкладеного мармуром коридора. 

— Куди можна це поставити? Я принесла закуски в дар господарю, — посміхнулася я, зробивши короткий уклін. 

Делія закотила очі. Справжні панянки ніколи б так не зробили, та чоловікові на диво сподобалося. Він схилив голову у відповідь і вказав на бічний прохід. 

— Несіть на кухню, там розберуться. 

Адель галантно взяла мене за лікоть і повела за собою. Сподівалася, що моє обличчя не виглядало надто здивованим, адже це могло все зіпсувати. Такого прекрасного палацу я ще не бачила. Світло ліхтарів відбивалося від дзеркал у золочених рамах і ніжним шовком заливало великий хол. Барвистий мармур на підлозі танцював із червоною яшмою, переходячи у стіни, прикрашені візерунками. Кремезні атланти мармуровими м’язами захищали намальованих яскравою фарбою тендітних дів із крилами та риб’ячими хвостами, розігруючи сцену якогось стародавнього міфу. Вони зніяковіло ховали ніжно-рожеві тіла за лапатим листям вічнозелених рослин у великих горщиках. 

Скільки ж могло коштувати все це диво? Та кому яка різниця? Ми в Аурумі — найбагатшому районі процвітаючого портового міста. Тут ніхто не рахує грошей, ніби золоті монети місцевим вельможам саме море виносить на берег при кожному припливі. 

У певному сенсі так і було. З кожним ранковим припливом у порт Пенефоріса прибували десятки кораблів, навантажені товарами з усього світу. Сотні купців продавали їх на базарних площах, водночас скуповуючи роботи місцевих склодувів, ювелірів та алхіміків. Я так і не зрозуміла, чому смердючі порошки та кислоти цінуються не менше, ніж коштовні камені, але це не мало значення. Гроші текли рікою. 

Граф Альфонсо Де Шанті, до якого ми ледь змогли пробитися, був багатий навіть за місцевими мірками. Старий дідуган поступався лише герцогу Ре Альє, невпинно примножуючи свої статки завдяки вдалим інвестиціям. Така дивовижна вдача не могла не зацікавити корону: монархи завжди люблять, коли на їхньому боці улюбленці Фортуни. 

Так, корона багата, але насамперед завдяки людям, які вміють заробляти для неї гроші. Тож королева не вигадала нічого кращого, ніж послати обох своїх синів умовляти старого графа вкласти золоті Бартоломеї у їхні нові проєкти. 

Я якось пропонувала матінці власноруч узяти за зябра цього Альфонсо, але вона лише суворо глянула на мене — і всі питання відпали самі собою. Ця жінка здатна змусити замовкнути, не промовивши й слова. Натомість їй спала на думку інша хитрість: нас одягнули в парчу та діаманти та направили знайомитися з королівськими нащадками. Вони полювали за грошима Де Шанті, а ми — на них. Цікаве мало бути сафарі. 

— Ні на що не спроможна дурна дівка! — пролунало десь у глибині маєтку, й одразу почувся гуркіт битої посуди. 

Такі звуки могли йти тільки з кухні. Ми з Делією кивнули одна одній і розійшлися. Вона попрямувала до великої зали знайомитися, а я мала допомогти поважній публіці правильно нас прийняти. Звичайна хитрість, жодної магії. Десять крапель настоянки «Поцілунок Кассіопеї» — і навіть найзліший ворог стане тобі ліпшим другом. На якісь час. 

Коштовна і надзвичайно рідкісна річ вартувала кожної краплі. Як матінка змогла її дістати — я й гадки не мала. З гільдією алхіміків у нас завжди були складні стосунки, проте Леоніда могла пригадати якусь давню поступку або укласти нове парі з їхнім головою. Вона любила закладатися з владними людьми, а потім знімати вершки. Не завжди, але доволі часто. 

Дивовижний еліксир діє на повну силу лише раз на місяць. Він допомагає дати потрібний старт важливим стосункам, а далі вже доведеться все робити самій. Нічого, кохання — страва, яку подають гарячою. 

На кухні панував хаос — саме на нього я й розраховувала. У цьому палаці графа Де Шанті не відрізнявся від усіх інших. У кутку тихо плакала служниця, збираючи з підлоги биту порцеляну. На неї кричала стара поважна жінка з воронячим гніздом замість зачіски. Дівчата в чистеньких фартухах метушилися біля печей, покоївки натирали кришталеві кубки, прикрашені барвистими самоцвітами, а пажі полірували срібні столові прибори. Побачивши місячний метал, я мимоволі скривилася. 

— Старий скнара міг би й золото витягти зі скринь задля молодих монархів, — прошепотіла я крізь зуби.

— Ваша правда, пані, саме так і було заплановано, — кивнув один із юнаків, натираючи різьблену виделку. — Та в останню мить хазяїн передумав і розпорядився підготувати срібний набір. А під нього довелося замінити келихи на дорожчі, щоб не знеславитися перед принцами. 

Я замислено цокнула язиком: «Цікаво, це випадковість чи нас чекали? Я гадала, що всі давно забули старовинний забобон про те, що відьми не можуть торкатися срібла». 

— Облиш, Ліск, це ваша робота, — прокрехтів огрядний пекар, дістаючи з печі рум’яні булочки. — Пан просто вирішив похизуватися новим посудом зі сльозами драконів, а під нього золото не пасує. 

Від аромату свіжої здоби потекли слинки, і я не втрималася від запитання: 

— Що за сльози драконів? 

— О, пані, мабуть приїхали здалека, якщо не чули про них, — усміхнулася одна з офіціанток і взяла келих. — Оце й є сльоза дракона. Кажуть, що вони залишаються після смерті крилатих чудовиськ. Кожна крапля, мов пам’ять про його останній крик.

— Не слухайте цю дурепу, — перебив її пекар, витираючи руки об білий фартух. — Це звичайний модний самоцвіт, який почали привозити із заходу. Він світиться лише з настанням темного періоду року. У столиці його вже давно носять, а тепер і до нас дійшли ці крихітки. Зараз тут надто багато світла, але в залі ви зможете оцінити його справжню красу. 

Поставивши на стіл корзину з тортильями, я зацікавлено взяла у дівчини бокал. Серце затремтіло, а шкіру пальців вкололо магією. Барвистий камінчик, яким склодув прикрасив ніжку кришталевого кубка, грав усіма кольорами веселки. Чи то кубки хтось зачаклував, чи то цей малий красень так відгукнувся на мій дотик. Я крадькома прикрила очі, копнула глибше — і виявилася вдвічі правою. Зазвичай я люблю такі випадки, але не цього разу. 

На кришталевих кубках лежало закляття проявлення. Усі, хто має злий намір проти хазяїна, не зможе його приховати після того, як вип’є з цього бокала. Ну що ж, боятися мені нічого — я нічого лихого не замислила. Хто почне твердити, що весілля — це зло, нехай кине в мене камінь. Якщо, звісно, наважиться зробити це після «Поцілунку Кассіопеї». 

Я обережно повернула бокал дівчині й озирнулася навкруги: поруч із булочками стояла миска тертого шоколаду, яким ще не встигли їх прикрасити. Ніби випадково я просунулася ближче, крадькома витягла з-за поясу маленьку пляшечку гидотно-рожевої рідини та рясно окропила нею шоколад. Усі були зайняті. Здається, мого маленького трюку ніхто не помітив. 

— А принци вже прибули? — спитала я, ховаючи пляшку з залишками еліксиру. 

— Хто знає. Нам їх особисто не представляли, — знизала плечима одна з дівчат, розливаючи по келихах аперитив.

— Їхні портрети висять у ратуші, в суді та в бібліотеці. Як цього можна не знати? — насупилася я. 

— Скільки їм років на тих портретах? Десять, дванадцять? — посміхнувся пекар. — Діти швидко ростуть, пані. 

— Мілорди Алкінестр та Гравілон уже тиждень засипають грошима Пенефоріс, а в палаці їхніх облич ніхто не знає? — не повірила я. 

— Так вони ж не нас грошима засипають, — розсміялися дівчата й навперебій почали мені переповідати чутки, які я й сама вже чула. 

— Старший гільдію корабелів підкупає, власний флот хоче мати. Та місцеві пройдисвіти йому нічого не продають, бо такого конкурента всі бояться, — впевнено промовила білява зріла жінка, чаклуючи над підносом бланманже. 

— А молодший з борделів не вилазить, зв’язки з шановним панством наводить, — додала її молодша колежанка, наповнюючи срібні блюдечка зацукрованими шматочками ананасів. 

— Ось так завжди — один будує флот, інший будує інтриги, — проблекотів один з пажів, — І кожен вважає себе мудрішим. Хоч би обидва не потонули у власних амбіціях. 

— Треба було еліксир додати саме в ананаси, — майнула думка, поки я невслуховуючись у їхні пересуди ховала пляшечку. 

Булочки з шоколадом — це добре, але від такої заморської смакоти точно ніхто не відмовиться. Добре, що еліксир ще залишився. Публіка може виявитися примхливою, а нас повинні прийняти у вищому товаристві якнайкраще. Другого шансу матінка нам не дасть. 

— Ще кажуть, що він полюбляє вечірки, де треба одягати маски, — пошепки продовжила білява дівчина, розкладаючи фруктово-горіхове біскотті. 

— Тобто ті вечірки, де крім масок нічого не вдягають, — з посмішкою виправила її коліжанка. 

— Цікавий він хлопчина, — прошепотіла я собі під носа, повільно просуваючись до підноса з ананасами. 

— А ще кажуть, що всім охочим він розповідає, яким великим стане королем, — продовжив хтось зі слуг. 

— Старший чи молодший? — навмання спитала я, не дивлячись, хто з дівчат промовив уголос подібне богохульство. 

— Молодший, — пошепки відповіла дівчина й одразу повернулася до своєї балакучої подруги. — Марізельда працювала на такій вечірці цього тижня і все сама чула! Після п’ятої пляшки брюту він вихвалявся, що обирає монету, на якій красуватиметься його профіль. 

— Прямо так і сказав? — покривила я вустами, щоб підтримати бесіду. — П’ять пляшок ігристого — не проста справа, богиня милуй, і не таке може прийти в голову. 

— Зельда працює на голих вечірках? — вражено скрикнула білявка. 

Кухня сколихнулась, ожила й завзято взялася перемивати кістки незнайомій мені дівчині. Чудово. Поки народ точить ляси, можна скористатися моментом. Повернувшись до всіх боком, я ніби випадково підсунула свою корзинку ближче до срібного блюда з цукатами та повільно витягла еліксир. 

— Раз, два, три, чотири, — швидко рахуючи краплі, я одним оком наглядала за іншими. Ніхто не дивився. Усі захоплено обсмоктували підробітку безсоромної Зельди. 

Білява кухарка сплеснула руками, емоційно відреагувавши на якусь особливо пікантну подробицю, та ненароком підбила мені руку. Дідько! Більша частина еліксиру вилилася на мої нікому не потрібні тортільї. 

— А що це ви робите? — спитала вона, з недовірою дивлячись на маленьку пляшку в моїх руках. 

— Додаю бальзамічний соус, — збрехала я, — Якщо цього не зробити перед подачею, то ефект вийде не той. Ось, скуштуйте. 

Обережно взявши одну порцію, я розломила її навпіл. Частину хрусткої тортільї простягнула кухарці, а іншу з насолодою поклала собі до рота. Язика торкнувся пряний смак кардамону та коріандру, приправлений легким присмаком чаруючої «Кассіопеї». Лимон, гвоздика та листя чорної смородини, які зазвичай усі відчували в цьому еліксирі, швидко змішалися з іншими спеціями в єдину композицію, роблячи мої тортільї ще смачнішими. Я витягнула губи трубочкою, подумки собі зробивши помітку: завжди додавати ці інгредієнти. Не задля того, щоб когось зачарувати. Просто вийшло смачно. 

Від цього поцілунку нічого поганого зі мною не станеться. Переживу якось. Якщо так не зробити, то мене можуть звинуватити у спробі отруїти вельможних панів. Ще й варті здадуть. Не хочеться витирати всю ніч брудні лавки буцегарні дорогою сукнею, поки матінка згадає за мене. 

— Яка смакота. Це ви принесли? — вражено вигукнула кухарка.

Зіниці очей дівчини розширилися, на чолі виступили краплі поту, а пухлі щічки вкрилися ніжним рум’янцем. «Кассіопея» спрацювала, як по нотах. Я й сама вже відчула, як серце застукало в грудях, а люди на кухні почали ставати привабливими. 

— Шкода, що нам таке забороняють подавати. І чому ніхто в цьому місті не любить кальмарів? Я б таке могла з ними зробити! — замріяно промовила вона, облизуючи губи. Я мовчки кивала, насолоджуючись ефектом. 

— А що це за дивовижний рожевий соус? — розгубилася жінка. — Як гарно він збалансував смак солоного та пряного! Поділіться рецептом, будь ласка. Ніколи в житті такого не куштувала! 

— Ти ж не думаєш, Ельза, що пані саме це готувала, — сказала одна з дівчат, забираючи в мене з-під носа два підноси з їжею. 

Я лише загадково посміхнулася. Не буду ж я казати кухарці, що рецепт простий: трохи брехні й крапля магії. Тим часом булочки та ананаси зникли зі столу й попрямували до великої зали. Мабуть, і мені вже пора. 

— Справжня пані не боїться забруднити руки. До того ж, я чула, що одному з принців подобаються морепродукти, — таємниче відповіла я наостанок. 

— Справді? Морепродукти — ключ до серця принца? — не повірила кухарка. — Це ж чудова новина! Якщо сподобається йому, то може й іншим також! Що модно серед монархів, то всі завжди підхоплюють. Правда ж? 

— Ельзо, не виставляй себе посміховиськом! — вигукнув пекар. — Якщо пан Альфонсо побачить рибу, то знепритомніє. Це ж сморід який! 

— Стули пельку, Іворе, — глибоко дихаючи, пробурмотіла білява кухарка. — Якщо це дозволить мені готувати морепродукти, то я готова задля цього ризикнути! 

Очі жінки загорілися справжнім вогнем. Вона звідкись дістала срібний піднос і почала перекладати мої тортільї на білосніжну мереживну серветку. 

Молодець, Маджері. Вбила двох зайців одним пострілом: і «Кассіопею» випробувала, і родзинку в цьому нудному прийомі змогла влаштувати. Шкода лише, що еліксиру майже не залишилося. Матінка не буде задоволена, що я так багато витратила. Та грець із нею! Змогла дістати одну пляшку — зможе знайти ще. 

— Може ви самі хочете це презентувати? — спитала кухарка, оглядаючи художньо прикрашене блюдо. 

— Очі жінки загорілися справжнім вогнем. Вона додала зелене листя салату, червоні братки й жовті скибочки лимону, перетворивши мої прозаїчні тортільї на справжній витвір мистецтва. Я тільки похитала головою. Дідька лисого я візьму срібло до рук. Принаймні, поки в мене є такий вибір. 

Нашвидкуруч розпрощавшись із місцевою обслугою, я поправила перед великим дзеркалом зачіску та попрямувала до великої зали. Матінка не схибила: тут зібрався весь місцевий бомонд. Десь у глибині грала арфа з квартетом. Від звуків музики, аромату квітів та сяйва діамантів голова йшла обертом. А кришталь? Це ж просто диво якесь! 

Майстри покрили стіни дрібними дзеркалами й обплели їх орнаментом із сонячного бурштину. Таким чином зала здавалася безмежною. Світло відбивалося дзеркальних поверхонь, змушуючи коштовне каміння блищати якось інакше: вишукано, насичено, тріумфально. Навіть дрібні діаманти у вухах Делії здалися чимось особливим, хоча насправді такими не були. 

— Треба було мені їх одягнути, може хоч сенс якийсь би з них вийшов, — подумала я, прямуючи крізь натовп до подруги. 

— Де ти вештаєшся? Ти все зробила? — ховаючи занепокоєння за посмішкою, прошепотіла Адель. 

Дівчина рівно тримала спину й високо задирала підборіддя. Їй чомусь здавалося, що це ознака впевненості. На мою думку, вона була схожа на перелякану гуску, яка тягне шию з хащів кропиви. 

— Навіть не сумнівайся, — запевнила я, поправляючи намисто з дрібних рубінів та червоних коралів на шиї. 

— Що богиня послала на стіл цим бідним людям? — спитала вона, трохи заспокоївшись. 

Це була наша кодова фраза. Нею вона питала, у яку їжу я додала еліксир. Матінці вона здалася загальновживаною та підходящою до будь‑якого контексту. А для мене від цих слів тхнуло церковним ладаном і пліснявою. Ані богиня, ані бідні люди до цього параду марнославства не мали жодного відношення. 

— Богиня була милостива й послала багато їстівних дарів цьому дому. Тільки не налягай на м’які шоколадні булочки та зацукровані ананаси — вони псують фігуру, — посміхнулася я, підморгнувши старому сивому франту, який відсалютував мені бокалом. — І не чіпай мої тортільї. 

— А навіщо ти… — почала вона й скривилася. — Їх подадуть? 

— Я не планувала, випадково вийшло, — пояснила я. — Прийшлось спробувати одну разом із кухаркою. Вона була настільки в захваті, що скоро повинна їх принести. 

— Розділити хліб із ближнім — святе діло, — кивнула вона, зрозумівши, що я майже спалилася. — Завжди заздрила твоєму вмінню готувати. Шкода лише, що тут ніхто не оцінить. 

Це був не підкол і не іронія. Вона справді змалечку мені заздрила. Ви, мабуть, подумали: з якої причини чистокровній панянці, як Адель, заздрити мені через уміння не залишитися голодною? У заможних людей є повари, пекарі, купа слуг. На худий кінець згодиться камеристка, яка може щось зварити. Та відповідь проста: опинитесь у кареті, в якій колесо відвалилося серед поля пізно ввечері, а окрім старого візниці поруч нікого немає —  відразу зрозумієте. 

— Добре, бо я переборщила зі спеціями. В когось може початися від них печія, — розвела я руками, натякнувши, що еліксир міцніший, ніж ми очікували. 

— Так це ж чудово! — вигукнула дівчина й одразу перейшла на шепіт. — На мене тут ніхто не звертає уваги. 

— Яке нещастя, — прошепотіла я, закотивши очі. 

В мене була інша думка з цього приводу. Як тільки я з’явилася в залі, мені здалося, що всі чоловіки дивляться лише на мене. Сама я поки справлялася з дією «Кассіопеї», але підтягнутий генерал із рубіновою зіркою за заслуги перед королівством почав здаватися справжнім лицарем. Це було дивно. Ніколи за собою не помічала особливого потягу до старшого покоління. 

«Поцілунок Кассіопеї» не був любовним зіллям. Він лише відкривав людям очі на харизму та виразні риси характеру. А в цього легіня харизми було більше, ніж треба. Це означало одне — слід перевести увагу на когось іншого. 

— Поки то не найгірша новина. Візьми це, буде простіше зрозуміти, — кинула я їй, зловивши офіціанта з напоями. 

Адель слухняно взяла з підносу кришталевий бокал і округлила очі. 

— Відчула? — спитала я пошепки, вдивляючись у здивоване обличчя дівчини. — А ще вони поспіхом натирають столове срібло на кухні. Треба робити ноги. Зуб даю — тут є хтось із наших. Хто ще пам’ятає про срібло? 

– Матінка розлютиться. Вона кілька місяців організовувала цей прийом, – перелякано прошепотіла дівчина, – Якщо підемо, то наступна нагода наблизитися до принців випаде не скоро.

Чиє б закляття не лежало зараз на келихах, зроблено воно було майстерно. Магія витончено сплелася в тугий вузол, та підкріпилася природньою силою райдужного каменю. Срака–мотика! Я навіть не змогла зрозуміти чаклун чи чаклунка його зробили. Отже, будь хто з присутніх в залі був під підозрою, а тому розслаблятися не на часі. 

Судячи по вигляду Делії, вона також нічого не зрозуміла з закляттям. М’який, трохи вологий погляд дівчини почав наливатися відтінками сталі. Ось вона, справжня Адель, нащадок сяючої Сивіль. Її сутність – метал. Хтось може зачаруватися блиском її усмішки, і дуже розчарується, коли зрозуміє, що блиск йде від гострого стилета.

– Що будемо робити? – спитала я відпиваючи ковток з кубку, – Знайдемо джерело?

– Ні, ми тут не для цього, – впевнено похитала вона головою, – Монархи могли просто перестрахуватися і когось найняти для прикриття. Серед нас може знайтися ті, хто за платню будуть з ними співпрацювати. Короля всі люблять, а ось королева ще та змія, наскільки я чула. Треба залишитися та спробувати довести справу до кінця.

– Пощастить же нам зі свекрухою, еге ж? – посміхнулася я, залишаючи порожній кубок на мармуровій колонні з чиїмось бюстом, – Як скажеш, ти тут головна. Ще пам’ятаєш, як тримати мандоліну, крихітко? Пішли, зробимо невеличке шоу.

Очі дівчини ще більше розширилися, якщо таке було можливо. Поглядом я швидко відшукала джерело музики і попрямувала до нього. Делія мовчки запротестувала, але піддалася моїм вмовлянням. В якомусь сенсі, це природньо – метал завжди піддається вогню. Треба правильно його нагріти, і хоч пасочки лепи.

– Можна нам ваші інструменти? – спитала я, звертаючись до музикантів. Квартет здивовано переглянувся і всі кивнули.

Навряд чи вони до такого звикли. Мій внутрішній вогонь спалахнув і його неможливо було так просто загасити. Для кожної емоції потрібно шукати вихід. Я палала бажанням, отже треба було зробити щось експресивне. Інакше, замість того, щоб отримати сім’ю монархів, матінка може підім’яти під себе королівську армію. В якомусь сенсі, це не погано, але не те, що зараз потребує її верховенство.

Я сіла за арфу, натхненно закрила очі і провела рукою по струнам:

«Я кину в казанчик трохи кориці,

Щоб ти цілував мене аж до світлиці»

– Ти що робиш? Здуріла?  – зашипіла, як нагрітий чайник перелякана Делія.

Це була наша пісня. Власне, я ніколи нормально не вміла писати поезію і не розбиралася в ній. Але Адель була у віршах дока. Якось, вже в доволі дорослому віці, ми з нею добряче набралися бормотухи з запасів Феліцитати. Такої гидоти я в житті не пробувала. 

Який був привід, вже ніхто не пам’ятав. Точно щось пов’язане з хлопцями. Може Адель посварилася в черговий раз з Дімітрієм, застукавши його з коханкою, а я її відпоювала. Чи навпаки – вона лікувала мої душевні рани після розриву з одним чорнявим відьмаком, який розбив мені серце. Не важливо. Після повної пляшки міцної браги, ми написали цей шедевр. Потім, на крилах п’яної музи доповзли до найближчого шинка і весь вечір співали його зі столу на радість натовпу.

– Підіграй мені, – махнула я рукою, з виглядом маститого диригенту, і заспівала:

«Я кину у казанчик трішки сміху,

Щоб ти не боявся моєї втіхи»

Адель надула щоки і забринькала на мандоліні, проклинаючи мене на чому світ стоїть. Я точно це знала, бо відчула холодок, який зненацька промайнув по оголеній спині. На мою вдачу, натовп звернув на нас увагу і підтягнувся ближче. Сподіваюсь, що хоч хтось вже встиг спробувати палкий поцілунок, який приховували ласощі. Якщо ні – байдуже.  План появи нас на прийомі був поганий з самого початку.

«Я ворожу на картах – і випадає,

Що ти мене любиш, і місяць це знає.

Та карти сміються, бо то лише гра,

А справжнє кохання у серці жива»

Кілька гостей почали посміхатися та перешіптуватися між собою. Дві жінки відверто кепкували, а сивий генерал аплодував нам з несамовитим блиском в очах.

– Ну, ось навіщо? Що я буду робити зі зрілим чоловіком, коли «Кассіопея» вивітриться, – хаотично подумала я, продовжуючи співати:

«Замість магії пісня лунає,

Бо справжнє кохання без чарів буває.

Але головне, щоб ти пам’ятав:

Любов – то найкраща зі всіх моїх страв!»

Я поглянула на залу: багатьом з гостей сподобалася наша витівка. Їх аури світилися здивуванням, захопленням, та їдкою сумішшю зі злорадства та отрути. Найкращій коктейль, на який можна тільки розраховувати серед вельмож. Схвалення? Ніколи цього не очікуйте. Найгірше, що може бути, коли на вас не звертають увагу. Тоді ви нуль, зеро, не існуєте у їх крихітних тендітних світах. А тут – аншлаг та повна увага. Не дарма горло та струни рвемо. Нас точно не забудуть. Адель додала ритму і я почала переходити до фіналу:

«Місяць сміється, зорі сяють,

Відьми кохають та пісні співають.

А як забудеш – то я нагадаю,

Закляттям із жартом, і я тебе знаю.

Тож слухай мій спів, не тікай у пітьму,

Бо я закохалась – я тебе не виню!»

Повторивши ще раз приспів, я відійшла від арфи, взяла за руку червону, як варений лангуст, Делію, і зробила низький уклін. Цікаво, лангусти вона також тепер не любить? А раніше ми їх наминали за обидві щоки. Ось, що матінка робить з людьми. Сама Леоніда була не поганою жінкою, хоч і дещо суворою. Але сила, влада та могутність може спотворити будь–кого. Навіть кращу з нас.

Сивий генерал не міг заспокоїтися, вдаряючи в долоні, як маніяк грізлі. Я подарувала йому чарівну посмішку і рішуче потягнула подругу до столика з напоями, щоб промочити горлянку. Добре, що ми не будь–де, а на прийомі багатіїв. Обравши келих з чимось рубіновим, я одразу випила половину і витерла вуста. По спині пройшов холодний вітерець. Я зіщулилася, виразно поглянула на Адель і спитала:

– Може досить? Ну сталося і сталося. Нормально ж виступили?

– Я думала, це ти мене так змушуєш грати? – округлила очі дівчина і подавилася вином.

Це була не я, і не вона. Отже, невідомий чаклун бачив наш виступ і не радів цьому.

– Гарна пісня, прийміть мої овації, дівчатка, – в’їдливо пролунав голос позаду мене, – Навіщо вам цей генерал? Я його в місяць підгортаю під себе, і таких оплесків не змогла отримати.

– Погано старалася, – відповіла я, вдивляючись у вродливе обличчя чорнявої жінки.

У волоссі субтильної жінки блищали діаманти і рубіни, за які можна було купити невелике рибацьке містечко. Вона точно була старша за нас, хоча і здавалася молодою. Високі вилиці, мигдалевидні очі та гладке, немов чорний шовк, волосся приховувало справжній вік. На білому обличчі не було жодної зморшки. Мармур цієї породи не давав тріщини.

– Поділишся секретом успіху? – спитала вона, піднявши високі чорні брови.

– Тільки після того, як ти розкриєш секрет, чому на кухні готовлять срібло. І для чого ці чарівні камінчики? – втрутилися Делія.

– В твоєму голосі відчувається шепіт матінки, – зробила вона висновок, – Я Арабелла, а ви двоє, хто?

– Арабелла, в сенсі та сама Арабелла? – викотила я очі. Всі чули про Беллу Ле’Гардія, про те не всі змогли розповісти, якою вродливою була їх смерть.

– Єдина Арабелла. Інших я не знаю, – відмахнулася жінка, – Радує, що ви оцінили мою роботу. Виходить, матінка послала на цей раз не останніх дуреп по мою душу.

– Ми не знали, що ти тут будеш, – похитала я головою, – Нам немає діла до ваших справ з Леонідою, то стара справа. Самі посварилися, самі і розбирайтесь.

– Ти не можеш брехати. Ти пила з мого келиха, я бачила це, – звела мальовані антрацитом брови жінка, – На який біс матінка прислала в мій дім двох відьом?

– Ми не знали, що це твій дім. Просимо вибачення, – нахилила голову Адель.

Якщо це була така тактика примирення, вона не могла спрацювати. Чаклунки цінують силу і нахабство. Той, хто піджимає хвіст, не може мати ані першого, ані другого. Проте, Адель я вважала винятком. Ця бестій може кого завгодно обдурити своєю дипломатією, крім мене. Сталь і дипломатія? Нісенітниці.

– Звідки запах? Хто це приніс? – пролунав голос з натовпу.

– Богиня милуй, Альфонсо побачив рибу, – драматично вигукнула жінка, вслухаючись в чоловічі крики та жіночий стогін, – Сум, печать, зневіра. Він вважає, що всі помруть, якщо її спробують.

Не думала, що хазяїн настільки погано відреагує на мій пасаж. Ну, риба, та й риба. Свіжа, смачна, нормально приготовлена з овочами та спеціями. Чого так кричати, ніби в тебе родову печатку вкрали? Вельможі – дивні люди.

– Дідько, – вилаялась я, залишивши подругу у компанії незнайомої відьми.

Чи все таки знайомої? Про Арабеллу ходило багато чуток і не всі були погані. Кохання, смерть, ворожнеча зі Святим престолом, потім примирення, знову втеча. Все змішалося. 

– Може запхати йому шматок в горлянку? Тоді він точно заспокоїться, – подумала я, одразу відкинувши цю ідею, – Не краще рішення. Вартові прямо за дверима.

Дами помахували віялами, пани протирали щоки та лисі голови хустками від поту. Я тим часом протискалася крізь них до бідної Ельзи, яка постраждала від моєї помилки. Незручно вийшло, треба щось робити.

– Що за шум, а бійки ще немає? – вигукнула я, допомагаючи підвестися білявій жінці, – Я у вас питаю, шановне панство?

Один з дідуганів скам’янів і замовк від мого нахабства. Мабуть, це і був той самий хазяїн дома Альфонсо, якого зачарувала своєю красою та магією Белла. Я не могла цього довести, але була переконана, що без “Подиху музи” вона не обійшлася. Обряд був не складний, проте сил вимагав багато. Вся родзинка була в складності особистості, на яку його накладали. Цей фрукт точно був складним.

– А хто ви така, люба? Не пам’ятаю, щоб вас запрошував, –  викотив червоні очі чоловік, коли оговтався.

Шкода. Він не встиг скуштувати нічого, у що я додала “Кассіопею”. Інакше б посміялися і розійшлися миром. Миром тут не пахло. Граф волів сваритися.

– Ні, ні, пані, не треба, – спробувала протестувала Ельза, та я її випередила.

– Маджері Де Сільва, власною персоною, – сказала я, швидко зробивши реверанс, – Це я приготувала цю страву і вмовила кухарку її подати.

– Де Сільва? – по літерах промовив він, – Я знаю Діка Де Сільву, він ваш родич?

– Рідний дядько, – збрехала я, – Він вирішив вивести своїх небог в світ. Я тільки–но прибула з півночі і якщо зробила щось не те, то прийміть мої вибачення.

– В Річарда немає небог, – вигукнув хтось з натовпу.

– Тим паче, він посварився з усіма родичами, – додала якась дама, дивлячись на мене з призирою.

– То я брехуха? – вирішила я піти в наступ.

– Як така чарівна дівчина може брехати, панове? – пролунало позаду мене.

Я різко повернула голову і побачила щасливе обличчя сивого генерала. Якщо не щастить, то не щастить. Що ж тут поробиш? Фортуна жінка примхлива. Треба приймати, що пропонують, поки пропонують.

– Пане генерале, ви знаєте її? – здивувався граф.

– Не так довго, як хотілося. Ви маєте щось проти?

Насправді, ми встигли перекинутися лише парою фраз, поки я не зрозуміла, що цей повіса від мого бюсту не може відвести погляд. Я теж йому не в очі дивилася, милуючись грою рубінів на його камзолі. Але то інше. 

– Та, власне, ні, – зам’явся Альфонсо, – Пані, ви принесли ці смаколики?

– Ага, – подумала я, – Виявляється, генерал не аби–хто, якщо смердюча риба швидко перетворилася на смаколики.

– Так, і вони справді смачні. Власноруч готувала, – з викликом відповіла я, виставивши груди вперед. А сама подумала: “Якщо сивий настільки поважна персона, то є шанс, що він це з’їсть, а інші послідкують за ним. Після Кассіопеї ніхто через п’ять хвилин не згадає з якого приводу була сварка”

– Спробуйте, – вирішила я зіграти в рулетку Фортуни, – Такого ви ще ніколи не куштували. Клянуся, Ельза не принесла би просто так мою страву, якби не оцінила.

Жінка, як лялька закивала, підтверджуючи мої слова.

– А знаєте, я це спробую, – відповів хтось з натовпу.

– Ні, ні, паничу, не треба. Це їжа для бідних, – хворобливо зашепотів граф.

Його слова не призвели до потрібного ефекту. Навпаки, чорнявий хлопець доволі середнього зросту та статури пройшов крізь натовп і зацікавлено поглянув на мої тортільї. Я ще подумала: «Чийсь лицар чи що? Чорняве волосся, простий чорний камзол, прикрашений блискучою шпінеллю чи дешевим агатом, та срібними застібками у формі тризубів. Нічого особливого, звичайний хлопець. Вродливий, не без цього. Але в Пенефорісі таких леґінів вдосталь».

– Це справді їдять простолюдини? – зацікавлено спитав він.

– Мої страви можуть їсти всі, кому вони будуть до смаку, – втрутилася я, поки пан Альфонсо вже встиг відкрити рота.

– “Любов – то найкраща зі всіх моїх страв”, – процентував він мою пісню, та посміхнувся. 

Саме цю строку написала Делія. Я в цьому впевнена, бо до таких рожевих сопель не змогла б додуматися навіть п’яною, але то не важливо.

– Воно ж приготовлено з любов’ю? Чи не так? – спитав він, примруживши очі.

– Все, що я роблю, завжди зроблено з любов’ю. Можете в цьому не сумніватися, пане, – гнівно проказала я, взяла цілу тортилью і запхала собі до рота. З очей миттю потекли сльози.

– Точно переборщила зі спецями. От, дурепа. Тепер весь макіяж зіпсований, – подумала я, пережовуючи м’ясо кальмара. Коріандру багато, але то пусте. Піде замість протизастудний.

– Любов, яка не варта сліз, то не справжня любов, – посміхнувся він, взяв одну порцію і відкусив.

Може, мені це здалося, але по залу пройшов здивований шепіт. Ні, точно здалося. Ну, хто міг наглядати за тим, як звичайний лицар та нікому не знайома дівчина дегустують страву з риби?

Вже потім я дізналася, що його камзол прикрашав не агат і не шпінель. Це були чорні діаманти. Його улюблені. Та про це я дізналася згодом. Які і те, що Алкі і без “Кассіопеї” любив тортильї. Він взагалі любив море та все, що воно могло подарувати. 

Богине. Це здалося таким банальним, простим та не суттєвим. Особливо, коли я дізналася, що мою подругу та сестру в цей час відчайдушно вбивала стара зла відьма. 

Люблю тебе за це, Арабелло, і ненавиджу. Але більше все таки люблю. І мені не соромно, Делія.