Розділ 5. В лігві павучихи

Чоботи остаточно розкисли. Їхнє чавкання гучно відбивалося від стін, лякаючи всюдисущих щурів та інших місцевих мешканців. Я заспокоювала себе тим, що якби хтось вирішив шукати нас по гарячих слідах, то давно вже знайшов би за цим мерзотним хлюпанням. Коли темні коридори здалися нескінченними, Белла повернулася до мене й пихато промовила: 

— Ми майже на місці. Не забудь притримати щелепу, коли побачиш мою схованку. 

Після всього побаченого сьогодні я нічого особливого від її схованки не очікувала, але вона таки змогла мене вразити. За наступним поворотом було… Що б це не було, назвати приміщення, куди мене привела чаклунка, звичайним підвалом було важко. Воно більше скидалося на зброярню в мисливському будинку старого генерала, який полюбляє антикваріат. Я провела пальцями по обладунках на манекені — вони вже поруділи від іржі. 

— Старий непотріб, — прошепотіла я, витираючи брудну руку об край жакета. — Обікрала барахолку? Чи позичила у свого кістлявого приятеля? 

— Знайшла це місце ще тоді, коли переховувалася від матінки. Гадаю, тут був армійський склад, про який давно забули, — сказала жінка. — Почекай, ти ще не бачила головного. 

— Не думала, що ти була в такій великій скруті, якщо жила тут, — покривила я вустами. 

— Я тут не жила, а ховалася — це велика різниця. Ніби в мене був вибір: замість розкішних апартаментів я обрала це? — незадоволено схилила вона голову набік, а потім махнула рукою. — Нічого, до скрути ти ще звикнеш. 

Звикати я не хотіла. Сидіти тут, у темряві, де навіть кована сталь розвалюється від вологи та подиху смерті, тоді як нагорі квітне життя під променями південного сонця, здавалося мені неможливим. Краще вже прийняти кару чи податися світ за очі, під захист Святого престолу. І саме тут я зрозуміла, на що весь час натякала Белла: я поводжуся так, ніби маю купу часу, зв’язків і варіантів. А їх у мене обмаль. І в Ілсе також. 

Те, що я не в кайданах, не на вогнищі й не прямую морем Нанджі у свій останній путь, ще не означає, що так буде завжди. Поки мені щастило, але це не може тривати вічно. Фортуна — примхлива жінка. Якщо вона повернулася до тебе, треба цим скористатися й не гаяти часу. 

Мабуть, на моєму новому обличчі щось проявилося. Я ще не так довго його ношу й не встигла опанувати тонкощі хлопчачої міміки. Арабелла суворо глянула мені просто в очі: 

— Мадж, я привела тебе сюди не для того, щоб вмовляти чи переконувати. Не подобається — вихід сама знайдеш, — махнула вона в темряву коридору. — Вже можна розімкнути руки. Ніхто нас тут не знайде, я перевіряла. 

Обережно розімкнувши закляклі пальці, я відпустила тендітну долонь чаклунки й прислухалася до відчуттів: срібна каблучка з білою емальованою лілією мовчала. Отже, можна розслабитися. Я взяла в жінки ліхтар і обійшла кімнату. Крім старих занедбаних обладунків тут знайшлися порожні скрині, перевернуті бочки та дерев’яні короби зі зброєю, яку вкрила руда іржа. Белла запалила іншу свічку й поманила мене рухатися далі, прямуючи в глибину. Повертатися й знову блукати катакомбами на самоті, ризикуючи наштовхнутися на кістляву потвору, здавалося поганою ідеєю. А отже, вихід один — йти далі в лігво павучихи. 

По центру доволі великої зали світився білизною мармуровий обеліск. Повітря тут було свіжіше: десь згори, крізь металеві решітки пробивалося сонце й долинав шум міста. Промені падали на вкриті золотим малюнком грані білої брили та відбивалися, мов від дзеркала, розганяючи темряву. Цього бляклого освітлення виявилося достатньо для моху, що зеленів на підлозі. Хоч щось живе змогло вижити в цій забутій берлозі. Я обійшла монумент колом і цокнула язиком: 

— Ось яке джерело магії підняло кістяного дракона. Пенефоріс великий, і таких мармурових велетів розкидано по ньому кілька десятків. Я не знала, що їх ставили під землею. 

— Ми зараз знаходимося під головною площею Тельфера, — прошепотіла жінка. 

— Ого! Непогано ми прошкандибали, якщо з Аєрама потрапили аж у Тельфер, — мугикнула я собі під носа й заклякла. — Постривай… головна площа Тельфера — це ж площа Корабелів. Там стоїть білий обеліск! Тобто він стоїть над землею. Це що, його продовження? — не повірила я.

— Так, це він, — Белла кивнула й опустилася на зелений килим із моху. — Не знаю, що з’явилося першим: Тельфер чи обеліск. Коли я потрапила в ці катакомби, він уже був.

Я обережно ступила ближче й, прикривши очі, поклала руку на білу брилу. Мармур не був холодним навіть під землею. Гладенько відполіровані грані ледь відчутно вібрували зсередини первісною силою. Здавалося, тільки копни глибше — вона прорветься крізь непорушний камінь і захлисне все навколо. Каблучка відреагувала на магію обеліска, поглинаючи її, мов губка. 

— Дивовижно, еге ж? — сказала жінка, змушуючи мене повернутися до реальності. — Можеш зняти печатку, якщо хочеш. 

— Більше за все на світі я хотіла б повернути своє руде волосся, — чесно сказала я, заправивши за вухо неслухняне чорне пасмо Ілсе. — Руда жінка в Пенефорісі приверне надто багато уваги, це нерозумно. Мене швидко впізнають і здадуть або владі, або Святому престолу, або тому, хто більше заплатить. Отже, доведеться ще трохи користуватися тілом Ілсе. 

— Досить непогане тіло, до речі. Може, в цьому вигляді люди менше плюватимуть тобі вслід. Чи це не від обличчя залежить… Як гадаєш? — посміхнулася Арабелла. — Що збираєшся робити далі? 

— Якщо вже зайшла про це мова, то ближче до справи, — кивнула я. — Для початку розберемося з розцінками. На безоплатну допомогу від тебе я не розраховую. Що ти хочеш від мене за свої послуги? 

— Фредеріку було видіння, що Леоніди скоро не стане — її час спливає, — жінка стала серйозною й прошепотіла: — Інша чаклунка займе місце голови. 

— І ти думаєш, що це буду я? — не втрималася я від усмішки. — Белла, ти геть здуріла, сидячи в цьому підземеллі. 

Не буду приховувати: сісти на трон я хотіла. Але не на трон Святого престолу! Та й хто мене туди пустить? Делія, мабуть, уже й м’яку подушку встигла покласти для своєї товстої дупи. І тут мене осяяло: 

— Адель!

— Вірно мислиш, — кивнула Белла. — Наступницею виберуть саме її. 

— Матінка може й бачить її в цій ролі, але ж є ще конклав, бюрократія, голова канцелярії Гвенделін, старий кнур Манар, на худий кінець, — я нахмурила брови. — Все складніше, ніж ти думаєш. 

— Мені не треба про це думати, — холодно відповіла Белла. — Мій син це бачив, і це станеться. 

— Добре, Адель буде наступною. Хай так, — здалася я. — А тобі з цього що? 

— Леоніда вже виписувала мені індульгенцію, і вдруге вона цього зробити не може, — серйозно скала жінка, — Як ти й сказала, крім волі матінки є ще бюрократія та закони. Формально папери стосувалися ще ненародженого Фредеріка, але я, як мати, теж була там вписана. А нова матінка може оформити нові документи. 

— Ти точно здуріла, — розсміялася я, сплеснувши долонями. — Делія тебе терпіти не може. Арабелла, при всій повазі, ти багато років була кісткою в горлі всім сестрам. Ми з тобою й зійшлися саме тому, що маємо чимало спільних ворогів. А найбільше проблем ти створила саме їй. 

— Бо змогла виграти в неї? — загадково посміхнулася жінка. — Вона досі сердиться? То ж була проста дуель. 

— Ну, це для тебе все було просто, — знизала я плечима. — Ти принизила її на очах у всіх, коли перемогла в чаклунстві. Вона кілька місяців не могла й глянути матінці в очі. 

— Ти також це зробила, — прошепотіла жінка. — Теж виграла в неї ігрову партію. Неважливо, застосовувала ти чаклунство чи ні — ти змогла посунути її на шляху до королівської спальні. Коли прагнеш свободи, то й не таке зробиш, еге ж? Ти можеш зрозуміти мене, як ніхто інший. 

— Вона не допоможе тобі повернутися у світ, — похитала я головою. — Дозволу вона не дасть, як би ти не крутила. 

— Я й очікувала, що для мене вона й пальцем не поворухне. Але ж у мене є ти, — впевнено сказала жінка. — Найкращі подруги, близькі сестри, дві зірки в короні Святого престолу. Для тебе вона зробить будь-що. 

— Не знаю, що тобі відповісти, — розвела я руками. — Я відбила в неї хлопця, якщо ти не чула. Після такого стосунки зазвичай не змінюються на краще. 

— Ваша ситуація не була звичайною: для неї він був владною фігурою, яку треба завоювати. Як корабель чи фортеця, що мають упасти перед неперевершеною Адель. А ти його справді покохала — як живу людину. Чи лише робила вигляд, що кохала — неважливо. Вона це визнала: ти виявилася кращою. У сухому підсумку, яка матінці різниця, котра з її сотень дочок надягне корону? У будь-якому разі — це перемога. Тому вона й погодилася на ваш шлюб. 

— Припустимо, ти маєш рацію, і між нами з Адель не все так погано. То чого саме ти хочеш? — кивнула я, всаджуючись на стару, оббиту металом скриню. 

— Амністію. На повне повернення я не розраховую, але хочу вільно пересуватися країною, а не гнити до скону в Пенефорісі, — жінка взяла мене за руки й міцно їх стиснула. — Фредерік тут задихається, я це відчуваю. Він залишив навчання заради мене й тепер торгує своїм безцінним даром, ніби якась базарна ворожка. Ти ж розумієш: якщо не плекати дар, він може згаснути. А з ним такого не повинно статися. 

— Відчути згасання я б ніколи нікому не побажала. Хіба що деяким особливо злісним ворогам — та й то не певна. Таке зазвичай трапляється з одинаками, які не мають крила Святого престолу над собою. Для них магія стає чимось буденним і втрачає сенс. Вона ще тече в жилах, але розум перестає її відчувати й поступово забуває. А після цього відьма чи чарівник починають повільно згасати. 

— Магія — дуже іронічна субстанція. При створенні нас, чарівників, вона вирішила пожартувати й зробила нас соціальними відлюдниками. Або просто навіженими. Ми не можемо бути постійно разом чи постійно окремо. Суть у тому, що чарівнику потрібен безперервний енергетичний обмін. Ми повинні завжди бути в русі й крутитися в орбіті один одного. Хтось для цього заводить фамільярів чи учнів, інші збиваються в ковени або ордени. 

— У народі кажуть: зібрати відьом та чаклунів в одному місці — майже те саме, що пасти котів у полі. Погризуться, подеруться так, що дим коромислом стоятиме, й розбіжаться хто куди. Частково це правда. Але водночас ми тягнемося один до одного, мов кроти в суцільній темряві, знаходячи сестер і братів. 

— Хто так не робить, починає згасати. Втрачаючи спалах іскри, втрачає й волю до життя. Зрештою такі чарівники перетворюються на порожню оболонку — мов попіл у каміні, який уже не роздмухати. 

— Згодна, — кивнула я. — Якщо допоможеш, я добиватимуся твоєї реабілітації перед Святим престолом, хто б на ньому не сидів. 

Жінка вдивилася в моє обличчя, вишукуючи підступ. Та, мабуть, нічого підозрілого не знайшла, бо відпустила руку. Не знаю, чи мені так здалося, чи то лише гра тіней і світла, але в її очах стояли сльози. 

— Тоді почнемо, — кивнула вона й почала розмірковувати вголос. — Якщо ми хочемо тебе виправдати, треба знайти чарівника, який прикликав вогонь. Той, хто це зробив, знав, що ти володієш цією стихією. Інакше я не розумію, чому використали саме вогонь. Наприклад, моя сила була б менш помітною, і всі вирішили б, що скеля впала сама. Комусь була потрібна вистава. 

— Твоя правда, — я замислилася над її словами. — Мені це теж здалося дивним: щоб зрушити скелю з місця, слід звертатися до землі, а не до вогню. 

— Хто з твоїх ворогів міг це зробити, я навіть не питатиму, — махнула вона рукою. — Список буде довгим, а часу в нас мало. Ти пам’ятаєш, який був цей вогонь на смак? 

Для пересічних людей подібне питання здалося б доволі дивним. У чаклунів та відьом проблем із його розумінням не виникає. Магія й чари не мають кольорів, смаків чи запахів — це безтілесна субстанція, скажете ви, й запитаєте: чого тоді очікувати? 

Усе. Ми очікуємо всього й одразу, водночас. Добре, скажете ви, в цьому є сенс. Але як відчути на смак вогонь? Воду, землю чи навіть повітря можна спробувати. А вогонь — як? 

У кожного з нас є ще один орган відчуття. Ви його не знайдете в жодному анатомічному довіднику й не побачите звичайним оком. Його можуть називати чуйкою, третім оком чи якоюсь чакрою — термінологія не має значення. Цей невидимий орган дає нам змогу відчувати природну силу й відрізняє нас від звичайних людей. 

— Дай подумати, — замислилася я. — Насичений, гарячий, ніби в нього додали спецій, але не яскравий. О, є гарне порівняння: він був як стручок червоного перцю, посипаний копченою паприкою та политий червоним к’янті. Я лише на мить відчула спалах, але думаю, що зможу відшукати джерело.

— Чудово, — кивнула Белла. — Тоді виконаємо обряд пошуку. 

— Агов! — я замахала руками перед її обличчям. — Ти забула, що ми поруч із обеліском? Його сила переб’є пошукові заклинання, саме тому ми й тут. А в іншому місці я не зможу провести обряд, не привернувши уваги матінки. 

— Не забула, — таємниче посміхнулася вона. — Ми спробуємо дещо нове для тебе. 

В її усмішці було щось тривожне й водночас обнадійливе. 

— Неможливо передати мою пам’ять комусь іншому! — вигукнула я. — Без цього пошук не виконати. Ти чи твій син нічого не знайдете! 

— Не нервуй, — таємниче посміхнулася вона й підморгнула. — Ти сама це зробиш. Але не в звичайному сенсі цього слова. 

— І що ти пропонуєш? — спитала я, не розуміючи напрямку її думок. 

— Ми звернемося до магії, якою нехтують чарівники, — її голос став глибшим, ніби відлунював у самому камені. — До магії алхіміків. 

— На її обличчі заграли азартні тіні, і я одразу впізнала цей погляд. Чародії живуть значно довше, ніж прості люди. Коли точилися бої в Пенефорісі? Років п’ятдесят тому, може трохи більше. Отже, Беллі мало бути не менше сімдесяти, а виглядала вона щонайбільше на тридцять п’ять. Про справжній вік матінки я навіть думати боялася. Злі язики шепотіли, що вона бачила саму Сивіль — засновницю нової віри в яснооку богиню. 

— Магія та знання дають нам змогу відтермінувати обійми смерті й підтримати здоров’я, а отже й красу. Та скільки б років нам не було, ми лишаємося дітьми, коли відкриваємо нові обряди чи незвідані напрями чарів. Що ж поробиш — у кожного свої іграшки. 

— Будь ласка, скажи, що це один із твоїх невдалих жартів, — прошепотіла я, вдивляючись у хитру посмішку жінки. — Белло! Вони не володіють чарами! Якби в них була магія, ці старі бовдури не схилялися б над своїми колбами у пошуках якогось надважливого каменю! 

— Вони називають його філософським, — поправила мене Арабелла. — Знаю, назва дурна й до філософії не має жодного стосунку. Та ти не розумієш, на що вони спроможні! 

— Здивуй мене, — здалася я.

Жінка опустилася на коліна переді мною, схрестивши ноги, і завзято продовжила:

— Усі чародії та відьми думають так само, як і ти: старі черв’яки порпаються в багнюці, намагаючись урвати бодай щось. Згодна, я теж була такої думки про них, але не все так просто. Нагадай, що є джерелом нашої магії? 

— Природні елементи: вогонь, земля, вода, повітря та їхні поєднання в різних формах, — відповіла я, ніби читаючи з книги. — Наш дар допомагає їх відчувати й скеровувати. 

— Вони роблять те саме, тільки навчилися застосовувати це по-іншому! — вигукнула вона й простягнула руки вгору. — Ми можемо використовувати силу природних джерел завдяки нашому дару, а вони — за допомогою металів, кристалів, трав. І навіть більше! Вони знайшли спосіб позичати силу у зірок та планет, поєднуючи небесне із земним. Їхні досліди дивовижні! 

— Я теж умію використовувати силу Сонця та Місяця, — пробурмотіла я, дивлячись на жінку, яка іскрилася від завзяття, немов навіжена. 

— Твоя правда, ти це робиш, але лише як джерело світла! А в них ще є Венера, Марс, Меркурій, увесь зодіак на небосхилі, що випромінює різну енергію, на яку ми не звикли зважати, — вигукнула Арабелла, піднявши руки догори, — Вона надто слабка для чародіїв, тому ми нею нехтуємо. Алхіміки взяли теорію в астрологів, трави та самоцвіти у знахарів, навчилися обробляти метали й знайшли для них практичне застосування в пентаклях. 

— Припустимо, еліксири працюють. Сама користуюся ними за потреби. Але пентаклі — то взагалі бозна-що, розраховане на багату, неосвічену публіку! Ти серйозно в них віриш? — сплеснула я руками. — Белло, алхіміки — пройдисвіти й брехуни, яким аби витягнути побільше грошей у вельмож та підсадити їх на кольорову водичку в гарній пляшці. 

— Це схоже на бозна-що? — роздратовано спитала жінка, витягнувши з кишені точнісінько таку склянку, яку я й мала на увазі. 

Крихітна пляшечка була наповнена дрібними кристалами, схожими на зелений нефрит та рожевий кварц, які густо пересипали яскраво-блакитними квітами. Не може бути, щоб розумна й хитра чаклунка повелася на фокуси бородатих стариганів у капелюхах із зірками. 

— Відьомська пляшка? — пирхнула я. — Такі коштують у наметах кочівників по мідяку за дві штуки. Це ж дурниця для туристів.

— Поглянь ще раз, Мадж, — прошипіла жінка. — Усе, як із принцами: перший погляд може бути оманливим. 

Жовтуватий амулет на горловині пляшечки виблискував у хибному світлі масляного світильника. Носатий профіль Пія Дев’ятого Славетного відполірували до блиску чиїсь майстерні руки, а на м’якій мідній монеті викарбували щось віддалено схоже на пентаграму. Я взяла запечатану сургучем пляшку й стиснула її в руці. Шкіру вкололо незнайомою магією. Покрививши вустами, я вирішила роздивитися її уважніше. 

— Так, що ми тут маємо? Цей символ схожий на астрологічний знак Венери. Це ж планета кохання, чи не так? А поруч із нею — символ Нептуна: духовність, мрії, ілюзії та інтуїція. 

— Бачу, хтось не забув науки Феліцитати? — посміхнулася жінка. — Усе-таки вона велика жінка, якщо змогла навчити таку темну людину чогось, окрім вогняних куль. Ти маєш рацію, але мислиш недостатньо широко, як завжди. Венера — це не лише кохання, а й стосунки з людьми та соціумом. А в Нептуна є одна цікава властивість: він діє як розчинник, якщо стоїть квадратом до іншої планети, — цокнула язиком Белла. 

— Тобто цей пентакль має розчинити твої зв’язки з оточенням? — спершу не зрозуміла я, а потім мене осяяло. — Ти хочеш сказати, що за допомогою цієї дрібнички тобі вдавалося відводити очі матінці? 

Якщо це справді так, то я розчарована. Увесь цей час я гадала, що Арабелла Ле’Гардіа — вміла чарівниця, яка зуміла дати знатного прочухана Делії та вдало ховалася від пильного ока Леоніди, зробила це завдяки своєму розуму та інтуїції. Про неї пошепки говорили, переказуючи з вуст у вуста легендарну історію кохання та втрати. А виходить, що всі заслуги допомогла їй здобути дешева монетка, яку хтось із учених пердунів приліпив до пляшечки з кольоровим камінням. Нісенітниця. 

— І так, і ні, — загадково посміхнулася Белла, не зважаючи на мій вираз обличчя. — Ти права: пентаклі без іскри магії нічого не варті. Мідь залишиться міддю, якщо не надати символам початкового заряду. Проте, як виявилося, для цього не потрібна чаклунка. 

— Хто ж іще, крім чаклунів та відьом, може мати іскру? — не второпала я. 

— Ти будеш здивована, в скількох людей на світі вона є, — розвела руками жінка. — Леоніду цікавлять лише найсильніші, найяскравіші зірки. Вона не звертає уваги на тих, чия сила, так би мовити, не настільки виразна. Ворожки, провидиці, знахарі, ронські жриці та алхіміки можуть її мати. Навіть деякі ковалі чи пивовари! І всі вони лишаються поза оком матінки. Цій жінці не цікаво докладати зусиль, щоб роздмухати іскру. Вона звикла пожинати врожай, а не ростити дерева. 

— Про матінку мені можеш не розповідати. Я й так знаю її ставлення до людей, — махнула я рукою. — Ти хоч і зазнала від неї більше горя, ніж будь-хто інший, але й я теж не завжди ходила в улюбленицях. 

— Делія може все змінити, щойно займе престол, — перебила мене жінка. — Вона не така, як Леоніда. Нас залишилося мало, і вона це розуміє. Якщо підійти до відбору неофітів інакше… 

— Белло! Хто буде це робити? — вигукнула я. — Століттями відбирали лише найсильніших, щоб зміцнити нашу общину перед обличчям ворога. Він скрізь! Він може ховатися за масками, обладунками чи коронами. Що нам дадуть сотні слабких дівчаток та хлопчиків, які й найпростішого замовляння не зможуть виконати? 

Жінка перелякано потупила очі — і я все зрозуміла. 

— Фредерику, — прошепотіла я, — він не сам вирішив повернутися. Його визнали недостатньо гідним нашого ремесла. Чи не так? 

— Наставниця не зрозуміла його дару та відправила додому, — прошепотіла вона. — Крові Маркуса виявилося забагато. Йому відмовили в подальшій освіті. Запропонували стати якимось там суддею, але вчитися далі — ні. 

— А ще кажуть, що хлопчики завжди вдаються у своїх матерів, — похитала я головою. — Белло, кожна мати вважає, що її дитина обдарована й бажає для неї кращої долі — це природно. Треба розуміти, що не всі діти однакові: хтось сильніший, а хтось ні. Зрозумій це! 

— Твоя правда, не всі діти однакові, — прошепотіла вона, підіймаючись із колін. — Та це не робить їх гіршими. Наше мистецтво багатогранне, і колись це повинні зрозуміти. Може, він і не здатен спалити дім чи потопити корабель, проте його видіння вражають своєю точністю. 

— Хто був його наставницею в Актитусі? — сухо спитала я. 

— Патриція. Ти повинна її знати, хоча вона старша за нас із тобою, — тихо сказала чаклунка. 

— Мала честь познайомитися з цією відьмою, — кивнула я. — Паті зірок з неба не хапає, але й не дурепа. Яка стихія відгукнулася Фредерику? 

— Повітря, — відповіла вона. 

— А я все думала, чому він так прикипів до тих яскравих птахів, — знову кивнула я. — Якщо ти хочеш, щоб я змогла на щось вмовити Адель, то спершу я повинна сама в це повірити. Брехню вона відчуває, як свиня трюфелі. 

— Що, заінтригувала? — сумно посміхнулася Белла. 

— Це допомогло тобі, а отже зможе й мені допомогти. Якщо пентаклі працюють хоча б частково, то гріх їх не використати, — знизала я плечима. Белла кивнула й простягнула мені свою руку. 

— Коли ми все з’ясували, треба закріпити нашу домовленість: я допоможу тобі не потрапити на вогнище, а ти мені виторгуєш амністію та аудієнцію у Адель. 

Я поглянула на її тендітну, майже дитячу ручку, яка насправді виявилася міцнішою за сталеві тиски, та розгубилася. Павучиха приховувала чимало секретів. Вона була старша, розумніша і талановитіша, якщо змогла виграти дуель в Делії. Навряд чи ця жінка розповіла мені все. Якщо вдуматися, то ніхто з моїх братів і сестер особливо не переймався долею майбутніх поколінь. 

Кожен думав лише про себе. Зайва конкуренція нікому не була потрібна. Активно бралися за це тільки тоді, коли можна було здобути гроші, славу чи владу. Так, арахна хвилювалася за власного сина — і це неабиякий аргумент. Та попри все, щось у її розповіді мені не подобалося. Отже, закріплювати договір було зарано. 

— Давай спершу подивимося, на що здатний твій хлопчина. Якщо йому відгукнулася стихія — це добре. Треба зрозуміти, що не сподобалося Патриції, і поговорити з алхіміком, який створив цю річ, — сказала я, вказавши на її амулет. — Зможеш це організувати? 

Белла широко посміхнулася. Її очі засяяли, і я відчула, що вона радіє нашій зустрічі, яка сталася кілька років тому. Я й сама тоді зраділа, коли відчула поруч когось із сестер. Хоч би ця рокова зустріч не коштувала мені всього.