Знайомство з брехнею

ЗНАЙОМСТВО З БРЕХНЕЮ

×××

Він просидів у подвір’я майже пів години, перш ніж гарчання старого двигуна не порушило тишу на Каштановій вулиці. Звук охоче наближався до будинку, все ще ховаючись за деревами, що росли дорогою нижче. Малого завжди цікавило, чому вулиця зветься Каштановою, якщо ростуть на ній виключно акації. Хай там як, а виправляти назву запізно, бо сусідню, Акацієву вулицю, давно називають Акацієвою, хоча й ростуть на ній зовсім інші дерева.

Здавалося, що місцеві ніколи не переймалися цим питанням, або ж узагалі, будь-якими питаннями, крім особистих. Одвічно живучі собі, паркан до паркану, стіна до стіни, вони не бажали впускати когось у своє життя, та й лізти в чуже, так само, бажання не мали. Назви вулиць їх не обходили, бо жити на них і думати про них – не одне й те саме. Моя хата скраю – нічого не знаю. Тут так кажуть усі кому не лінь, бо ж дійсно живуть у місцині, де кожна хата цілком може бути крайньою. Треба лише зупинитися в потрібному місці, й глянути під потрібним кутом.

Околиця, така околиця. Позашлюбна дитина міста й навколишніх поселень. Можливо, тому й люди тут живуть особливі – гордовиті й ображені водночас. Хизуючись якою-неякою природою, помірною чистотою повітря та повною незалежністю від міста, у той самий час заздрячи його планомірному, хоч і доволі кволому розвитку. Направду, місто й дійсно від них не залежало, а ось вони ж без нього взагалі ніяк. Усіляка робота тільки там, увесь малий та великий бізнес, словом, уся цивілізація походила звідти. Шахти, фабрики, заводи. Вони зібрали навколо себе людей, після чого змусили тут жити та працювати. Тяжко працювати. Щоб усі вони й думати не встигали, чому вулицю з акаціями назвали Каштановою, або ж чому сусідня, з тополями та кленами, носить ім’я Акацієвої.

Понад хвилину ревучи двигуном і поскрипуючи несправною коробкою передач, службовий автобус машинобудівного заводу видирався на верхівку Каштанової вулиці, туди, де була кінцева зупинка. Хлопчик сидів на лавці, попід власним парканом, і, затамувавши подих, чекав на його прибуття. Видершись на пагорб, автобус проплив повз його будинок, і розвернувся. Малий здійнявся на ноги. Погляд його бігав по вікнах, але майже одразу стає зрозуміло – батька в автобусі не було. Він знов опустився на лавку й впустив на коліна три-чотири сльози.

Ноги не діставали до землі, тож гумові капці майже одразу впали на траву. Старі джинсові шорти й червона майка з секонд-хенду були завеликі, тому поділ останньої чудово підходив для того, аби витирати вологі  повіки. Кожного разу, коли майка здіймалася догори, сусіди з Каштанової вулиці могли побачити худеньке та бліде тільце малого, з ребрами, що їх було не важко перерахувати навіть на відстані. Такі ж худі, немов іграшкові руки, коли не витирали майкою обличчя, чіплялися за лавку так, наче хлопчик боявся з неї впасти. Сам по собі він мав непримітні риси обличчя, був світловолосим, носив коротку зачіску й розмовляв із типовим сільським діалектом, якого не цурався навіть у місті. Так говорили усі в його родині, тож чому він мав його цуратися.

Єдине, чого хлопчик завжди соромився, варто було відкрити рота та заговорити, це його затинання. Жодне речення не вилітало з нього без пауз, яких із часом ставало більше. Деякі слова ламалися в кількох місцях, і звичайно, що однолітки не обійшли це стороною. Цькування стало звичною справою, що не надто полегшувало життя. Чи був юнак у логопеда, спитаєте мене, проте ви, мабуть, вже й самі здогадалися, бо відповідь плаває десь на поверхні. Не був, і навряд колись буде. На це немає ані часу, ані грошей, ані волі батьків.

— Ну що? Цей скотиняка й сьогодні забухав?

Слова пролунали паралельно з тим, як відчинилася хвіртка. Біля неї стояла жінка в тяганій господарській сукні, що стирчала з під вологого фартуха. Бліде волосся на голові підхоплено кольоровою хусткою. На руках подекуди ще лишалися сліди від піни, в той час як на плечі вже висіла зв’язка прищіпок для білизни. Хлопчик сумно кивнув матері.

— Я ж тобі казала, не вір цьому брехуну. Це той, що збирався кинути пити... Тьфу! Та він іще до твого народження обіцяв, і що? Кинув? Дідька лисого! Йому завжди мало...

— Він оооб... Обіцяв кууу... Обіцяв купити вудку сьогодні, — мовив хлопчик.

— Якщо від зарплатні хоч половина лишиться, це вже буде свято, — жінка витерла обличчя рушником і додала. — Не варто вірити всьому, що тобі каже цей чоловік. Я за цим правилом живу ароків п’ятнадцять...

— Чому він тааа... Так робить?

— Бо горілка важливіше за рідну дитину, ось чому, — вона підійшла до сина, поклала руку на плече й повела назад до подвір’я. — Пішли до хати. Зараз білизну розвішу й будемо вечеряти. А цей брехун... Раджу не мати з ним справ, якщо він у такому стані, бо те, що він обіцяє, назавжди лишається в тій пляшці горілки, яку він перекидає. На ранок усе забувається. Лишається тільки бажання позбутися похмілля.

Вечеряти не хотілося зовсім. Хлопчина понуро длубався в мисці з макаронами, не маючи бодай найменшого апетиту. Матір мовчки сиділа навпроти й пила ромашковий чай, переводячи очі з молодшого сина на старшого. Той щойно вернувся з роботи, саме мив руки й сідав за стіл. Повна миска макаронів, яка на нього чекала, судячи з його задоволеного вигляду, мала протриматися не довго. Старший одразу завів розмову про шахту, про начальників, і все було наче нічого, допоки він не спитав про батька.

— Ти ж чудово знаєш, який сьогодні день, — буркнула матір.

— А, так... Аванс! А я й думаю, чого це заводський автобус приїхав порожній. Усі лишилися в місті, святкувати.

Малий знову почав рюмсати, гублячи сльози на макарони.

— Гей, малий, ну ти чого? — обличчя брата, рясно всіяне ластовинням, обернулося до нього. — З ними захотів, еге ж?

— Не чіпай дитину! Це все через батька, який не вміє казати правду.

— Малий, розказуй, що вже тато наобіцяв?

— Вууу... Вудку для... Для риболовлі.

— Он як, а коли? Сьогодні?

— Так. Обіцяв сьогодні кууу... Купити.

— Ну, як бачиш, із цим доведеться почекати, — старший потріпав молодшого за шию. — Не ний! Як прийде, дай йому час протверезіти, потім упевнись, що він при собі, а тоді розпитай у нього, де вудка чи коли вона буде тощо, зрозумів?

— Угу.

Братова миска тим часом спорожніла.

— Дякую, мам. Усе було смачно. Я цей, піду пройдуся, гаразд?

— Ага, звісно, — гаряче відповіла вона. — Мені ж допомога не треба, сама впораюся. Хоч би раз узяв і погодував худобу...

— Ну, мам, завтра п’ятниця, кінець тижня, вважай усі вихідні буду вдома. Тоді й допоможу, гаразд?

— Весь у батька...

— Не кажи так! Я п’ю тільки по святах, а він навпаки, — реготнув брат.

— То мені тобі за це подякувати?

— Облиш. Я так кажу, бо мені до нього далеко. Тим більше, згадай, коли це я не робив чогось, про що обіцяв?

— Ну, тут згодна. У цьому ви різні, — вона допила свій ромашковий чай і відсунула чашку подалі. — Ладно, йди вже. Тільки май розум, аби я тебе зранку не будила на першу зміну. Мене в мої двадцять ніхто не будив.

— Бо ти в свої двадцять вже чекала на мене, — нагадав старший.

— Ну то й що? Я гарувала на фабриці до сьомого місяця вагітності. Це вам не жарти.

— Моя героїня! Ну все, я побіг, — кинув він і зник у вітальні, звідки почулося наостанок. — А ти, малий, не сумуй! Усе буде добре! 

Опинившись на вулиці, він пробіг повз кухонне вікно, всміхнувшись дорогою братові. Не пройшло й кількох хвилин, як почав гавкати пес. Двері будинку відчинилися, на порозі стояв невисокий чоловік, у чорних брюках і світлій сорочці. Погойдувався, наче тополя підхоплена вітром, а відтак навіть взуття самостійно стягнути не в змозі.

— Синку? Піди допоможи таткові зняти взуття, татко трохи втомився.

Поки малий допомагав батькові, з кухні вже неслося:

— Диви, господар явився! Тебе вже навіть собака власний не впізнає...

— Люба, ти ж знаєш, як він реагує на запах алкоголю...

— Ага, ми з ним схожі, — в її голосі чулося зростаюче невдоволення. — Робочий автобус був пів години тому, а ти вже ледве на ногах стоїш, як оце ти встиг? Короткий день на роботі чи що? Як додому дістався? Підвіз хто?

— Підвіз... — чоловік, здавалося, встиг запам’ятати тільки останнє запитання.

— Хто?

— Кум.

— Який ще кум?

— Люба, хіба в мене їх багато?

— Небагато. Та тільки в жодного з них немає колес.

— А ось тепер є, — він пройшов на кухню й зустрівся з дружиною віч-на-віч. — Борька купив собі тачку, буде таксувати.

— То ви вдвох пили, чи що?

— Утрьох, — чоловік розстібнув сорочку й сів за стіл. — Обмивали кумівську ластівку. Вживана, зате іномарка...

— Кум тебе й привіз? П’яний за кермо сів?

— Ні, кум не пив. Я пив за нього...

— Воно й видно, — жінка кілька секунд розлючено дивилася на чоловіка, потім глянула на сина. — Ти що дитині обіцяв, га?

Батько, в очікуванні підказки, теж кинув погляд на малого, але хлопчик сидів мовчки, впустивши погляд у миску з макаронами.

— Що я обіцяв? — перепитав він.

— То я в тебе питаю, що ти обіцяв? Дитина чекала біля калитки, виглядала робочий автобус, а воно нализалося десь... Приїхало з порожніми руками, ще й не пам’ятає...

— Синку, вибач, а що там я наобіцяв? Чому твоя мама на мене кричить? Ми ж чоловічі справи, можемо без неї владнати, чи не так? Ну то що там? Я геть запрацювався, вилетіло з голови, ти ж бачиш, як воно бува...

— Ти обіцяяя... Обіцяв купиии... Купити вууу... Вудку.

— Господи, та це ж я пам’ятаю, — чоловік ляснув по чолу. — Вудку, так? Авжеж, я пам’ятаю. Та тільки грошей мені сьогодні на роботі не дали, розумієш? Аванс буде тільки завтра, тому й вудка буде завтра, гаразд? Ти ж почекаєш трохи?

— Завтра ми... Ми... Збирааа... Збиралися піти на... Риболовлю, — відказав малий.

— Ну то все збігається. Завтра буде вудка, завтра й підемо на річку, добре? Ти поки цей, хробаків накопай побільше. Піди в садок за будинком і накопай у баночку. Тільки землі туди побільше, отворів у кришці нароби. Та головне пам’ятай, чим темніші будуть хробаки, тим смачніше для риби, зрозумів?

— Зрозууу... Зрозумів. А якого розміру?

— Різних бери, на велику й на малу рибу.

— Так, годі про хробаків за столом, — кинула дружина. — Слухайте тепер мене. Обидва! Ти... — вона встромила вказівний палець у чоловікові груди. — Якщо ще раз набрешеш синові, отримаєш таку прочуханку, що й забудеш, як пити, зрозумів?

— Звісно, люба, — реготнув батько, чим нагадав старшого сина.

— А ти, малий, — повернулася вона до хлопця. — Якщо хочеш вірити цим балачкам про риболовлю, вір, немає питань... Проте, якщо я почую хоч одне рюмсання, коли твій батько знову тебе кине, не ображайся, — останні слова вона вже говорила обом. — Ви мені вже в печінках сидите всі. Чому не можна жити нормально, га? Кожного разу одне й те саме. Брехня на брехні. Брехня на брехні. Дістало вже...

— Люба...

— Я не закінчила... — погрожуючи пальцем, кинула вона. — А тепер, зробіть так, аби я вас не повбивала прям отутечки, за столом. Мовчки доїли бісову вечерю й розбіглися по кутках.

×××

Наступного ранку, поки мати бігала з відрами годуючи худобу, малий проліз до сараю, прихопивши з собою невеличку лопатку, що з нею мама зазвичай поралася в квітнику. В руці вже була півлітрова майонезна банка, з капроновою кришкою, в якій цвяхом було зроблено кілька невеликих отворів. Він пішов саме туди, куди й радив батько. У саду за будинком була велика яма для компосту, в якій повинні бути найдовші та найтемніші хробаки. Малий хотів упіймати найбільшу рибу, що жила в їхній річці, тому й хробаки повинні бути підходящі.

Відкривши банку й поставивши на землю, він опустився на коліна, згорнув верхній шар компосту та почав копати чорний насичений ґрунт. Узявши трохи рихлого чорнозему, наповнив ним банку. Далі заходився шукати хробаків. Майже зразу на очі трапився невеличкий, який ледь не втік у землю, але хлопчик вправно підхопив його двома пальцями та закинув до банки. За десять хвилин полювання малий нарахував приблизно п’ятдесят хробаків, яких він турботливо поклав до того першого, невеличкого. Як тато й казав, малий брав усіх: і великих, і малих. Інколи траплялися звичайні дощові хробаки, але ж були такі бліді, що навіть класти їх до банки було злочином. Вони не смачні, думав малий, треба шукати темніших.

Ще кілька й цього, здається, вистачить. Брудний та щасливий, хлопчик повернувся на подвір’я, довго думаючи куди ж покласти банку, щоб із нею бува чого не трапилось. Вирішив залишити в сараї біля інструментів. Лопатку довелося почистити, бо матір уб’є, якщо дізнається, що нею робилося. Як тільки справу було зроблено, хлопчик став чекати закінчення робочого дня, щоразу кидаючи погляд на годинник. Чекати було ще довго.

×××

Він знову сидів на лавочці попід парканом і уважно видивлявся поміж акацій, чи не з’явиться бува вдалині службовий автобус машинобудівного заводу. Коли звук старого двигуна нарешті почувся, хлопчик увесь наче напружився, наче щось змусило здійнятися на ноги та стояти навшпиньках, поки автобус не промчить повз його хату, та не почне розвертатися біля кінцевої зупинки. Нетерплячий погляд знову застрибав від вікна до вікна в пошуках батька. Людей в салоні було ще менше ніж учора, тож хлопчик майже зразу зрозумів, що все було марно.

Гублячи гарячі сльози на червону майку з секонд-хенду, малий забіг на подвір’я, промчав до сараю, схопив півлітрову майонезну банку з хробаками й вибіг у сад. Відкривши кришку, витрусив усе, що було всередині назад у компост і пожбурив її в стіну будинку. Банка розлетілася на маленькі скалки, тоді як хлопчик стояв і дивився на них, міцно здавлюючи рукою капронову кришку. З’явилася мама, спочатку подивилася на сина, потім на розбиту банку, потім знову на сина. Хлопчик побачивши матір злякався, на секунду навіть плакати перестав, але жінка не думала сварити малого. Вона обійняла його.

— А я ж казала тобі, синку... Не слухай цього брехуна... Здалася йому та рибалка... Йому залитися важливіше, розумієш? Горілка – його родина, не ми...

— Я рооо... Рооо... Рооо... — малий заливався сльозами, жадібно хапаючи повітря.

— Що, милий, що?

— Я рооо... Розбив бааа... Банку.

— Та й грець із тією банкою. Заспокойся, гаразд?

— Я нааа... Насмітив.

— А ти про це... Нічого! Хочеш, можемо зараз прибратися тут? Разом, хочеш?

— Так.

Мати зникла в сараї, за мить повернулася з мітлою та відром. У відрі лежав невеличкий пластиковий совок.

— Бери совочок і чекай на мене ось тут, — жінка вказала на місце біля себе. — Я буду змітати туди сміття.

Малий зробив як було сказано.

— От бачиш, стає навіть чистіше, ніж було.

— Тааа... Так, чистіше.

— Тільки не ний більше, гаразд? Було би заради чого сльози лити. Твій батько, як ніхто готує тебе до дорослого життя, бо коли виростеш, одразу зрозумієш, що люди брешуть безперестанку. Усі люди брешуть... Усі...

— Нааа... Навіть ти?

— Мені немає сенсу брехати. Мені від тебе нічого не треба, розумієш?

— А тааа... Татові що треее... Треба від мене?

Жінка подивилася на сина й важко випустила повітря.

— Твоєму татові від усіх треба лиш одного. Аби його ніхто не чіпав.

— Я ж лише... Лише хооо... Хотів порибалити.

— Розумію, але тато хотів би просто прийти додому й завалитися спати.

— То чому він одрааа... Одразу не скаже... Що не хоче?

Жінка посміхається.

— Бо тоді він не зможе вдавати з себе хорошого батька. Чи хорошого чоловіка...

— А навіщо... Навіщо вдавати?

— Бо батько з нього поганий, і він чудово це розуміє...

— Невже... Невже я йому... Не потрібен?

— Це треба в нього запитати, — матір відкинула мітлу, підійшла ближче й нахилилася до сина. — Але запитувати все ж не варто, бо правда може зробити боляче. Можливо, саме тому він і не каже нам правду. Не хоче робити боляче, розумієш?

— А ти...

— Що я?

— Ти хорооо... Хороша мати?

Вона зазирнула прямісінько в його блакитні очі.

— А це, синку, ти мені скажеш... Як підростеш, гаразд?

Він палко кивнув.

— Тільки обіцяй сказати мені правду!

— Оооб... Обіцяю!

На подвір’ї тим часом почувся голос старшого сина.

— Мам? Агов? Де ви всі поділися, чорт забирай?

Він обійшов будинок і розгублено подивиться на заплаканого брата й матір, що стояла біля нього на колінах.

— Що відбувається? У вас все нормально?

— Так, — мати звелася на ноги й погладила маківку малого. — Батько знову це зробив. Точніше, не зробив...

— А де він?

— Пропиває бісів аванс, — жінка підхопила мітлу, відро й совок, і рушила до сараю.

Хлопчик так і лишився стояти на місці, втираючи сльози. Брат дивився на нього, нервово рухаючи вилицями. Хотів було щось сказати, але не встиг, знадвору почувся голос матері.

— Сину, йди сюди, до тебе приїхали. Це той, що обіцяв допомогти по господарству...

Опинившись на самоті, хлопчик підняв праву ручку, розтиснув кулачок і подивився на те, що там було. На капронову кришку з кількома отворами. Правда може зробити боляче.

×××

— Гей, малеча, прокидайся!

Тиша.

— Малий, чуєш мене? Підйом, час збиратися...

Хлопчик повільно розплющив очі. Перед ним усміхнене обличчя брата.

— Ох і сонько ти мале! Так усю риболовлю проґавити можна...

Риболовлю? Малий одразу прокинувся. Братове ліжко застелене. Біля нього стояв зібраний наплічник, а також, не може бути, новісінька вудка. Чорна, блискуча, з великою котушкою та з якоюсь яскравою штукою на кінці ліски.

— Звідки... Звідки ти взяв її? — спитав хлопчик у брата.

— Купив, — гордовито відповів той.

— Ми справді... Справді йдемо нааа... Риболовлю? Зараз?

— Авжеж! Давай, хутко збирайся.

Малий засмучено впустив голову.

— Що не так?

— Я... Я хрооо... Хробаків випустив...

— Нам вони не знадобляться, — він узяв до рук вудку й покрутив перед братом, пояснюючи деякі тонкощі. — Це не просто вудка. Це спінінг. А ось ця маленька жовта рибка, це така спеціальна приманка, називається воблер. Ми будемо ловити на неї окуня, чи навіть щуку.

— Вау! — захопливо протягнув малий, гадки не маючи, як виглядає справжній окунь чи щука.

Відклавши спінінг, старший допоміг молодшому зібратися.

— Натягни кофтинку якусь, біля води буде холодно.

— Угу.

— І капці твої для річки не годяться. Взувай гумові чоботі.

— До... Добре.

Покинувши кімнату хлопці наткнулися на батька, що спав на підлозі посеред вітальні. Хропіння стояло таке, що закладало вуха. Прихопивши з кухні заздалегідь підготовлені харчі, старший підштовхнув молодшого з дому. Опинившись на вулиці, обидва вітаються з матір’ю, що в загорожі годувала курчат. Побачивши синів, вона помахала рукою у відповідь. Здавалося, вираз її обличчя був на диво щасливий.

— Ти ж... Ти ж наче мав... Допомогти мамі... Сьогодні... — мовив хлопчик дорогою до річки.

— Я й допомагаю, — просто відповів брат.

— Слухай... А можна в теее... Тебе... Спитати?

— Питай, малий, що там?

— Ти мені... Брехав колись?

Він на мить зупинився й подивився на малого.

— Ні, малий. Тобі ніколи. А що?

— Та ні... — відповів хлопчик. — Я просто... Просто так спитав.

Вони повільно йшли вузькою стежкою до річки, що протікала просто за сусідньою, Акацієвою вулицею. Говорили про риболовлю, про спінінги, про воблери та усілякі чудернацькі приманки. Вони пробудуть на березі кілька довгих годин, але так і не впіймають жодної рибини: ані окуня, ані щуки. Не дивлячись на це, той звичайнісінький суботній день, коли старший брат уперше повів молодшого на риболовлю, останньому запам’ятається на все його життя. Як сказав колись його брат: «Не сумуй, малий! Усе буде добре!» Так воно зрештою й сталося. Хоч і не зразу.