Рига

РИГА

×××

Те літо було чи не найспекотнішим на моїй пам’яті. Градусів сорок у тіні, ба навіть більше. Це без якихось там жартів або перебільшень, сорок і край. Сонце завзято підігрівало й без того спустошену землю, на якій, мов ті сосиски на пательні, смажилися місцеві жителі, домашня худоба, бездомні тварини, старі легковики, маршрутки, службові автобуси та вантажівки. Страждало геть усе, до чого дотягувалося безжалісне сонце. Попри всю невимовну спрагу землі та людей, які на ній жили, довгоочікуваного дощу не передбачалося ані на небі, ані в прогнозах погоди.

Моє селище знемагало від спеки, однак робота тут не припинялася ні на день. Люди збирали врожаї, чесною працею вирощені на власних городах і присадибних ділянках. Надто вже й не сподіваючись на бодай якісь опади, вони бігали поміж овочевих грядок зі шлангами для поливу, намагаючись не привертати увагу місцевих органів, чи не дай боже – сусідів. Поливати власні чорноземи питною водою з водопроводу заборонено законом, хоча таких законів, я особисто в очі не бачив. Пшеничні поля, що простягались одразу за останніми будинками, вже золотилися стиглим хлібом, все чекаючи моменту, коли на них, урешті-решт, звернуть увагу агрономи чи комбайнери. Відчуття, ніби всі вони спеціально відкладають цю важливу подію на найспекотніший день літа.

Єдине, що працювало взагалі без перерв або вихідних, так це шахта. Вона гордовито височіла за першими полями, дістаючи до селища тоненькою асфальтовою дорогою, зусібіч засадженою шовковицями та абрикосами. Великий копер, що височів над шахтним стволом, підіймаючи та опускаючи кліті з вугіллям або чергову шахтарську зміну, розкручуючи в своїй великій маківці масивні шківи та сотні метрів залізного троса. Шахтарі підіймалися на поверхню з одного пекла в інше. Піт рікою стікав понурими головами, змішуючись із вугільним пилом і трудовим стажем, допоки шахтарі не потрапляли в наступне – третє пекло. Шахтну баню, де гаряча вода була майже кропом, і подавалася, мабуть, прямісінько з диявольського казана, дарма що за вікном у цей час був не лютий місяць.

Але то справи шахтні, та й знав я про них лише з розповідей батька. Мої ж власні обов’язки цього літа, нічим не відрізнялися від літа минулого. А їх, живучі у великому будинку з пристойним господарством, могло бути й значно більше. На мені були лише кролики. Багато кроликів. За якими, в свої дванадцять, я мав приглядати й годувати свіжою травою тричі на добу. Кожного другого дня, коли в тата була чи то перша, чи то третя зміна, ми з ним ходили до річки, щоби власне цю траву й косити. Два чи три мішки колючої, соковитої та пахучої трави вантажилися на старий велосипед «Україна», який я власноруч штовхав до самісінького дому. Додайте ще один мішок, який батько ніс на плечі, усміхаючись і підбадьорюючи мене, легенько піддаючи мені під зад держаком від коси.

Сьогодні мав бути саме такий день. Як завше мене розбудив обережний стукіт у віконне скло. Додивляючись останній сон, я навпомацки виповз із ліжка. Підійшов до вікна кімнати, відсунув фіранки, звівся навшпиньки й визирнув надвір. Батька не видно. Може мама? Та ні, вона має бути на роботі, без неї в лікарні не впораються. Через це навіть у відпустку не відпустили, коли профспілка запропонувала татові путівку на Чорне море. Ми були на морі кілька разів, але то було Азовське: Бердянськ, Кирилівка, Генічеськ. Інша річ – Чорне море. Одеса, Затока, Залізний порт, Скадовськ або ж узагалі – Крим.

Я з цікавістю поглянув у бік невеликого паркану, що відділяв подвір’я від нашого городу та саду. У звичні часи, біля нього вже мала б стояти наша «Україна», з натвердо накачаними колесами та прив’язаною до багажника сумкою – з крижаною водою та порожніми мішками для трави. Проте велосипеда попід парканом не було, а подвір’ям не розносився звичний звук заточування коси, котрий завжди мені нагадував дзвін схрещених шабель, як у тих старих фільмах про козаків.

Я здивувався ще більше, але поспіхом почав одягатися. Натягнувши спортивні штани, щоб колюча трава не зачіпала мої щиколотки, сорочку з довгими рукавами, аби шкіра не обгоріла на сонці, схопив свою кепку та хутко побіг на веранду. Ще нормально не взувся, а вже визирав у вікно в пошуках батька. А ось і він! Я помітив його біля хвіртки. Він стояв коло містка, розмовляючи з сусідом. І батько, і дядя Льоня сміялися, дивлячись на щось, чого з веранди видно не було. Я вибіг надвір.

— Синку, йди-но сюди, — батько побачивши мене, замахав рукою, нетерпляче підзиваючи до себе.

— Подивись, що твій старий дістав, — заохочував дядя Льоня.

Спустившись з ґанку, я поспішив до воріт. Батько стояв одягнений у свої повсякденні сірі брюки й блакитну бавовняну сорочку. Наряд, прямо скажу, не для косіння трави. Дядя Льоня ж стояв у тому, в чому звикли його бачити ледь не всі мешканці селища. Чорні розтягнуті спортивки, картата майка й продавлені резинові капці. Підійшовши до чоловіків, я, мов чекаючи на якийсь подарунок, дивився в їхні веселі очі й намагався прочитати, що там написано. Але чоловіки тільки те й зробили, що розступилися, пропускаючи мене до виходу. Зробивши кілька кроків, я побачив найпрекрасніше з того, що встиг собі нафантазувати, крокуючи до воріт.

На узбіччі, зразу за дерев’яним містком, стояв яскраво-червоний мопед. Новісінький і блискучий, він збирав на собі усі сонячні промені та погляди поодиноких перехожих. Підійшовши ближче, все ще не вірячи власним очам, я доторкнувся до прохолодного паливного бака. Потім провів долонею по шкіряному сидінню, відчуваючи кінчиками пальців кожнісінький шов. Озирнувся на чоловіків, які, дивилися на мене й усміхалися на всі зуби. Дядя Льоня стояв схрестивши руки на грудях, а тато, присівши, уважно слідкував за кожним моїм рухом.

— Це мопед «Рига», — пояснюючи, сказав тато. — Він буде допомагати нам по господарству.

— Це наш? — здивовано перепитав я.

— Звісно ваш, — весело реготнув дядя Льоня. — Твій тато завжди про такий мріяв.

— Він новий? — тепер я поклав руку на руль і уявив себе за кермом. — Мабуть дорогезний?

— Так, новий, — з гордістю відповів батько, а потім погодився. — Не дешевий, але річ того варта.

— А в нас є бензин? Ми зможемо проїхатися?

— Звісно, зможемо, — батько звівся в повний зріст, підійшов до мене, запустив руку в моє темне волосся та по-батьківськи його розтріпав.

— Але спочатку треба вмитися й почистити зуби. Поїдемо сьогодні в одне місце.

Від цих слів у мене перехопило дух. Я розвернувся й чкурнув до вмивальника, ніби боючись, що батько передумає, або поїде кудись без мене. Ще ніколи так швидко я не чистив зуби. Крижана вода збадьорювала не гірше новісінького мопеда. А який же він яскравий, який блискучий! Ото хлопці будуть заздрити, щойно побачать мене з батьком на «Ризі». А там, можливо, він ще й навчить мене кермувати. Нашвидкуруч витершись рушником, я побіг назад до містка. Сусіда вже не було, мабуть, пішов досипати перед роботою. Батько сидів на мопеді, чекаючи на мене. В руках у нього звідкись з’явився синій мотоциклетний шолом.

— Сідай позаду, обхопи мене обома руками, — суворо, але з любов’ю промовив тато, натягаючи мені на голову шолом. — Тримайся, дуже міцно!

Я слухняно заліз на мопед і чимдуж обхопив татів живіт. Шолом заважав вільно дивитися по сторонах, але мені було байдуже. Сама лише можливість проїхатися на мопеді викликала невідомі до цього емоції.

— Тату, а як же мої кролики сьогодні? Без свіжої трави... — спитав я, згадавши про єдине, що бентежило майже так само, як очікування поїздки.

— Я сьогодні зранку поїхав і сам усе привіз, —  він посміхнувся через плече, а потім додав. — Ну все, тепер тримайся.

Батько завів мопед. Я відчув під собою рвучку вібрацію двигуна. Звук був таким приємним, повним сили та швидкості. Коли батьківська нога відірвалася від землі, мопед поніс нас уперед, повільно набираючи швидкість. Укотре перехопило дихання. Притиснувшись до татової спини, я енергійно крутив головою, намагаючись побачити все, що відбувалося навкруги, чим імовірно створював йому дискомфорт, адже мій козирок постійно врізався йому поміж лопаток.

Ми звернули на головну вулицю, підбавили швидкість. Я відчував, як по рукам, міцно стиснутим у замок на татовому животі, ковзав прохолодний вітер. Дивлячись на місцевих жителів, ловив їхні захоплені погляди. «Рига» стрімголов неслася селищем, слухняна, наче вірний кінь котрого стримували мужні батьківські руки. Діставшись школи, ми повернули ліворуч. Під нами встилалася вузька асфальтована дорога до шахти. Повз пролітали поодинокі автівки, а в очах замиготіли придорожні шовковиці та абрикоси.

Серце стукало так сильно, мов я сам сидів за кермом. Немов узагалі на мопеді нікого більше не було. Я один керую швидкісною ракетою, уважно минаючи кожну яму на асфальті, киваючи головою знайомим, які млявою вервечкою тягнулася взустріч транспорту. Проте на «Ризі» я лише пасажир, хоча й це вже зводило з розуму.

— Як ти, синку? — батько знов озирнувся через плече. — Тримаєшся? 

— Так. А куди ми їдемо? — перепитав я.

— На шахту.

Батько ніколи не брав мене з собою на роботу. Не показував місця, де працював і не розповідав, що саме там робить, хоча це завжди мене цікавило. Але я розумів, усе не так легко, як здавалося на перший погляд, і що шахта – не місце для дітей. Цікаво, що ж змінилося сьогодні?

За лічені хвилини ми збавили хід і вкотре повернули ліворуч. Навкруги замайоріли численні будівлі комбінату, склади, цехи та ангари. Промайнула автобусна зупинка, де люди чекали на маршрутку. За першою конторською будівлею, погляд здійнявся вгору. Копер височів над головою, наче маяк посеред моря – масивний і життєво важливий. Шківи крутилися в різні боки, щось підіймаючи на поверхню, щось опускаючи вниз, у надра землі. Навколо ствола стояло кількадесят шахтарів. Усі чекали своєї черги попрацювати. «Рига» зупинилася навпроти них, перед невеличкою двоповерховою будівлею комбінату. Батько заглушив двигун.

— Ось ми й приїхали, — він допоміг мені злізти й зняти шолом. — Ну як ти?

А що я? Ще не відійшов од поїздки верхи на «Ризі», а тут одразу ж нові емоції. Я давно мріяв побувати поблизу ствола, але й не сподівався, що опинюся настільки близько до нього. Ще й так скоро. До того ж із батьком. Буде, що розповісти хлопцям.

— Отут синку, працював твій дід. І тут тепер працюю я. А якщо будеш гарно вчитись, то й сам зможеш тут працювати.

У мене повільно відвисла щелепа. Я знову подивився на комер. Шківи зупинялися. Шахтарі біля ствола почали заходити всередину приміщення.

— Зараз друга зміна поїде працювати. Бачиш? Йдуть до клітей. Зараз їх опустять на глибину сімсот двадцять метрів.

Батько говорив із таким захопленням, як екскурсовод, що дійшовши до улюбленої частини своєї програми, і вже не міг зупинитися. А я стояв і думав, скільки це – сімсот двадцять метрів?

— Якщо пощастить, побачиш як виходять чоловіки з першої зміни. Але це трохи згодом. А поки що в тебе будуть справи важливіші.

— Це які? — вкотре здивувався я.

Батько знову підійшов до мене й потріпав за волосся.

— Шахтарська перукарня. Годі вже маму мучити своїми неслухняними кучерями.

Я озирнувся на будівлю, що знаходилася позаду. Ніяких вивісок, що тут була перукарня, але татові, звісно, повірив. Можливо шахтарські перукарні не потребують вивісок. Поки батько ставив мопед на підніжку, помітив як шківи копра знову зарухались. Шахтарі спускалися під землю. Сімсот двадцять метрів.

У будівлі було темно й прохолодно. Невеличкий коридор довів нас до єдиних прочинених дверей з яких точилося світло. Увійшовши всередину, ми опинилися в невеличкій кімнаті, десять на десять метрів. Вікон у ній не було, зате під стелею горіло декілька світильників, на кшталт тих, які бачив у мами на роботі. Два крісла, два великих дзеркала, один перукар і один-єдиний клієнт. Жіночка років сорока крутилася навколо найближчого крісла в якому сидів світловолосий юнак. Побачивши батька й мене, перукарка на мить відірвалася від роботи й защебетала. Саме так, її голос чимось нагадував щебетання невідомої мені пташки. Втім голос був приємним.

— Колька, ну привіт, а кого це ти до нас привів?

— Добрий день, Любо. Підстрижеш малого? Бач, доріс вже до твоїх крісел. І зростом, і волоссям.

— Авжеж-авжеж! Саме з Володькою щойно закінчила, — щебетала пташка Люба, знімаючи з Володьки темно-зелену накидку.

Юнакові на вигляд немає й двадцяти. Він бадьоро здійнявся на ноги, подивився у дзеркало, задоволено провів долонею біля скроні, після чого повернувся до нас і потиснув обом руки. Привітне обличчя хлопця було добряче вкрите ластовинням, а усмішка, здавалось, узагалі не сходила з його вуст. Я одразу зрозумів, що він працює разом із батьком, тож поки вони перекинулися кількома словами й розпрощалися, Люба встигла прибратися після Володьки, і вже вела мене до крісла.

— А ти сьогодні одна? — спитав батько, сідаючи на диван і беручи до рук газету, що лежала на ньому.

Та кинула погляд на крісло праворуч і тихенько промовила:

— Свєтка сьогодні не ладна працювати. Чоловік запив.

Мене посадили в доволі зручне крісло, спеціальною педаллю підняли вище, обгорнули величезною накидкою. Червоною. Настільки довгою, що мої ноги повністю зникли під нею.

— А чого це він ще до збору хліба запив? — здивовано перепитав тато, не відриваючись від читання. — Зазвичай комбайнери після жнив починають.

— Ой да ну їх, молодих. Їм і приводу того не треба, — відповіла Люба, обмотуючи навколо моєї шиї білу серветку. — Краще скажи, як ми цього джентльмена стригти будемо?

Тато підвів очі, подивився на моє відображення в дзеркалі, а потім усміхнувся:

— А нехай сам каже, не малий вже. Яку захоче стрижку, таку й зробиш.

Пташка впустила свої великі блакитні очі, спитала:

— Ну хлопче, як будемо тебе робити?

— А які є варіанти? — розгублено перепитав я.

— Варіант один – усі дівчата будуть твої, після моєї стрижки, — Люба з татом засміялися, чим викликали неабияке почервоніння на моїх щоках.

— Тоді так як оце було, тільки коротше, — обережно сказав я. — Але щоб і дівчатам подобалось.

— О, ну це наш хлопчина, — пташка пропала з перед очей, я задихав вільніше. — Що там, Колька? Як справи на дільниці?

Поки батько розповідав про роботу, Люба, уважно слухаючи, почала мене стригти. Я відчував її прохолодні пальці й тепле дихання. Рухи були вмілими й точними, ніби за свою довгу перукарську кар’єру, вона підстригла кожного чоловіка на цій шахті мінімум по кілька разів. Гадаю, правда була недалеко. Тим часом до перукарні постійно хтось забігав. То шахтарі в робочому, яких Люба одразу ж розвертала, мовляв, нічого тут бруд розводити, то шахтарі в буденному, що коротко віталися з Любою і батьком, а потім бігли геть, помітивши, що Люба сьогодні одна-однісінька. Були й ті, хто цікавився в тата, чи це не його, раптом, той червоний красень, що стоїть під перукарнею, а коли отримували ствердну відповідь, просили того вийти на вулицю й усе показати. Батько робив це з задоволенням, і я помітив одну важливу для мене річ. На шахті всі його поважали. Говорили з ним як із добрим знайомим, але не переходили на особисте. Перепитували про «Ригу» зі щирою цікавістю, а не через якусь заздрість, чи щось таке. Дякуючи, шанобливо тисли міцну батьківську руку, а той чемно відповідав взаємністю.

Пташка Люба возилася з моїми кучерями майже тридцять хвилин. За цей час тато тричі виходив надвір показувати колегам мопед. На диванчику в перукарні вже не було місця. Шахтарі чекали своєї черги, аби підстригтися. Вони, як і тато, за традицією цієї перукарні, спочатку розповідали про свою дільницю, про своїх начальників, бригадирів, а потім повільно переходили до своїх родин, дружин, дітей, кумів, ну, і так далі.

Стільки історій, як оце сьогодні, в житті своєму не чув. Але мені це сподобалось. Сподобалося відчуття великої та гомінкої родини. Шахтарської родини, де всі знали всіх. А навіть, якщо й не знали, то обов’язково чули. А якщо ще не чули, пташка Люба про це розповідала, поки підрівнювала мені чубчик. Коли з цим було покінчено, Люба зняла з мене серветку й червону накидку, поправила комірець моєї сорочки, потріпала за щічку та гукнула в коридор:

— Колька, забирай парубка. Поки сюди дівки не збіглися, — знову, після її слів, перукарнею пробігся веселий сміх, а мої вуха та щоки налилися червоним.

Тато, побачивши мене, оцінив поглядом, усміхнувся й проворно поклав на Любин стіл кілька гривень. Вона щось хотіла було сказати, та навіть я зрозумів, що було це заради ввічливості. То були чесно зароблені гроші. Коли ми вийшли надвір, сонце починало припікати. Наша «Рига» нагрівалася під літніми променями, не перестаючи блищати, мов ялинкова прикраса. Глянув у бік стволової, але вона виглядала покинутою. Шахтарі туди не заходили та не виходили.

— А перша зміна вже піднялася на поверхню? — спитав я.

Тато подивився на годинник.

— Ще ні. За півгодини почнуть. Ти, мабуть, голодний? Може зайдемо до їдальні.

Навіть, якби й не був голодним, все одно мав побачити найвідоміше та найбажаніше місце на шахті. Шахтарська їдальня. Місце, де розбігались очі, заледве туди потрапивши. Перше, друге, пиріжки, компоти. Усе, що тільки заманеться. Не роздумуючи, ствердно кивнув татові, після чого ми спішно всілися на мопед, аби дістатися одноповерхової будівлі з великими, майже від підлоги до стелі, вікнами.

У їдальні пахло свіжим борщем і нарізаною зеленню. За довгими прилавками та вітринами холодильників бігали жінки в білосніжній формі. Одразу за ними – величезні печі й духовки. Неймовірна кількість каструль вже стояла на вогні. Їх помішували та переставляли. З духовок діставалася свіжа здоба, що додавала до запаху борщу та зелені, ще й аромат гарячих пирогів із вишнями. Побачивши їх, я вже не міг думати про борщ, а тато змушувати мене не став. Ми взяли по два великих вишневих пироги й по стакану холодного фруктового компоту. Цей сніданок, точніше – вже обід, я запам’ятав на все життя. Пироги були настільки великими, що я заледве впорався з одним. Батько всміхаючись швидко розібрався з іншим. Холодний компот увійшов увесь, від чого на лобі зразу виступили невеличкі краплі поту.

До ствола ми повернулися вчасно. Саме тоді, коли шківи на копрі вкотре почали сповільнюватись. Стояли в тіні старої акації й спостерігали, як зі стволової почали вибігати чоловіки. Територією шахти понісся виразний гуркіт гумових чобіт, які вистукували твердими каблуками по асфальту. Повз нас пробігали забійники, проходчики, електромонтери й інші гірники. Про кожну зі спеціальностей тато розповідав коротко. Так, аби дванадцятирічний мозок легко зловив суть тієї чи іншої професії.

Я бачив утомлені, чорні від вугільного пилу, обличчя. Попри це шахтарі не переставали голосно сміятись, жартувати й підспівувати собі під ніс. Вони швидко бігли до роздягальні, щоби першими зайняти вільні душові кабінки. Дехто з гірників узагалі не спішив, повільно витягаючи з кишень пластикові пляшки й виливаючи на пильну землю залишки питної води, що протягом зміни ставала майже гарячою.

Дехто з шахтарів був досить юного віку, дехто, як на мене, був уже достатньо старим для цієї роботи. Пізніше батько пояснив мені, чого тут вартує справжній підземний досвід. Цьому не вчать на курсах у комбінатах. Усе це набувається з роками проведеними подалі від сонячного світла. Я помітив, дехто з тих, хто не поспішав до бані, підіймався на поверхню майже в чистій робі. Лише деінде на синій формі виднілися сліди від пилу чи бруду. То були гірничі майстри, начальники дільниць або інженери. А за шахтарями вони не поспішали лише тому, що в них була своя окрема баня. Баня для інженерно-технічних працівників, здається.

— Синку, вчись добре і колись так само зможеш їздити вниз у білій сорочці, — тато всміхаючись провів поглядом останніх шахтарів і узяв з мопеда синій мотоциклетний шолом. — Ну що, час вертатися додому. Мені ще треба виспатися перед роботою.

Щойно ми сіли на «Ригу», як вона зразу загурчала своїм мелодійним голосом. Розвернувшись на п’ятачку, у тіні від старої акації, батько рішуче спрямував мопед якомога далі від шахти. Назад вертались інших шляхом. «Рига» летіла попід посадкою, земляною, проте добре збитою дорогою. Озирнувшись назад, побачив, як за нами здіймалася пилюка, закручуючись та розлітаючись у різні боки. Ми виїхали на пшеничне поле. Якби не тримався так міцно за батька, зміг би руками ловити колоски. Час збирати врожаї, подумав я, коли батько крикнув мені через плече.

— Дивись, хто до нас їде!

Я подивився праворуч. На переріз нам, іншою ґрунтовою дорогою, один до одного, їхали великі червоні комбайни. Усього їх було чотири. Кожен із них по черзі зупинився на краю пшеничного поля. Коли ми порівнялися, комбайнери вже вийшли й про щось розмовляли з поважним чоловіком, який приїхав одразу за ними на легковику. Агроном, подумав я. Ми звернули до селища, лишивши комбайни далеко позаду. Мить, і «Рига» вже зупинялася на нашому подвір’ї. Вона добряче припала пилюкою, але від того виглядала ще крутішою.

— Ну як тобі подорож, синку?

Батько завіз мопед у сарай, де сумував наш велосипед «Україна».

— Пироги були дуже смачні, — пожартував я.

— Тоді міняємо «Ригу» на нову духовку для мами!

— Ні, — злякався я, чим потішив батька ще дужче.

— Все, я спати. Не забудь про своїх вухатих друзів, — нагадав батько й махнув у бік кліток.

— Ага, — радісно гукнув я.

Погодувавши кроликів, почув як на полі завелися комбайни. Поки батько відпочиває, можна спокійно дивитися, подумав, і заліз на стареньку, проте міцну яблуню, звідки відкривався найкращий вид на пшеничні поля. Комбайни почали свій рух. Чітким строєм, один за одним, вони вхопили добрий шмат поля й почали косити золотаву пшеницю. Вони ще не встигли розвернутися, як до поля почали прибувати перші вантажівки, в очікуванні цьогорічного врожаю. Я сидів на яблуні, пильно слідкуючи за комбайнами. За кожнісіньким їхнім рухом. З полів долинали басовиті голоси комбайнерів, які ледве вислизали з суцільного механічного гуркоту. Вантажівки наздоганяли той чи інший комбайн, ставали поряд і чекали, поки кузови наповнювалися пшеницею. Коли повні вантажівки покидали поле, на їх місце прибували нові, порожні. Цей процес зайняв усю мою увагу, увесь мій час. Я й не помітив, як із лікарні повернулася мама, як незабаром прокинувся батько, на якого чекала третя зміна. Не помітив, як він вийшов на двір і задоволено поглянув на пшеничні поля. Втім задоволення з батькового обличчя зникло майже зразу, щойно він помітив, як я сиджу на яблуні.

— А ну злізай звідти! Не вистачало, щоб ти гепнувся, — його голос, як завше, був суворим, але люблячим.

З кухні вибігла мама, вже в домашній одежі й фартусі.

— Синку, ти вже бачив нашого нового помічника?

— Так, мамо. Ми з татом його вже випробували, — радісно відповів я, злізаючи з дерева.

Мати поглянула на чоловіка, той лише знизав плечима, мовляв, як було не спробувати. Коли я опинився на землі, батько вже йшов на кухню, робити свій щоденний ритуал. Перед кожною робочою зміною він власноруч збирав собі обід. У такі моменти любив крутитися біля нього. Було страшенно цікаво спостерігати за його рухами. Дивитись, як засмаглі руки нарізають чорний хліб, домашнє сало, чистять цибулю й варені яйця. Все це складалося на добрий шмат газети й згорталося. Далі пакунок із їжею відправлявся в сумку і чекав, поки ми разом обідали.

До роботи лишалося не так вже й багато, але батько завжди встигав допомогти мамі з господарством, щось полагодити чи підсобити з важкими шлангами для поливу. Я тим часом декілька разів пробирався до сараю, щоб уважно роздивитися «Ригу». Перепитав у батька, чи поїде на ній на роботу, але він лишень відмахнувся, додавши, що робота на то й робота, щоб їздити туди виключно на службовому транспорті. «Рига» ж мала допомагати з купою домашніх справ.

— На вихідних поїдемо в місто, — промовив батько, помітивши мене в сараї. — Треба буде багато чого закупити.

— А ти мене потім навчиш кермувати? — спитав я.

— Колись, звісно. Підростеш, будеш сам до міста ганяти, — батьківська долоня пробіглася моєю підстриженою маківкою.

Батько вже був одягнений у чорні брюки й білу сорочку, на комірці якої, виднілася вишиванка. Мені подобалася ця сорочка. Точніше те, як вона пасувала батькові. Мускули визирали з-під коротких рукавів, скорочуючись при найменшому русі. Тато був високим і струнким чоловіком, а ця сила, здавалося, була з ним усе його життя. Хотів би й я бути таким, коли виросту, думав, крокуючи за ним на вулицю. Вийшовши з сараю, помітив у його руці знайому сумку. Час їхати на роботу.

Ми простували тонкою стежкою до воріт. Поки йшли, батько давав чіткі настанови, кажучи, що тепер я лишаюся за старшого, на мені турбота про маму, й, безперечно, про кроликів. Я всміхався, кажучи, що тепер усе під моїм контролем. На тому й прощалися. Він виходив за двір, де на нього вже чекав дядя Льоня, а я сідав на теплу траву за містком, проводжаючи поглядом батька та його найкращого друга до самісінької автобусної зупинки. Чекав, поки не з’явиться службовий автобус і не забере їх та ще зо два десятки шахтарів.

За півгодини, усі вони спустяться під землю, на сімсот двадцять метрів, аби віддати цій шахті найкращі роки свого життя та власне здоров’я. Вже зранку, поки спатиму, батько повернеться додому, перевдягнеться й постукає у вікно моєї кімнати, щоби вкотре вирушити за травою. Літо вже перевалило за екватор, тож і трави потрібно косити більше, щоби зробити запас на зиму. Добре, що тепер у нас є мопед. Із «Ригою» буде легше, думав я. Ну, цікавіше так точно.

На полях уже не чутно комбайнів, але всі вони повернуться на світанку. Спека спала рівно настільки, аби завтра, від самого ранку, почати смажити донбаську землю з новою силою. Мати вже готувала вечерю та закінчувала з пранням. А я все сидів на траві за містком і дивився в бік шахти. Звісно, що саму шахту я бачити не міг, але бачив верхівку копра, що височів над нею. Шківи не рухалися, шківи чекали на шахтарів.