Тиждень української мови

ТИЖДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

×××

Учителька не змовкала ні на хвилину. Нагадувала про підручники, розповідала про випускний, казала щось про перехід у десятий клас, але все це повільно та впевнено пролітало повз Андрієві вуха, через відчинене вікно класу. Понеділок останнього тижня цього навчального року. Вже в п’ятницю Андрій та всі його однокласники розійдуться по домівках, щоб у суботу на головній площі міста, після цілої години перебування під пекучим весняним сонцем, нарешті втекти в довгоочікувані літні канікули з дипломом про неповну середню освіту. Надалі в багатьох учнів його 9-А класу буде свій тернистий шлях. Хтось лишиться й перейде в десятий. Хтось піде в училище чи технікум. Хтось покине не лише школу, а й місто, ба навіть країну. Як ось, наприклад, Аня Панченко, що сиділа за першою партою, прямісінько перед Андрієм. Про цю новину вона повідомила вранці, ще до першого уроку, тож цілий день хлопець сидів на своєму місці й дивився у вікно, відчуваючи себе ошуканим.

Останній на сьогодні урок - українська мова, та він, як це буває зазвичай у класних керівників, плавно перетік у класну годину. Вчителька бігала від парти до парти, відволікаючи Андрія від думок. Коли була дуже близько, він робив вигляд, що уважно слухає. Відводив погляд од міських пейзажів і дивився вперед, на густе каштанове волосся Ані Панченко, від чого ставало тільки гірше. Щойно вчителька йшла далі, Андрій знову крадькома втікав очима за межі класу. З вікна виднілося футбольне поле, на якому грали школярі, яким із останнім уроком пощастило значно більше. Їхній галас долинав до третього поверху, але він відволікав Андрія не так сильно, як отой суворий голос класної керівниці. Вона саме заговорила про квіти, які потрібно розібрати по домівках, аби влітку до класу не вертатися, втім бажаючих приютити рослини майже не було. Аня Панченко теж руки не піднімала, хоча Андрій знав, якби вона жила тут, а не в селищі за містом, вона обов’язково б узялася за цю авантюру.

Продзвенів дзвоник і вчителька, побачивши, що учнівську зграю вже не спинити, просто побажала гарного дня й розпрощалася. Учні почали збирати свої речі й поспіхом покидати клас. Андрій закинув у наплічник підручник і зошит, вибіг слідом. Спустившись на перший поверх, перекинувся кільком словами з друзями та вийшов на шкільне подвір’я. Воно поступово пустішало. Учні розходилися в різні боки, вчителі так само поспішали по справах. Аня Панченко вийшла ледь не останньою. Поки чекав, Андрій устиг і посидіти на високому шкільному ґанку, і пострибати на сходах, і знову посидіти. Побачивши Андрія, Аня спочатку засмутилася, що він не пішов, але все ж рушила до нього.

— Чого не йдеш додому? — спитала.

— Ми ж завжди разом ідемо, — відповів Андрій, все ще сидячи на кам’яних сходах.

— Я ж казала, щоб не чекав.

— А я казав, що почекаю, — відсік він.

Аня Панченко сіла поряд, обережно підклавши під п’яту точку пакет із підручниками, що не влізли в сумку.

— Як раніше вже не буде. Щойно поїду, і все це скінчиться.

— Ти ще не поїхала, — Андрій не дивився на Аню, лишень нервово постукував по коліну кінчиками пальців. — Тобі все одно потрібно на автостанцію, то підемо разом.

— Може краще я сама? — Аня також не дивилася на хлопця, її погляд був прикутий до відділення пошти, що знаходилося через дорогу.

— Ти ще не поїхала, — повторив Андрій і нарешті повернувся до Ані, очі в очі. — То підемо на автостанцію разом.

Вона мовчала. Він мовчав також. Так і сиділи на ґанку рідної школи, по черзі дивилися одне на одного, боючись порушити тишу, мабуть, єдине, що тепер їх пов’язувало. У повітрі вже пахло майбутньою літньою спекою. Перехожі на вулиці давно вже звільнилися від будь-якого одягу, крім найлегшого. Пенсіонерів біля пошти вже видно, а крім пенсіонерів туди вже ніхто й не ходить. Тим більше після обідньої перерви. Місто чекало на літні відпустки й літні клопоти. Чекало ще з Великодня, якщо чесно, та на жаль дати відпусток не залежали від повні чи весняного рівнодення. На це впливав настрій директорів і кількість путівок, що лишилися в кабінетах профспілок.

До речі, саме літній табір найдовше розлучав Аню Панченко та Андрія Великих за чотири роки, що Аня вчилася в його школі. Перші класи вона закінчила в своєму селищі, і краще б там і лишалася, думав тепер Андрій, який був на неї злий через переїзд у сусідню країну. Однак, селищна школа готувала тільки п’ять класів, і думка Андрія з цього приводу мало що вирішувала. Одного вересневого ранку, Аня Панченко ввійшла до дверей його класу, щоб усього через кілька тижнів стати для нього найближчою людиною, яку він коли-небудь знав. За чотири навчальних роки, тобто цього травневого ранку, Аня Панченко сказала йому, що її батьки все вирішили остаточно. Десятий клас у житті дівчини буде найскладнішим. Нова школа, нові люди, нова країна. А що Андрій, думав Андрій, а про Андрія вона подумала?

Він так сильно поринув у думки, що не помітив, як його руку смикнули та кудись потягнули. Аня Панченко вела його подалі від школи, але зовсім не в бік автостанції.

— Куди це ти? — спитав Андрій, але й не думав зупинятися чи виривати руку.

— Гуляти, — коротко відповіла дівчина, повертаючи за ріг школи.

— А твій автобус?

— У пекло автобус, — сказала Аня Панченко, але спішно додала. — До шостої вечора.

У пекло, так у пекло, погодився Андрій, але образа на дівчину нікуди не ділася. Вона й досі тримала його за руку, ведучі до футбольного поля. А він плентався позаду, мов мала дитина, що не хотіла йти в дитсадок. За школою, підіймаючись угору до парку, руку Аня Панченко відпустила, але йшла так близько до Андрія, що майже торкалася його плечей своїм довгим каштановим волоссям.

— Ну? Чого мовчиш? — спитала дівчина, подивившись на Андрія.

— А що казати? — розгубився він.

— Шнурки зав’яжи.

— Що? — Андрій, геть ошелешений, чомусь зупинився.

— Кажу, шнурки зав’яжи, — розсміялася Аня, вказуючи на його взуття. — Тільки не мовчи.

Андрій присів ховаючи усмішку, швидко зав’язав шнурки, що його підставили, а потім випростався, намагаючись зробити вигляд, що й досі суворий та непохитний. Рушили далі.

— Коли ви їдете? — спитав він.

— Ой, давай тільки не про це. Будь-що питай, але нагадуй про переїзд, гаразд?

— Ти казала батькам, що не хочеш їхати? — стояв на своєму Андрій.

Аня Панченко знову зупинилася й кинула в нього незадоволений погляд.

— Я ж попросила...

— Мене більше нічого не цікавить, — чесно відповів хлопець, зупинившись навпроти.

— Гаразд. Сам напросився. Ми поїдемо вже наступного тижня. І ні, я нічого не казала батькам.

— Чому? — розлючено спитав Андрій, почувши те, що й боявся почути.

— Я втомилася, Андрію.

— Від чого? — хлопець дійсно не розумів, та й дівчина останнім часом усе тримала в собі.

— Тато сильно п’є. Мамі це набридло. Вона просить його змінити роботу...

— Комбайнери ж здається нормально заробляють, — невчасно вставив Андрій.

— Справа не в грошах, — обурилася Аня. — Справа в тому, що він робить, коли не сезон...

— Розумію, — ніби вибачаючись тихо мовив Андрій. — А чому саме переїзд? Може знайшлася б якась робота тут?

— Мамі набридло його вмовляти. Вона сказала, або переїзд і нове життя, або нове життя, тільки вже без неї. А тато її любить. Я знаю. Навіть коли п’є...

Вони дійшли до парку й плюхнулися на першу ж вільну лавочку.

— Але чому так далеко? Невже вона не розуміє, що в тебе тут друзі, у тебе тут я.

— А що ти? — спитала Аня. — У тебе мало друзів?

— При чому тут друзі? Ти для мене не друг.

Вона засміялася.

— То ми вже й не друзі навіть? — її дзвінкий сміх прокотився околицею парку.

— Ти для мене більше ніж друг, — прошепотів Андрій, але Аня все сміялася. — Я серйозно...

— Це як?

Андрій не відповів. Він точно знав як це, але сказати не міг. Точніше, мабуть і міг, але чи має це вже сенс. А навіть якщо й має, де знайти сміливість аби вичавити з себе три слова.

— Більше ніж друг... — повторила Аня. — А я от бач яка, забила на все й тікаю. Погана Аня, погана.

— Ти не погана. Ти просто не маєш вибору, — сумно відповів хлопець.

— Чому тоді питаєш такі дурниці? — враз посерйознішала Аня. — Якщо знаєш усе, чому й надалі мене доводиш? Думаєш я не хочу залишитися тут?

— Думаю хочеш, — з надією мовив Андрій.

— Хочу. Але, не я це вирішую.

Знову замовкли. Відділення пошти вже навпроти не було, тому дивилися на самі дерева й кущі. Десь над головою щебетали пташки, а десь за містом урчав машинобудівний завод. Так пройшла майже ціла година. До останнього Аніного автобусу була ще купа часу, та це власне, як іще подивитись. Якщо дивитися на те, що Аня Панченко за тиждень поїде бозна-куди, і як скоро наступного разу Андрій її побачить – невідомо, то часу й зовсім не було. А якщо сидіти й мовчати посеред парку, забувши про все, що турбувало в ці хвилини, то часу було хоч відбавляй. Аня, здається, думала, що в неї другий варіант. Вона намагалася забутися, відсторонитися від проблеми, тому просто сиділа, длубаючи кросівкою тріщину в асфальті. Андрій, думаючи про перший варіант, у якому він більше ніколи не бачиться з Анею, панічно намагався підібрати слова, що на його думку могли би змінити хід подій. Але говорити, як повідомила Аня, слід було не з нею, а з її матір’ю. Рідний брат якої вже чекав усю їхню родину за кордоном.

— То ми більше не побачимося? — порушив тишу Андрій.

— Не знаю. Можливо буду приїжджати до бабусі на літо, — задумливо відповіла Аня. — А може, потім її заберемо до себе, якщо погодиться.

— А може, ти з нею залишишся?

— Та ні, краще вже там. Я з бабусею не дуже ладнаю.

— Думаєш, тобі там сподобається? — спитав хлопець, пильно слідкуючи за тим, як Аніна нога навмисно перекриває шлях декільком мурахам.

— Впевнена, що ні, — визнала дівчина. — Як мені взагалі може там сподобатися, якщо геть усе, що там є – чуже. Люди, мова...

— А що мова? Ми ж на тій же мові розмовляємо.

Вона суворо на нього поглянула.

— Розмовляти, може, й розмовляємо, але ж це не значить, що вона наша. Я ось, наприклад, дуже люблю українську. Ти лишень уяви, що буде, якщо почну розмовляти українською там?

— Що? — не зрозумів Андрій.

— Та мені зразу рота прикриють. Скажуть, аби забула цю мову, щоби більше ніколи не згадувала. Це в нас от, усім байдуже, що за мова. Хоч китайська...

Поки Аня Панченко відволіклася на Андрія, мурахи спокійно оббігли кросівок і попрямували до сміттєвої урни.

— Слухай... — посміхнулася дівчина та поглянула прямісінько в Андрієві очі. — А давай цей тиждень, що лишився, говорити виключно українською?

— Навіщо? — вкотре не второпав Андрій, та й сама ідея, м’яко кажучи, була для нього божевільною.

— Як це навіщо? Бо коли переїду в іншу країну, не зможу вже говорити українською.

— Ти серйозно зараз? — Андрій, що вже й забув про мурах, кліпав очима, дивлячись, як щиро Аня Панченко всміхається.

— Ну звісно, — дівчина зіскочила з лавочки й, підстрибуючи, рушила кудись парковою стежкою.

— Між собою? Чи взагалі? — хлопець поспішив за нею.

— Ну давай для початку спробуємо між собою...

— А коли? Просто зараз переходимо? Чи може завтра?

— Просто зараз! — твердо відповіла Аня Панченко й зникла за найближчими кленовими деревами.

І вони перейшли. Говорили українською мовою аж до шостої вечора, тобто до самої станції, а якщо точніше, до моменту, коли Аня Панченко зникла в автобусі, який мав би відвести її додому. Вони говорили українською посеред парку, а потім на спортивному майданчику. Коли йшли довгою ялинковою алеєю від центру до району, де мешкав Андрій. Десь годину просто сиділи посеред двору й намагалися пригадати вірші українською мовою, що їх вони вчили цьогоріч. Звісно, що Аня пам’ятала більше за Андрія. Він ніколи не любив учити вірші на пам’ять. А якщо й вчив, то нашвидкуруч перед самісіньким уроком, а здавши його вчительці, одразу ж забував. Але він усе одно заповзято намагався щось пригадати, бачачи, як цей процес приносить Ані задоволення. Вона дзвінко сміялася поруч із ним, а карі Аніні очі виблискували сильніше за травневе сонце. Він ніколи до цього не бачив її такою щасливою, такою теплою й затишною. Сидячи на дитячих гойдалках і споглядаючи, як вона цитує Шевченка, Андрій зрозумів, що любить її сильніше, ніж уявляв.

А далі була автостанція, коротке прощання та цілий вечір, який хлопець провів у своїй кімнаті. Пропустивши вечерю й звичне сімейне чаювання, Андрій просто лежав і дивився на старі шкільні фотографії. Аня Панченко стояла в першому ряду, відмінниця та красуня. Андрій Великих стояв у останньому, бо зростом обігнав усіх однокласників. Здавалося, ніби всі крім нього посміхалися. І тепер у нього на душі те саме, що й на світлині. Увесь світ проти нього. Усі сміються, веселяться, чекають довгоочікуваного літа. А що Андрій, подумав Андрій, сумуючи, на Андрія всім начхати.

Наступний день почався як завжди, з тією невеликою різницею, що Андрій, дочекавшись на Аню біля перехрестя, отримав на горіхи за те, що привітався не українською. Хай там як, а це підняло Ані настрій. Андрій знову побачив її всміхненою. Поки йшли до школи, перепитав у неї за батьків, сподіваючись, що все відмінилося, а переїзд скасовано. Втім дівчина вкотре запевнила, що це невідворотність, і саме тому попросила дозволу в батьків, аби на тижні повертатися додому пізніше. Андрій зрадів як мала дитина, уявивши, як вони з Анею ще цілих чотири дні будуть гуляти до шостої вечора. Та ж Аня ощасливила його ще сильніше, коли сказала, що їй дозволили повертатися додому на шахтному автобусі. О дев’ятій вечора.

Вівторок пролетів значно швидше за понеділок. Останній урок, а була би це фізкультура, відмінили, тож учні були вільні трохи раніше. На цей випадок Андрій приберіг для Ані особливу прогулянку, про яку мріяв уже давно. Вийшовши зі школи, за звичкою попростували до центрального парку, купили морозива й газировки, сіли на першу ліпшу лавочку та розмовляли про все на світі, та обов’язково ж українською мовою. Як і вчора, Аня радісно підстрибувала на дерев’яному сидінні, як тільки хлопець видавав щось, особливо кумедне. Вона розповіла, як вчора після школи намагалася вмовити батьків поговорити українською. Батько одразу відмахнувся, просто пішовши спати, а от мама з радістю підтримала доньку. Ввечері до неї забігла колега. І поки мама приводила до ладу її волосся, Аня Панченко причепилася з українською мовою до маминої подруги. Виявилося, що мама чудово знає та пам’ятає народні пісні, чим дуже Аню потішила.

Коли з морозивом було покінчено, а газировка випита, Андрій попросив Аню пройтися з ним до одного секретного місця. Від центрального парку до нього було не далеко, проте Аня весь час намагалася вивідати в нього, що ж це за місце й чому він її раніше туди не привів. Коли ж вони перебігли вулицю, що розділяла п’ятиповерхівки та приватну забудову, приховувати секрет було неможливо. Андрій і Аня вийшли на асфальтовану доріжку, що вела до великого терикону. Він боявся, що ледве Аня здогадається, куди саме прямують, то відмовиться. Вона здогадалася зразу, але впевнено рушила за Андрієм. Підйом був не з легких, фактично кружляли навколо терикону, бо прямої стежки не було. Труднощів додавала й спека, що вперто не хотіла спадати, а ще шкільні речі, що давили на плечі. Аня першою запропонувала лишити їх на півдорозі. Андрій погодився, знаючи, що вони тут самі. За підручники переживала би лише їхня вчителька, але тут її, звісно, не було. Коли речі лишилися позаду, Андрій сміливо взяв Аню за руку й повів останньою частиною стежки. Обережно крокуючи червоною породою, він відчував, як усередині підстрибувало серце. Не від важкого підйому вгору, а від ніжної руки, яку він тримав. Поки піднімалися, більше не говорили. Але й мовчанням це назвати не можна. Аня з Андрієм відчували цю мить. Їм було спокійно.

Нагорі вони зупинилися. Андрій нічого не говорив, даючи Ані можливість роззирнутися, краще все оглянути. З цієї точки терикону відкривався дивовижний краєвид. Місто як на долоні, і ця долоня була такою близькою. Видно кожнісінький квартал, кожнісіньку, навіть найменшу забудову. За останніми багатоповерхівками починалися соняшникові поля. А за тими полями розкинулося невеличке приміське селище, що його з підніжжя терикону побачити неможливо. Селище Ані Панченко. Дівчина дивилася на нього й не могла повірити власним очам. Андрій дивився на Аню й не міг повірити своїм. Все ще тримаючи за руку, він підвів її ближче до краю териконового схилу. Андрій відчув як у обох, наче перехопило дихання, хоча причини для цього, ймовірно, у них були різні. Аня всміхалася, а він лише міцніше стискав її руку. Андрій першим порушив мовчанку:

— Люблю приходити сюди, спостерігати за цим краєвидом, — він підняв руку й указав на Аніне селище. — А дивлячись он туди, уявляв, як ти ходиш тими вулицями.

— Але ж звідси не видно вулиць, тільки деякі будинки, — заперечила Аня. — А так це суцільна світла пляма на зеленому фоні.

— От я й уявляв собі вулиці. Тебе уявляв. Ніби реально бачив, як ти виходиш із автобусу та йдеш до будинку.

— Це мило, — спокійно сказала дівчина. — І тут дуже гарно. Як часто ти сюди приходиш?

— Майже кожного тижня.

— Кожного тижня стільки сил витрачаєш на підйом?

— Так, — гордовито відповів Андрій.

— І кожен раз уявляєш мої вулиці?

— Вулиці не кожен. А тебе – кожен.

— Ти божевільний, — Аня уважно подивилася на хлопця, але, насправді, божевільним його не вважала.

Вони обрали місце біля схилу, більш-менш поросле травою й присіли. Спустили ноги на розпечене червоне каміння терикону. За руки вже не трималися. Сиділи обличчям на захід і спостерігали за тим, як сонце повільно наближалося до місця, де ще зовсім молодий соняшник торкався блакитного небосхилу. Говорили мало, а якщо хтось і говорив, переважно то був Андрій. Аня слухала не відводячи погляд від крайнеба. Про місто, шахту, завод і взуттєву фабрику. Він розповів Ані, що хоче вступати до гірничого ліцею, запевнив, що завжди мріяв стати шахтарем і переповідав дідусеві оповідки про шахту. Висловлював надію, що Аня Панченко, хоча б у свої вісімнадцять повернеться додому. Час плинув швидше за поодинокі хмари. Від заводу вже потягнулася довга вервечка робітників, що поспішали додому. Рух автівок вузькими вулицями міста поступово сповільнився, а згодом і зовсім завмер. Звечоріло так швидко, що Андрій із Анею, вдвох пропустили момент, коли би слід було вертатися до автостанції.

Спускалися вже в напівтемряві. У ній же, навпомацки, довго шукали свої речі. Діставшись підніжжя, одразу побігли до парку, там звернули праворуч, пролетіли повз рідну школу, відділення пошти, базар і той самий гірничий ліцей, про який розповідав Андрій. Автостанція пустувала, і розпитавши таксиста, Аня Панченко зрозуміла, що спізнилася на якихось п’ятнадцять хвилин. У розпачі поцікавилася в того ж таки таксиста вартість поїздки до селища. Виявилося, якби не морозиво й газировка, їх спільних грошей цілком би вистачило на таксі. Андрій вирішив узяти все в свої руки й попросив Аню зачекати на нього біля автостанції. Сам же він побіг додому, впевнений, що гроші,  відкладені на велосипед корисніше витратити на Аніне повернення додому. Андрія не було десять хвилин, таксист устиг допити свою каву, поки засмучена Аня Панченко сиділа на невисокому парканчику біля автостанції. Коли гроші опинилися в кишені водія, а дівчина збиралася сісти в машину, Андрій ледве втримався від того, аби обійняти її. Проте не став, боючись, що цим засмутить Аню ще більше. З тим і поїхала.

В середу Аня Панченко з Андрієм не розмовляла. Ні тоді, коли вранці зустрілися біля школи, ні тоді, коли разом обідали на великій перерві. Ні навіть після занять, коли він проводжав Аню до автостанції. Вона не говорила ні українською, ні будь-якою іншою мовою. Але Андрій розумів, через учорашнє запізнення, дівчину позбавили можливості гуляти після школи. У четвер справи йшли не набагато краще. Аня поспіхом привіталася при зустрічі, а потім, так само коротко попрощалася біля автобуса. Андрій увесь час роз’їдав себе зсередини, бо саме через його безглузду затію, вони з Анею втратили цілих два дні. Через його дурну ідею вдертися на терикон і проводжати поглядом захід сонця. Ох, які б це були чудові дні. Тільки він, Аня Панченко та його улюблене місто. Довгі прогулянки після школи, аж до дев’ятої вечора. І чому взагалі автобуси не ходять цілодобово? Хто взагалі придумав, думав Андрій, що вночі нікому не потрібно за місто?

У п’ятницю всі учні йшли до школи з великими пакетами, доверху напханими підручниками. На перехресті, коли Аня Панченко знову коротко з ним привіталася, Андрій відразу перехопив у неї книжки, та власноруч доніс їх до бібліотеки. Коли підручники були підраховані та повернуті школі, Аня Панченко та Андрій Великих мовчки дійшли до кабінету класної керівниці, аби провести останні декілька годин цього навчального року. Фактично на очах у Андрія знову повторювався понеділок. Він сидів і дивився у вікно, відводячи погляд від Ані, що сиділа перед ним, і намагався не слухати довгі настанови вчительки. Він відчував як сильно болить у грудях те, що дорослі називають почуттями. Андрій наперед уявляв усю гіркоту наступних днів, коли вже не зможе бачити Аню. Він страждав од безсоння, що мучитиме його наступні ночі. Хотів плюнути й піти з класу просто зараз, але в той же час змушував себе сидіти й чекати. Чекати миті, коли зможе знову почути такий рідний голос. Навіть, якщо вона буде на нього кричати. Навіть, якщо вона буде говорити не українською. Андрій Великих хоче взяти від цих останніх хвилин усе, що тільки зможе.

Пролунав дзвоник. Як і на початку тижня, учні повалили з кабінету, навіть не слухаючи, щоб там каже класна керівниця. Андрій зібрав свої речі, вийшов із класу, швидко спустився на перший поверх і вибіг на шкільне подвір’я. Цього разу не сідав, а відразу почав нервово накручувати кола. Аня Панченко знову вийшла останньою. Повільно спустилася десятком сходинок ґанку, а потім обернулася. Майже хвилину стояла й дивилася на школу. Хотіла все запам’ятати, подумав Андрій, тому не заважав. Коли Аня Панченко знову повернулася до школи спиною, на її обличчі виднілися сльози. Андрій розгубився. Не очікував, що вони з’являться так скоро. Підійшов до Ані майже впритул, простягнув руку, щоб обійняти, але швидким помахом руки вони витерла сльози, схопила Андрія під руку й потягнула геть зі шкільного подвір’я. Уздовж футбольного поля рушили до центрального парку.

— Хочу ще раз побачити той краєвид, — пояснила Аня українською, помітивши розгубленість Андрія.

— А як же автобус?

— В пекло автобус. До дев’ятої години.

Цього разу підіймалися без перерв і затримок. Одразу знайшли місце, де сиділи минулого разу. Здавалось, що трава була й досі прим’ята. Коли вони сіли, простягнувши ноги на гарячому червоному камінні, Аня заговорила:

— Я завтра не буду на випускному.

— Як? Чому? — Андрій знову відчув приступ гіркоти.

— Тато вирішив їхати завтра.

— А як же атестат?

— Бабуся забере.

Андрій знову перевів погляд на горизонт. Комок у горлі збільшувався й підступав усе ближче.

— Тобі прилетить за те, що сьогодні запізнишся.

— Сьогодні вже не страшно, — Аня Панченко весело всміхнулася. — Саме тому цілих два дні вдавала з себе хорошу дівчинку. Аби сьогодні була можливість спізнитися. Якщо сьогодні й прилетить, це вже нічого не змінить.

— Не змінить, — похмуро погодився Андрій.

Аня обережно поклала свою долоню на руку хлопця:

— Та не сумуй ти так. Знайдеш когось, хто буде так само ходити з тобою на терикон.

— Навіщо мені ще хтось? — серйозно відповів Андрій.

— Ну не знаю. Аби не сумував за мною.

— Щоб я не сумував за тобою, ти маєш лишитися тут.

— Ми це вже обговорювали. Годі!

Пауза.

— Якщо буде можливість, одразу приїжджай, — Андрій стиснув Аніну руку поміж своїх долонь. — Гаразд?

— Я подумаю, — всміхаючись відповіла Аня.

— Мій домашній номер ти знаєш, — нагадав він.

— Та знаю, знаю, — втомлено відповіла дівчина.

Ще одна мовчанка. Але вже не така болюча, бо руку Аня Панченко не забирала. Вони сиділи й мовчали, споглядаючи на місто. Їх обох обдував теплий степовий вітер, іноді жбурляючи в Андрієве обличчя довге каштанове волосся Ані. Серця знову билися нерівномірно. Хлопець насолоджувався моментом, боючись поворухнутись, наче зайвий рух міг відігнати цю мить. Андрій вагався. Не був певен чи варто. Питав себе, чи потрібно їй знати про це перед від’їздом. Усвідомлення того, що Ані Панченко будуть не потрібні його слова, робили боляче й швидше підганяли гіркоту до горла. Але він мусить. Він має це сказати, бо інакше все життя буде шкодувати.

— Ань... — тихо мовив Андрій.

— Що? — відізвалась Аня.

— Я люблю тебе.

— Ні, — дівчина різко вирвала руку з його долонь.

— Я люблю тебе, Ань, — повторив Андрій.

— Ні! Не кажи цього, — вона вскочила й відбігла від нього на добрих десять метрів.

— Але, чому? — Андрій теж здійнявся на ноги, побіг за нею.

— Я не хочу цього знати. Не хочу чути, — Аня обхопила голову, намагаючись не слухати того, що казав Андрій.

— Ань, я всі чотири роки тебе люблю. Кожною клітинкою...

— Замовкни! — Аня впала навколішки й заплакала.

— Ну ти чого? — Андрій присів поряд і нарешті наважився її обійняти.

Вона не пручалася. Але і не заспокоювалася.

— Навіщо ти це кажеш? Навіщо?

— Бо так і є.

— Краще б ти цього не говорив... Чому? Нащо ти це сказав?

— Я хотів, аби ти знала.

Вона плакала ще довго. Вони так і стояли на колінах у пилу, одне біля одного, не рухаючись і не розмовляючи. Аня першою порушила тишу.

— Я сподівалась, що мені буде легше, якщо поїду не почувши цього...

— Що? — Андрій уважно поглянув у карі очі.

— Сподівалась, що ти мене не любиш...

— Я не розумію...

— Андрію, я теж тебе люблю! Дуже сильно!

Вона щосили притислась до Андрія, обіймаючи його так міцно, як тільки могла. Він відповідав їй взаємністю, насолоджуючись словами, що й досі лунали в голові. Вони повільно підвелись, обтрусили джинси, повернулися на своє місце. Сіли так близько одне біля одного, що Андрій поклявся би, що чув Аніне дихання. Коли сонце почало торкатися останніх багатоповерхівок на горизонті, вони поцілувались. Вони цілувалися поспіхом збігаючи стежкою до підніжжя терикону. Цілувались, долаючи останні асфальтовані метри до станції. Цілувались, поки чекали на службовий автобус. А коли помітили його наближення, цілувалися до тих пір, поки водій не почав сигналити, від’їжджаючи від  автобусної зупинки. Дев’ята година вечора. Коли Аня Панченко забігла до автобуса, Андрій відчув страшний біль у грудях, сильніший за той, що мучив його вранці. Біль, із яким приходить усвідомлення, що значна частина, й без того короткого Андрієвого життя, була згаяна ним дарма.