8 розділ

Рен

Вона зачинилася у своїй каюті о двадцять другій за корабельним часом і не вийшла на вечерю.

Рен сидів у рубці, дивився на прибору панель з приладів і вперше за дев’ятнадцять років служби не знав, що робити з власною операцією, яка йшла бездоганно за планом.

План: зближення. Статус: виконується. Об’єкт: на борту, у двох перебірках, довіра зростає. Дотик у тунелі: незапланований, але корисний — об’єкт почав підозрювати. Підозра прискорить визнання. Усе працює.

Він підняв руку і подивився на передпліччя, де під рукавом досі, через чотири години, тепло пульсувало те місце, до якого вона доторкнулася.

«Об’єкт», — повторив він про себе, як натискають на синець.

Об’єкт чотири дні розносив його корабель і його легенду з точністю корабельного сканера. Кава зліва. Військова схема стрибка. «Шеврон на піжамі» — він тоді ледь не розсміявся вголос, уперше за… він не пам’ятав, за скільки. Командора Венца ніхто не смішив. Командору Венцу доповідали, козиряли і дивилися в спину з шанобливим страхом, і він вісімнадцять років вважав, що так і має звучати життя: рівномірно, бездоганно, по статуту.

Виявилося, життя може звучати як лайка з техтунелю, коли «Чайка» в черговий раз демонструвала їй три покоління чужої жадібності. Як барабанний дріб пальців по перебірці, коли вона думає. Як хрипкувате «зараз буде гаряче» — і він, бойовий офіцер, чотири ордени, ловив себе на тому, що чекає цих слів, як кадет звільнення.

Вона мала бути іншою.

Ось у чому була справа, і Рен змусив себе подивитися на це прямо, як дивляться на пробоїну. Дев’ятнадцять днів він летів за злочинницею. Портрет був готовий: дика, хитра, вирощена злодіями злодійка, яка краде, бо так навчили, і бреше, бо так дихають. Він збирався знайти її, розібратися з міткою — так чи інакше, — і портрет йому в цьому допомагав. Ненавидіти зручно. Ненависть — це дисципліна.

Чотири дні портрет тріщав по швах.

Вона працювала так, як не працювали його найкращі бортінженери — не за страх, а з якоюсь лютою ніжністю до металу, ніби кожен корабель був пораненим, якого можна витягти. Вона перерахувала його гроші один раз і більше не перевіряла — на фронтирі так поводяться лише ті, хто сам не краде. Вона їла швидко і мало, як їдять ті, хто виріс у чергах до камбуза, і завжди — завжди — лишала щось на тарілці, і він другого дня зрозумів, що це не дієта, це звичка людини, яка знає, що таке «не вистачило».

Вона зашивала його куртку, яку він порвав об кожух, — мовчки взяла вечором, мовчки повернула вранці, шов був рівніший за заводський.

«Шукай злочин, — наказував собі Рен. — Ти розвідник. Шукай».

Він шукав. І от сьогодні, о другій двадцять за корабельним часом, знайшов.

Сигнал тихого пінгу пройшов по службовому каналу — вона з планшета зайшла в мережу через ретранслятор Ольми, до якої лишалося півдоби. Захист на її планшеті стояв такий, що флотські шифрувальники плакали б від заздрості, але «Чайку» Рен готував сам, і бортовий вузол зв’язку писав трафік весь — звичка розвідника, за яку він себе цієї ночі майже ненавидів.

Він відкрив лог. Дивитися чужі гроші було гидко. Він подивився.

Переказ. Другий за два тижні — перший пішов ще з Іржавої, у день авансу. Сума… Рен звірив із тим, що сам їй заплатив, і пересвідчився: усе. Не половина, не більша частина — все, до останнього кредита, мінус оренда комірчини і їжа з розрахунку, від якого зводило щелепи.

Отримувач: фонд «Маяк», юридична допомога затриманим у секторі Пояса. Призначення платежу, відкритим текстом, бо для фонду інакше не можна:

«На захист екіпажу судна “Сарга”, 26 осіб. Пріоритет: Чек Орві, 16 років, юнга. Прошу адвоката до слухання».

Рен довго сидів нерухомо.

Двадцять шість осіб. Він пам’ятав кожного. Старого механіка, який «забув» загальногалактичну. Кока, що плакав. Малого з розбитою губою і ненавистю в очах — Чек Орві, шістнадцять, юнга. Сім’я, яка закрила її стіною і пішла під трибунал мовчки.

А вона — вона не втекла. Тобто втекла, але не так, як тікають: не залягла, не зникла, не почала нове життя на чисту голову. Вона стояла по чотирнадцять годин у чужому доці під чужим ім’ям і до кредита, до пайки, пересилала все на адвокатів для тих, кого він, командор Ріан Венц, закував і здав під суд.

Він вимкнув лог. Підвівся. Пройшов вузьким коридором повз її каюту — під дверима була темна щілина, але він чув, що вона не спить: дихання не сонне, і раз у раз — тихий, ледь чутний шурхіт, ніби пальці терли тканину на зап’ясті.

Його мітка озвалася теплом крізь перебірку.

Рен стояв у темному коридорі власного брехливого корабля, між своєю легендою і її дверима, і формулював рапорт, який ніколи нікому не подасть:

«Об’єкт спостереження не відповідає профілю. Профіль складено невірно. Помилка не в об’єкті».

А під рапортом, дрібно, там, де пишуть примітки, було ще одне — і от його він не сформулював, не дозволив собі, загнав углиб і пішов у рубку нести вахту, яку не треба було нести.

Але воно нікуди не ділося. Воно лежало там, на дні, і світилося, як мітка крізь рукав:

він летів сюди знайти піратку — а знайшов людину, кращу за себе.