7 розділ

Тая

Перший рейс «Сірої чайки» я планувала перетерпіти. Тиждень до станції Ольма з вантажем фільтрів, тиждень назад, аванс у кишені і далі дивитися по ситуації, бо найманець Рен викликав у мене рівно два почуття: професійну повагу і професійну ж підозру.

Повага — бо корабель він водив страшенно. У хорошому сенсі страшенно: чисто, економно, без жодного зайвого руху, так у Поясі не літає ніхто. Так літають ті, кого вчили за підручниками, а потім довго били життям.

Підозра — з тієї самої причини.

— Ви заходите на стрибок по військовій схемі, — сказала я на третій день, спершись на одвірок рубки. Не втрималась. — Подвійна перевірка векторів, ручне підтвердження координат. У Поясі так ніхто не робить.

— У Поясі половина кораблів — на цвинтарях, — не обертаючись, відповів Рен. — Може, тому.

— Угу. А кава у вас стоїть зліва від штурвала. Рівно під лівою рукою.

— Це злочин?

— Це звичка людини, яка багато років сиділа в кріслі, де права рука зайнята. — Я дивилася на його потилицю і чесно тішилася, що він не бачить мого обличчя, бо мене несло. — Тактичною панеллю, наприклад.

Пауза була коротка. На пів удару серця. Хтось інший не помітив би.

— Возив охорону конвоїв, — сказав Рен рівно. — Давно. Ще питання, механіку, чи підемо нарешті дивитися, чому третій контур гріється?

Третій контур грівся, бо вся система охолодження «Чайки» була зібрана з трьох поколінь запчастин — як, власне, і весь корабель. Ми полізли в техтунель удвох: я попереду, він за мною з ліхтарем і тестером, бо тунель «Чайки» був того сорту, де одна людина працює, а друга подає і не дихає в потилицю.

Він дихав. Тобто — він поводився бездоганно, тримав ліхтар рівно, подавав ключі за секунду до того, як я просила, і це теж було підозріло, бо найманці не вміють асистувати. А цей — умів. Цей працював у парі так, ніби все життя простояв з кимось пліч-о-пліч у тісних відсіках.

— Тримайте на сьомому клапані, — сказала я. — Зараз буде гаряче.

— У вас усе «зараз буде гаряче», — зауважив він. — Це третій раз за день.

— Бо у вас весь корабель — «зараз буде гаряче»! Хто взагалі ставить компенсатор шостої серії на контур четвертої?! Це ж… це як… — я задихнулася від обурення, підбираючи порівняння, — це як пришити бойовий шеврон на піжаму!

Ззаду стало тихо. Потім Рен сказав дивним голосом:

— Цікаве у вас порівняння, механіку.

— Перше, що спало на думку.

— Багато бачили бойових шевронів?

— Багато бачила піжам. Світіть сюди, найманцю, і не базікайте під руку.

Я працювала, він світив. У тунелі було тісно, гаряче і пахло розігрітим металом, мастилом і ним — і ось це останнє було проблемою, яку я відмовлялася діагностувати. Мітка під рукавом усі ці дні поводилася, як погано заземлений контакт: фонила. Постійно, тихо, теплом. Я списувала на те, що десь на Іржавій, у радіусі п’ятисот метрів, вештається моя «пара», і скоро ми відлетимо, і фон зніметься.

Ми відлетіли. Фон не знявся.

Логіку, яка з цього випливала, я акуратно вимкнула, як вимикають несправний датчик: потім розберемось. На стоянці. У спокійній обстановці. Років через десять.

— Готово. — Я закрутила останній хомут і поповзла назад. — Тепер ваш третій контур переживе навіть ваше пілотування. Здавайте назад, тут не розвернутися.

Він поповз назад. Тунель «Чайки» будували люди, які вірили в худих техніків і не вірили в закони анатомії, тож на стику секцій, де труби йшли вниз, він притиснувся до стінки, пропускаючи мене, — і не розрахував.

Або я не розрахувала.

Моя рука — без рукавиці, я зняла їх на дрібний кріпеж — лягла на його передпліччя. На голу шкіру, там, де в нього був закатаний рукав.

Мене вдарило струмом.

Не «ніби» струмом — я знаю, як б’є струм, мене било разів двадцять, — а саме струмом: гарячим, різким, від кінчиків пальців по руці вгору, у плече, у груди, і мітка на зап’ясті спалахнула так, що світло було видно крізь тканину рукава. Я почула власний здавлений видих. І його — теж: короткий, крізь зуби, як від опіку.

Ми завмерли в цьому проклятому тунелі — моя долоня на його передпліччі, його ліхтар світить кудись у трубу, два дихання на весь відсік, і на одну божевільну секунду мені здалося, що під моєю рукою, під його шкірою, щось світиться у відповідь.

Я відсмикнула руку першою.

— Статика, — сказала я. Голос був на пів тону вищий, ніж треба. — Тут синтетика обшивки, заземлення старе. Полагоджу.

— Полагодьте, — сказав Рен. Голос у нього був на пів тону нижчий, ніж завжди.

До рубки ми йшли мовчки. Я — попереду, втиснувши руки в кишені комбінезона, і думала тільки одне, рівно, як аварійна сирена:

П’ятсот метрів. Радіус дії мітки — п’ятсот метрів. Ми чотири доби в глибокому космосі.

На борту нас двоє.