5 розділ

Тая

Станція «Іржава» офіційно називалася «Транзитний вузол К-9 “Світанок”», але «Світанком» її не називав ніхто і ніколи. Іржава — вона і є Іржава: три стикувальні кільця, ремонтні доки, ринок, де можна купити все, і бар «Дірка», де можна все продати.

Найкраще місце в галактиці, щоб зникнути. Тут навіть у камер спостереження була професійна короткозорість.

Мене тут звали Кіра Вест. Документи на Кіру я зробила сама, ще на шлюпці, — Барт завжди казав, що порядна дівчина повинна мати при собі три речі: мультитул, чисту совість і два запасні імені.

Шлюпку я продала на звалище запчастин в перший же день — швидко, дешево і по частинах, бо ціла вона була надто красива для Іржавої і надто примітна для мене. Аварійний маяк я випаяла ще в польоті він тепер летів у бік туманності Сіріуса, прикручений до вантажного контейнера зі штучними добривами, і я щиро бажала імперським пошуковикам приємної подорожі.

З усієї шлюпки я лишила собі тільки термоконтейнер і кітель.

Кітель був не формений, без нашивок — просто чорний, простий, явно з командорського плеча: на Іржавій ночами холодно, а він був теплий і на три розміри більший, ніж треба. Я закатала рукави, відрізала підкладку з міткою виробника і носила його в доці поверх комбінезона.

Проблема була одна: від кітеля мітка на моєму зап’ясті теплішала.

Не пекла, як у ту ніч, — саме теплішала, тихо і підло, як кішка з Землі, що треться об ноги. Я тричі збиралася викинути його в утилізатор. Тричі не викинула. Пояснення в мене було залізне: на Іржавій ночами холодно. Все. Інших пояснень я собі не ставила, бо інженер не ремонтує те, у що боїться зазирнути.

— Кіро! — заволав з-під вантажника Жук, хазяїн дока, маленький, лисий і вічно в мастилі по брови. — Кіро, золотко, скажи цьому металобрухту, що він ще політає!

— Це «Карга-7», Жуче. Вона була металобрухтом ще на конвеєрі.

— А ти що, мала, на конвеєрі була присутня?

— Я була присутня всередині трьох таких. — Я під’їхала на візку під днище, посвітила. Так і є: тріснутий колектор, варений-переварений до мене разів п’ять, причому останній зварювальник, судячи зі шва, працював ногами. У темряві. У рукавицях. — Жуче, тут зварювання на годину і колектор під заміну. Колектор у тебе є?

— У мене все є! — образився Жук. — Питання, скільки коштує.

За два тижні на Іржавій я стала в доці Жука «золотком», «нашою Кірою» і людиною, до якої несли все, що іскрило, текло і не заводилося. Жук платив чесні сорок відсотків і не питав, звідки дев’ятнадцятирічна дівчина знає двигуни контрабандистських серій краще за їхніх власників.

За це я Іржаву майже любила.

Уночі було гірше.

Уночі я лежала в орендованій комірчині два на три, дивилась у стелю і рахувала. Скільки днів до трибуналу над «Саргою». Скільки коштує адвокат на Кейрі — справжній, не з тих, що підписують усе не читаючи. Скільки мені треба заробити, щоб вистачило хоча б на Чека — малий йшов як «юнга», йому могли дати колонію-поселення замість каторги, якщо буде кому заплатити за папери…

Я заробляла. Сорок відсотків від Жука, плюс нічні підробітки — на Іржавій завжди було що відкрити, перепрошити чи змусити працювати. Гроші йшли через три гаманці на рахунок фонду «Маяк» — офіційного, нудного, юридичного фонду допомоги затриманим у Поясі. Барт колись сам показав мені цей канал. «Запам’ятай, горобчик: найкраща схована річ — та, що лежить на видноті і нудно називається».

А ще вночі тепліло зап’ястя. Я будила себе тим, що уві сні гладила мітку пальцем і ненавиділа себе за це так люто, як тільки могла.

«Він шукає тебе, — казала я собі. — Не тому, що ти йому потрібна. Бо ти діра в його анкеті. Знайде — і закриє питання. Так чи інакше».

Зранку я йшла в док, і все ставало просто: метал, шви, струм, Жукові прокльони. Метал не бреше. Метал це метал.

Того дня я домучувала колектор «Карги», коли над доком завила сирена стикування.

— Кіро-о! — Жук влетів у бокс, сяючи, як новенький підшипник. — Кидай це опудало, є замовлення! Найманець, платить готівкою, корабель щойно зайшов на третє кільце. «Сіра чайка», бачила? Каже, двигун жере пальне, як прокляте, і тягне вліво на стрибку!

— Усі вони тягнуть уліво, — пробурчала я, вилазячи з-під днища і витираючи руки. — Бо всі економлять на калібруванні. Добре, подивлюсь. Що за найманець хоч? З тих, що стоять над душею?

— Та хто його зна. Мовчазний. Високий такий, морда — наче все життя командував, а тепер кинув…

Я застібала кітель — у боксі тягло холодом, — коли «Сіра чайка» зайшла в док.

Корабель був пошарпаний рівно настільки, наскільки треба. Двигуни старі. Підвіска втомлена.

А мітка на моєму зап’ясті спалахнула — гаряче, різко, на всю руку, так, що я впустила гайковий ключ.