2 розділ

Тая

Корабель, який знаєш напам’ять, не зрадить, навіть коли його захопили.

Я повзла технічними лазами «Сарги» — повз другу палубу, де чужі чоботи топтали наш камбуз, повз енерговузол, який я перебирала власними руками тричі, — і шахта яка була мені знайома як власна долоня.

Чотирнадцять років тому мене вчили цих лазів інакше.

— Лізь, мала. Не бійся, тут вузько, але ти худа пролізеш.

Мені п’ять. Я не пам’ятаю, скільки днів минуло відтоді, як чужі люди в сірому забрали мене з дому — пам’ятаю тільки клітку, запах іржі і те, що плакати не можна, бо за це вимикають світло. А потім був гуркіт, і стрілянина, і сивий чоловік зі шрамом через брову розрізав замок моєї клітки і сказав: «Ну, привіт, горобчик».

Барт казав потім, що вони полювали на вантаж работорговців. А знайшли в трюмі дітей.

Інших він повернув — тихо, через знайомих, по колоніях, звідки їх украли. А по мені нічого не знайшов. Ні запитів, ні оголошень, ні сім’ї, яка шукає. Ніби мене ніколи й не було.

— Значить, будеш наша, — сказав Барт. — У піратів погана репутація і хороша пам’ять. Не загубишся.

Я не загубилась. Я виросла в трюмах і техвідсіках, навчилася паяти раніше, ніж писати, зламувати замки раніше, ніж фарбувати губи. «Сарга» була моєю колискою, школою і домом. А той, хто зараз сидів у кайданах у власній кают-компанії, — усією моєю сім’єю одразу.

Я зупинилася біля вентиляційної решітки над кают-компанією. Не треба було. Я знала, що не треба. Я подивилась.

Барт сидів прямо, сиве волосся розсипалося по плечах, руки в магнітних браслетах лежали на колінах спокійно, ніби він у крамниці чекав здачу. Поряд — Грім, Лалі, малий Чек з розбитою губою. Усі живі. Усі цілі.

«Заберуть на флагман, — холодно констатувала та частина мене, яку Барт називав „інженерною“. — Трибунал. Контрабанда медикаментів — це колонії, не каторга. Якщо я не дам їм козир».

Бо пара командора серед піратів — це не обставина. Це зброя. Проти нього. Проти них. Проти мене.

Барт раптом підняв голову. Просто на решітку. Просто на мене — крізь метал, через який мене не можна було побачити.

І самими губами сказав: «Втікай!».

Я йшла ще двадцять хвилин — до кормового шлюзу, де до «Сарги» була пристикована командорська шлюпка супроводу. Розкішна, швидка, з імперським гербом на борту. Її замок був новенький, військовий, шифрований.

Він протримався проти мене чотири хвилини.

— Вибач, — прошепотіла я шлюпці, сідаючи в пілотське крісло, що пахло чужим — металом, озоном і чимось теплим, від чого мітка на зап’ясті раптом запульсувала сильніше. Я натягла рукав до самих пальців. — Нічого особистого. Твій хазяїн усе одно мене возненавидить як дізнається хто йому дістався в пару

Стикувальні замки я відпустила вручну, без запиту в систему — тихо, як вчили. Шлюпка відійшла від «Сарги» м’яко, по інерції, мертвим дрейфом, і лише за два кілометри я дозволила собі ввімкнути двигун.

І в ту саму секунду мітка на моєму зап’ясті спалахнула — різко, боляче, до крику.

Він зрозумів.