1 розділ

Тая

Якщо тобі дев’ятнадцять і ти сидиш у вентиляційній шахті захопленого корабля, обійнявши коліна, головне правило — дихати через раз і не думати про погане.

У мене не виходило ні те, ні інше.

Знизу, з коридору третьої палуби, долинали кроки штурмовиків — важкі, ритмічні, імперські черевики. Я знала кожен звук «Сарги», як власне серцебиття, ось скрипнула перебірка біля камбуза, ось загули перевантажені магнітні замки. Мій корабель. Мій дім. Уже не мій.

«Сиди тихо, мала, — сказав Барт, заштовхуючи мене в технічний лаз за сорок секунд до стикування. — Що б не сталося — тихо. Ти знаєш корабель краще за них. Дочекайся, поки заберуть нас, і втікай звідси подалі».

Я дочекалась. Я майже дочекалась.

А потім увімкнувся гучний зв’язок.

— Увага всім полоненим, — голос був молодий, офіційний і трохи розгублений, що для імперця взагалі нонсенс. — За наказом командора Венца проводиться… ідентифікація. Командор шукає… — пауза, в якій було чути, як хтось не вірить у те, що читає, — свою істинну пару. Парна мітка сформована і зафіксовано свідками. Жінок просять…

Далі я не чула.

Тому що зап’ястя обпекло.

Я затисла рот долонею раніше, ніж із нього вирвався звук. Біль був тонкий, пекучий, він повз від зап’ясть угору двома доріжками, і я дивилася, як у тьмяному світлі аварійної панелі на моїй шкірі проступає срібло.

Лінії. Тонкі, плетені, красиві до нудоти. Вони розгорталися, як іній на склі, і я знала, що це таке, бо казки про істинних розповідають навіть піратським дітям. Особливо піратським дітям — щоб знали, що це не для них.

Татуювання пари.

Командор шукає свою істинну.

Командор. Імперський бойовий командор, який щойно взяв на абордаж мою сім’ю, закував у кайдани мого діда і поставить усіх нас перед трибуналом.

Мітка не питає коли зʼявитися. І мітка не помиляється.

«Помиляється, —подумала я, вдавлюючи нігті в палаючу мітку, ніби її можна було стерти. — Сьогодні —помилилася».

Знизу почулися кроки. Ближче. Голоси: «…сканер показує всіх. Якщо вона серед полонених, татуювання вже проявилось, її неможливо не…»

Її неможливо не помітити. Мітку не сховаєш — вона світиться. Вона тягне. Кажуть, пара відчуває пару крізь стіни.

Я подивилася на своє зап’ястя, що пульсувало сріблом у темряві, як маяк.

Ну що ж. Значить, у мене дуже мало часу.