22 розділ

Тая

Медвідсік флагмана був білий, стерильний і тихий — найстрашніше поєднання у всесвіті.

Я сиділа біля його ліжка четверту годину. Лікарка — сувора жінка з нашивками майора — ще на другій годині перестала натякати, що «стороннім у відсіку не місце»: спершу тому, що «сторонню» не вдалося зрушити ні словом, ні санітаром, а потім тому, що вона побачила мій рукав. Мітку. Вона глянула на неї, потім на його передпліччя поверх ковдри, де срібло горіло рівно, у такт із моїм, — і мовчки поставила мені стілець ближче.

Наскрізне, нижче ребер. «Критичні структури не зачеплені. Стабільний. Питання часу», — сказала вона. Я кивала і не вірила, бо чула, як він падав. Цей звук тепер жив у мене там само, де запах антисептика, — на дні, міною.

Він закрив мене собою. Я тримала Шепелявого, я виграла свій такт, я все зробила правильно — а він усе одно закрив мене собою, бо десь у моїй красивій схемі був третій охоронець, а в його — не було варіанту, де стріляють у мене.

Я дивилася на його обличчя — незамкнене вдруге за весь час: перший раз була музика, тепер анестезія, — на щетину, на шрам біля скроні, на свій браслет, який ніхто не зняв з його зап’ястя навіть в операційній, бо він, як з’ясувалося, перед відключкою встиг сказати лікарці «браслет не чіпати», і це був його останній наказ при свідомості.

І говорила. Уголос, тихо, в білу тишу — бо є речі, які треба казати, поки не страшно, що почують, а коли він спить, не страшно. Майже.

— Я тобі збрехала тоді, у відсіку, — казала я. — Ну, не збрехала… недоговорила. «Прощавай, командоре» — це була неправда. Тобто правда, але не вся. Знаєш, чому я пішла насправді?

Він дихав. Рівно, глибоко. Мітка грілася.

— Я тікала не від тебе. Я зрозуміла це ще на трапі, але в мене вже була інерція, а гальмувати я не вмію, мене не вчили, у нас на «Сарзі» гальма завжди були розкішшю… Я тікала, бо таким, як я, не дають таких, як ти. Розумієш? Це проста механіка. Дівчатам з кліток не видають командорів. Нам видають вакансії. Я чотирнадцять років це знала твердо, як таблицю опорів, а ти прийшов і почав ставити чай по самий край, і моя таблиця попливла, і я злякалася так, як не злякалась у клітці. У клітці хоч зрозуміло, де прути.

Я взяла його руку — важку, гарячу, з мозолями не від штурвала, — і поклала собі на щоку. Мітки торкнулись одна одної, зап’ястя до зап’ястя, і по обох пройшла тиха срібна хвиля, від якої перехопило горло.

— Так от. Офіційна заява, командоре. Для протоколу. Я більше не тікаю. Спробуєш тепер сам від мене втекти — знайду. У мене, щоб ти знав, теж є вбудований компас, і характер гірший за твій.

— Зафіксовано, — сказали з ліжка хрипко. — У трьох примірниках.

Я підстрибнула. Він дивився на мене з-під напіввідкритих повік — блідий, як перебірка, з сухими губами, — і посміхався. Давно дивився, сволота. Я по очах бачила, що давно.

— Ти… — я задихнулася. — Ти підслуховував!

— Я поранений, — сказав він безсоромно. — Мені можна. Продовжуй. Ти зупинилася на компасі.

— Я зараз вийду.

— Не вийдеш, — сказав він спокійно. І накрив другою рукою мою долоню — ту, що лежала в нього на грудях, прямо над серцем, я й не помітила, коли встигла її туди покласти. Не як перебірку. Зовсім не як перебірку. — Тая. Послухай тепер мою заяву, поки в мене знеболювальне і хоробрість. Те, що я будував вісімнадцять років, — лінійку, форму, бездоганний послужний список — я думав, це і є я. А потім піратка вкрала мою шлюпку, і за місяць з’ясувалося, що все це знімається, як кітель, а під ним — живе. Ти казала: таким, як ти, не дають таких, як я. Дурниця. Перекалібруй. — Він перевів подих; говорити йому було важко, а він говорив. — Це мене ще треба заслужити до тебе. Я працюю над цим. Постатейно.

— Ріане…

— Я не закінчив. — Пальці його стиснулися на моїх. — Я тобі винен правду без анестезії, тож слухай: я брехав тобі в усьому, крім головного. Рен — це не легенда була. Рен — це я, який вперше жив, як хотів. І якщо ти зможеш колись пробачити командора… то найманець, він… він взагалі-то давно твій. З того дока. З кітеля. З «шеврона на піжамі».

У мене текло по обличчю, і я навіть не намагалася це зупинити, бо руки були зайняті: одна — його серцем, друга — його рукою, і обидві я не збиралася звільняти ні за які рейдери.

— Дурний ти, командоре, — сказала я крізь усе це неподобство. — Тебе не треба заслуговувати. Тебе треба просто не відпускати. Я розберуся, я механік.

Він засміявся — тихо, обережно, тримаючись за бік, — і потягнув мене до себе, і я нахилилась, і це був третій наш поцілунок: не статика, не прощання — повільний, обережний, солоний від моїх сліз, з присмаком знеболювального і нахабного, неприпустимого, нічим не заслуженого щастя. Мітки горіли так, що світло було видно крізь два рукави, і прилад над ліжком обурено запищав про тахікардію, і нехай пищить…

Двері відсіку роз’їхалися без стуку.

На порозі стояли четверо. Чорна форма, білі шеврони — військова поліція флоту. Старший, з планшетом, обвів очима картину — поранений на ліжку, дівчина з розшукового оголошення, два палаючі зап’ястя — і відкарбував у білу тишу:

— Командор Ріан Венц. За фактом самовільного бойового застосування сил флоту ви взяті під варту до рішення трибуналу. Згідно з протоколом, прошу…

— Хвилину, — сказав Ріан.

І, не відпускаючи моєї руки, неквапом, при чотирьох конвойних, поцілував мої пальці — один за одним, як розписуються.

— Тепер можна, — сказав він. — Ведіть.