20 розділ

Ріан

Він ішов крізь «Чорну верф», і верф розступалася.

Потім, у рапортах, це назвуть «стрімкою штурмовою операцією із застосуванням…» — неважливо. Зсередини це виглядало інакше: Ріан Венц ішов на мітку, як ідуть на маяк у шторм, і все, що ставало між ним і маяком, переставало бути перешкодою в середньому за півтори секунди.

Озброєних він клав жорстко, беззбройних — повз; десь позаду його прикривали двоє добровольців з «Чайки»… ні. З флагмана. Корс таки не дотерпів дві години — вислав уперед штурмовий бот, і тепер дванадцять людей у важкій броні йшли за командором у відпустці, у цивільній куртці з акуратним швом на рукаві, і жоден не питав, чому в нього на зап’ясті жіночий браслет поверх палаючої мітки.

Мітка вела. Уперше за весь цей божевільний місяць він не тримав її, не глушив, не соромився — він віддав їй управління повністю, як віддають автопілоту в зоні, де очі брешуть. Ліворуч. Ярусом нижче. Крізь цей шлюз. Тепло наростало з кожним поворотом — рівне, сильне, живе, живе, — і десь на третьому ярусі до тепла додався звук: короткі злі черги бластера. Її черги. Він уже розрізняв.

Він вибив двері енергорозподільного — і встиг побачити головне.

Вона стояла за рознесеним пультом, брудна, з розбитою бровою, з чужим бластером у скутих попереду руках — і тримала сектор. Грамотно тримала: спиною до глухої стіни, сектор обстрілу вузький, троє в сірому залягли за стійками і не могли підняти голів. Побачивши його, вона не зойкнула, не кинулась назустріч — вона зробила найкрасивішу річ, яку він бачив у житті:

змістила вогонь, відкриваючи йому коридор заходу.

«Моя, — подумав Ріан з абсолютною, дзвінкою ясністю, входячи в коридор і знімаючи першого сірого. — Господи. Моя».

Далі вони працювали разом — так, ніби все життя простояли пліч-о-пліч у тісних відсіках. Він не встигав сказати — вона вже знала; вона не встигала озирнутися — він уже стояв там, куди вона не дивилась. Спина до спини посеред чужої палаючої станції, його широка спина до її гострих лопаток, жар мітки наскрізь, через дві куртки, — і Ріан Венц, вісімнадцять років статутів, ловив себе на блюзнірській думці, що щасливішим він не був ніколи.

— Довго ти, — кинула вона через плече, перезаряджаючись. Голос був хрипкий, злий і щасливий.

— Заблукав, — сказав він. — Хтось вимкнув освітлення на бойових палубах.

— Скаржитимешся?

— Подам рапорт. У трьох примірниках.

— Подаси, — погодилась вона, зриваючи дихання, — якщо доживеш… ліворуч!

Він узяв ліворуч. Усе котилося до розв’язки: верф здригалася — флагман став на захвати, динаміки хрипіли про здачу, сірі кидали зброю по ярусах. Лишався вузол на адміністративній палубі, куди стікалися останні, найдорожчі, ті, кому здаватися було не можна, бо їхні імена стояли в накладних.

Вони увійшли в адміністративний разом — і там їх чекали.

Седий чоловік стояв біля головного пульта спокійно, наче на прийомі. Дорогий цивільний костюм, навколо — троє охорони, що цілилися рівно, і обличчя — звичайне, забутньо-ввічливе обличчя людини, повз яку пройдеш на станції і не озирнешся.

— Командоре Венц, — сказав чоловік і посміхнувся. — Який гучний візит. А ми ваш товар яктаз пакували до відправки.

Він шепелявив.

Ріан почув, як поруч, на пів видиху, змінилося її дихання, — і все зрозумів раніше, ніж вона встигла б сказати. Чотирнадцять років. Трюм. Світло, яке вимикають. Ось це ввічливе ніщо в дорогому костюмі і було підвалом її дитинства.

— Здавайся, — сказав Ріан. — Станція взята. Твої накладні вже на флагмані. Закінчено.

— Закінчено? — Шепелявий поправив манжет. — Командоре. За мною — п’ятнадцять років ринку і люди, чиї підписи вам не по зубах. Мене відпустять через місяць. А от ви… ви щойно штурмували цивільний об’єкт без санкції. Тож пропоную обмін: я йду на свій борт — а ви отримуєте…

Що саме отримує Ріан, він не доказав, бо в цю секунду вирішив усе закінчити інакше: кивнув охороні, рвонув з пульта прихований ствол — не в Ріана.

У неї.

Далі час розклався на кадри. Ріан рушив і зрозумів, що не встигає, фізика проти, півтора метра зайвих; охорона смикнулась на нього; Тая пішла з лінії — швидко, по-піратськи, але скуті руки збили їй баланс на пів такту, і пальці Шепелявого зімкнулись на її передпліччі, рвонули, розвернули, і холодне дуло стало їй під щелепу.

— Стояти! — проверещав Шепелявий, ховаючись за неї, задкуючи до службового шлюзу. Ввічливість злетіла, під нею було голе, старе, щуряче. — Один крок, командоре! Один крок — і твоя пара…

Усе завмерло.

Ріан стояв за чотири метри, з бластером у опущеній руці, і дивився їй в очі. Розбита брова. Бруд на щоці. Дуло під щелепою. І очі — темні, величезні, без сліду паніки, що дивилися на нього в упор і говорили йому щось — швидко, наполегливо, по-їхньому, мовою непоставлених питань.

Він прислухався до мітки.

Мітка не пульсувала від болю.

Мітка притихла.