19 розділ

Тая

Стикування з «Чорною верф’ю» я проспала — спеціально. Барт наказав: «Спи, горобчик, поки дають. Втеча — справа свіжої голови», — і я спала, по-піратськи, упівока, під трисекундне підвивання компресора, що ставало дедалі лінивішим.

А перед тим він мені розповів, як сюди потрапив. Коротко, буденно, як звітують про погоду:

— Етапування, мала. Конвой до трибуналу. На другу добу — «технічна зупинка», нас перевантажують у борт без розпізнавальних, конвойні відвертаються, старший їхній перераховує кредити, не соромлячись. В описі, я так розумію, ми тепер «загинули при спробі втечі». — Він посміхнувся розсіченою губою. — Зручно, га? Мертвих не шукають. Мене Шепелявий замовив особисто — я йому за дванадцять років сім бортів розрізав і чотириста душ з трюмів вийняв. Сентиментальна сволота. Хоче дивитись, як мене ламатимуть.

— А решта наших?

— Розкидали. Хто куди. — Уперше за розмову його голос подав слабину — на пів тону. — Чека бачив на пересадці. Тримався малий. Кусався.

«Кусався». Я записала це слово собі під ребра, поряд із цифрою з планшета і словом «Шепелявий». Рахунок ріс.

Переводили нас уранці за корабельним. Шлюз, рукав, гулкий причальний коридор «Чорної верфі» — я йшла, опустивши голову, як зломлена, і рахувала: камери — вісім, мертві зони — три, охорона на ярусі — четверо і ще двоє на галереї, пости злі, ліниві, давно не перевірені. Станція була стара, перебудована з ремонтної верфі, — і десь під цими палубами лежали магістралі, які я знала напам’ять, бо такі верфі будували за одним проєктом усім Поясом.

У пересильному блоці нас з Бартом запхали в сусідні клітки. Знову «Корвет-делюкс». Я ледь не образилась — могли б уже й постаратися для товару за ціною малого рейдера.

— Бачила діток? — тихо спитав Барт, коли охорона відійшла.

Бачила. У дальньому ряду, за сіткою, — четверо. Малі. Найстаршій дівчинці — років десять, вона тримала за плечі двох менших і дивилася на охорону таким поглядом, що мені звело щелепи: я знала цей погляд зсередини. Це був погляд «плакати не можна».

— Бачила.

— Тоді ти розумієш, — сказав Барт, — що йдемо не тихо. Тихо — це коли можна лишити, як є. А лишити, як є, не можна.

— Розумію.

— План?

Я лягла на бік, обличчям до мертвої зони, витягла з-під язика шпильку — так, у мене була шпилька, я зняла її з оплилого ще на «бортовому» огляді, коли він нахилявся світити мені в очі; чотирнадцять років школи, дякую, діду, — і сказала:

— План такий. Спершу я відкрию себе і тебе. Потім ми відкриємо дітей. А потім я знайду енергорозподільник цієї богадільні і влаштую їм день відкритих дверей.

Барт дивився на мене крізь прути довго. У тьмяному світлі його побите обличчя було урочисте, як на параді.

— Уся в мене, — сказав він нарешті з безмежним самовдоволенням.

«Корвет» здався шпильці за дев’яносто секунд — повага так повага. Зміна охорони — за чверть години, по компресору; я вислизнула в мертву зону, зняла молодого аматора з ключ-картою акуратно, по-бартівськи («без звуку, без крові, з повагою до хребців»), і за шість хвилин пересильний блок «Чорної верфі» офіційно перестав утримувати кого-небудь.

Дітей виводив Барт — він умів з малими: щось бурчав, щось показував на мигах, і десятирічна командирка з поглядом «плакати не можна» раптом узяла його за рукав і не відпускала. Я повела їх магістральним лазом до ремонтних доків — там, за проєктом, мали стояти рятувальні капсули, і вони стояли, рідні, пилюкою припалі, з консервації.

— Сідай з ними, — сказала я Барту. — Капсула бере шістьох.

— А ти?

— А я ще не все тут полагодила.

Барт подивився на мене. На лаз у бік енергорозподільника. Знову на мене. Сперечатися він не став — він ніколи не сперечався, коли бачив, що рішення вже зварене.

— Розподільник на таких верфях — за реакторним, третій ярус, — сказав він замість прощання. — Рубильники не чіпай, вони під сигналізацією. Йди через шину охолодження. І, горобчик… — він раптом узяв мою голову обома закутими руками і притиснувся лобом до мого лоба, як коли мені було сім і я вперше розревілася через обгорілу долоню. — Той твій командор. З мітками який. Він знає, де ти?

Я кліпнула:

— Звідки ти…

— Звідти, що в тебе руки в роботі, а очі весь день слухають. — Він відпустив мене і поліз у капсулу до дітей, бурчачи: — Знає, звісно. Такі — знаходять. Постарайся не підірвати станцію до його приходу, дай чоловікові відчути участь.

Капсула пішла. Я лізла шиною охолодження до розподільника, тягла за собою чужий бластер, знятий з молодого, і посміхалася, як дурепа, бо мітка під шкірою билася вже не глухо — близько, гаряче, наростаючи, як тяга на зльоті: він тут. він майже тут. він…

Розподільник я знайшла за схемою, що жила в мене в голові. Третій ярус, за реакторним. Я вирубала їм освітлення бойових палуб, заблокувала стикувальні захвати ангара — нехай їхні борти посидять удома — і вже тяглася до контуру шлюзових, коли вся «Чорна верф» здригнулася від корми до носа, завила сиренами на всіх частотах одразу, і динаміки чужим переляканим голосом заверещали про неопізнаний борт, проламаний причальний рукав і озброєних людей на четвертому ярусі.

Я стояла посеред чужого розподільника, з чужим бластером, у мертвій станції, що верещала від жаху, — і сміялася вголос.

Він не зайшов тихо, з доків, як зайшов би розвідник.

Він зайшов, як заходить флот.