17 розділ

Тая

Я отямилася від запаху.

Іржа. Мастило. І солодкавий, нудотний антисептик — той самий, який я чотирнадцять років носила на дні пам’яті, як міну.

«Не панікуй, — сказала я собі, ще не розплющуючи очей. — Панікувати будеш потім, у безпечному місці. Зараз — зосередься і думай».

Це теж був голос Барта. У мене в голові давно жив цілий екіпаж.

Я лежала на металі, що ледь вібрував, — отже, борт, не станція: десь за палубами працювали двигуни, старі, з характерним трисекундним підвиванням компресора. Зап’ястя скуті попереду — помилка, дякую, — браслета немає, у скроні гуло чимось хімічним: значить, узяли голкою, після того як я зламала комусь палець і, судячи зі смаку крові на губах, не тільки палець. Шість секунд бою я пам’ятала. Далі — провал і ось це.

Я розплющила очі.

Клітка. Справжня, чесна клітка три на два, прути з армованого сплаву, замок… я придивилася, і серце зробило дивне: замок був магнітний, серії «Корвет-делюкс», той самий, що стояв на половині трюмів Пояса. Я такі відкривала шпилькою. У дванадцять років. На спір.

«Спокійно. Не зараз. Спершу — розвідка».

Відсік був довгий, тьмяний, кліток — два ряди, більшість порожні. Камера під стелею — одна, стара, з мертвою зоною попід правим рядом. Охорона — двоє на шлюзі, міняються… я почала рахувати подумки, і рахунок, як рахунок дихання, тримав мене на поверхні, не пускав туди, де п’ятирічна дівчинка в такій самій клітці вчилася не плакати, бо за сльози вимикають світло.

— Диви-но. Прокинулась, — сказали від шлюзу.

Їх було двоє: молодий, нервовий, з моїм слідом на пиці — і старший, оплилий, з планшетом. Старший підійшов, посвітив мені в обличчя, звірився з екраном і розплився:

— Вона. Точно вона, генетика підтвердила ще на доці. Знаєш, скільки ти коштуєш, пташко? — Він повернув планшет, ніби я мала вразитися цифрі. Я вразилася. Чесно. За такі гроші можна купити малий рейдер. — Носійка подвійної лінії. Та ще й, кажуть, парочка в тебе непроста — цілий командор. Покупець уже летить. Дуже, ду-уже зацікавлений покупець.

— Передай покупцю, — сказала я, і голос мій звучав нудно, по-робочому, і я ним пишалася, — нехай везе калібрувальний стенд. Бо товар би-тий, з дефектами і кусається.

— Бачу, — старший кивнув на пику молодого і заіржав. — Нічого. Дефекти — це до Шепелявого. Він любить з дефектами.

Шепелявий. Слово впало в мене, як болт у шахту, — довго летіло і глухо вдарилось об дно. «Він шепелявив, і його всі боялися, навіть свої». Чотирнадцять років — і та сама контора, той самий борт, може. Коло замкнулося, і я сиділа в його центрі, у клітці, як у п’ять років.

Тільки от що я вам скажу, панове работорговці. Я вже не п’ять років не та дівчинка.

Ту дівчинку ви вчили не плакати. А цю — чотирнадцять років учив Барт Сівий: відкривати замки, рахувати охорону, паяти, шахраювати в кістки і ніколи, ніколи не вважати клітку остаточним рішенням. Цю дівчинку любив чоловік, який дихав з нею на рахунок. У цієї дівчинки десь там, за переборками і світловими годинами, билася під чужим браслетом мітка — я відчувала її, далеку, глуху, вперту, як стук у стіну з сусідньої камери: йду. йду. йду.

Плакати я не буду, сволото. Я буду рахувати.

Зміна охорони — кожні чотири години, по підвиванню компресора. Мертва зона камери — правий ряд. Замок — «Корвет-делюкс». Шпильки немає, але є дріт у шві матраца, я його намацала ще на третій хвилині. Кайдани попереду. Молодий — нервовий, носить ключ-карту в нагрудній кишені, як аматор.

Я лягла на бік, обличчям до мертвої зони, і почала гнути дріт.

І тут з сусідньої клітки — з тієї, що я вважала порожньою, з купи ганчір’я в кутку — почувся голос. Рипучий, ослаблий, страшенно знайомий голос, від якого в мене обірвалося все, що ще трималось:

— Або мені ввижається, або хтось тут збирається ламати «корвета» дротом з матраца. Ганьба. Чого я тебе вчив, горобчик?

Купа ганчір’я поворухнулась і сіла. У смузі тьмяного світла блиснули сиві патли, шрам через брову і посмішка — побита, з розсіченою губою, наполовину знайома, наполовину страшна.

— Шпилькою, — сказав Барт Сівий. — «Корвета» ламають шпилькою. Дротом — це без поваги.