16 розділ

Ріан

Найманець Рен помер у вантажному відсіку, під звуки скрипки. Лишився Ріан Венц, і Ріан Венц стояв посеред порожнього корабля і вперше за тридцять років не знав, що йому робити.

Вона пішла. Він дав їй піти.

Це було єдине, що він ще міг для неї зробити чесного, — не перетворити «я полював на тебе» на «і впіймав». Мітка рвалася слідом, як пес із повідця; він стояв і тримав. Хвилину. Дві. Годину — він не рахував. На губах досі горів її поцілунок — не поцілунок, вирок, зачитаний у повний голос: дивись, що в нас було. Дивись і живи з цим.

Він житиме. Він заслужив кожну секунду.

«Дай їй охолонути, — казав він собі, ганяючи по колу. — Вона на станції. Мітка чує — рівне тепло, п’ятсот метрів, нікуди не поділась. Переночує в якомусь доці, полагодить комусь компресор, полається — їй треба полаятись. А завтра ти прийдеш — не з легендою, з паперами: справа 22-417-Д, ім’я, брат, “Високий берег”. Покладеш і підеш. Нехай сама вирішує, що з цим робити. Вона має право вирішити сама — хоч раз за чотирнадцять років».

План був правильний. Дорослий. Він протримався чотири години.

На п’ятій мітка закричала.

Він підхопився з крісла раніше, ніж усвідомив, — рваний, паніч­ний пульс під шкірою, той самий, що на Ольмі, тільки вдесятеро гірший, він бив у передпліччя зсередини, як б’ють у двері, коли горить, — а потім обірвався.

Не зник. Гірше. Стих — різко, глухо, до ледь чутного, як стихає звук, коли між тобою і джерелом засувають товсту перебірку.

Або вантажний борт.

Або корпус корабля, що йде від станції.

Ріан не пам’ятав, як опинився в доках. Пам’ять увімкнулася уривками, бойовим монтажем: накладна стійка адміністратора — «вибачте, інформація про відльоти конфіденці…» — його рука з останнім флотським жетоном, який він не мав права показувати і показав; список бортів за останню годину — три рудовози, танкер, поштовик і вантажник без декларації, що пішов з шостого дока, не закривши стояночний рахунок; шостий док, шостий док, де шостий…

Шостий док був порожній. Стояночні вогні горіли вхолосту. Пахло горілим стикувальним мастилом — пішли на форсажі, грубо, не прогрівши.

А біля опори, в маслянистій калюжі світла, лежав її браслет.

Він упізнав його з трьох метрів — браслет-мультитул, потертий, з саморобною гравіровкою-насічкою, який вона не знімала ніколи: ні в душ, ні вві сні, ні в реакторний відсік. «Барт подарував, — сказала вона якось, крутячи його на зап’ясті. — На десять років. Сказав: порядна дівчина має мати при собі мультитул, чисту совість і два запасні імені. Совість, каже, я тобі не дістану, а от мультитул…»

Застібка була не розстебнута.

Вирвана. З м’ясом.

Ріан опустився на одне коліно — повільно, тому що світ навколо стиснувся до тунелю і треба було рухатись обережно, щоб не розплескати те, що піднімалося зсередини. Він підняв браслет. Метал ще тримав її тепло — або йому так здавалося, або мітка добріхувала останнє, що могла.

Поряд, на пластику палуби, — слід. Підошва, змазана, з протягом: підбори впиралися, тіло волокли. Два кроки далі — друга смуга. Її вчили битися пірати, і вона билася: ось подряпина на опорі, ось відірваний шматок чийогось рукава, сірого, форменого…

Сірого.

Чорна шестерня з трьома променями на клапті тканини дивилася на нього з підлоги шостого дока.

І ось тут треба сказати чесно, що відбувалося з командором Ріаном Венцом наступні тридцять секунд, бо він сам собі потім у цьому звітував — як звітують про втрату управління вузлом.

Спершу не було нічого. Білий шум.

Потім прийшло розуміння — не думкою, а всім тілом одразу: вони стежили за розшуком. «Особа становить інтерес», винагорода, голопортрети по станціях — Гарт розставив сіті на всю мережу, і в ці сіті дивилися не тільки патрулі. Синдикат, що чотирнадцять років тому вже вкрав цю дівчинку, побачив оголошення і склав два і два: носійка найсильнішого гена в секторі, пара бойового командора, ціна — назвіть самі. І все, що їм було треба, — дочекатися, поки вона вийде з-під його прикриття.

Вона вийшла чотири години тому. Через нього. Тікаючи від його брехні.

Він сам викурив її з-під броні — прямо їм у руки.

А потім білий шум скінчився, і прийшло третє — те, чого Ріан Венц не відчував ніколи, навіть під Кейроном, коли горіла його ескадра. Воно не мало статутної назви. Воно було холодне, абсолютне і дуже просте, і воно розставило весь світ по місцях за одну секунду: ось ціль, ось усе інше, і «все інше» більше не має значення. Кар’єра. Присяга. Трибунал. Лінійка, по якій він жив вісімнадцять років, згорнулась у точку і згасла.

Він підвівся. Застебнув її браслет на своєму зап’ясті — поверх мітки; метал ліг на срібні лінії, як ліг би її дотик.

— Тримайся, горобчик, — сказав він уголос чужими словами чужого старого, і голос у нього був такий, що вантажник у сусідньому доці, який підслуховував, тихо перехрестився і зник. — Я йду.

Мітка під браслетом билася ледь чутно — далеко, глухо, за переборками і світловими годинами.

Але напрямок вона знала.